Іван Ющук
І. Таємнича записка
Наближався до кінця останній травневий день.
Щоправда, над Келебердою ще стояв гомін: десь на вибоїнах бряжчала бортами вантажна автомашина, хтось клепав косу, когось гукали, де-не-де ліниво озивався собака, часом поважно мукала корова. Але то був вечоровий гомін, коли все лаштується до спочинку після виснажливої денної праці.
На протилежний, правий берег Дніпра, заволочений прозоро-бузковою млою, вже лягли нерівними плямами перші сутінки й поповзли, наче розколини, по зеленому шумовинню густих заростей. Потемніли старезні тополі круг Шевченкової могили. А за ними, з-за Канівських гір, виткнулася темно-синя хмара, готова розпростерти свої пощерблені крила над розімлілою від денної спеки землею.
Сонце скотилося майже до самого обрію, але, помітивши зловісну, темно-синю стіну на заході, раптом застигло на місці. Йому, певне, стало жаль того чудового світу, що, залитий буйною зеленню та рясним цвітом, красувався по обидва боки величної річки. І воно ще раз, востаннє зібравши сили, щедро сипнуло навсібіч гарячими стрілами променів.
Посвітлішали верхівки дерев. То тут, то там у небесній безкрайності спалахнули сліпучо-білі, опалові, жовтогарячі, червоні мазки хмаринок. Забіліла срібляста смуга, залишена реактивним літаком. Барви яріли, мінилися, переходили одна в одну й нарешті меркли, щоб знову злитися з синявою неба. Тільки вихоплена сонцем з небесної безодні прозора пелюстка молодого місяця не тьмарилася, не танула, а наливалася світлом і ставала дедалі виразнішою.
Ніби якийсь невидимий художник-велетень на очах творив дивну космічну картину. Неповторну, казкову, розкішну — аж дух перехоплювало. Здавалося, в грудях від неї народжувалася й ширяла, заполонюючи і тебе, і весь простір довкола, беззвучна музика, пройнята незбагненним щемом, сповнена гармонії й довершеності.
Саме в цей час на вулицю з хати вийшов досить високий широкоплечий хлопець років чотирнадцяти. Вій прихилився до стовпця хвіртки і так і завмер, прикипівши очима до цього захоплюючого видива. Не помічав нічого: ні комарів, що надокучливо дзижчали навколо його пелехатої голови, ні куща шипшини, всипаного запахущими квітками, ні гомону, який плив над селом. Тільки вбирав у себе мінливі барви заходу і вслухався в бентежну мелодію, іцо розливалась над світом.
Потім затримав мрійливий погляд на вузькій пелюстці Місяця, довго вдивлявся в його тонкі, мов мереживо, обриси, ніби щось вичитував з нього. А тоді глибоко вдихнув свіжого повітря, що накочувалося з дніпрових лугів на Келеберду, і перевів очі на дорогу, яка бігла в лози.
Поволі осідала курява, збита худобою. Перевальцем, покахкуючи, брели качки від ставка. Якийсь чоловік підгрібав натрушену біля воріт солому. Дві жінки зупинилися на узбіччі — про щось жваво розмовляли між собою.
З гілки, що нависла над хвірткою, хлопець машинально зірвав зелену вишню, розкусив її і, скривившись, виплюнув. Тоді відщипнув кілька молоденьких вишневих листочків, поклав у рот і став жувати. А в його очах, що пильно стежили за дорогою, росла невідома тривога. Щось, видно, дуже непокоїло його.
Аж раптом у кінці вулиці, від верболозів, знову знялася курява: запізнілий пастух настирливо підганяв корову з телям. Обличчя в хлопця, що стояв біля хвіртки, розпогодилося, він ляпнув долонею себе по шиї, проганяючи в’їдливого комара, і ступив назустріч товаришеві.
— Ну, що, знайшов? Де була? — запитав він пастуха, коли той порівнявся з ним.
— Та знайшов, — відповів товариш. — Ніг під собою не чую. Мало не до Канівської греблі забрела.
— Швидше повертайся, Граматику, не барися довго. Є новий цікавий матеріал, — хлопець торкнувся рукою задньої кишені сіро-синіх дешевих джинсів, з якої стирчала газета. — Та й про нашу експедицію треба докладніше поговорити.
— Я миттю, Капітане. А ти, щоб не нудився без діла, ось прочитай, — і Граматик тицьнув йому в руку складений учетверо аркуш із зошита.
Той, кого було названо Капітаном, залишився чекати. А Граматик, — безперечно, Капітанів однокласник, трохи нижчий від нього й дрібніший, з акуратно підрізаною над лобом і пригладженою чуприною, так само в дешевих джинсах, що колись були голубого кольору, і босий, — щодуху погнав корову додому.
Капітан тим часом розгорнув папірець, і в очі йому впав якийсь незрозумілий, химерний набір слів. Став поволі читати:
Галактика, вакуум, гамір, галас, гасло, гармонька, гарпун, вольовий, воля, віче, володар, ветеран, ватра, галявина, вітролом, в’яз, гербіцид, віспа, впівголоса!
Хлопець розгублено здвигнув плечима.
“Але ж домашніх завдань уже нема, — подумав він. — Ні, це не домашнє завдання все-таки. Це щось Граматик накрутив. Йому й хліба не давай, аби слова були. Ого, тут тобі й архаїзм ще з часів Новгородської республіки —
— Правильно, — підтвердив Капітан. — Читай-но далі.
— Ага, — повернувся Граматик до “Орбіти допитливих”: — “Під час проходження термінатора через кратер Лінней у Морі Ясності кілька секунд над кратером було видно ледь помітне голубувате світіння. Це може свідчити лише про те, що з надр Ліннея виділяється досить потужний потік газів. Кілька місяців тому, у січні цього року, співробітникові Гарвардської обсерваторії в США, штат Массачусетс, Дж. Хетту під час затемнення Місяця вдалося помітити збільшення світлої плями Ліннея. Випадіння “інею” на поверхню Ліннея вперше спостерігав 1891 року відомий астроном Е. Ч. Пікерінг”. — Граматик підвів очі на Капітана: — Про Пікерінга ми вже знаємо, але нові спостереження…
— Ти розумієш, Граматику, як це для нас важливо, — запалився Капітан. — Ми, отже, на правильному шляху — Море Ясності, кратер Лінней… Тільки туди. І згадаєш моє слово: голубувате світіння — це потужний струмінь кисню із надр Місяця. А кисень — це життя. Уявляєш: герметичні зали — і в них безпосередньо надходить природний кисень, не треба його привозити із Землі. Не треба доставляти й воду: досить лише привезти, скільки треба, водню й спалити його в кисні — от тобі й вода. А “іній” — це, мабуть, заморожений вуглекислий газ. А де вуглекислий газ, там рослини, оранжереї і знову ж кисень…
— Стривай-но, — Граматик, не випускаючії газети з рук, усе намагався зупинити потік Капітанового красномовства, і нарешті це йому таки вдалося. — Ти читав? Ще одне цікаве повідомлення про Місяць.
— Ні, про Місяць більше нічого не читав, — признався Капітан. — Коли я побачив про Лінней, то так зрадів, що далі й не дивився.
— Ось послухай, ще одна загадка. — Граматик підніс до очей газету: — “Астроном-любитель з Володимира-Волинського О. С. Мидан у листі до газети повідомляє, що на південному краї Місяця, в горах Дерфеля, він бачив через різні проміжки часу п’ять загадкових зблисків. Ми звернулися до завідувача відділу Астрономічної обсерваторії Г. С. Пацая з проханням прокоментувати це явище. Спалахи на Місяці, сказав Г. С. Пацай, могли спостерігатися з кількох причин: по-перше, від падіння метеоритів; по-друге, це міг бути просто світловий ефект — адже відомо, що в горах Дерфеля, висота яких сягає понад вісім тисяч метрів, ніколи не заходить сонце. їх так і називають — горами вічного дня”.
Капітан підвів голову, подивився на небо. Сонце зовсім зайшло за чорну хмару. На синьому тлі недалеко від обрію плив лише тоненький золотий серпик молодого Місяця, нижнім ріжком націлений на південь.
— Відро з водою втримається на ріжку, — зауважив Капітан. — Кажуть, це на погоду. Отже, червень буде сонячний.
— А де гори Дерфеля, як ти гадаєш: на верхньому чи нижньому ріжкові Місяця? — запитав Граматик.
— Південний полюс Місяця зараз внизу. Отже, гори Дерфеля — на нижньому ріжкові. Там, де має втриматися відро з водою, — відповів Капітан і додав: — Це ще одна загадка Місяця.
Граматик не зрозумів, про яку загадку говорить Капітан: про спалахи, що їх спостерігав астроном-любитель з Володимира-Волинського, чи про залежність погоди на Землі від положення нижнього ріжка’молодого Місяця, чи про самі гори Дерфеля. Він саме хотів був запитати про це, та Капітан раптом звернув мову на інше:
— До речі, Граматику, скажи: навіщо ти підсунув мені те шифроване послання?;Хотів перевірити, чи я знаю алфавіт?
— А про космічних піратів ти чув? — замість відповіді запитав Граматик.
— А хто про них не чув? Таку важливу експедицію зірвали — на Юпітерів супутник Ганімед! Пальне, харчі, бурове обладнання, електроніку — усе чисто загребли. Ще й космонавтів поранили, ті ледве корабель на Землю посадили. Два транспорти на Марс обібрали. Міжнародний суд у Страсбурзі видав дозвіл на знищення їх, якщо вони добровільно не здадуться… А ти ще питаєш, чи я знаю про космічних піратів. Тільки не розумію, до чого тут твоє шифрування?
— А до того! Коли в космосі можуть напасти на тебе розбійники, то треба бути обережним. Бо всяка інформація про тебе — їм на руку. Отже, всі важливі повідомлення, розмови, накази будемо зашифровувати. І для цього, як мені здається, найкраще підходить граматичний шифр…
— А-а, зрозумів, — усміхнувся Капітан. — Непогано придумано: якщо пірати павіть розгадають сам принцип шифрування, то все одно не прочитають наших шифровок, бо для цього потрібно добре знати граматику.
— На це я й розраховую, — очі в Граматика заблищали від збудження. — Більше того, для шифрування будемо брати кожного разу нове правило…