Дхандас вимагав, щоб ми розказали панові Чану тільки те, що з моєї каюти на “Лотосі” викрадено жука-скарабея і що ми маємо підозру на двох “єгиптян”; ці люди втекли з корабля незабаром після того, як ми помітили, що амулет зник. Однак від детектива нічого не можна було приховати. Він допитувався про найменші подробиці, і ми подумали, що буде краще відкрити йому нашу таємницю.
Я докладно розповів Чанові про все, починаючи від убивства Шівнатха Джаухрі аж до прибуття “Лотоса” в Суец. ї добре, що ми нічого не приховали, бо інакше ніхто з нас не повернувся б додому.
Ви знаєте, що вже на “Лотосі” я зрозумів, яке небезпечне моє становище. А тепер, слідкуючи за виразом Чанового обличчя, ще раз переконався в цьому.
Чан уважно вислухав мене і, повечерявши (ми розмовляли, поки він їв), встав з-за столика.
— Зараз кожна хвилина дорога, — сказав він і, попросивши нас почекати його в готелі, вийшов дещо розвідати.
Повернувся він за півтори години і покликав нас у кімнату для курців. Ми посідали там навколо маленького столика так тісно, що майже торкались один одного головами.
— Мені дуже прикро, що доведеться засмутити вас, але я й досі не натрапив на слід злодіїв, що вкрали жука, та, мабуть, не скоро ще й натраплю, — промовив Чан. — Я був у порту і дізнався, що приблизно протягом семи тижнів у районі Суеца безнастанно плавало арабське дау;[21] воно прийшло сюди — так мені сказали — з міста Розетти. Ви самі розумієте, що вже сама поява цього судна тут, так далеко від Розетти, розташованої в гирлі Нілу, досить дивна. Та це ще не все Я дізнався, що люди на дау — не араби, а співвітчизники тих “єгиптян”, які втекли з “Лотоса”. Про це свідчить їхній вигляд і колір шкіри. Я починаю вірити, що все почуте од вас правда і що Мітні-Хапі таки існує на світі. Люди, які приїхали звідти, мають багато грошей і не шкодують витрачати їх, аби тільки здобути амулет. Мені здається, що оте підозріле судно недаром прибуло сюди, і втеча двох “єгиптян” зв’язана з ним. Чи не з його допомогою їм пощастило втекти з “Лотоса” і дістатися до берега? Ви тільки зверніть увагу, як добре вони підготували все для того, щоб украсти жука-скарабея і непомітно для всіх зникнути. Це мимоволі нагадує мені одне таємне товариство, яке завдало мені колись чимало мороки.
— А те дау ще в порту чи вже пішло? — спитав Дхандас.
— Ні, воно й досі плаває біля входу до гавані, і в цьому для нас найбільша небезпека. Напевне, втікачі хочуть пройти цим судном Суецький канал, бо в поїзді на них скоріше натрапить поліція, — відповів Чан.
Коли я вислухав його, мені ще дужче захотілось дістатися до Мітні-Хапі. Я вже нічого не боявся: безглуздо боятися хтозна-чого, коли маєш таких друзів, як капітан Дхірендра й Чан.
— Що ж ви хочете тепер робити? — спитав я Чана.
— Важко відповісти на це, але дещо я все-таки скажу. Ви самі розумієте, що я не можу оглянути весь район Суецького каналу. Але мені здається, що обидва “єгиптяни” й досі тут, у Суеці, і ще можна розшукати їх. У мене вже є один план, і я хочу здійснити його.
— Але ж Суец не маленьке місто, — заперечив Дхандас.
— Ви маєте рацію — Суец і справді великий порт, однак я не думаю шукати втікачів по всьому місту, — сказав Чан. — Для того, щоб ви зрозуміли мій план, коротко ознайомлю вас з географією Суеца. Тут є лише кілька головних вулиць, де ви побачите величезні магазини, банки, торгові контори та особняки іноземних купців. А відійдіть трохи в бік од цих вулиць, і ви зразу опинитесь серед вузьких, темних і брудних провулків; там живе простий люд, переважно араби. Жодному втікачеві ніколи й на думку не спаде переховуватися в центрі міста: там удень його можуть кожної хвилини пізнати, а вночі ніде дітись. Сіл тут небагато, і всі вони далеко від міста. Та й у селі втікачеві важко переховуватись, бо кожна нова людина привертає увагу місцевих жителів.
— І все-таки вони, напевне, там! — прохопився я.
Чан ніби й не почув моїх слів, а спокійно вів далі:
— До порту прилягає один особливий район. Подібного до нього немає не тільки в Африці, а й у цілому світі. Крім Суеца, ви ніде не побачите кварталів, розташованих так низько, просто на рівні моря. Тут живе біднота й усякі непевні людці — злодії, вбивці. Місце те — наче пекло: ви спускаєтесь усього на чотири східці вниз і зразу ж потрапляєте у вузькі вулички та провулки, де протягом цілої доби горить газ. Житла, мов у печерних містах, викопано просто в землі. В цьому районі Суеца зібрались усякі покидьки з Африки та Європи. Жоден солдат, моряк, навіть звичайна порядна людина ніколи не наважиться прийти сюди. А тутешні мешканці виходять у горішню частину Суеца тільки для якогось злочину. Є підстави думати, що злодії переховуються там, і саме туди я й хочу піти.
— Коли? — спитав я.
Пан Чан вийняв з кишені годинника, глянув на нього й сказав:
— За півгодини.
Він підвівся й пішов у свій номер.
Давно вже пора було йти спати, але нам не хотілося розходитись, і ми піднялися на дах готелю. Там поміж кадобами з пальмами стояли крісла. Ми посідали й почали тихо розмовляти. Попереду яскрів вогнями порт; у темному небі горіли зірки, сяяв місяць. З вулиці линули пісні й музика, і це надавало чудовій ночі ще більшої краси.
Я вже старий, але дуже люблю світ і що більше думаю про нього, то кращим, привабливішим, дивовижнішим здається він мені. Часом такої ночі, як оця, мені спадає на думку: а чи не змарнував я стільки років життя, гортаючи ночами сторінки закурених старих книг, коли на світі є величезні степи, де віють гарячі вітри, є чудові гірські луки, порослі буйною зеленою травою, — І все це створено начебто навмисне для людини.
Пам’ятаю, я почав ділитися своїми думками з Дхандасом і Дхірендрою, коли раптом на даху готелю, просто перед нами, з’явився якийсь нужденний чоловік; самий вигляд незнайомця свідчив, що він не знає в житті нічого, крім тяжких злиднів, голоду та постійних страждань. Місяць яскраво освітлював постать несподіваного відвідувача, і ми добре розгледіли його. Він був схожий на араба і одягнений, як сучасні єгиптяни. Чоловік був такий брудний, що ми мимоволі відсунулись, коли він підійшов до нас. Його довге чорне волосся, злипле від бруду, спадало на обличчя. Над очима нависли густі брови. Одна нога була в черевику, друга — в шкіряній пантофлі, такій, як звичайно носять араби. Сині штани були нижче колін обшарпані. Бідолаха раз по раз надривно кашляв.
Дхандас не знав жалю до злиднів; він міг без докорів сумління брутально прогнати голодного бідняка.
— Хто ти такий? Геть звідси! Зараз же забирайся геть! — закричав він.
І раптом ми почули спокійний голос Чана:
— Будь ласка, нікуди не йдіть, поки я повернуся. Коли хочете, лягайте спати, але ні в якому разі не залишайте готелю. Я сподіваюсь бути тут за якусь годину.
Розділ VII
ПЕРШИЙ ЧАНІВ ПОДВИГ
Чан повернувся аж над ранок і докладно розповів нам про все, що з ним скоїлось тієї чарівної ночі, повної небезпеки для нього. Мені хочеться, скільки в мене стане снаги, описати його пригоди. Все, що Чан розказав, я певен, чистісінька правда, бо така людина, як він, не буде брехати.
З готелю Чан пішов просто в порт і спустився звідти у квартал бідноти, на вулиці, повні бруду і сміття. Вже йшло до півночі, але тут ще не лягали спати. Хоч як було пізно, на вулицях, освітлених газовими ліхтарями, гралися діти з серйозними й сумними обличчями, мов у старих людей. Навколо було чимало п’яних; деякі валялись на землі, інші, заточуючись, чвалали вулицею.
Чан зупинився, щоб хоч трохи звикнути до цих страшних, нелюдських картин, а тоді попрямував головною вулицею, що починалася зразу від сходів. Він ішов похнюпившись і непомітно оглядав усіх зустрічних. У кишені в нього лежав напоготові дванадцятизарядний пістолет.
Біля якихось дверей сидів беззубий, зовсім сивий старий араб. Пан Чан вирішив удати з себе турка — з його здібностями неважко було це зробити — І звернувся до араба турецькою мовою. Однак той мотнув головою, пояснюючи, що нічого не розуміє. Пан Чан не розгубився і перейшов на англійську мову. Виявилося, що старий трохи знає її.
Вони почали згадувати Туніс — пан Чан сказав, що він звідти родом. Старий приїхав у Суец з Бізерти. Колись, ще замолоду, він жив з крадіжок та грабунків і не раз викрадав з пасовищ на Атласських горах худобу. Тепер він уже старий, немічний і може сподіватися тільки на ласку аллаха.
Пан Чан не випадково звернувся до цього араба: він знав, що старі люди сплять мало, тому більше бачать і чують, що діється навколо. Кожен, хто спустився сюди, має пройти цією вулицею. Отже, коли двоє “єгиптян” справді переховуються тут, старий араб не міг не помітити їх.
Поговоривши трохи з Чаном, старий налив склянку амбіту й сказав:
— Хоч я все своє життя був злодій і грабіжник, але все-таки залишився правовірним мусульманином. Пророк заборонив своїм учням пити вино, але про амбіт він нічого не сказав, бо це ж сік.
І старий випив. Тепер Чанові вже легко було допитатися в нього про все, і він дізнався, що ті двоє “єгиптян” тут. Вони ночують в одного напівгрека-напіввірменина. Його по всьому Суецькому каналу знають, як запеклого негідника. Він був ватажок банди, яка грабувала моряків і пасажирів, що зупинялися в Суецькому порту.
Старий араб нічого не приховував: у цьому кварталі жили самі злодії, і він гадав, що й Чан теж злодій.
Попрощавшись із ним біля одного з шинків, Чан пішов далі. Він легко знайшов будинок, де жив отой напівгрек-напіввірменин. На дверях не було ні дзвоника, ні молотка, і Чанові довелося постукати кулаком.
На стукіт вийшов чоловік з величезними вусами і звернувся до Чана незнайомою мовою. В його грубому голосі почувалася загроза.
— За мною женеться поліція, — тихо сказав Чан каліченою англійською мовою.
— Ну то й що? — сказав хазяїн теж по-англійськи.
— Сховай мене!
— Скільки в тебе грошей? — недовірливо спитав бандит.
— А тобі що до того? Гроші в мене є, а скільки їх і звідки вони — моє діло, і тобі до того зась. Я прошу дати притулок, і якщо ти переховаєш мене на одну ніч, заплачу п’ять рупій.
Хазяїн спершу не погоджувався: він обіцяв двом пожильцям нікого не пускати на ночівлю, поки вони тут. Але потім подумав, що п’ять рупій за одну ніч — добрі гроші. Ті двоє іноземців уже міцно сплять, вони й не знатимуть нічого. І хазяїн упустив Чана, замкнув зсередини двері на величезний замок, а ключа від нього поклав собі в кишеню. Пильне око спостережливого Чана не проминуло жодного його руху. Він добре розумів, що найменша необачність може згубити його.
У першій кімнаті, куди вони ввійшли, на столі горів маленький недогарок свічки, вставлений у пляшку. В кутку стояло гарне широке ліжко; на гачку, вбитому просто в стіну, висіло пальто. Все було вкрите товстим шаром пилу й бруду.
Хазяїн узяв свічку й провів Чана до сусідньої, прохідної, зовсім порожньої кімнатки; тут не було нічого, крім старої, подертої мати на підлозі.
— Ось твоє місце, — сказав хазяїн. — Можеш переночувати тут одну ніч, але гроші давай наперед.
Пан Чан засунув руку в кишеню і спритним рухом витягнув звідти величезного ножа. Хазяїн подивився на ножа, потім на Чана і раптом тямуще усміхнувся. Чан дав йому п’ять рупій. Той уважно оглянув кожну монету, підкинув на долоні і вийшов з кімнати; двері за собою він зачинив.
Чан залишився в пітьмі, тільки з першої кімнати ледве пробивалося в щілинку світло. Він навшпиньках підійшов до дверей у третю кімнату і приклав до них вухо. Звідти чути було глибоке дихання: люди там міцно спали. Чан, переконавшись, що він таки недаремно прийшов сюди, ліг на мату, заплющив очі і незабаром тихо, рівно захропів. Так він пролежав довгенько, а коли розплющив очі, в першій кімнаті вже не було світла. Значить, і хазяїн заснув. Весь дім обгорнула непроглядна пітьма. У кімнаті стояла така задуха, що важко було дихати.
Чан тихо прочинив двері до хазяїна. Почувши, що той голосно хропе, він повернувся до своєї кімнати, вийняв з кишені і засвітив маленького ліхтарика й почав оглядати двері в третю кімнату. Вони були замкнені на замок.
Спритними, як у фокусника, руками він витяг у хазяїна з кишені ключа. Хазяїн навіть не ворухнувся. З ключем у руці Чан підійшов навшпиньках до дверей у третю кімнату й почав обережно відмикати замок. Відмикав він дуже повільно, намагаючись не скрипіти: коли б хто-небудь прокинувся, то й справа загинула б, і сам Чан навряд чи врятувався б. Йому довелося згаяти хвилин десять, щоб відімкнути замок і відчинити двері.
Увійшовши в кімнату, де, на думку Чана, були “єгиптяни”, він засвітив ліхтар і роздивився навколо. Тепер уже в нього не було сумніву, що тут переховувалися саме ті, кого він шукав. Обидва втікачі лежали напівголі просто на долівці, в різних кінцях кімнати. Зовні вони скидались на коптів.[22] Один мав довге волосся, підстрижене до вух, а другий, старий чоловік, був зовсім лисий. Вони були схожі один на одного: ті самі тонкі губи, круті вилиці і гострі, як у євреїв, носи з широкими ніздрями.
Чан не звик гаяти час. За кілька секунд, поки горів ліхтарик, він устиг розглядіти кімнату та “єгиптян” і навіть помітив, що старий спав на подушці, а в другого під головою не було нічого.
Ставши на коліна, Чан побачив зблизька обличчя старого: рубець, що розітнув йому щоку від вуха до рота, заподіяно якоюсь тупою зброєю. Під головою в нього була не подушка, а якась річ, загорнута в брудну шматину. Чан ще раз увімкнув ліхтарика, затулив його рукою, щоб світло не падало в очі старому, і уважніше оглядів річ, яка правила тому за подушку. В шматину було загорнуто щось важке — чи то каменюку, чи щось залізне. І раптом Чан збагнув: це ж той самий жук-скарабей!
Тепер Чан уже знав, що треба робити. Скрадаючись, мов кіт, він пройшов до першої кімнати, де спав хазяїн, і тихо відімкнув надвірні двері, щоб потім, уже з амулетом, можна було швидко й без перешкоди вибратися з цього дому.
І раптом… А про це Чан і не подумав! Надворі було прохолодно, і, коли він прочинив двері, струмінь свіжого повітря збудив хазяїна. Той враз зірвався з постелі і вихопив з-за пояса ножа. Чан швидко увімкнув ліхтарика і спрямував яскравий промінь просто в обличчя хазяїнові. Світло засліпило бандита. Чан витяг пістолета і, тримаючи його так, щоб, хазяїн бачив перед собою тільки дуло, тихо, але твердо наказав:
— Мовчи! Якщо знімеш галас, зразу ж всаджу в тебе кулю!
Хазяїн обмацав кишені:
— Ти вкрав у мене ключі!
— Тихо! — відповів Чан. — Роби те, що я звелю, і можеш нічого не боятися. Ключі я віддам, але тільки-но спробуєш хитрувати, зараз порішу тебе.
Негідники ніколи не бувають сміливі, і на хазяїновому обличчі відбився страх.
— Ти з поліції? — злякано прошепотів він.
— Ні, я злодій, такий самий, як ти і оті двоє… Але я не маю часу розводити теревені. Зараз же підніми руки вгору і йди в останню кімнату. Та не забувай, що в мене в руках пістолет! — звелів Чан.
Хазяїн мовчки скорився. Він пройшов поперед Чана до тієї кімнати, де двоє “єгиптян” спокійно спали й досі міцним сном.
Чан поставив ліхтаря на полицю і наказав хазяїнові стати біля протилежної стіни, але так, щоб промінь світла падав йому на обличчя.
— Тільки спробуй поворухнутись — і тобі буде край. Я жартувати не люблю, — пошепки попередив його Чан.
Усе, що він робив, було добре обмірковане. Чан і справді був незвичайна людина, проте він мав, як і всі, лише дві руки, а зараз йому треба підняти голову “єгиптянина”, витягти з-під неї пакунок і взяти звідти жука-скарабея; крім того, не можна спускати з ока хазяїна, щоб зразу вистрелити, якби той поворухнувся: коли б хазяїн відскочив у пітьму, Чан не зміг би вже влучити.