— Прощай, Друже! — вигукнув Граматик.
— Пробач, Друже, — тихо промовив Незнайко, — що я часом не хотів слухати твоїх повчань.
Капітан перший спустився в шлюзову камеру, за ним, не оглядаючись і не кажучи ні слова, подався пес.
Граматик і Незнайко, які залишилися в кабіні, припали обличчями до ілюмінаторів. Нарешті на вже добре втоптаній стежці з’явився спочатку Друг, за ним — Капітан. Пес біг рівно, не збочуючи ні вліво, ні вправо. Капітан пройшов ще кроків з двадцять і зупинився, помахав рукою вслід Другові.
Хвилин через десять Друг зник за камінням. Ще трохи постоявши, Капітан обернувся й пішов поволі назад до ракети. Підняв кілька камінців і сховав до кишені. Для природознавчого музею.
— Друг піде тою стежкою, якою тебе, Незнайку, ніс циліндроголовець, — розповів Капітан, коли повернувся назад на корабель. — Це займе близько години часу. Нам залишається тільки чекати.
На якийсь час запала мовчанка. Потім обізвався Граматик:
— А пам’ятаєш, Капітане, як ти зрадів, коли в Києві, в “Юному технікові”, знайшов потрібні мікросхеми? Купив їх і від радості забув, куди виходити з магазину. Побіг у протилежний кінець, а потім питав у людей: “Де тут вихід?” А ми чекаємо тебе під магазином, чекаємо. Дехто побіг до пам’ятника Лесі Українці фотографуватися… Нарешті ти з’явився, задоволений, сяючий.
— Як тільки поверпемося на Землю, відразу поїдемо до Києва, пакупуємо потрібних мікросхем і процесорів і будемо робити нову перцепційно-електронну систему, — мріяв Капітан, дивлячись в ілюмінатор. — Використаємо постійну пам’ять, яку Друг залишив, твій синтезатор мови, плати з оперативною пам’яттю. Креслення в мене є.
— Обов’язково зробимо нового Друга, — підтримав його Граматик. — І хай це буде так само пес… перцепційно-електронна система… Ми ж, пам’ятаєш, спочатку і не думали робити нашу машину у формі пса.
— Спочатку це мала бути просто собі прямокутна скринька — підтримав нитку спогадів Капітан. — Але ти запропонував, щоб зробити її у формі пса.
— Бо ж ми, коли ще тільки готували креслення й збирали деталі, щоб раз по раз не повторювати оту довжелезну назву — “перцепційно-електронна система”, стали називати машину абревіатурою ПЕС. ПЕС та й ПЕС. І вийшов пес. Назва вплинула на форму, форма — на здатності машини.
— Це була дуже вдало вибрана форма шестиногого пса, — ще й тепер не міг стримати захоплення Капітан. — Я приглядався, як він біжить: весь час втримує рівновагу, легко переступає через камінці, не застрягає в ямках. І от ця форма пригодилася ще раз: пес врятує пас саме тому, що він пес.
— І тому, — додав Граматик, — що Оксана запрограмувала його на доброту. Як на мене, то всі машини треба настроювати тільки на доброту, щоб ніхто за їхньою допомогою не міг зробити нічого поганого іншим людям.
— Пса можна було запрограмувати на доброту тільки тому, що ти дав йому мову: він сприймав, що йому говорили, і відповідав, коли його запитували. Отак Оксана і вчила його. Інакше навчити нічого, і доброти теж, не можна.
— Але ж і попоморочився я з тим синтезатором мови. Пам’ятаєш, Капітане?
— Чому не пам’ятаю… Одного разу, коли ми були в мене, ти кажеш: “Оце вже втрииадцяте буду читати фонетику, щоб розібратися, як твориться кожен звук мови”. Сидиш, читаєш та раптом як схопишся. “Зрозумів, зрозумів!” — кричиш і побіг додому.
На втомленому й посмутнілому обличчі Граматика з’явилася ледь помітна усмішка задоволення. Очі, на які вже налягав сон, проясніли. Усе-таки завжди, навіть у найсумнішій ситуації, приємно згадувати те, чого сам досягнув, хоч це, може, до тебе вже не раз відкривали чи робили інші люди.
— З голосними, бачиш, було простіше. Якщо передню частину язика дуже високо підняти, утворюється звук і, трохи нижче — и. ще нижче — е. Якщо задню частину язика підняти високо й видовжити губи, утворюється звук у, трохи нижче й менше видовжити губи — о, ще нижче і зовсім не видовжувати губ — а. Сплутуватися можуть тільки ті звуки, які творяться поряд: і та и, и та е, у та о, о та а. Інші не сплутуються.
— Ти ж найбільше клопоту мав з приголосними звуками, — нагадав Капітан.
— Так, — підтвердив Граматик, — поки не зрозумів, що в нашій мові приголосні групуються по чотири: чотири незапозичені губні звуки — м, в, б, п (п’ятий губний звук ф — запозичений); чотири зубні несвистячі звуки — н, л, д, т; чотири зубні свистячі звуки — дз, ц, з, с; чотири шиплячі — дж, ч, ж, ш; чотири задньоротові ґ, к, г, х. Не входять у четвірку тільки р та й. І кожна така четвірка має свої особливості. Наприклад, м’якими будь-де можуть бути лише чотири зубні несвистячі і чотири зубні свистячі. І тільки після букв, що позначають ці звуки, можна ставити м’який знак у кінці слова та перед наступним приголосним…
— Для запам’ятовування цих звуків і букв Друг сказав мені таке речення: “Де ти з’їси ці лини”, — пригадав Незнайко.
— Справді, в цьому реченні названо всі букви, які позначають зубні приголосні і після яких можна будь-де ставити м’який знак. А от після чотирьох шиплячих у кінці іменників ніколи не може стояти звук и, тільки і; і навпаки, після чотирьох задньоротових у кінці іменників може стояти лише и, а не і. Подовжуватися м’які звуки можуть тільки чотири зубні несвистячі, чотири зубні свистячі і чотири шиплячі. Апостроф у словах іншомовного походження може ставитися не лише після чотирьох незапозичених губних та п’ятого запозиченого губного ф, а й після чотирьох шиплячих та чотирьох задньоротових…
— Щось як у математиці, — аж здригнувся Незнайко.
— Авжеж, — підтримав його Капітан, — мова, так само має свої закони і така ж точна, як і математика. Щоправда, у ній, на жаль, бувають винятки. У математиці винятків нема.
— Винятки — це так, як запозичений губний звук ф, що йде вже п’ятим? — запитав Незнайко.
— Так, — підтвердив Граматик і повернувся до своєї попередньої думки: — А тоді, коли я зрозумів, що звуки мови творяться за певними закономірностями, мені вже легше було конструювати синтезатор мови.
— Це завжди так, — погодився з ним Капітан. — Що б не робив, спочатку треба збагнути його закони, зрозуміти принципи його дії — і тоді все легко піде.
— Хлопці, коли будете робити нового Друга, візьміть і мене до себе, — попросився Незнайко. — Я вивчу все, що треба. Буду читати те саме не тільки по тринадцять разів, як Граматик, а й… а й по шістнадцять.
— А не заснеш над книжкою? — покепкував із нього Капітан.
— Не знаю. Але зараз мені хочеться спати, — щиро признався Незнайко. — Я б уже й спав, тільки страшно, що прийдуть сюди людолови.
Капітан подивився на годинник.
— Уже більше години минуло, як пішов Друг, — повідомив він. — Щоправда, вибуху не чути було. Але заряд невеликий, то й струс місячної поверхні повинен бути незначний. Так мені здається. Принаймні піратів поки що не видно.
Капітан замовк, задивившись в ілюмінатор на всіяний камінням та розмальований тінями пустельний простір аж до обрію, де непорушно висіла Земля, мов декоративна таріль на чорній, поцяткованій блискітками запоні.
У кабіні запала тиша. Тільки чути було, як позіхає Незнайко та переступає з ноги на ногу Граматик. Та ще монотонно гув мотор терморегуляції. І раптом Капітан здригнувся: у кабіні пролунав…
Бліднучи, гурчить, доручімо, обміркуйте, увійшовши, розтрощіть, холодніючі, лежачі, відпочиваючи, оновлені, учімо, ловите, пожовклі, аналізуючи, йдучи, обсадимо, темніючи, цокочучі, сушить, глушіть, інкрустовані, агітуйте, електрифікувавши.
Ключ. Випиши дієслова підряд у чотири колонки: 1) у дійсному способі; 2) у наказовому способі; 3) у формі дієприкметника; 4) у формі дієприслівника. З перших букв прочитаєш чотири слова. Причому друге слово треба написати з великої букви.
XXVIII. Хлопці плачуть
Капітан кинувся до радіоприймача. Натиснув клавішу. З радіоприймача почувся тріск. Отже, радіоприймач був вимкнутий.
— Не може бути, — видихнув Граматик.
— Що не може бути? — скинувся Капітан.
— Та так… Подумав про телепатію. Про передачу думок на відстані… Але цього не може бути…
— Так, не може бути, — погодився Капітан.
— Він у шлюзовій камері, — нарешті спромігся на слово Незнайко, ледь переборюючи страх.
— Не може бути, — повторив Капітан. Але все-таки обережно відчинив двері до шлюзової камери. Звідти війнуло запахом паленого заліза й перегрітої гуми. Спочатку той запах йому видався дивним, але цієї ж миті він збагнув, що то залишився запах від їхніх скафандрів, обпечених сонцем у безповітряному просторі Місяця. Коли його очі призвичаїлися до напівтемряви в шлюзовій камері, він побачив притиснуту замками до стіни розсувну драбину. Та ще тьмяно світилася, наче жарини під попелом, кнопки вимикачів. У шлюзовій камері було порожньо.
— Нема там нікого, — сказав Капітан і додав: — Може, це в нас від перевтоми й неспання почалися галюцинації?
— Що ти кажеш? — не зрозумів Незнайко.
— Каже, що нам трьом це примарилося, — пояснив Граматик. — Але як може примаритися відразу трьом? Я виразно чув. Навіть, здається, корабель у той час ледь-ледь хитнувся.
— І в харчовому відсіці щось дзепькнуло, — підтримав його Незнайко.
— То що, може, скажете, що це якась надприродна сила з’явилася або дух? — нагороїжився Капітан.
— А може, й так, — відповів, не сумніваючись, Незнайко. — Ми ж на Місяці, а не на Землі. Тут усе може бути. І духи теж. От ви кажете, що тут нема солов’їв, і я не бачив їх, бо де ж їм тут бути, але чув, як співає соловей… Чого б це?
— Коли ти чув? — не повірив Граматик.
— Коли від людоловів тікав. Сів на камені й чую: соловей витьохкує.
— Таж ти спав на камені, і тобі снилося, — заперечив йому Капітан. — Знаєте що, хлопці, нам треба все-таки відпочити, бо в нас попереду ще багато роботи на Місяці. Ви лягайте спати, а я тим часом повартую біля ілюмінаторів. Та спробую розібратися, що ж воно сталося. Адже розгадка мусить бути. І вона, мабуть, проста. Тільки ми втомлені.
— Може, я повартую. Я ж уже відпочив трохи, а ти весь час на ногах, — не погодився з Капітановим рішенням Граматик.
— Я відпочиватиму потім, коли ви підете в розвідку до чотирьох гір. Ти й Незнайко. Згода?
— Згода, — відповів Граматик.
Граматик заліз у крісло, розгорнув щоденник. Незнайко став лаштуватися до сну.
— А куди, Граматику, покласти оце? — запитав він, показуючи на згортки, що лежали на його постелі.
— Що? — перепитав Граматик, підводячи голову від щоденника.
— Ну, коли Капітан розбирав Друга, то ти замотував і складав. Граматик якийсь час безмовно дивився на деталі, добуті з Друга. Потім зіскочив з крісла, узяв згортки.
— Синтезатор мови… — сказав він, і йому раптом забракувала повітря. — Це ж Друг… — і знову не зміг закінчити речення. По щоках у нього потекли сльози.
У Незнайка теж заблищали краплини в очах. Адже це Друг врятував його. Якби не Друг, то хтозна, чи й дістався б він до свого корабля, коли тікав з полону. Може б, і досі сидів на тому каменіг задихнувшись від нестачі повітря в скафандрі.
Капітан відірвав очі від ілюмінатора й спантеличено втупився в Граматика.
— Чого ти? — запитав він.
— Друг до останку думав про нас, — стримуючи сльози, промовив Граматик. — Він прощався з нами, в електронній системі склав останнє речення й передав на синтезатор мови, але не встиг запустити його. Синтезатор сам запустився, без Друга, коли він, може, вже загинув. “Хлопці, бувайте”. Прощай, наш добрий песику.
— Так от звідки голос Друга, — стукнув себе долонею по лобі Капітан. — Це ж синтезатор мови спрацював… Ти кажеш, щось дзенькнуло в харчовій комірці? — звернувся він до Незнайка.
— Так, щось дзенькнуло. І відразу ж заговорив Друг, тобто не він, а його голос…
— Ти теж відчув, що корабель хитнувся? — запитав Капітан у Граматика.
— Мені здалося, ніби я втрачаю рівновагу, мовби закрутилася голова. Але це тривало тільки мить. І відразу голос Друга…
— І в мене було таке враження, наче корабель гойднувся. Мабуть, Друг саме підірвав себе, і хвиля, що покотилася Місяцем, ледь штовхнула наш корабель, а від цього в синтезаторі мови увімкнувся механізм творення звуків. Друг ще востаннє обізвався до нас… — Капітан обернувся до ілюмінатора і непомітним рухом протер очі.
Граматик позапаковував деталі, які залишились від Друга, і сховав їх. На Землі вони обов’язково відновлять свого доброго Друга. І ці деталі пригодяться.
Хлопці повмощувалися спати. Капітан залишився сам біля ілюмінатора.
“І чого це люди тратять хтозна-скільки зусиль, і коштів, і знань, навіть ризикують життям, щоб відібрати щось в інших людей? — вертілося в його голові. — Чи не краще було б цю енергію спрямувати на те, щоб жити з злагоді з природою? Скільки б можна було зробити! Той же Гарріс зі своїми роботами міг би обладнати на Місяці космодром. Міг би тут збудувати обсерваторії, оранжереї, приміщення для дослідників. Так ні, виліз аж на Місяць, щоб сплюндрувати, знівечити Землю, повбивати моїх тата й маму, Оксану, товаришів, людей… Заради того, щоб побряжчати в долонях золотом, погратися діамантами…”
Капітан аж кулаком замахнувся від обурення.
Скільки ще таємниць приховано в космосі! Може, й отут, під місячною корою, розсипані алмази, лежить золото, як звичайнісінький тобі метал. Хоча навряд. Але у Всесвіті повинні десь бути й такі планети, де алмазні камені валяються під ногами, як сміття, а золотою галькою вкрите дно річок та морів. І з них ніякої користі нема, нікому вони не потрібні. Навіть як будівельний матеріал не годяться. Хіба що діти граються ними в крем’яхи, якщо там живуть розумні істоти.
Треба летіти на інші планети, досліджувати їх, проникати в таємниці природи. Ось куди слід спрямовувати всі сили людського розуму, а не на те, щоб нищити одні одних.
А такі, як цей Гарріс, тількі відкидають людство назад до печерних часів. Егоїст нещасний! Вчений злочинець!..
“А що, як Другові не вдалося прорватися до нього на корабель? Отже, загроза не ліквідована…”
Капітан рішуче опустив забороло на шоломі, одяг рукавиці й тихесенько, щоб не розбудити хлопців, вийшов у шлюзову камеру. Не зоглядівся, як уже ступав місячною поверхнею. На диво, йому під ногами рідко траплялися камені, а якщо й траплялися, то він легко перестрибував через них. Мовби крила виросли.
Невдовзі з-за обрію показалися чотири гори. Від сонячного світла вони були аж білі. “А ще кажуть, що на Місяці все чорне, — подумалося йому. — Отже, четверта гора від Землі”.
Земля дивилася на нього приязно й підбадьорливо. І була вона якась наче більша, ніж звичайно, мовби пересунулася ближче до Місяця. Капітан ішов чимраз швидше.
Нарешті він обігнув четверту від Землі Білу гору, з-за якої перед ним виринула важка чорна ракета. Біля неї у місячному поросі лежав розчавлений Друг: боки зяяли пустотою, ноги пошкоджені. Тільки його добрі очі блищали непошкоджені.
Капітан поспішив до корабля, туди, де виднілися вхідні двері. Ллє перед ним погрозливо виріс циліндроголовий робот.
— Let me pass! — владним топом по-англійському наказав йому Капітан.
Але той не вступався з дороги. Стояв мов укопаний.
Тоді Капітан сказав перше-ліпше, що йому спало на думку:
— Come to the black-board!
Від цих слів робот злякано шарпнувся й помчав кудись за ракету. Капітан, не гаючи пі секунди, натиснув кнопку, вскочив у кабіну ліфта й поїхав нагору.
Ось і каюта піратського корабля. Капітан опинився віч-на-віч з найнебезпечнішим у світі злочинцем: перед ним у кріслі бундючно сидів той миршавий чоловічок з цапиною бородою, про якого з таким жахом розповідав Незнайко.
— Ви Джек Гарріс? — запитав Капітан.
— Так, я інженер Джек Гарріс, винахідник чистої пі-мезонної зброї.