Вухань і Петрусь кивнули.
— А де Івась, не знаєте? — на прощання спитав Лисий.
Ті двоє змовницьки перезирнулися й засміялися.
Лисий швидко роззирнувся, бо зрозумів цей сміх так, що Івась десь поруч ховається. Він не помітив ніяких ознак цього і знову повернувся до Петруся й Вуханя.
Дивовижа, подумав він. Як вони подружились. І зовсім не відчувається, що одному вже понад тридцять років, а другому заледве дев’ять. Ще коли тільки прийшли до села, Вухань запропонував Петрусеві жити в його хаті. І Вуханиха дуже цьому зраділа — своїх дітей у них не було. А далі й почалося: вони дуже швидко з’ясували, що обоє люблять майструвати. Вухань був вражений, який Петрусь у майструванні винахідливий. А Петрусеві страшенно подобалося, що будь-який його задум Вухань одразу розуміє й може змайструвати все, хоч би що він забагав, — тільки намалювати треба. Потім, коли Лисий запропонував підготуватися до можливого нашестя вовкулаків, саме ці двоє стали головними працівниками. Вони понавидумали стільки дотепних пасток навколо села, що Лисий уже почав хвилюватися — тільки б ніхто зі своїх до тих пасток не втрапив.
Раптом щось зашаруділо на дубі просто над ним, і на голову впав торішній жолудь, боляче дзьобнувши в тім’я. Лисий різко відскочив назад, перед тим устигши відштовхнути Петруся. Той був зовсім до такого не готовий, він стояв розслаблений і сміявся. Від поштовху хлопець дуже незручно впав на куприк і голосно застогнав. Вухань кинувся до нього, а Лисий в падінні вихопив з-за спини стрілу й зарядив арбалет.
— Мало що Петруся покалічив, так тепер іще мене лишилося підстрелити, — пролунав із дерева голос Івася. — Краще залазь сюди, подивися, що я знайшов.
Петрусь на Лисого не ображався, хоч і було йому дуже боляче — таки сильно забився. Зрештою, він розумів, що сам винен, — із Лисим жартувати треба обережно. Коли голова в нього зайнята важливими справами, він на жарти подеколи реагує досить несподівано.
Лисий обійшов навколо дерева, видивляючись, як на нього здертися. Дуб був старезний, широченний — навряд щоб троє дорослих чоловіків змогли його обхопити. Страшно подумати, скільки йому могло бути років. Нарешті Лисий збагнув, що Івась вилазив на дерево, використовуючи як сходинки широкі розщілини в корі. Навіть для Лисого це було непросте завдання. Але так, як Івась, по деревах узагалі ніхто не міг лазити. Він був мов рись, пальці — ніби кігті, і на руках, і на ногах.
— Тільки ж пильнуй, щоб кору не подряпати, — навчав малий Лисого, спостерігаючи зверху за його не дуже вправними спробами.
Цього він, зрештою, міг би й не казати. Малу дитину, яка вперше дряпається на дерево, завжди навчають, що головне, звичайно, не впасти, але й подряпин не залишати — це теж головне. Який сенс ховатися на дереві, якщо всі знатимуть, де ти сховався?
Нарешті вдалося дістатися до першої гілки, а далі пішло легше. Втім, поки ліз до Івася, минуло не менш як чверть години. Внизу хихотів Вухань — його завжди смішило, коли люди займалися чимось таким, чого сам він не вмів. Наприклад, майстрування — це серйозно, це ніколи не викликало сміху. А коли Леля, скажімо, стріляла з арбалета в ціль, навіть якщо дуже добре стріляла, Вухань хихотів, ніби збиткувався.
Івась сидів на пні, мов на столі. Це було неймовірно, але не вірити очам Лисий не міг. Високо-високо над землею — не менше п’яти людських зростів — стовбур був спиляний. Він був рівно й акуратно зрізаний, ніби пилкою. Хоча уявити пилку, здатну зрізати такий грубезний стовбур, мабуть, ніхто не зміг би. Очевидно, колись — багато-багато років тому, коли такі пилки існували, звідси відкривався розкішний круговид на цілий світ. Мабуть, тоді тут селилися лелеки, які люблять, щоб довкруги було далеко видно. Потім гілки навколо піднялися й сховали зріз від людських очей. Лелеки розлюбили це гніздо, а вітри з роками зруйнували його і майже знищили сліди на рівнесенькій поверхні. Дощі й сніги, спека й мороз марно боролися, щоб помережити зріз тріщинами, запустити в тіло дерева трухлявість, шашіль та інших руйнівників. Нічого не вийшло. Поверхня була гладенька, міцна й непіддатна.
«Яким же інструментом можна було таке зробити?! — знову здивувався Лисий. — А вирівняти так?»
— Сюди можна витягти скриню з арбалетами й стрілами, з харчами навіть, — Івась любовно гладив рукою поверхню, на якій сидів. — Не тільки від вовкулаків — від будь-кого можна відбитися. Тільки трохи прорідити гілки отам і отам, праворуч…
— Чим? — засумнівався Лисий.
— Петрусь придумає чим.
— Ну, а хто, крім тебе, зможе сюди видертися? Чи ти тут і житимеш, щоб не пропустити ворога? А якщо ворог так і не прийде?
— Дуже смішно, — Івась не образився. — Петрусь, запропонував зробити драбину з мотузки. І спускати її на землю тільки коли треба.
— Хто ще, крім Петруся, знає про це місце?
— Вухань.
— Вони сюди лазили?
— Тільки Петрусь, він потім розповів Вуханеві. — Івась мимоволі намагався говорити тихо, як і Лисий, хоча й не розумів, навіщо така таємничість. — Вухань потім хотів подивитися, як це можна було так відрізати верхівку, але залізти не зміг, а ми не могли його підсадити.
— Треба попередити, щоб нікому не розповідали — ні Петрусь, ні Вухань.
— Чому? — здивувався Івась. — Ти в селі когось боїшся?
— Не боюся, — відповів Лисий після паузи. — Але мушу спершу дещо перевірити. Мені чомусь здається, що не ти перший знайшов це дерево. Що тут було, коли ти вперше сюди дістався?
— Нічого не було… — Івась стенув плечима. — Так, сміття якесь… Пір’я…
— Чиє пір’я?
— А я знаю? Чорне, схоже на куряче, тільки ж курка… Як би вона сюди дісталась? Я подумав, що шуліка сюди затягнув курку та й з’їв…
— Може, й шуліка, — Лисий задумався. Ця табуретка йому не подобалася. Вона була й справді дуже приємна на дотик, тішила око, та разом із тим він відчував щось дуже непривітне, чуже й навіть вороже.
Коли Івась поліз униз, Лисий зірвав із найближчої гілки перекособоченого жолудя і встромив його хвостик у ледь помітну щілину в корі. Обдивився й вирішив, що виглядає досить природно: за певних умов жолудь і сам міг би так зачепитися за кору.
Піди туди, не знаю куди
— Виходь уже! Визираєш там… — сказала вона. Звісно, Василькову стрілу Леля впізнала одразу.
Але перш ніж із-за дерева вийшов Василько, розлігся лютий гавкіт Глини, який саме встиг виявити хоробрість і надійність. Він гасав навколо мертвого вовчого тіла, присідав на передні лапи. Як ти наважився загрожувати моїй Лелі, кричав він, хто ти такий, щоб так зухвало поводитися, тепер знатимеш, вигавкував він на весь ліс.
Леля вирішила не чекати, доки він почне хапати й шматувати зубами цінну вовчу шкуру, й відігнала собаку.
— Раз уже ти такий неслухняний, — тепло сказала вона Василькові, — матимеш іще одну розвагу: здиратимемо шкуру з вовка.
Різкий запах ворожої крові не давав Глині спокою. Він гарчав, переходив з місця на місце, лягав на глицю й одразу ж підводився, але наблизитися не наважувався, пам’ятаючи Лелину команду.
— Та як же можна так знущатись, — ображено бурмотів він. — Та хіба ж я вам чужий? Самі розважаються, шкуру з нього здирають, а мені — зась? Ну, я так не граюся! Чуєте, я так не граюся!.. Ну гаразд, граюся, тільки ж підпустіть мене до нього!!!
Він наробив стільки галасу, що розлякав усіх — не тільки в лісі, а, мабуть, і в річці. Леля відчувала, що цей вовк зруйнував усі її плани. Чи той ведмідь? Зустріти двох таких небезпечних хижаків в один день, та ще й так близько від села — це справді дуже дивно й незвичайно. Не так багато вовків у цих лісах, а ведмедів, наскільки Леля знала, тут зроду-віку ніхто не бачив.
Закінчивши роботу, діти натягли шкуру на сяк-так зв’язану раму з гілочок, а потім відбатували від підв’язаної до великої липової гілки вовчої туші кілька невеликих шматків м’яса й кинули їх Глині. Самі вони їсти вовчатину не погодилися б нізащо. Та й Глина не дуже нею ласував: довго принюхувався, гидливо взяв у пащу й тут же виплюнув на глицю, потім так само повівся з другим шматком… Але коли побачив, що Леля й Василько намірилися йти далі, за кілька секунд усе проковтнув і погнався за ними.
Сонце піднялося до найвищої точки. В лісі було добре, а біля урвища аж припікало. Хотілося їсти, але руки вони так виробили у вовчій крові, що спершу вирішили дістатися до води, помити руки, а тоді вже щось перекусити.
Знову підійшли до урвища вже за поворотом і там, удалині, побачили пологий яр, що глибоко прорізав прибережну кручу й виводив до ріки невеликий струмок. Ще краще. У струмку вода може бути значно чистіша, ніж у річці. Хоча це й не обов’язково.
Зблизька з’ясувалося, що спуститися до цього яру так само нелегко, як і до річки. Леля й Василько рушили праворуч, намагаючись триматися недалеко від яру, щоб не проґавити можливу стежину чи бодай якийсь пологий спуск. Це було непросто — ребро яру густо поросло малинником. Ягід на ньому вже не лишилося, тільки колючки й непролазні лози. Рубати їх і продиратися навпростець вони не хотіли, бо це створило б занадто багато шуму й дуже скувало б їхню рухливість і здатність миттєво реагувати на небезпеку.
Довелось обходити. І досить далеко. Згаяли дуже багато часу. Леля відчувала, що все пропало, що нічого вже сьогодні не вийде. А це означає, що наступного разу відпроситися буде ще важче. Адже вони муситимуть розповісти й про вовка, і про ведмедя, і про те, що впоратися за один день не вдасться, швидше за все, й наступного разу.
Аж ось ліс розступився, й глибока улоговина побігла вниз — до струмка. Її густо вкривала буйна трава, ніде не м’ята й не топтана, і це Лелі не сподобалося. Навіть не те її бентежило, що в цій траві залюбки могли ховатися гадюки, бо ж і для них ця улоговина була добрим шляхом від струмка в ліс, де є миші, пташині яйця й інші харчі. Найгірше те, що це місце — таке зручне для водопою, ніякі звірі не відвідували. Якби хоч зрідка вони сюди приходили, то трава не виросла б така густа й висока.
Мабуть, Василько теж про це подумав, бо, спинившись, нічого не сказав і ні про що не спитав. Не виходячи з-за стовбурів останніх перед улоговиною сосон, діти стояли й дивилися. Вони не помічали нічого загрозливого і від того ще гостріше відчували небезпеку. Це місце дуже нагадувало пастку, от тільки ким наготовану? Леля перебирала подумки різні варіанти і ні з чим знайомим порівняти побачене не могла.
Вона глянула на Глину, що притиснувся спиною до її стегна й дрібно тремтів. Леля тільки тепер усвідомила, що відчувала це тремтіння від тієї миті, коли вони зупинилися перед улоговиною. Глина був наїжачений, переляканий, зуби ошкірені, але навіть гарчати він не наважувався. Якби мав голос, то сказав би:
— Ходімте звідси якомога далі! Тут навіть стояти не можна, не кажучи вже про те, щоб іще хоч крок ступити вперед. Можете мене вважати боягузом, панікером, навіть зрадником. Тільки мерщій ходімте звідси світ за очі!
Василько повільно нахилився, підняв із землі гілку й показав Лелі очима на Глину. Вона зрозуміла, взяла пса за нашийник. Хлопчик розмахнувся і, не виходячи з-за дерева, сильно кинув палицю майже на середину улоговини. Гілка зникла у траві.
І нічого не відбулося. Тобто не відбулося зовсім нічого. Палиця зникла, немов влетіла в темряву. Вона не зрізала трави, навіть не прим’яла її. Просто гулькнула крізь неї, наче у воду. От тільки кіл на поверхні не з’явилося. І ніякого звуку не пролунало.
За півхвилини щось ніби загуло десь далеко під землею, під їхніми ногами, під непорушною травою перед ними. Земля дрібно затремтіла, затремтів стовбур дерева, якого Леля торкалася долонею. Там — під землею — було щось велетенське й неспівмірне ні з чим, що вони знали. Не змовляючись, діти розвернулися й щодуху побігли геть від цього страшного й незрозумілого місця.
Висотний пень
Зіскочивши на землю, Лисий розвернувся і як міг весело глянув на Петруся й Вуханя.
— То що, розважатиметеся далі?
Вухань, який перед тим радісно йому усміхався, опустив очі й винувато відповів:
— Так ми ж хіба… Ми ж не той…
— Отож-бо й є, що не той, — передражнив його Лисий. — Звідки ви знаєте, що ніякий вовкулачий вивідник не стежив, поки ви тут «хіба»?
— Ніхто за нами не стежив, — серйозно промовив Петрусь. — Ми помітили б. Взагалі нікого поблизу не було. Тільки Люба пройшлася двічі.
— Що то значить «пройшлася»? — Лисий намагався не виказати здивування.
— Та кудись той… Ішла… — пояснив Вухань. — А потім той… Поверталася.
— Взагалі мені здалося, що вона до нас ішла, — втрутився Петрусь. — Бо спочатку йшла швидко, а як наблизилася, то… Почала якісь дурниці теревенити… Що ми такі майстри і що в неї причілок розхитався в хаті…
— Ну?
— Ну й нічого. Пішла далі — отуди, — Петрусь показав рукою в напрямку заростів шипшини. — А за кілька хвилин повернулася й пішла в село, а з нами вже не розмовляла більше.
— Мабуть, до вітру той… — припустив Вухань.
— Чи не далеко вона до вітру ходить? — Лисий зняв капелюха й струсив із нього чіпке павутиння, що назбирав, поки спускався з дерева. — У неї в дворі вбиральня є… Ну гаразд, закінчуйте й приходьте до села. Треба порадитися всім разом.
Лисий пішов далі й по дорозі зрозумів, що сказав дурницю. Всім разом порадитися не вдасться. Принаймні найближчим часом. Немає ж Лелі й Василька. Коли вони повернуться, передбачити важко. Хлопець знову почав картати себе за те, що відпустив їх у цю небезпечну й не дуже зрозумілу подорож.
У селі мало хто знав, куди пішли Леля й Василько. Знали тільки діти й Інженер. Схоже, тепер знала й Люба. Звісно, якби не Лисий, Інженер Лелю не відпустив би. І Лисий не відпустив би.
Втім, він не міг не визнати, що ця подорож потрібна. Сам скільки разів повторював:
— Ми нічого не знаємо!.. Цим діти й відрізняються від дорослих. Дорослі за своє життя так багато бачили, стільки пережили. Вони навчилися все одне з одним порівнювати.
— Я також усе з усім порівнюю, — сказав якось Василько.
— Ти не так порівнюєш, — не погодився Лисий. — Вони будь-що незнайоме порівнюють із чимось знайомим. Дорослі майже завжди вміють передбачити, до чого приведуть ті чи інші вчинки. А діти цього не роблять. Діти думають про те, що буде, коли воно вже сталося…
Лелина мандрівка обіцяла найдорожче — знання. Але вона ж обіцяла й інше — небезпеки. Якби йти треба було самому Лисому, він би не вагався й миті. А відпускати Лелю… І не відпустив би.
Але дівчинка все добре розрахувала, знаючи про постійне напруження в стосунках між двома керівниками села. Лисому стало прикро, коли він зрозумів, що дозволив Лелі йти не через необхідність. Насправді він її відпустив через те, що Інженер був проти цього. Виходило, він, Лисий, приймав рішення, виходячи не з його доцільності, а просто аби насолити іншому.
Хлопець сів під деревом і спробував угамувати сором, що душив йому серце. Може, і вдалося б, якби він міг зосередитися на цьому. А саме зосередитися й не виходило, бо глибоко в голові сиділа, мов скалка в нозі, одна-єдина думка: «Як же вони там? Де вони? Чи все гаразд?»
Равлик на похилому стовбурі
Вони й самі не знали, куди забігли; зупинилися тільки тоді, коли дихати вже стало зовсім неможливо. Глина промчав іще кільканадцять кроків і теж зупинився, висолопивши червоного язика й озирнувшись на Лелю й Василька. Поки бігли, все здавалося, що за ними хтось женеться. Тепер хоч би й гнався хтось, бігти далі діти вже просто не могли. Мабуть, ніхто таки не переслідував їх, бо Глина ліг на глицю й важко, але безтурботно дихав.
— Це називається: «Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що», — промовила Леля, щойно дихання трохи заспокоїлося й до неї повернулася здатність говорити. — Шукали страшне, знайшли ще страшніше.
— Не варто мені було кидати палицю в ту яму, — відповів Василько.
— А що? Самому йти?! — Леля невесело посміхнулася.
Дякувати ногам, не занесли їх світ за очі. Коли бігли, не думали, куди. Тепер з’ясувалося: туди, звідки прийшли. Попереду був берег Малої ріки й вивернуте коріння сосни, по стовбуру якої Леля колись намагалася спуститися ближче до води. Колись! Минуло відтоді лиш кілька годин, а здавалося, це було так давно!