Ено Рауд
ПІВЧЕРЕВИЧКОВА БАТЬКІВЩИНА
Маленький червоний фургончик зупинився на роздоріжжі.
— Куди звернемо? — запитав Муфтик, який сидів за кермом. Півчеревичок і Мохобородько, виткнувшись із вікна, огледілися.
— Здається, перед нами дві дороги, — сказав Півчеревичок.
— І це ускладнює вибір, — додав Мохобородько. — Якби одна, то легше було б вибирати.
Друзі й справді опинилися у дуже скрутному становищі.
— Треба все зважити: спершу з одного боку, а тоді другого, — вирішив Муфтик і заглушив мотор.
Дорога, що зміїлася праворуч, губилася у буйному лісі, а ліворуч мріло село. Неподалік од хат височіла гора, шпиль якої увінчували мальовничі руїни палацу.
— У лісі, звісно, приємніше, — сказав Мохобородько замислено. — Моя борода, до речі, свербить, бо чує середину літа. А це означає, що лісові галяви вже, мабуть, зарясніли суницями.
— Я нічого не маю проти суниць, — зауважив Муфтик. — Але, з іншого боку, й руїни палацу напрочуд гарні. І я певен: вони не тільки гарні, а являють собою якусь історичну пам’ятку, і ми могли б ознайомитися з нею на дозвіллі.
Півчеревичок засовався на сидінні.
— Щиро кажучи, в мене кепсько розвинуте почуття краси, — признався він. — А історія теж не дуже вабить, але ці руїни чимось вражають.
— Чим саме? — поцікавився Мохобородько.
Півчеревичок стенув плечима, тоді поглянув у бік лісу і додав:
— Мушу сказати, що й ліс оцей вражає мене точнісінько так.
Він одчинив дверцята авто і вийшов. Друзі його попрямували слідом.
— А це добре чи погано, що вони вражають? — спитав Муфтик.
Півчеревичок не міг до пуття пояснити.
— Хтозна, — сказав він. — Це водночас і тішить, і засмучує мене. Важко збагнути, чим вони вражають, але вражають досить сильно.
Півчеревичок неуважливо роздивлявся довкола, і раптом його погляд зупинився на лужку край дороги.
— Дивіться! — прошепотів він, простерши руку.
Муфтик і Мохобородько поглянули туди, куди показував Півчеревичок.
— Адже це… Адже це…
Від хвилювання Муфтик не міг мовити більше й слова. Ноги йому підкосилися, і він сів край рівчака.
— Адже це — пацюки, — сказав Мохобородько.
Це справді були пацюки. У напрямку до руїн палацу, шемраючи між стебельцями трави, сунуло, мабуть, з тисячу пацюків. Гризуни просувалися тісною зграєю, і майже кожен тримав щось у зубах — шматочок хліба чи сиру, клаптик матерії або шкіри, кусник м’яса тощо. А кілька пацюків, лежачи на спині, тримали в лапах курячі яйця, а інші тягли їх за хвости.
— Повертаються з наскоку, — прошепотів Півчеревичок. — Бачите, скільки добра награбували.
На щастя, пацюки майже не звернули уваги на крихітних чоловічків. Тільки деякі з них глипнули на фургончик гостро і ненависно.
— У них розумні очі, — відзначив Мохобородько.
Нарешті й Муфтик спромігся аж на ціле речення — од початку до кінця:
— Немає нічого жахливішого, ніж злий розум.
Тим часом зграя пацюків дісталася до житнього лану й поступово зникла в ньому.
— Куди вони сунуть? — уголос подумав Мохобородько. — Куди вони тягнуть свою здобич?
— Звісно куди — в руїни палацу! — несподівано й радісно вигукнув Півчеревичок, і його лице просяяло. — Адже це — пацюки мого дитинства, розумієте?
Мохобородько і Муфтик нічого не могли збагнути й запитально втупилися у Півчеревичка.
— Тепер мені все зрозуміло, — запально вів далі Півчеревичок. — Ох, любі друзі, ми прибули на землю мого дитинства! Як часто я подумки бродив ось цими стежками і нарешті завітав у рідні краї! Адже я тут народився і виріс, грався і мужнів. Просто дивовижно, чому я одразу не впізнав своїх рідних місць.
— Але чимось все-таки вони тебе вражали, — нагадав Мохобородько.
— Так-так, — кивнув щасливий Півчеревичок. — Я щось відчував незвичайне. Ох, дитинство, золоте моє дитинство! Як непомітно ти проминуло! Ох, дитинство, таке близьке й таке, на жаль, далеке…
Муфтик і Мохобородько зворушено мовчали — вони ще ніколи не чули від Півчеревичка такої розчуленої мови.
Пацюки вже зникли в житі, і на лужку запанував спокій.
— Ось так, — сказав Півчеревичок. — То що ж робитимемо далі?
— Напевно, ти хотів би трохи поблукати місцями свого дитинства, — висловив здогад Мохобородько. — Коли вже сюди потрапив.
— А пацюки? — забідкався Муфтик. — Мушу вам зізнатися, що через них я геть утратив душевний спокій.
Мохобородько пильно подивився на Муфтика.
— Я розумію тебе, — мовив він перегодя. — Справді, пацюки не є окрасою природи. Та, на щастя, існує чимало засобів, які допомагають повернути душевний спокій. Найкраще впливає на мене, приміром, заспокійливий чай. Для цього треба взяти одну частку кмину, дві частки бобівника трилистого, три — валеріанового кореня. Оце і все, що потрібно для заспокоєння.
— І ці рослини ростуть у твоїй бороді? — нерішуче запитав Муфтик.
— Зовсім ні, — всміхнувся Мохобородько. — Але навіщо ж тоді ліс?
— Правильно! — вигукнув Півчеревичок. — Мерщій їдьмо до лісу. О небо, як давно не блукав я лісом свого дитинства!
Вони сіли в авто.
— А пацюки?! — ще раз зітхнув Муфтик.
— Не бійся, — заспокоїв друга Півчеревичок. — Після наскоку гризуни довгенько не вийдуть із руїн. Так було за мого дитинства, і я певен, що так само й тепер.
Муфтик завів мотор.
ЗМІЙ РУДОЛЬФ
Чоловічки поставили машину на узліссі, а самі пішли розшукувати рослини для заспокійливого чаю. Мохобородько пильно роззирнувся довкола.
— Мішаний ліс, — вдоволено промовив він. — Сподіваюся, ми тут знайдемо все необхідне.
І він поклав за пазуху дві парасольки кмину.
— Вже саме лісове повітря впливає на мене заспокійливо, — додав Муфтик, глибоко дихаючи. — А коли ще згодом випити заспокійливого чаю, то неодмінно настане душевна рівновага.
Півчеревичок, поринувши в себе, міряв на око кущі й дерева, намагаючись визначити, наскільки вони виросли з пори його дитинства. А втім, це було не так просто, адже і він підріс, хоч і не став велетнем. А от камені й пеньки вже не здавалися йому такими величними, як у дитинстві.
— Тут мені знайомий кожен клаптик землі, —; сумно зронив Півчеревичок. — Знайомий і незнайомий водночас.
— Усе змінюється, — кивнув Мохобородько. — Такий уже закон природи. І зорі на небі не вічні.
Друзі неквапно просувалися у лісову гущавину. Був чудовий літній день. Час од часу вони зупинялися, аби помилуватися метушнею роботящих мурах, подивитися, як білки ганяються одна за одною у верховіттях, чи послухати вистукування дятла. Ненароком вони сполохали великого тетерюка, що сидів у траві, а згодом натрапили на їжака — той миттю згорнувся клубочком і сердито запирхав.
Час од часу Мохобородько пояснював, у яких місцях полюбляє рости та чи інша рослина.
— Кмин марно шукати на вологій землі, — наставляв він. — Ця рослина полюбляє сухий чагарник або узбіччя дороги. А коли ми дістанемося струмка, тоді вже пильнуйте бобівник і валеріану.
Мохобородькові поради дуже прислужилися, а надто тоді, коли друзі опинилися на вогкуватому березі струмка.
— Ого! — раптом вигукнув Муфтик. — Я хоч і не природознавець, але внутрішнє чуття підказує мені, що рослина з рожевими квітками поміж двох купинок, напевне, і є бобівник трилистий.
— Правильно, — кивнув Мохобородько. — Це і є бобівник. Обірви з нього листя.
Тільки-но Муфтик заходився зривати листячко, як втрутився Півчеревичок:
— Я знаю безліч лісових рослин, проте розпізнаю лиш кульбабу та валеріану. Будь ласка, ось валеріана.
І він ступив до буйного валеріанового кущика. Мохобородько вже відкрив рота, щоб похвалити Півчеревичка, як тієї миті…
Так, тієї ж миті пролунав жахливий скрик. Він був та-кий нестямний, що Мохобородько і Муфтик уклякли з переляку. А з Півчеревичком сталося цілком протилежне — його ніби вихором підкинуло в повітря.
На якусь мить запала тиша, по тому Півчеревичок так заверещав, що аж морозом обсипало. Стрімголов він кинувся до Мохобородька і сховався під бородою свого друга.
— Що сталося, серденько? — запитав Мохобородько.
Голос у нього тремтів. А Півчеревичок під бородою здригався так, що не міг і слівця промовити.
Тим часом підійшов Муфтик. Запихаючи до муфти зірвані листки бобівника, він перелякано сповістив:
— У траві щось ворушиться.
Мохобородько стрепенувся.
— Що в траві? Де в траві?
— Отамечки, де Півчеревичок злетів у повітря, — пояснив Муфтик. — Отам у траві щось ворушиться.
— Ага, ворушиться, — повторив Мохобородько і глибокодумно наморщив лоб. — Що ж воно там ворушиться, цікаво знати.
Мохобородько полегшено зітхнув: страх потроху минав, і тільки Півчеревичка, що притулився під його бородою, і досі трясця трясла.
— Та годі-бо, — почав умовляти його Мохобородько. — По-перше, дрижаки принижують власну гідність, а по-друге, від цього моя борода тремтить, мов у старезного дідка.
— Але ж це… — голосові зв’язки у Півчеревичка нарешті ожили, — це-це-це — змій, він звивається отам, у траві! Я наступив на нього, слово честі!
Мохобородьків голос умить посуворішав.
— Ти наступив на змія! — докірливо вигукнув він і зневажливим порухом виштовхнув Півчеревичка з-під своєї бороди. — Де ж були твої очі, сліпако?!
І Мохобородько мерщій поспішив туди, де хилиталася трава. За мить він схилився над змієм і ніжно говорив:
— Крихітний мій! Цей нерозумний Півчеревичок наступив на тебе, і через це ти звиваєшся. Півчеревичок топтав тебе своїми страшними голими пальцями! Він же дурненький. Але він ненавмисне заподіяв тобі лихо. Давай вибачимо Півчеревичкові, гаразд?
Муфтик тихцем підкрався до Півчеревичка й прошепотів :
— Змій укусив тебе?
— Ні, — прошепотів у відповідь Півчеревичок. — Та мало не вкусив… В останню мить я встиг підстрибнути.
— Це твоє щастя, — полегшено зітхнув Муфтик, одначе вмить його обличчя пойнялося тінню страху. — Диви, що робить Мохобородько!
— Ой біда! — вигукнув Півчеревичок.
— Стережися, Мохобородьку! — крикнув Муфтик.
Мохобородько взяв змія і почав на нього дмухати. Не зважаючи на занепокоєння друзів, він тихо бурмотів:
— Біль — вороні, недуга — сороці, і наш Рудольф буде здоровісінький-здоровісінький.
— Чому ти його називаєш Рудольфом? — поцікавився Муфтик, який трохи опанував собою.
— А хіба він не схожий на Рудольфа? — усміхнувся Мохобородько. — Про мене, Рудольф як Рудольф.
І з цими словами він спокійно поклав змія в кишеню.
— Ти що, — зблід Півчеревичок. — Ти збираєшся взяти його з собою?
— А чому б і ні?—насурмлився Мохобородько. —Якщо сама природа зігріває зміїв на своїх грудях, то чому один із них не може пожити тижнів зо два в моїй кишені?
— Два тиж-н-ні? — затнувся Муфтик.
— Еге ж, — рішуче мовив Мохобородько. — Тижнів зо два, доки зовсім одужає.
Муфтик і Півчеревичок збагнули, що переконати Мохобородька неможливо, і тяжко зітхнули.
— Ох, скоріше б випити заспокійливого чаю, — буркнув Півчеревичок.
Він підійшов до валеріанового кущика і висмикнув його з землі.
По тому вони рушили назад — Мохобородько попереду, Муфтик і Півчеревичок — кроків за двадцять позаду.
ПІВЧЕРЕВИЧОК НЕПОКОЇТЬСЯ
Повернувшись до машини, крихітні чоловічки найперше зварили собі заспокійливого чаю. І як тільки він охолов, випили швиденько, навіть без цукру.
— Тепер усе гаразд, — сказав Мохобородько, — ось трохи почекаємо і тоді побачимо, як він діє.
Чекали вони довгенько, проте ні Муфтик, ні Півчеревичок не виявляли ні найменших ознак заспокоєння. Навпаки, дедалі частіше стурбовано косували у бік Мохобородь-кової кишені: вона ворушилася.
Лише тоді вони відчули деяке полегшення, коли Мохобородько взяв у фургоні бідончик і сказав, що піде в село по молоко.
— Он воно що, — сказав Муфтик, немічно посміхаючись. — Досі ми здебільшого задовольнялися чаєм і ягідним соком, а тепер виявляється, що…
— Що ти станеш молокососом, — закінчив Півчеревичок Муфтикову фразу.
Мохобородько посміхнувся.
— Самі ви молокососи, — кинув він трохи сердито. — Я ж не про себе турбуюсь.
— А про кого? — поцікавився Півчеревичок.
— Звісно, про Рудольфа, — підвищив голос Мохобородько. — Бо куди ж це годиться — щоб хворий Рудольф не випив ковтка свіжого молока!
Півчеревичок мудро промовчав у відповідь. Сварки не виникло, і Мохобородько подався до села.
Муфтик і Півчеревичок одночасно зітхнули, перегодом зітхнули ще раз і всілися на землю. Якийсь час вони стурбовано дивилися услід Мохобородькові і не зронили й слова. Нарешті Півчеревичок утретє зітхнув і повільно перевів погляд на Муфтика.
— Слухай-но, Муфтику, — тихо сказав він. — Я можу бути з тобою відвертим, га?
— Я залюбки послухаю тебе, — сказав Муфтик.
Півчеревичок вів далі:
— Мохобородько, звісно, гарний хлопець, та… Чи розумно ми вчинили, коли, захопившись морозивом, заприятелювали з ним?
Від цієї одвертості Муфтикові стало ніяково. Він заходився без потреби вичісувати свою муфту, зашарівся і опустив очі.
— Ти гадаєш, що…
— Я гадаю, що надто поквапилися, взявши до свого гурту Мохобородька, — вів далі Півчеревичок. — Передусім слід було б вивчити його звички й уподобання. А ми, нализькавшись солодкого морозива, ладні були обійнятися з ким завгодно.
— Це ти вже перебільшуєш, — промимрив Муфтик.
Але Півчеревичок завівся не на жарт.
— Я ні на грам не перебільшую! — вигукнув він. — Якщо хто й перебільшує, то — Мохобородько. Чи це, по-твоєму, не перебільшення, коли до кишені беруть зміюку? Це, по-твоєму, цілком природно?
Муфтик не вважав перебування змії в кишені таким уже природним, проте йому не подобалося позаочі говорити так про свого товариша. Ось чому він коротко буркнув:
— Мохобородько — наш друг.
— Саме так! — спаленів Півчеревичок. — У тому й біда, що ми надибали такого друга. Уяви лишень — друг, а пригріває змію.
Муфтик похнюпився. Він не знав, що відповісти Півчеревичкові. І взагалі він більше не хотів говорити про Мохобородька позаочі — в нього, ясна річ, можуть бути свої дивацтва, але в цілому, хоч як не глянь, він приємний супутник і чудовий товариш.
Щоб припинити цю розмову, Муфтик удав, ніби так хоче спати, що аж повіки злипаються.
— Від цього Мохобородькового заспокійливого чаю хилить на сон, — сказав він, потягуючись і солодко позіхаючи. — Може, подрімаємо?
Півчеревичок одразу ж пристав на це.
кивнув він. — Хто відає, коли нам знову пощастить склепити повіки. Принаймні я не уявляю, як міг би заснути на галяві, де зміюка…
І коли Муфтик нічого не відповів на це, додав, лукаво посміхаючись:
— Чи тобі байдуже, коли раптом змій уночі заповзе до тебе в муфту?
— Ось годі про це, — сказав Муфтик, і голос у нього зрадливо затремтів. — Припини, будь ласка, цю зміїну розмову.
Він ліг на спину і заплющив очі.
— Ну, хай буде так, хай буде, — пробурмотів Півчеревичок і теж ліг горілиць. — Спробуємо заснути. І дай боже, щоб уві сні не побачити отого гидкого змія!
Хтозна, чи Муфтик і Півчеревичок просто втомилися, чи нарешті подіяв заспокійливий чай, але невдовзі двоє друзів поринули у глибокий сон. Навколо сюрчали цвіркуни, не вгавали всілякі інші комахи. Із лісу долинали пташині співи. У селі валували собаки, напевне, Мохобородько зі своїм молочним бідончиком дістався туди.
А втім, Муфтик і Півчеревичок не чули нічого, лише дружно похропували. Вони не чули, як, пронизливо скрекочучи, із лісу вилетіла сорока.
Вона всілася неподалік на ліщині й зацікавлено розглядала дивних чоловічків. Тоді скрекотнула ще раз, уже стиха. Мандрівнички навіть не ворухнулися. Застигла на гілці й білобока. Вона некліпно дивилася на маленьких друзів, жадібно втупилася в золоті медалі, що сяяли в них на грудях.