— Не варто. Бувай здорова, — відповів Лисий, роздратований тим, що вона назвала його Лесиком. Пояснити цього він не міг, але відчував, що йому приємно, коли так називають його Леля й діти, і страшенно дратівливо чути це ім’я від Люби. Може, тому що в неї виходило нещиро?
— Та чого тобі знову через ожину дертися? — Люба була солодка, мов мед. — Іди через подвір’я. Так же ближче!
— А й то.
Лисий пройшов через її город, вони разом обійшли хату до дверей, і там Люба лишилась, а він, іще раз попрощавшись, рушив до центру села.
І тільки тоді, коли вже майже дійшов до криниці, хлопець раптово зупинився, вражений несподіваною думкою. Це знову міг бути простий збіг обставин і настроїв. Міг бути. Але чи був? Надто вже ненормальним видалося йому те, що Люба не запропонувала йому чимось помастити подряпини. Завжди і всім, навіть якщо не було особливої потреби чи бажання, Люба пропонувала лікування. За будь-яких обставин. Лисий на ці пропозиції ніколи не приставав, якщо не було зовсім зле. Йому завжди здавалося, що вона пропонує нещиро. Хоча після смерті її бабусі Люба була єдиною людиною в селі, яка справді вміла лікувати чимало хвороб. А тут…
Щось її так ощасливило, щось їй принесло таку втіху, що вона забула запропонувати допомогу. Більше того, вона навіть не поцікавилася, що він робив біля її городу — в такому місці, яке нікуди не веде, крім її оселі. Чим же він її так порадував? Тим, що знайшов курку? Майнула думка про чорне куряче пір’я на зрізаній вершині дуба. Про це пір’я згадував Івась. До чого тут це? Лисий знову й знову внутрішнім зором передивлявся події цієї зустрічі й не міг зрозуміти.
Біля криниці сиділа на траві мала Марічка і, як завжди, плела берестяний кошик. Побачивши Лисого, вона сховала свою роботу за спину й винувато усміхнулася хлопцеві.
— Ти не застудишся? — спитав він.
— Ні, земля тепла. А де ти так подряпався?
— За селом, у кущ упав. Сильно?
— Сильно. А Леля ще не прийшла?
— Ще не прийшла. Думаю, їй іще рано.
— А чого вона так далеко пішла? До річки ж недалеко.
— Річка довга, — Лисий не знав, що відповідати, бо й сам не розумів до ладу Лелину логіку. — Вона вважає, що краще йти далі — вниз по ріці.
— А ти?
— А я думаю, що їй видніше. Це ж її ідея.
— І я так думаю, — зраділа Марічка.
Лисий рушив далі, дивуючись, чому вона сховала від нього кошика. Про ці кошики й так усім відомо. Неясно тільки, навіщо вона їх плете.
Хлопець розсердився на себе: зовсім став підозрілий. Вже й Марічка заслужила. Може, вона просто соромиться. Дівчата завжди чогось соромляться. Інші дівчата, не Леля.
Хоч би з ними все було гаразд!
Хто боїться Глини
Хоч би видно було добре, а то ж… Василько бачив Лелю, бачив, що вона щось малює на піску, але що саме, розібрати з такої відстані не міг. Вона витирала рукою один малюнок і починала інший, і так тривало, аж поки перед нею випірнула русалка. Побачивши її, Леля розсміялась, а русалка зникла. Потім дівчинка кинула розпачливий погляд туди, де ховався Василько, і він відчув, що її відчаю не поділяє. Навпаки, зрадів, що знайомство зірвалося. Він уже хотів вийти з-за кущів, коли побачив голови одразу двох русалок, що з’явилися нижче за течією. Схоже, вони про щось із Лелею розмовляли, однак жодного слова він не міг розібрати — тільки дівчинка щось сказала їм, а потім зовсім нічого не стало чутно. І це при тому, що він добре чув плескіт легеньких хвиль. Глина ледь чутно гарчав і щосили намагався вирватися з хлопчикових рук. Василько ледве стримував його, намагаючись водночас не відвести арбалета від цілі. Втім, відстань була невелика. Якби виникла потреба, він би не схибив.
Хвилі шурхотіли по піску голосніше й голосніше. Василько дивувався, чому Леля, так тяжко діставшись до цих русалок і нарешті зустрівши їх, нічого їм не каже й ні про що їх не питає. А може, так і треба, подумав хлопчик. Може, для першої зустрічі слова й не потрібні.
Та й про що говорити, коли вони такі чарівні — не гірші від самої Лелі, і такі добрі й привітні, так ласкаво усміхаються йому. Він зрозумів, що все закінчилося добре й можна відпочити. Голова його почала хилитись, очі заплющувалися…
От і Леля вирішила закінчувати зустріч. Вона повільно підвелась, але рушила не нагору, а вниз, до води. Щось тут було не так. Уже майже заснувши, Василько раптом захвилювався. Він спробував підняти арбалет і зрозумів, що це йому не під силу.
— Лелю, стій! — крикнув він, але відчув, що крику не вийшло.
Треба було протерти очі, так йому здавалося, тоді він прокинеться. Він уже розумів, що його заморочили, як і Лелю. Однак заморочили так сильно, що подолати, подужати цієї напасті він не міг. Заморочили, то й заморочили. Це ж так приємно!.. Василько випустив із рук арбалет і ошийник собаки й почав терти очі.
Це трохи допомогло. Він схопив зброю й навів на русалок.
Стріляти він не міг. Між ним і русалками стояла Леля. Точніше, не стояла, а рухалася до води — повільно й неухильно.
Відчувши, що Василько більше не тримає його за ошийник, Глина зірвався з місця і з голосним гавкотом кинувся до поваленої сосни.
Він вискочив на стовбур з такою швидкістю, що перш ніж втратив рівновагу, встиг подолати добру половину шляху. Після цього почав завалюватися набік, туди, де під ним зяяла глибочезна прірва.
Лелю в цей час відділяло від води лиш кілька кроків, і вона ні на мить не зупинялася.
Побачивши Глину, русалки почали підпливати ближче до берега, щоб встигнути підхопити дівчинку, як тільки вона ввійде у воду. Берег тут був крутий, глибина починалась одразу — два кроки — і вода накриє її з головою.
Глина вже знав, що все одно впаде, але зупинятися не став, і це його врятувало. Він іще прискорив швидкість, і це дало можливість добігти майже до крони. А коли все ж таки остаточно зірвався зі стовбура, то полетів не вниз, а вперед, просто на колючі, але м’які соснові гілки. Вони відчутно пом’якшили удар, Глина з них скотився на пісок, і тепер встигав. Він досягнув берега одночасно з Лелею, навіть на голову випередив її. Перед самісінькою береговою лінією він різко загальмував, виставивши перед собою всі чотири лапи.
Русалки вже підвели руки, щоб підхопити Лелю, коли по них ударила хвиля піску з-під собачих лап. Схоже, сухого піску вони не любили, бо наступної миті, не змовляючись, не встигши навіть подумати про можливі наслідки, дружно пірнули під воду.
За дві секунди випірнули знов, але цього часу Лелі вистачило, щоб струсити з себе заціпеніння. Тож коли голови русалок випірнули, вона розвернулася й повільно пішла вгору, до соснового гілля.
Василько теж прокинувся в одну мить. Він стріпнув головою, схопив арбалет і підвівся на повен зріст. Тепер Леля поверталася від води, але так само затуляла собою русалок. Тобто Василько їх бачив, та вони й Леля були майже на одній прямій, тож стріляти він не міг. Хлопчик щодуху побіг до сосни, звідки міг влучити бодай в одну з річкових істот, не наражаючи Лелю не небезпеку.
Втім, русалки його пострілу вирішили не чекати. Тільки два кола води, накладаючись одне на одне і навзаєм руйнуючись, розбігалися поверхнею річки.
До Лелі ще й не дійшло, що небезпека вже позаду, коли на неї налетів Глина, повалив на пісок і почав радісно лизати їй обличчя. Вона спочатку намагалася ухилитись, а потім обхопила його обома руками за шию, притисла до себе й заплакала.
Глина вивернувся з її рук. Хоча смак її сліз йому сподобався.
Пограбування
Дорога до саду, де більшість односельців зараз збирала смачні соковиті яблука й груші, пролягала повз хату Лисого. Він подумав, що добре було б зайти щось перекусити, бо від світання, коли Леля й Василько пішли до річки, ще й рісочки в роті не мав. Чомусь згадав Інженерову шинку, яку вони з Лелею їли в Руїні. От якби їм зараз солі! Тільки де ж її взяти? А без солі нічого не виходить — не зберігається м’ясо. Іще копчене днів три-чотири можна їсти, але все одно це нічого не вирішує — не будеш же двічі на тиждень забивати свиню чи навіть птицю… Хіба що мисливці щось уполюють, так то ж далеко не щодня.
Назустріч вибігла з його хати Наталка. Вигляд у неї був зляканий. Очі широко розкриті. Вона, схоже, мала намір далеко бігти, але побачивши Лисого, раптом зупинилася й ніби навіть зраділа:
— Лесику! Там… Там… — вона не знаходила слів і дихала так, наче прибігла здалеку.
Не чекаючи, доки вона спроможеться щось пояснити, Лисий кинувся до хати, вже здогадуючись, що могло статися.
Ще коли вони з дітьми повернулися з Руїни, особливу Інженерову увагу привернули чарівні речі баби Яги — ступа, рогач, мітла й казанок. У ступі за допомогою мітли можна було літати, рогач був самоносний — найменша дитина могла підняти ним будь-яку вагу, казанок мав іншу страшну силу: зварена в ньому вода ставала отрутою.
Старий Інженер тоді не на жарт розлютився. Він казав, що цим жахливим речам не місце в селі, від них може бути стільки лиха, що й уявити неможливо.
— Я сам їх викину на смітник! — підсумував він.
Однак Лисий на те не погодився.
— Я знаю, скільки лиха можуть вони завдати, але поки що нам від них було чимало користі. Вони стільки разів рятували нам життя, що ми мусимо зберегти їх бодай із вдячності, — сказав хлопець.
— Може, для того вони й рятували вам життя, — наполягав Інженер, — щоб потім ви їх врятували.
Це була не перша суперечка Лисого з Інженером після повернення. Хлопець на той час уже трохи навчився протистояти владі старого. Тож вирішив не знищувати реманент баби Яги.
— Ми їх принесли, ми за них і відповідаємо, — поставив він крапку в суперечці. — Ваш Ряха теж не всім у селі подобається, але ви за нього відповідаєте, тож люди й терплять. Потерплять і ступу з рогачем.
Про те, на що здатен казанок, Лисий не розповідав нікому, крім Інженера. А про те, що мітлу можна використовувати ще й для замітання слідів, він не казав навіть Інженерові. І про те, як ступа розправилася з собачим пацюком, теж не розповідав. Щось його тоді зупинило. Згодом з’ясувалося, що він розповів і так забагато.
Того ж дня Лисий попросив Петруся змайструвати хитромудрий замок на дверях комори, де зберігалися ці речі. Всім дітям він заборонив їх виносити й тим більше користуватися ними. Діти були свідками суперечки Лисого з Інженером, тож прийняли цю заборону без опору. Навіть учора, коли вони востаннє говорили з Лелею про похід до річки, вона не наважилася навіть згадати про ступу. Ясна річ, долетіти до річки було б значно легше. Проте, літаючи, ніколи не знаєш, чи помітив тебе хто знизу, чи ні. І що далі робитиме той, хто помітив…
Тепер чи не найкращий Петрусів винахід, його гордість — замок на дверях комори — виявився зламаним. Два дерев’яні кілки кожен завтовшки з руку дорослого чоловіка було перерубано сокирою. На порозі біліли тріски. Двері й одвірок повідколювано там, де рубали кілки. Двері так і лишилися прочинені.
Лисий приклав палець до губів, щоб Наталка замовкла, витяг шаблю й злегка штовхнув двері.
Вони беззвучно відчинилися. Лисий почекав, поки очі звикнуть до сутінків у коморі, а потім ступив усередину.
Звичайно, там нікого не було. Стояла ступа, поруч у куточку, притулені до стіни, — рогач і мітла, на полиці під самим дахом, де раніше мешкав казанок, нічого не було. Просто гола полиця.
Дівчинка в пісках
На поверхні води було порожньо. Русалки зникли, сонячні зайчики втекли від тіні, що впала на плесо з крутого берега, під яким Леля думала, як їм із Глиною вибратися нагору. Самій їй було б дуже нелегко. Присутність собаки робила завдання майже нездійсненним. От би зараз сюди ступу! Звісно, Лисий має рацію, що користуватися тут — біля свого села — ступою вкрай небезпечно. Але зараз вона була б дуже корисна.
Леля пробувала лізти по стовбуру, підштовхуючи Глину, та після двох падінь на пісок (дякувати хоч, не з великої висоти) відмовилася від цих спроб. Власне, відмовився пес. Він сказав, що третьої спроби не буде ні за які маслаки.
Над Васильковою головою клекотало гайвороння. Про те, щоб тут лишитися надовго, не могло бути й мови. Що привабило сюди птахів, Леля не уявляла, та й думати про це їй було ніколи. Існувала інша тема. Леля сіла на товсту соснову гілку, яка розпласталася на піску, мов рука, що вп’ялася пальцями в землю.
Тієї ж миті над поверхнею води з’явилися голови русалок.
— Нічого не вийде! — сказали вони.
Власне, говорила, мабуть, тільки одна, але яка саме, Леля не знала. Вона відвернулася від них і знову підняла Глину, поставила його на стовбур сосни. Однак Глина вивернувся, зіскочив на пісок і несамовито загавкав на русалок.
Видно, собак вони боялися, тому відпливли далі від берега, але не далеко.
Глина, втім, хоч і дуже відважно гавкав, до берега не наближався.
Леля відчувала, що зараз уже русалки нічого лихого їй не зроблять, але таке складне завдання — витягти Глину з цієї прірви — тепер ставало ще складнішим. Відвернути від них увагу пса — годі сподіватися. Чекати, поки він нагавкається, також безглуздо.
Дівчина безпорадно глянула вгору на Василька й похолола. Він стояв за кущами, майже непомітний, і цілився в одну з русалок.
— Васильку, не треба! — встигла вона вигукнути.
Йому не вистачило якоїсь миті. Від її крику він ледь здригнувся, і стріла майже беззвучно ввійшла у воду між двома русалками.
— Васильку, не стріляй! — повторила Леля. — Вони нам уже нічого не зроблять!
— Ми б і так нічого не зробили, — сказали русалки. — Тобто нічого поганого.
— Ви вже зробили, — не погодилася дівчинка, не озираючись до них. — Тобто спробували зробити.
Глина замовк і повернув голову до Лелі.
— Ходи сюди, — наказала вона.
Пес цього разу послухався. Тільки от що робити далі, дівчинка не знала.
— А ти його візьми собі на плечі, — підказали русалки.
Леля не відповіла.
Вона розуміла, що перш, ніж самій видиратися нагору, треба туди якось виперти Глину. Залишати його внизу не можна. У нього серце розірветься. Якщо піти самій і гукати його, цілком можливо, що він послухаєтся й не захоче лишатися сам. Але ж він уже один раз зірвався зі стовбура. Щоправда, це було вже біля самісінької крони, а якщо він подолає половину відстані, а потім зірветься? З такої висоти…
Втім, у самої Лелі ще більше шансів зірватися. Вона згадала, яка слизька соснова кора, згадала, як, спускаючись до води, з жахом думала про зворотний шлях…
Правильно думала.
— Васильку! Опусти арбалета, я тобі сказала! Краще погукай собаку. Може, він сам здереться, а я страхуватиму внизу. Якщо, не приведи, зірветься, постараюся його зловити.
— Глино! До мене! — гукнув хлопчик.
Пес кинувся до поваленого дерева, та зразу ж спинився й недовірливо покрутив головою. Він нічого не сказав, але діти його зрозуміли:
— Треба мене якось переконливіше переконувати. Це не так просто — здертися на це кляте дерево. — Мабуть, він сказав би щось таке.
Леля зняла баклажку з паска й зробила два ковтки.
— А мені!? — гавкнув Глина, здивовано дивлячись на неї.
— Покажи йому воду, — крикнула вона до Василька.
Той відкрутив баклажку й трохи налив собі на долоню. Потім з долоні випив воду.
— Глино, йди дам води! — гукнув він, з насолодою облизавшись.
Пес знову смикнувся до дерева, навіть вискочив на стовбур, але знову зупинився й недовірливо поглянув на Лелю.
— Ти ж ближче, давай я в тебе нап’юся.
— Ні, — похитала вона головою. — Йди до Василька.
Той вилив собі на долоні ще трохи води. Глина пішов угору по стовбуру, викрешуючи з-під кігтів золоту луску соснової кори. Леля, виставивши вперед руки, йшла під ним по піску, готова будь-якої миті зловити пса, якщо він втратить рівновагу й зірветься.
Метр, іще метр… Глина поглянув угору на Василька. Той миттю підніс долоню до рота й сьорбнув воду. Це подіяло. Пес пришвидшив ходу.
Леля дійшла до земляної стіни й зупинилася. Далі вона вже не могла підстраховувати собаку. Втім, стіна була зовсім не вертикальна — Глині лишалося пройти не менше п’яти метрів. Русалки мовчали. Схоже, вони теж затамували подих. Навіть вітерець ущух, нашорошено спостерігаючи за небезпечним сходженням.