У другій половині дня, коли противники насіли ще дужче, я випадково зустрівся з Дхірендрою.
— Становище дуже небезпечне. Я навіть не уявляю собі, як ми зможемо боротися далі, - сказав я.
— На мою думку, нема чого занепадати духом, — відповів Дхірендра. — Їм доведеться ще взяти рів, а це не так легко.
Незабаром Нохрі з солдатами пощастило перетягти таран через браму до саду. Оборонців палацу значно поменшало, і резервному загонові, де був і я, також довелось іти в бій. Ми мали допомагати капітанові Дхірендрі — він обороняв палац з фронту.
Коли вороги намагалися підвести таран до рову, Дхірендра, в масці Анубіса, з патронташем через плече, швидко стріляв у них, і кожна його куля влучала в противника.
Коли зайшло сонце, бій став ще запекліший. Нохрі, вважаючи, що пітьма йому на руку, ввів у бій свіжу підмогу. Ми билися без відпочинку протягом багатьох годин і в нерівній боротьбі втратили багато людей і так стомилися, що ледве стояли на ногах.
О десятій годині вечора Дхандас таки підвів таран упритул до палацу. Капітан Дхірендра й Чан кинулись туди, але пізно: противник міцно закріпився на своїй позиції, і гвардійцям не вдалося відкинути його.
Вже з першого удару тарана карниз будинку з гуркотом обвалився, а в стіні утворилась пробоїна. Нові удари значно розширили її.
Опівночі настав перепочинок. Страшенна втома, голод і спрага змусили обидві сторони без усякого наказу припинити бій і відійти назад.
Мене розшукав Яхмос.
— Цариця хоче бачити вас і ваших друзів, — сказав він.
Ми з товаришами ввійшли до приймальної зали. Бакні вже був там. Цариця привіталася з нами і зразу ж почала нараду. Мені знову довелося виконувати обов’язки перекладача.
— От коли б із цього будинку був якийсь вихід, я зміг би з невеликим загоном раптово напасти на противника з тилу. У них зчинився б переполох, і нам, я думаю, удалося б захопити таран, — висловив свою думку Дхірендра.
— Ай справді, чи немає тут часом потайного виходу? — спитав Чан.
Коли я переклав ці слова, Бакні так міцно вдарив мене по плечу, що я мало не зойкнув.
— Як же я сам не додумався до цього раніше?! Адже з палацу до центра міста веде потайний підземний хід! — вигукнув він і зразу ж звернувся до Дхірендри: — Якщо ви згодні, я опитаю моїх воїнів і відберу з добровольців найвірніших і найдосвідченіших. Ми пройдемо з ними в місто, нападемо на Нохрі з тилу, проб’ємось через його військо до головного будинку і відберемо таран. Ми будь-що відженемо його військо на той берег ріки!
Цієї миті до кімнати вбіг якийсь чоловік і сказав:
— Гонець від Нохрї! Він просить, щоб цариця прийняла його.
Серісіс дозволила ввести гінця, і той шанобливо ставши перед нею на коліна, сказав:
— О царице, полководець вітає вас і заявляє, що вся країна в його руках. Він вимагає, щоб ви здалися; за це він обіцяє зберегти вам життя і тільки вишле вас за межі країни. А якщо будете опиратись, вас спіткає неминуча смерть.
Цариця встала. Очі в неї блищали від гніву, а губи тремтіли.
— Перекажи своєму хазяїнові, що ні володарка Мітні-Хапі, ні її оборонці не бояться зрадників, — відповіла вона твердо.
Коли гонець, низько вклоняючись, вийшов із зали, я глянув на Бакні. Його рука лежала на держаку меча, а очі налилися кров’ю від люті.
Розділ ХХV
ПЕРЕД ВИРІШАЛЬНИМ БОЄМ
Тими страшними днями нам ніколи було думати про себе. Ми їли, коли голод ставав нестерпний, і лягали спати, коли від утоми вже не могли стояти на ногах.
Задовго до світанку Бакні зібрав усіх гвардійців, крім вартових, і сказав їм, що йде на важку й небезпечну справу. Він не пояснив, куди й чого треба йти, але не приховав, що, може, ніхто живий не повернеться. Після того Бакні спитав, хто хоче піти з ним, і гвардійці всі як один ступили крок уперед.
Бакні звернувся до мене і Яхмоса:
— Бачите, я так і думав! Це щастя для цариці, що її престол охороняють такі відважні воїни!
Загін добровольців пройшов до зали, де сиділа цариця з Чаном і Дхірендрою. Гвардійці досі вірили, що це Тот і Анубіс. Я кілька разів просив дозволу припинити цей обман, але Серісіс та Яхмос відповідали:
— Ми багато втратимо, коли зробимо так. Нехай ваші друзі залишаться богами ще на кілька днів.
Забобонним серафійцям не було дивно, що боги їхніх предків зійшли на землю і б’ються пліч-о-пліч із звичайними смертними. Та це й зрозуміло, коли згадати історію інших народів. Нагадаємо переказ про Троянську війну. Він говорить, що коли Троя почала перемагати, боги Олімпу поділились і взяли участь у боротьбі людей: деякі з них виступили на боці Греції, а інші — на боці Трої. Подібні перекази можна знайти і в стародавніх єгиптян. І ось тепер солдати вважали себе не так прибічниками Серісіс чи полководця Нохрі, як прибічниками й послідовниками Анубіса й Тота чи Гора.
От чому добровольці зраділи й запалилися, коли почули, що їх поведе сам Анубіс, — ніхто не зможе захистити їх краще, ніж бог смерті.
Проводжаючи воїнів до потайного ходу, я згадав підземелля на березі Мерідового озера, що мало три тисячі кімнат; деякі з них я бачив на власні очі.
Попереду йшов раб із смолоскипом у руці. Він вів нас із кімнати в кімнату, і мені здавалося, що ми йдемо вже дуже довго.
Нарешті ми пройшли величезну залу, що мала не менш як двісті п’ятдесят квадратних метрів площі; стеля тут така низька, що людина, трохи вища за середню, могла легко дістати до неї рукою, навіть не стаючи навшпиньки. Хоч я не інженер, проте здивувався, коли помітив, що в залі не було жодного стовпа, який підтримував би таке величезне склепіння.
Раб зупинився біля статуї, що нічим не різнилась від статуй сидячих писарів на дорозі до Мітні-Хапі.
Бакні підійшов і, видно, повернув якийсь механізм, бо статуя відсунулась убік, і в стіні перед нами з’явилася вузька щілина, а за нею кілька східців.
Бакні попрощався зі мною, мовчки наблизився до підземного ходу, спустився вниз східцями і зник у пітьмі. Гвардійці низкою рушили за ним. Вони були спокійні, хоч знали, що перед ними важка й небезпечна справа. Я схвильовано дивився на цих героїв, готових загинути, але виконати свій обов’язок.
Останній ішов Дхірендра в масці Анубіса. Він поклав мені руку на плече і тихо сказав:
— Прощавайте, професоре! Якщо ми з вами загинемо в цьому бою, значить, так судилося. Про мене не турбуйтесь: я самотній, як і ви, немає в мене ні дружини, ні дітей — нікого, хто побивався б за мною… Колись я жив в Аллагабаді і любив вечорами ходити в парк Хусро та пригощати дітлахів ласощами…
— Ви знаєте, і я любив це, — усміхнувся я.
Дхірендра засміявся. Раб здивовано глянув на нього: він ніколи не думав, що бог смерті може сміятися.
— Всі ми схожі один на одного, хоч скільки б нам було років, — промовив Дхірендра і спустився в підземний хід.
Я довго прислухався до його кроків і, коли вони затихли, звернувся до раба:
— Ти залишишся тут?
— Так, вхід одчинено, і я мушу дочекатися загону, що прибуде зараз охороняти його, — відповів раб.
Мене пригнічувала пітьма, і я спитав з острахом:
— Як же мені повернутися?
— Візьміть мій смолоскип: я не дитина і пітьми не боюсь, — сказав він. — Я не можу провести вас, бо не маю права одійти звідси. А ви йдіть із смолоскипом і пильно дивіться собі під ноги. Сліди, що ми залишили, виведуть вас нагору.
Я зрозумів, що раб трохи кепкує з моєї полохливості, але не міг перебороти себе. Мені було моторошно залишатися далі в цьому похмурому підземеллі і хотілося скоріше опинитись у палаці, хоч би там знову точився бій.
Я взяв смолоскип і рушив назад. І справді, на підлозі підземного ходу лежав товстий шар пилу, що осів тут за тисячоліття, і наші сліди були дуже помітні.
У підземеллі я забув про біг часу і, повернувшись до палацу, здивувався: надворі вже зовсім розвиднілось. Але ще більше вразила мене тиша. Я ввійшов у кімнату до цариці, де були Чан та Яхмос, і спитав:
— Що сталося? Чому вони не нападають?
— Вони можуть піти на штурм першої-ліпшої хвилини, — відповів верховний жрець. — Нохрі зібрав усіх своїх солдатів на майдані перед палацом. Мені здається, що він хоче напасти на нас з чотирьох боків.
Я вже казав, що палац стояв на правому березі ріки. Від головної брами до ріки вели широкі кам’яні сходи, схожі на бенареську набережну Панчгангагхат. Цими сходами, коли ми приїхали до Мітні-Хапі, спускалася цариця, щоб шанобливо привітати богів. Зразу ж за брамою починався сад; він оточував головний будинок палацу з півночі, заходу і сходу, а з півдня до самого будинку прилягав мур, такий високий, що на нього не можна було вилізти навіть драбиною.
Заколотники, вдершись через головну браму, зайняли на цей час увесь сад. Пробоїну було зроблено в передній стіні головного будинку, трохи ліворуч від входу до приймальної зали, до якої прилягала безліч маленьких кімнат.
З приймальної зали мармурові сходи вели на другий поверх, до зали засідань; там же були спочивальня цариці і тронна зала. Зійти нагору можна було тільки цим ходом.
Сходи були такі широкі, що на них могли стати в один ряд п’ятнадцять чоловік. Ми подумали, що рано чи пізно противникові вдасться розширити пробоїну, тому заздалегідь добре забарикадували сходи мішками з піском.
Нападу з флангів ми не боялись. Підпалити нас не могли, бо весь будинок змуровано з каменю. Отже, читачі, мабуть, вже уявляють собі, що ми не боялись навіть втратити приймальну залу: на сходах кількісна перевага Нохрі уже не матиме великого значення, солдатів там однаково багато не вміститься.
Протягом кількох годин ми чекали наступу. Я ще не встиг відпочити після вчорашнього дня, тому зайшов до одної верхньої кімнати, де було не так гаряче, хоч надворі палило сонце, ліг на килимі, розстеленому на підлозі, і вмить заснув.
Спав я недовго. Прокинувся і побачив, що біля вікна стоїть сама цариця Серісіс. Я встав, і вона звернулася до мене:
— Я дуже жалкую, що збудила вас, Тутмосе. Сподіваюсь, ви пробачите мені. Хочу сказати вам правду. Ви мудра людина і, думаю, зрозумієте мене. Коли я дивлюсь у вікно, мені здається, що близько мій кінець.
Я глянув у вікно — під нами розкинулось місто Мітні-Хапі. Сонце яскраво освітлювало покрівлі будинків. По вулицях, наче мурашки, ворушились маленькі постаті людей. На базарах було повно народу. Селяни порозкладали свої товари і закликали покупців.
Спочатку я здивувався: за такого жахливого часу життя в місті не було порушене. Але потім я збагнув, що так і повинно бути: точилася боротьба за престол, і цікавила вона тільки царицю й Нохрі.
— Тутмосе, я починаю думати, що фараон і цариця не так багато важать, як мені раз у раз повторювали змалку. Мої предки тисячоліттями керували цим народом. Вся велич Мітні-Хапі, дивовижні пам’ятки мистецтва, які ви бачили тут, — все це залишили після себе фіванські фараони. А проте цих людей, — цариця вказала рукою на місто, — зовсім не турбує доля нашої династії: нам загрожує смертельна небезпека, а вони спокійно ходять на базар.
Юна цариця говорила мені це з болем у серці, а я не міг нічим утішити її. Подумавши трохи, я сказав:
— Ми не повинні нічого боятись. Все буде добре, якщо ми за нашого життя творили добрі діла. Ну, а якщо ми грішили, то все найгірше, що спіткає нас, буде тільки спокута нашої провини.
Враз із саду долинув страшенний гамір, від якого, здавалося, здригнулись і земля, і небо.
Розділ XXVI
Перший спробував піднятися сходами Псаро. Але він устиг зійти тільки на п’ять чи шість східців, коли пролунав револьверний постріл. Псаро зойкнув, упав ницьма і покотився сходами. Солдатів, які бігли слідом за ним, спіткала така сама доля. Тоді за наказом Нохрі заколотники рушили вперед суцільною стіною. Передні падали, але по їхніх тілах ішли інші. Цієї напруженої хвилини до мене раптом підбіг Чан.
— Вас поранено? — спитав я.
— Коли б мене було поранено — це ще невелике лихо. Сталося гірше: у мене кінчаються патрони, — відповів він.
Це було справді страшне лихо! Адже заколотники тільки тому досі не захопили барикади, що Чан стримував їх своїми влучними пострілами. Дхандас теж більше не стріляв — мабуть, і в нього не лишилось патронів.
— Скільки ж ви ще можете вистояти? — спитав я.
— Кілька хвилин. їх набагато більше, і вони от-от подолають нас.
Тільки-но Чан сказав це, як на барикаді з’явився Дхандас. Розмахуючи навсібіч двосічним мечем, він уперто пробивався вперед. Я певен, що він думав тільки про жука-скарабея, який допоможе йому заволодіти Серафісовими скарбами.
Гвардійцям довелося відступити. Мішки з піском полетіли вниз, відкриваючи прохід солдатам Нохрі.
Цариця сховалась у тронній залі. Голоси заколотників лунали чимраз ближче, 3 оборонців палацу залишились живі Чан, Яхмос, я і не більш як сорок солдатів. Серісіс була бліда, як крейда. Мовчки, сповнена гідності, вона, не поспішаючи, підійшла до трону і сіла з високо піднесеною головою в короні. Вона приготувалась зустріти смерть стійко, як і годиться цариці, нащадкові великих фараонів.
Полководець Нохрі у супроводі Гора-Дхандаса підійшов аж до дверей тронної зали й голосно крикнув:
— Серісіс, покиньте престол Мітні-Хапі тому, хто має заволодіти ним і вдержати його в своїх руках!
Але не встиг Нохрі й рота затулити, як знизу зчинився страшний гамір і залунали сполохані вигуки. Потім запала тиша, і ми всі почули, як хтось глузливо промовив: