Але що? Що спитати? Що повідомити? Чи все це взагалі не так, а тільки здається?
Леля відчула, що Лисий думає про щось інше, що він не може підтримувати розмову, тому вирішила говорити сама, затягувати цю необов’язкову й нікому не потрібну балачку. Нікому, бо їй теж здалося, ніби Інженер не чує, що вона йому каже.
— Ми по дорозі вбили вовка, — сказала вона. — Самотнього. Он шкуру принесли, — дівчинка кивнула в куток, де валялася принесена ними вовча шкура.
Інженер навіть оком не повів у той бік. Так наче самотній вовк о цій порі неподалік від села — звичайна річ. Так наче вбити вовка — теж звичайна річ для двох підлітків.
— Де ви бачили вовка? — натомість стрепенувся Лисий.
— Далеко, біля ріки, — відповіла Леля. Вона подивилася на Інженера й додала: — А от ведмедя ми зустріли зовсім близько від села.
— Ви його теж убили? — злякано спитала з печі Марічка.
— Вовки, ведмеді… — чи то втомлено, чи то задумливо промовив Інженер. — Що ти, дитино, таке верзеш! Я тебе про русалок питаю, а ти якісь байки плетеш.
— Це не байки, — втрутився в розмову Василько. — Ми справді…
— Я знаю, — ніби й не слухаючи його, перебив старий. — Я знаю… Це така сама правда, як і ті тридцять вовкулаків, яких ви перестріляли.
Це вже ставало нестерпним. Якщо Інженер прийшов тільки для того, аби показати, що він дітям не вірить, то нічого зважати на його присутність.
— Розкажи про ведмедя, — попросив Лисий.
І вона розповіла все як було, чомусь оминувши тільки те, що вони знайшли на місці ведмежого лігва рештки луб’яних кошиків. Чому вона про це не розповіла, Леля й сама не розуміла. Просто відчула, що зараз про це краще не згадувати.
— Тобто побачив двох таких страшних мисливців із цуциком і накивав п’ятами, аж слід пропав, — так само втомлено й сумно констатував Інженер після Лелиної розповіді. — Зрозуміло. Все граєтеся в героїв. І в своїх іграх залізли в такі речі…
— Це правда! — вигукнув Василько. — Ведмідь був зовсім недалеко звідси.
Інженер не відповів. Він мовчки підвівся, роззирнувся по хаті й спитав:
— Де ж тут вас пограбували?
Лисий також підвівся й повів старого до комори. Діти потяглися за ним, однак Леля їх зупинила й наказала навести лад у хаті, бо вже ранок, а в них тут казна-що робиться.
Взялися до справи неохоче, бо всім було цікаво, що Інженер там побачить. Власне, вже все бачили й самі; що скаже старий, у хаті було добре чутно, й однаково діти почувались ображеними. Без особливого бажання вони почали прибирати в кімнаті.
Тільки швенькання віника, глухий стукіт глиняного посуду, шурхотіння одягу. Аж ось Інженер заговорив:
— Замок порубали зсередини. А щоб підкинути вам пояснення, розібрали стріху. Все одно через цей отвір ніхто не міг пролізти. Треба шукати підкоп. Або діру в стіні. — Він сказав це тихим, майже байдужим голосом, аж дітям стало соромно, що вони не здогадалися самі. — І ще одне. Треба подумати, кому це потрібно.
— Про це ми весь час думаємо, — відповів Лисий.
— І що придумали?
— Ще нічого…
Інженер не почав одразу ж шукати підкоп. Мовчки повернувся до кімнати й сів за стіл.
— Нічого й не придумаєте, бо правда занадто… — і надовго замовк.
Леля зрозуміла, що він не наважився сказати, що знав, бо в хаті занадто багато дітей. Вона також збагнула, що правда ще страшніша, ніж вони собі досі могли уявити, і все у неї всередині похололо.
— Що ми за хазяї такі! — вигукнула вона, намагаючись удавати цілковиту безтурботність. — Ану, давайте на город! Принесіть нам із дорогим гостем поснідати.
Діти ще неохочіше потяглися з хати. Лисий і Леля сіли навпроти Інженера й мовчки подивилися йому в вічі. Старий сидів непорушно, втупившись у стіну за спинами дітей, здавалось, от-от засне. Тільки Ряха відчував напруження свого хазяїна, тупцював на його плечі й нервово нюхав повітря. Його сиві вуса настовбурчилися, хвіст затіпався вгору-вниз і з боку в бік, аж раз навіть хльоснув Інженера по губах. Лисий готовий був присягнутися, що таким чином пацюк попереджав старого про необхідність мовчати, хоч це, звичайно, й смішно.
Ранкові зізнання Інженера
— То що правда? — нарешті порушив мовчанку Лисий. — Занадто яка?
— Занадто страшна, — після довгої паузи відповів Інженер. І додав: — І незрозуміла.
Ряха знову завовтузився на його плечі.
— Та годі вже тобі, — відмахнувся старий. — Ти ще мене вчитимеш. Колись усе одно прийде час сказати йому те, що я знаю…
Ряха пропищав щось застережливе.
— А я вважаю, що настав, — твердо відповів йому Інженер. — Якщо відкладати, то всім нам тут буде кінець. Ще бракувало, щоб люди понапивалися мертвої води!
Отже, недаремно Лисий підозрював, що Ряха не такий простий пацюк, яким усі його вважали. Видно, не лише сторожовий він. І це було вперше за все життя Лисого, коли Інженер не побоявся відкрити таку непросту таємницю. Хлопець увесь напружився, бо збагнув, що зараз вони почують щось справді варте такого виняткового вчинку Інженера.
Ряха ображено перебіг за спину хазяїна, й звідти визирали самі його сиві вуса й одне кругле око, що дуже сумно, але сторожко дивилося на Лисого — ніби зі схованки. Здавалося, пацюк боявся, що після Інженерових слів Лисий кинеться на нього й розшматує, мов тих собачих пацюків, про яких він раніше розповідав.
— Правда в тому, — почав Інженер, пильно подивившись в очі хлопцеві, — що…
Він знову замислився, перевівши погляд на Лелю.
— Мені теж піти на город? — спитала вона таким тоном, що й Рясі було зрозуміло: нікуди Леля не піде, хоч би що їй зараз сказали.
Лисому здалося, що цієї миті Інженерові очі трохи потепліли, втім, це було ще неймовірніше, ніж Ряха, який дає вказівки старому.
— Насправді Лелине село загинуло випадково, — знову почав Інженер. — Не воно було потрібне вовкулакам. Вони йшли по тебе.
— По мене? — Лисий не повірив своїм вухам. — Як це?.. Вовкулаки!.. Якби ви бачили вовкулаку, то й самі зрозуміли б, що вони не можуть іти «по когось». Вони йдуть по їжу. І тільки по їжу.
— Чому ж тоді вони не знищили дітей? Чому не погнали замість них — маленьких — дорослих людей? Навіщо вбили ціле село й полишили стільки «їжї», як ти кажеш, забравши з собою тих, кого їсти не збиралися?
Найгіршим у цих питаннях було те, що Лисий і сам собі вже не раз їх ставив. І відповіді не знаходив. Найвірогіднішим із усього, що спадало на думку, здавалося таке: вовкулаки не так їдять людей, як знищують їх. Вони прагнуть звільнити від людей землю. Але навіщо це їм? Навіщо їм діти? В те, що дітей вони перетворюють на вовкулаків, також не дуже вірилось… І зараз він не знав, що відповісти. Але щось треба було відповідати. Пауза ставала непристойно довгою. Втім, подумав Лисий, Інженер прийшов щось сказати, то хай говорить. А я мовчатиму.
Та втрутилася Леля:
— Ви хочете сказати, що їх хтось послав?
Ряха перебіг по спині Інженера на праве плече і з-за нього дивився тепер на дівчинку.
— А ти як гадаєш? — Інженер чи то хотів їх заплутати, чи то боявся казати правду.
— Хто?
Так прямо Лисий не зміг би спитати. Здавалось би, що ж тут такого складного? Це ж головне питання, яке могло розв’язати всі проблеми. Можливо, відповідь на нього сказала б і про вкрадений казанок більше, ніж усі обстеження дверей і даху. Але він знав, що так прямо не спитав би нізащо.
— Оцього я не знаю. І ніхто не знає.
— Крім вовкулаків? — глузливо спитав Лисий.
— Думаю, що й вовкулаки цього не знають. Вони занадто тупі, щоб про таке питати. — Інженер почав бгати праву вушну раковину, ніби хотів усю її запхати собі у вухо.
Цієї миті в комірчині хтось закричав.
Перша відповідь
Лисий сидів найближче до комори, тож перший устиг до дверей із порубаним замком.
У коморі було темно й порожньо. А з ближнього правого кутка, просто з-під землі линув крик Наталки. Кричала вона, схоже, не від болю, а від страху. А ще певніше — від жаху.
Усе своє життя Лисий прожив у цій хаті. Він ніколи не міг собі уявити, що хтось може так кричати: здавалося, що Наталочка була тут поруч, що їх не розділяли грубі соснові колоди, з яких складено будівлю. На якусь мить це навіть стало ніби важливішим, ніж сам факт, що з Наталкою щось трапилось.
Лисий кинувся назад до кімнати й спрожогу збив із ніг Інженера, який саме підійшов до дверей в комірчину. Ряха розлючено пискнув і відлетів під стіл. Лисий не став допомагати старому, вибіг надвір і помчав навколо хати до того кутка, де репетувала дівчинка.
Картина, яку він побачив, не піддавалася розумінню.
Сказати, що Наталочка стояла по пояс врита в землю, — це нічого не сказати. В тім-то й річ, що вона не була врита, вона ніби виростала з землі. Її плаття наче зливалося з землею, неможливо було помітити межі. Вона дивилася на свою нижню половину — точніше, на відсутність нижньої половини — і страшно верещала. Це був безперервний крик, без паузи на те, щоб вдихнути повітря. На обличчі — невимовний жах. Навколо стрибав і сварився Глина, так само нажаханий і розгублений. Наближатися до Наталки він не наважувався.
— Тобі боляче? — спитав Лисий.
Дівчинка у відповідь заперечно похитала головою, не замовкаючи.
— Нічого їй не боляче, — відповіла йому Леля. — Хіба ти не чуєш, що вона кричить від жаху, а не від болю.
Лисий озирнувся. Лелі ніде поруч не було.
— Звідки ти говориш? — здивовано спитав він, намагаючись не кричати, але й говорити достатньо голосно, щоб його було чутно, незважаючи на пронизливий крик Наталки й скандальний лемент Глини.
Раптом крик став іще вискливішим, і дівчинка почала «виростати».
— Замовкни, — почувся з-під землі голос Лелі, — це я.
Мала негайно замовкла. Тепер її погляд якось дуже плавно перетворився на здивований. Страху як не було. Вона ще не до кінця «виросла», як над землею з’явилася Лелина голова, потім плечі. Далі стало зрозуміло, що вона просто взяла Наталочку на руки й підняла її над землею.
Втім, оце «просто» все одно лишалося дуже непростим. Жодної піщинки, жодного корінчика на сукні Наталчиній не лишилося. І земля в тому місці, з якого вона «виросла», не змінилася — не обсипалась, не розкрилась. А от Леля тепер нагадувала моркву. Ноги її вище колін були в землі.
Лисому паморочилося в голові. Він повільно нахилився й торкнувся землі поруч із Лелиними ногами. І з’ясував, що землі там немає. Рука його безперешкодно зникла під землею, нічого не відчувши. Тільки тієї миті, коли вона торкнулася цієї непрозорої порожнечі, Лисий відчув панічний жах. Він дивився на свою правицю, яка майже по лікоть розчинилася в землі, й сам ладен був закричати. Витягнув руку. Обдивився. Помацав землю поруч, спробував знайти межу. Хоч це було й нелегко, знайшов — ніяких видимих кордонів. Дуже плавний і непомітний перехід від твердої землі до порожнечі, що цілком схожа на неї. І знову липкий жах при зіткненні з несправжньою землею. Лисий підвівся. Потім перевів погляд на Лелю.
— Як ти здогадалась?
— Я таке вже бачила, — відповіла Леля. — Забула тобі розповісти.
Лисий якийсь час мовчки дивився на неї, а потім ляснув себе по лобі.
— Лихо! Я ж Інженера збив із ніг!
Він кинувся знову до хати, однак Леля спробувала зупинити його:
— Не метушись. Я йому допомогла підвестися.
Лисий все одно рушив навколо хати — до вхідних дверей. Діти подалися за ним. Тільки Наталочка лишилася біля загадкової ями, неспроможна відвести погляд від того місця, де щойно «росла». Глина ліг на землю поруч із нею, також дивився на кляте місце й неголосно бурчав:
— Мало що я в лісі таке бачив, так іще й тут… Хоч би земля не почала тремтіти, як там… Це вже зовсім неправильно. Земля має бути землею, твердою й надійною… Де ж це таке бачено, щоб діти провалювалися!.. Це тому, що без мене бігають навколо хати. Нічого без мене бігати, я б ніколи не дозволив ускочити в таку халепу. Більше не будеш?.. — Він підвів очі на Наталку.
Та нічого не відповіла.
Двері в хату стояли відчинені, а всередині було порожньо — ні Інженера, ні Ряхи. Нікого.
Ниточки зв’язуються
Коли Леля послала всіх на город, Василько зрозумів, що насправді ніхто не збирається снідати. Він бачив, як решта дітей понуро попленталися шукати якісь овочі. Він бачив, як Івась несподівано відділився від інших, пішов у напрямку туалету, але не зайшов усередину, а обійшов дерев’яну будку й зник з очей.
Не привертаючи уваги решти дітей, Василько тихенько завернув за ріг і пішов на край села.
Люди збиралися на городи і в сади, дехто вже й вийшов із дому. Всі привітно махали Василькові, ніхто не поцікавився, куди це хлопець прямує. Ніхто й не спитав, де це вони з Лелею вчора ходили. Це якраз йому не дуже сподобалося. Тобто якби хтось спитав, він би, швидше за все, правди розповідати не став, — так, нормально, мовляв, сходили, нічого цікавого. Але це означало б, що їхня подорож для односельців щось важить. А раз ніхто нічого не питав, то виходило, що нікому воно й не цікаво. Бавляться собі діти, — хай бавляться…
Сонце починало припікати, але це вже було майже осіннє сонце, воно давало тільки тепло, а не спеку.
Василько вийшов за село й повернув до яруги. Там він обережно протиснувся через колючі зарості ожини й опинився між яром і обійстям Люби. Щось йому підказувало, що продовження таких бурхливих подій вчорашнього дня і ночі мусить бути саме тут.
Обране Васильком місце мало суттєві недоліки. По-перше, ожина. Вона стояла навколо колючою стіною, не даючи поворухнутися. По-друге, кропива, яка підпирала ще тісніше. А по-третє, хлопчик із подивом помітив, що зовсім недавно тут хтось стояв і тупцював, і витовк цілу невеличку галявинку. Останнє відкриття було особливо неприємне, та знайти якесь інше місце Василькові навряд чи вдалося б — принаймні, скільки він міг бачити, нічого путнього поблизу не було.
На городі було порожньо. Тільки де-не-де витикалися з високої трави й знову зникали в її гущавині червоні гребені курей та півнів.
Так само, як і Лисий напередодні, Василько незабаром видивився стежину, що вела до лісу. Так само він зрозумів, що Люба будь-коли може залишити свою оселю й податися до лісу, й того ніхто не помітить.
Повітря поволі прогрівалося, хоча сонце й не пекло. Василько ховався в затінку ожини. Він пильно вдивлявсь у вікна хатини, однак нічого роздивитися не міг — вони лиш відбивали сонячне проміння, й воно боляче різало очі. Було таке відчуття, ніби в очах пісок. Хлопець згадав, що цілу ніч не спав. А день учора видався дуже тяжкий — ведмідь, вовк, русалки, лішак… Чи не лішак, а просто великий нічний птах. Дарма, все одно був виснажливий день.
Намагаючись не робити помітних рухів, Василько перевісив арбалета на груди. Тепер можна було покласти на нього руки, а на них спертися підборіддям. Утім, це не надовго допомогло. «Ще півгодини подивлюся й піду», — подумав вивідник.
Одна з курок — зовсім чорна — підійшла до самісінького куща, за яким ховався Василько, й пильно на нього подивилася одним оком. Потім різко повернула голову й подивилася другим оком. Чи то хлопцеві здалося, чи справді те око було незвичайне, тільки він дивився, дивився й не міг відвести очей. Важко сказати, скільки б тривали ці витрішки, якби Василько не втратив рівноваги. Він ступив правою ногою назад, щоб не впасти, але з’ясувалося, що нога його заплуталася в траві. Хлопчик заточився й упав у зарості кропиви.
Він спромігся стриматися й не закричати, хоча, погодьтеся, це нелегко людині, яка обличчям втрапила в кропиву. І невідомо ще, чи вдалося б Василькові побачити те, що побачив, якби він не стримався.
А побачив він дуже дивну картину. Знову підвівшись на ноги, хлопчик визирнув зі своєї схованки на Любине подвір’я. Дівчина стояла біля дверей своєї хати з порожнім відром у руках і розмовляла з Пластуном. Завважте, не говорила до нього, а саме розмовляла, спілкувалася. Василько не міг чути жодного слова — вони стояли досить далеко від нього, але виразно бачив, що Люба й Пластун щось одне одному говорять і явно одне одного розуміють!