Побачивши цей маневр, я зрозумів, що нам загрожує велика небезпека, і кинувся попередити товаришів. Правду кажуть, що дух сильніший за тіло. Думка про небезпеку змусила мене забути про біль — і тепер, коли над нами нависло лихо, я зміг навіть бігти.
На той час бій точився вже за храмом, біля самої гробниці. Отож якби Псаро ввійшов із своїм загоном у двері храму, то Бакні не було б куди відступити, і ми всі загинули б або мусили б здатися в полон.
Я розшукав Дхірендру в самій гущі бою і голосно крикнув йому про небезпеку.
— Скажіть про це Бакні! — відповів Дхірендра й почав пробиватися до Чана.
Я насилу добрався до Бакні і попередив його.
Бакні наказав відступати. Ми підійшли до дверей саме тоді, коли Псаро із солдатами вже з’явився на майдані проти храму. Коли б я загаявся на кілька хвилин, нас усіх повбивали б.
Я не буду розповідати про бій із Псаро перед храмом. Спостерігати бій цікаво здаля, але бути в самому пеклі — далеко гірше. Зараз мені не в голові було спостерігати. Пам’ятаю, я щосили горлав, стріляв з револьвера і, мов не в собі, перебігав з місця на місце. Я став хижим звіром, і мене то обіймав запал боротьби і гостре бажання убивати людей, то раптом я здавався собі дитиною, і хотілося затулити обличчя руками й плакати. Єдине, що я виразно бачив під час бою, — це страшну, безмежну людську жорстокість.
Дхандас відстав од гвардійців. Він хотів останній вийти з храму — мабуть, йому важко було покинути місце, де лежить таке величезне багатство. Відколи він уперше прийшов до мене в Наланді і до тієї хвилини, коли ми побачили його востаннє в палаці у Мітні-Хапі, його думками і вчинками керувало одно — бажання заволодіти всім Серафісовим золотом і коштовностями.
У противника загинуло чимало людей, а наші втрати були порівняно невеликі, але ворог набагато переважав нас кількістю. Тому нам доводилось якнайскоріше відступати.
Дхандас, напевне, подумав, що після такої поразки ми навряд чи зберемось на силі, а тому, дійшовши до дверей, затримався й почав домовлятися з Псаро. Вони стояли далеко від мене, і я не чув, про що говорили. Псаро, проживши кілька років в Індії, напевне, вивчив хінді і тепер переманював Дхандаса на свій бік. Мабуть, ще на “Лотосі” він приглядався до Дхандаса і краще за мене зрозумів його вдачу.
Напевне, він сказав Дхандасові, що розгадав наш обман і знає, хто ми: хіба ж людину, яка бачила сучасні Бомбей та Калькутту і ошукала досвідчену таємну поліцію Біхара, можна обдурити маскою з пришитим до неї дерев’яним дзьобом і шкірою, до якої приліплено пір’я?! Я певний, що Псаро пообіцяв Дхандасові не тільки залишити йому життя, а й дати частину Серафісових скарбів, якщо він погодиться зрадити своїх товаришів і перейти на бік Нохрі. Дхандас вважав, що ми програли справу, і зразу ж прийняв умови Псаро.
Раніше я намагався думати добре про цього чоловіка, свідомо не звертав уваги на його хиби, але оцей вчинок Дхандаса різко змінив мою думку. А далі він повівся так, що, крім зневаги та ворожості, ми до нього нічого не відчували.
Коли Бакні наказав відступати, гвардійці повільно, в повному порядку почали відходити до ріки. Нохрі спробував напасти на нас з правого флангу, але капітан Дхірендра й Чан відкинули його влучними пострілами.
До ріки перший підійшов правий фланг, і тут ми побачили, що противник перехитрував нас — він одвів униз всі човни. Правда, ми не багато втратили, бо повертатися до палацу човнами нам було б важко. Тепер у нас залишилась тільки одна дорога — вздовж правого берега ріки, просто до палацу.
Під час відступу найважче організувати захист. За це взялися Дхірендра й Чан — вони йшли останні. Тому вони спочатку не помітили, що Дхандас залишився у храмі. А коли ми відступили далеченько і Нохрі вже не гнався за нами, Дхірендра підійшов і спитав мене:
— А де ж Дхандас? Що з ним? Чи не поранено його?
— Він зрадив нас, — відповів я.
— Зрадив?!
— Він про щось говорив із Псаро — той, мені здається, знає хінді. Хіба Дхандасові потрібно що-небудь, крім грошей?
— А найгірше те, що він знає секрет гробниці, - тихо промовив Дхірендра.
— Дурниці! Однаково він не зможе нічого зробити. Хай собі знає секрет, але ж амулета в нього немає!
— Таж він у Дхандаса! Мені перехопило дух.
— Амулет у Дхандаса?! — вигукнув я і аж тоді, коли повторив цю фразу кілька разів, збагнув її.
Я не хотів вірити — сподівався, що Дхірендра помилився, але, на жаль, це була правда.
— Коли Дхандас почув, що ми йдемо в наступ, він сказав мені: “Якщо нам пощастить відкинути Нохрі від храму, то ми насамперед повинні забрати всі скарби з Серафісової гробниці і перенести їх до царського палацу, там вони будуть у безпеці”. Тому я впевнений, що він узяв з собою амулет, — мовив Дхірендра.
Слухати далі не було сили. Серце в мене мало не вискочило з грудей. Я в нестямі закричав:
— Негідник! Зрадник! Він збожеволів! Його ніщо не цікавить, крім золота! Ох, як я раніше не зрозумів цього! Ще з першої зустрічі я помітив, що він дуже зажерливий, але хіба ж міг я подумати, що ця зажерливість заведе його так далеко! Тепер він вдереться до гробниці і разом з Нохрі та Псаро пограбує скарби. А потім вони піднімуть усю країну проти цариці!
— Віднині ми не зможемо більше обманювати забобонних серафійців, — сказав Дхірендра. — Та хоч би наш обман і було викрито, ця зрада дуже полегшить заколотникам боротьбу: тепер, коли на їхньому боці Гор, їм не так страшно підняти зброю проти Анубіса й Тота.
Я не міг більше говорити про підлоту цієї людини. Я уявив собі, що було б зі мною, коли б я вирушив сюди з цим мерзотником сам, без Дхірендри й Чана. Мені й зараз важко згадувати все, що я почував тоді, особливо коли отямився і згадав про молоду, гарну й добру царицю.
Небрукованою ґрунтовою. дорогою, під пекучим сонцем ми дісталися до палацу і, вишикувавшись у ряд, увійшли в браму. Бакні відпустив своїх бородатих солдатів, і ті почали розходитися по домівках, щоб трохи перепочити. Обличчя їхні були сумні: багато хто втратив сьогодні в бою родичів і друзів.
Зійшовши сходами нагору, я зустрів верховного жерця Яхмоса.
— Сподіваюся, що все гаразд? — спитав він.
— Нас зрадили!
— Зрадили? Хто?
Мені важко було сказати правду, однак я відповів:
— Гор.
Я гадав, що ця звістка стривожить Яхмоса, але він тільки усміхнувся і глянув мені у вічі:
— Ви хочете сказати, Тутмосе, що зрадив той чоловік, якого ви називали сином бога Озіріса і стародавньої заступниці Нілу Ізіди?.
— Звідки ви знаєте? — вражено спитав я.
— Невже ви забули, як учора ввечері говорили при мені якоюсь невідомою мені мовою? Це викликало в мене підозру. Я непомітно пройшов у храм Ізіди і — хай дарують мені боги! — постояв трохи біля дверей. Там я почув, як Тот розмовляв із своїми товаришами чужою мовою, напевне, тією самою, що й ви.
— І ви зрозуміли, що ми обманюємо вас?
— Так. Але я знаю, що ви — друг цариці, а це для мене найголовніше.
Мене схвилювали його слова, і, поклавши йому на плече руку, я щиро сказав:
— Ви мій друг!
— Кожен, хто безкорисливо хоче допомогти цариці, може вважати мене за свого друга, — відповів Яхмос. — Ходімо зі мною, ви самі розкажете їй усю правду. Вам нема чого боятись, бо ваші друзі, хоч хто там вони є — боги чи люди, — б’ються за інтереси всієї країни. Наш обов’язок — придушити цей заколот або загинути із зброєю в руках.
— Яхмосе, ми з вами вже старі і стоїмо однією ногою в могилі. Смерть нам не страшна. Ходімо до цариці і повідаймо їй про тих, кого ви звете Тотом і Анубісом. Ви можете вірити їм — вони справжні люди, дуже розумні люди з великим життєвим досвідом, — сказав я.
Розділ XXII
ЧАНІВ ЗАДУМ
Цариця змалку знала Яхмоса, він був її вчитель, радник і друг. Він навчав її керувати державою, познайомив з релігійними обрядами та звичаями Стародавнього Єгипту, і цариця ніколи ще не зневажила думки цього мудрого, розумного чоловіка, не відкинула його поради.
Серісіс була впевнена, що мої друзі — справді Гор, Тот і Анубіс, великі боги Нільської долини, вірила, що вони вдруге зійшли на землю. Віра цариці не була така вже сліпа та нерозумна, як може здатися на перший погляд. Староєгипетські боги мали багато спільного з людьми: в Єгипті, як і в Стародавніх Індії, Римі та Греції, прості смертні могли стати героями, а герої — богами, отже, це якоюсь мірою зрівнювало богів і людей. Наприклад, фараона, хоч він жив серед людей, єгиптяни вважали за бога.
Я не знав, як цариця сприйме правду. Ніхто не любить, щоб його дурили, і тому я боявся, що вона образиться і розсердиться, хоч ми ні в чому не винні — ви це вже знаєте: ми зовсім не хотіли брехати, але обставини змусили піти на це.
Яхмос дуже розумно й тактовно розповів Серісіс про все. Він сказав, що ми іноземці і прибули сюди здалека, щоб подивитися на країну серафійців, а до обману мусили вдатися для самозахисту. Далі він попросив царицю пробачити нам, нагадавши, що ми вже довели у тяжкий для неї час свою відданість і дружбу.
Цариця спокійно вислухала його ї, зовсім не розсердившись, звернулась до мене:
— Ну, а ви хто, Тутмосе?
— О царице, хіба ви не бачите, що перед вами стара людина! і ця людина — аж ніяк не воїн, а вчений. Я прибув сюди не для того, щоб заподіяти комусь лихо, особливо вам, такій молодій і прекрасній.
— На жаль, я зовсім нічого не знаю про вас як про вченого, зате бачу, що говорити жінці втішні слова ви вмієте, — пожартувала цариця. — Але поясніть, будь ласка, звідки ви знаєте нашу мову?
— У моїй країні багато людей присвячують усе своє життя вивченню стародавніх культур. От і я, один із таких людей, вивчив староєгипетську мову і можу розмовляти з жителями Мітні-Хапі та читати ієрогліфічне письмо.
Потім, трохи помовчавши, я додав:
— Чоловік, відомий вам, як Гор, зрадив усіх нас і перейшов на бік ворога.
І я розказав, що він знає секрет гробниці і тепер усі скарби з неї опиняться в руках у Нохрі.
— Тоді порятунку немає, - сказав верховний жрець. — У мене багато розвідників, і я знаю все, що діється поза стінами палацу. Народ уже давно виступив би на боці цариці, коли б не боявся Нохрі та його армії. Однак сили занадто нерівні, тому серафійці воліють стояти осторонь і не брати участі в боротьбі. Проте завтра все може змінитися. Ви розумієте, що коли Нохрі спокусить жителів міста золотом, то гвардійцям несила буде довго опиратися військові противника.
— Покличте Бакні, - твердо звернулася цариця до Яхмоса, але я помітив, що її губи тремтіли. — Зі мною двоє розумних, досвідчених людей і один герой. Чого ж мені боятися? Хіба ж у мені не тече кров фараонів?!
Я попросив у цариці дозволу привести своїх друзів: вони можуть допомогти їй порадою не менше, ніж участю в бою. Цариця дозволила. Першого я побачив, ввійшовши до храму, капітана Дхірендру. Він сидів на підлозі, поклавши маску собі на коліна, і, повитий хмарами їдкого диму, спокійно курив сигару.
— Невже вам ніколи не набридне пускати цей отруйний, задушливий дим? — спитав я його. — Ви подібні до Нерона, що віддається втіхам у той час, коли горить Рим.
— Я не можу курити в масці, тому довелося скинути її, - відповів Дхірендра; він думав, що я картаю його за те, що він сидить без маски.
— Спектакль закінчено. Цариця вже знає всю правду, і ви тепер більше не боги, а звичайні смертні, - сповістив я друзів і звелів їм швидко збиратися до неї.
За дві хвилини я ввів до цариці Чана і Дхірендру, а сам почав виконувати обов’язки перекладача. Царицю дуже цікавила наша країна, сучасне життя, вогнепальна зброя; найбільше вразив її морський бінокль капітана Дхірендри.
Нам зразу полегшало на душі після розмови з царицею, наче ми скинули з себе якийсь тягар. Тепер вона знала про нас усе, і ми більше не повинні були прикидатись і брехати перед нею.
Цариця й Бакні вважали нас за своїх друзів і сподівалися, що ми зможемо їм допомогти. Треба було щось придумати.
Ми повернулися до себе, і я попросив друзів обміркувати становище і висловити свою думку. Дхірендра дав кілька порад, і я знову подумав, що за все життя мені не доводилося зустрічати таких розважливих людей. Розум Дхірендри був меткий та енергійний, як і він сам. Пан Чан сидів, склавши ноги по-турецьки, і навіть уст не розтулив. Він цілком поринув у свої думки, і я не став заважати йому запитаннями, бо знав, що ця надзвичайно кмітлива людина з на диво логічним мисленням щось надумає.
Рано-вранці, коли ще сонце не зійшло над містом, але вже розвиднілось, Чан збудив мене і Дхірендру.
— Що сталося? — спитав я.
— Я дещо надумав, — відповів він. — Я маю на оці одне діло. Воно далеко важче й небезпечніше, ніж я хотів би, але нічого іншого не вигадаєш, і мені доведеться йти.
— Іти? Куди?
— Про це я розкажу вам згодом. Ну, а зараз на добраніч, — сказав він спокійно і, лігши знову спати, за хвилину вже хропів. Дивна це була людина!
Я більше не міг заснути, встав з постелі, вийшов у сад і за милувався чудовою картиною сходу сонця. Але безмовні статуї богів та богинь і холодні сфінкси, повз які я проходив, мимоволі навіяли на мене задуму. Все навколо було таке незвичайне, ніби мене перенесли в якийсь інший світ, на іншу планету. Чи побачимо ми колись батьківщину? Я раз у раз повертався до цієї думки.
У далині я побачив Яхмоса. Він ішов, низько похиливши голову, і так замислився, що побачив мене, аж коли підійшов упритул.
— Ну як, відпочили? — спитав він, коли ми поздоровкались.
— Так, я трохи поспав, мені цього досить, — відповів я.
— А я.і очей не склепив. Мої розвідники, поки було темно, приходили до палацу, і мені довелося три години приймати їх одного по одному і вислухувати їхні вісті.
— Які ж ті вісті? Добрі чи погані?
— На жаль, нічого доброго не чути. Заколотники оточили палац, і мої люди насилу могли пробратися. Наше становище гіршає: Нохрі і Псаро знайшли собі в місті прибічників.
— Серед городян?
— Атож. Бачите, в місті поширилась чутка, нібито Нохрі заволодів скарбницею і обіцяв дати всім, хто піде до його війська, дещицю із Серафісового золота. Тепер уже він напевне вдереться в гробницю.
— Звичайно. А надто, коли Дхандас знає таємницю скарабея.
— У жителів нашої країни десь ділась і совість і пошана до богів. На золото можна купити все Мітні-Хапі, і Нохрі добре знає це, — сумно мовив Яхмос і пішов далі.
Коли я повернувся до товаришів, вони вже встали. Побачивши мене, Чан радісно усміхнувся.
— О, пане професоре, саме ви нам і потрібні! — сказав він. — Ви все знаєте, і тому, сподіваюсь, допоможете мені: де лежить наше спорядження?
— У сусідній кімнаті, - відповів я.
— Геть усе?
— Так, усе. А що саме вам потрібне?
— Тільки моя скринька з усяким дріб’язком.
Я приніс йому скриньку.
— Навіщо вона вам? Що ви маєте робити?
— Я надумав одне дільце, — відповів Чан. — Але перш ніж розповісти про свої плани, я хочу дещо спитати вас. Скажу тільки одне: зараз головне — не допустити Нохрі і Псаро до гробниці.
— Це правда, — погодився я. — Але, на лихо, вони, мабуть, уже побували там. Та хоч би вони й не встигли ще відчинити гробницю, то як ми зможемо завадити їм зробити це першої-ліпшої хвилини?
— Навіть якщо вони й справді побували вже у Серафісовій скарбниці, ми не повинні занепадати духом і складати зброю. Поки живемо, ми маємо надіятись. Залиште цю справу на мене, — весело додав він і вийняв із своєї дивовижної скриньки якісь слоїки та пляшечки з різними фарбами. — Попросіть, будь ласка, Бакні роздобути мені рам’я найбіднішого серафійського жебрака.
Я пішов до Бакні, і незабаром нам принесли подерте і брудне лахміття.
Протягом півгодини ми спостерігали, як майстерно перевтілюється Чан. Він так змінив свій вигляд, що його годі було пізнати. На обличчі лягли глибокі зморшки, а повіки були якось так стиснені, що з-під них видніли самі тільки білки. Чан здавався зовсім сліпим, хоч запевняв нас, що добре все бачить. Потім він узяв довгий кийок і почав ходити по кімнаті, наче й справді був сліпий.