— Давай, давай! — підганяв Доменіко матросів. — Не шкодуйте ніг, шельми! Король Іспанії вас не забуде!
Альфонсо, вилізши на ванти, погрозливо вимахував толедським клинком і, люто поблискуючи білками очей, щось відчайдушно кричав. Та голос його тонув у неймовірному галасі, що панував на палубі.
Моряк, який допомагав Луїсові, незважаючи на те, що судно було ще далеко, вистрелив по ньому з двох пістолів, ще збільшуючи шум.
— Якого дідька стріляєш? — підбіг до нього боцман і, не роздумуючи, дав доброго потилишника. — На вас, іродів, пороху не настачиш! — Він помітив хлопчиків і сказав: — Вам не місце тут, герцог. Звольте спуститися вниз.
А ти, чорношкірий, — крикнув на Ніанга, — геть звідси!
Хлопці перейшли на ніс каравели, але й звідти їх прогнали. Тоді вони піднялись на кормову надбудову.
За рулем стояв Адальберто. його груди обтягувала майстерно зроблена кольчуга, на голові виблискував шолом, прикрашений різнобарвним пір'ям. На кормі був і сам капітан Дієго. Два кремезні матроси одягали його в доспіхи.
Капітан причепив до пояса малайський кріс. Федя вже бачив цей кривий візерунчастий кинджал з вигравіюваними на лезі двома зміями, що переплелися, і знав, що лезо змащене отрутою.
Тут же, біля встановлених на підставках аркебуз — важких рушниць, в яких порох підпалювали ґнотами, — у бойовій готовності принишкли моряки. П'ятеро з них тримали напоготові арбалети— метальну зброю, схожу на луки.
Тятиву в арбалеті натягували за допомогою спеціального пристрою.
З кормової надбудови голландський корабель було видно мов на долоні. Він мчав на всіх вітрилах, одначе відстань між ним і каравелою, хоч і повільно, але скорочувалась. Давалася взнаки перевага морехідних якостей «Улюбленця Нептуна». Вже можна було розгледіти матросів, що метушилися на палубі і лазили по вантах, довгий вузький шовковий вимпел на кормі, впоперек розфарбований жовтогарячими, червоними і жовтими смугами. Кінці його волочились по воді. Федя знав, що це не випадково. В цьому купці середньовіччя вбачали своєрідний шик.
Корабельний хлопчик безугавно видзвонював у великий мідний дзвін. На вітрилах були зображені тритони, наяди і ще якісь символічні знаки. На одному вітрилі — герб у вигляді лицарського щита, розділеного на чотири частини. На одній з частин щита—терези, на другій — ключ, на третій — лаврова гілка, на четвертій — левина голова.
— Зараз цій бригантині каюк! — самовдоволено хіхікнув один з матросів, що тримав арбалет.
— Де ти побачив бригантину, йолопе? — вилаявся капітан. — Це ж галера, стонадцять чортів тобі в пельку!
— Так он же три щогли, сеньйоре Дієго, — став виправдовуватись матрос.
— Дурню набитий, на бригантині завжди було дві щогли і паруси трикутні, а тут такі лише на гроті й бізані, а на фоку чотирикутний. А весла? Хіба не бачиш весел?
Кудряш не відводив очей від голландської галери. Вона була довга і вузька. Борти, починаючи від ватерлінії, круто загиналися всередину. Це заважало противникові взяти галеру на абордаж. По боках галери між носовою частиною і грот-щоглою сімнадцять пар весел ритмічно опускались і підіймалися з води.
«Нічого собі весла, — подумав Федя, — метрів по десять-дванадцять завдовжки. І за кожним по чотири веслярі».
— Доменіко! — гукнув капітан. — Ану бабахни разок, хай у них жижки затремтять!
Збий щоглу, тільки дивись не потопи галеру! Потопиш — уся здобич на дно піде. Стрельни по них, може, злякаються голландці і викинуть білий прапор.
Доменіко стрімко збіг по трапу на палубу. Каравела здригнулася. Почувся оглушливий залп, і «Улюбленець Нептуна» окутався білим пороховим димом. Від страху Федя схопив Ніанга за руку.
Коли дим розвіявся, почулись захоплені вигуки: гармаші Доменіко збили на галері фок-щоглу. Вона звалилася в воду разом з вітрилами. Декілька матросів на галері поквапливо рубали сокирами снасті, тільки б швидше звільнити судно від збитої щогли.
Дієго не міг приховати своєї радості.
— Молодець! — похвалив він Доменіко.
В цю мить біля борту голландської галери з'явилось кілька білих, мов вата, хмарок і прогриміли постріли. Але ядра, не долетівши до каравели, упали в море, здійнявши фонтани води.
Невдачу голландських артилеристів зустріли на «Улюбленці Нептуна» глузливими вигуками.
Втрата щогли помітно загальмувала рух галери, і каравела наближалась до неї вже швидше. Тепер Адальберто проявляв свою майстерність: користуючись змінним вітром, він маневрував то правим, то лівим галсом, заважав артилеристам галери вести прицільний вогонь.
Боцман порозставляв матросів, озброєних абордажними гаками. Дехто, хто мав особливо гарячу голову, вже видерся на ванти, готовий, як тільки кораблі зійдуться в абордажному бою, стрибнути на палубу галери. Підбадьорюючи себе, матроси каравели свистіли, улюлюкали, кричали…
На кормовій надбудові галери багато одягнена жінка у відчаї пригортала до себе двох дівчаток. З'явився високий старигань з білою окладистою бородою в бордовому суконному плащі нижче колін, отороченому горностаєвим хутром. Вимахуючи руками, він у чомусь палко переконував моряка в блискучому панцирі. А жінка, піднявши руки догори, впала навколішки. Услід за нею стали навколішки дівчатка. Моряк кивнув головою і побіг униз на палубу. Біля гармат заметушились гармаші з запаленими ґнотами. Чотири матроси, зігнувшись від ваги, понесли на палиці великий казан з розтопленою смолою. Уздовж борту вишикувались моряки з довжелезними рушницями.
— Адальберто, — не повертаючи голови, кинув капітан, — чи ба, який франт хазяїн галери? — він задоволено розсміявся. — Повір мені, здобич матимемо немалу… Звичайно, левину частку доведеться віддати в королівську казну, але й нам дещо перепаде.
— Я бачу: вони серйозно збираються чинити нам опір, — мовив Адальберто. — Он навіть обтягли борти протиабордажною сіткою і смолу розтопили…
— Клянусь честю, якщо вони зараз не здадуться, я не помилую нікого! — вигукнув Дієго. — Всі теліпатимуться на реях. Мені нічим годувати дармоїдів… — Він наказав матросам, озброєним аркебузами: — Ану, стрельніть по красунчикові в панцирі. Це капітан. А старого не чіпайте, він хазяїн каравели і, певно, порозсовував своє золото по всяких тайниках. Уб'єте його, тоді дідька лисого знайдемо скарб…
Постріл з аркебузи — і моряк у панцирі, схопившись за голову, мов підкошений, упав на палубу. Другим пострілом тяжко поранили рульового. Куля прошила йому груди. Серед команди галери зчинилась паніка. Втративши керування, галера різко змінила курс, ніс її став занурюватись у воду. На корму вибіг матрос з перекошеним від страху обличчям. Він у відчаї розмахував палицею, на якій мотлялася біла ганчірка.
— Здаються! Перемога! — заревли на каравелі.
— Наша взяла-а! — кричали сп'янілі від легкого успіху матроси.
Потрясаючи величезним пістолем, до речі, як пізніше з'ясувалось, незарядженим, голосніше за всіх кричав Луїс, з усіх сил намагаючись звернути на себе увагу капітана Дієго. З його вигляду і вигуків можна було подумати, що без нього навряд чи галера здалася б. Насправді ж Луїс весь час сидів у трюмі, марно намагаючись підібрати для себе кольчугу, і, тільки зачувши переможні вигуки, вибіг на палубу.
Федя не зразу збагнув, що сталося. Коли до галери залишалось кілька сотень метрів, каравела раптом чомусь помітно зменшила швидкість, а далі й зовсім спинилася. З неприхованою досадою капітан стукнув палицею об палубу. Обличчя його перекосила злість.
— Який диявол приніс оцей штиль?! Кому він потрібен? — Дієго заклав пальця в рот і підняв угору. — Спускайте баркаси, та швидше!
Але даремно підганяв моряків капітан каравели. Матроси вже й самі кинулись до баркасів. Бажаючих виявилось більше, ніж треба.
— Зараз ми їм покажемо! Знатимуть нас! — переможно вигукнув Луїс, одним із перших опинившись біля баркаса.
В метушні, що зчинилася, заїло линви, на яких спускали баркаси, і вони застряли десь за півметра від води.
А тим часом на галері скористались із штилю, що настав. Зник білий прапор. Піднялися й опустились у воду весла, і галера рушила вперед.
Побачивши, що досі не спущені баркаси, Дієго, кульгаючи, побіг униз і віч-на-віч зіткнувся з Федею й Ніангом.
— Як? Ви тут, герцог? — вражено спитав він. — Піддаєте себе такій небезпеці? Попрошу вас негайно піти до каюти!
Зайшовши до каюти, хлопці остовпіли. Перед скринею, куди вранці Федя поклав рюкзак, навпочіпки сидів Гуго і цвяхом длубався в замку. Це так обурило Кудряша, що він не міг промовити і слова. А Гуго, забачивши хлопчиків, спокійнісінько підвівся. Стуливши тонкі губи, він з неприхованою зневагою глянув на Федю і вийшов, демонстративно хрьопнувши дверима, та так, що загойдалось і ледве не впало венеціанське дзеркало.
Тільки тепер Федя отямився і дав волю своїм почуттям.
— Бачив цього злодюгу клятого? — вигукнув він. — Хотів рюкзак украсти! Спізнись я на п'ять хвилин, і він відімкнув би замок.
— А ти розкажи про все сеньйорові Діего, — порадив Ніанг.
— О ні, друже, ще рано.
— Чому ж рано? — здивувався Ніанг.
— Зрозумій, він і Педро готують змову! І Федя швидко розповів про все, що почув у каюті Гуго.
В очах Ніанга промайнув неприхований страх.
— Федю, вони ж уб'ють тебе! — прошепотів він.
— Ну. це ще ми побачимо! Треба їх вивести на чисту воду, — сміливо заявив Кудряш, хоч у самого на душі було нелегко. Що не кажи, а Педро й Гуго — вороги підступні і небезпечні.
«Чого ми варті з Ніангом проти них? Вони ж дорослі люди, а ми всього тільки Хлопчиська… — тоскно подумав Федя і тут же підбадьорив себе — Одначе не розкисати. Треба триматись».
— Нам з тобою, Ніанг, потрібно пильно стежити за ними, особливо за дверима носової надбудови. Якщо раптом ти перший помітиш знак, одразу ж скажи мені. А знак потихеньку зітри. Не забув, який він?
Ніанг кивнув головою. Федя дістав авторучку і про всяк випадок намалював астральний знак Риби, про який говорив алхімік.
— Тільки врахуй, — додав Кудряш, — ні в якому разі не подавай вигляду, що ми з тобою знаємо про змову. Ні в Гуго, ні в Педро не повинно бути підозри, що ми стежимо за ними. Я ще не встиг перевірити, але, можливо, вони мають спільників…
Згори долетів розлючений голос капітана:
—Іржавий якір вам у бік, йолопи! Що ви робите? Дурило боцман стільки людей насадив, що, чого доброго, потонуть! А гребуть як? Як покійники! Того й дивись, вислизне здобич!
Федя не витримав і кинувся до дверей. За той час, поки він розмовляв з Ніангом, галера встигла відійти на досить значну відстань, її переслідували два баркаси, спущені з «Улюбленця Нептуна». Обидва були вщерть набиті людьми, так що борти ледве підносились над водою. Перевантажені баркаси втратили хідкість і рухались повільно.
Почувся гарматний залп. То з галери стріляли по баркасах. Цього разу артилеристи галери не промахнулись. Ядро врізалось у середину баркаса, і він, розчахнувшись навпіл, пішов на дно. Почулися зойки, прокльони, крики про допомогу.
Друге ядро впало десь за метр від баркаса, на носі якого стояв Луїс, що вирушив по легку, як йому здавалося, здобич. Баркас накренився на лівий борт і простодушний шукач пригод, що вже приготував було кишені на голландське золото, вирячивши очі і дико скрикнувши, плюхнувся в воду. Несподівана ванна миттю протверезила Луїса. Від його войовничого запалу не лишилося й сліду. Тепер Луїсові було вже не до голландських коштовностей. Він відчайдушно молотив руками по воді.
— Рятуйте! Тут акули! — сповненим жаху голосом кричав Луїс.
Чиясь рука схопила його за чуба, і наляканий до смерті конопатник опинився в баркасі.
Знову залп, і двоє ядер перепинили шлях баркасові.
— Назад! Назад! — тіпаючись від жаху, заволав Луїс.
Інші матроси перелякались не менше його. Мало не силоміць вони примусили боцмана повернути назад і кинули на волю долі своїх товаришів із затонулого баркаса.
Повз Федю по трапу промчав капітан. Обличчя його побіліло від злості, права щока нервово пересмикувалась. Кудряш мимоволі відсахнувся, та Дієго чи то не помітив його, чи йому просто було не до хлоп'ят. Побачивши гнівного капітана, всі, хто був на палубі з матросів, поквапливо розступились. Дієго, кульгаючи, підбіг до борту.
— Назад, назад, мерзотники! — крикнув він, перегнувшись через борт і вимахуючи пістолем. — Перестріляю всіх! — І, бажаючи показати, що це, далебі, не просто погроза, натиснув на курок. Гримнув постріл.
Замелькали весла, і баркас розвернувся, але переможних криків і вигуків уже не було чути..
…А тим часом день хилився до кінця. Багряне коло сонця повільно опускалося за обрій. Останні промені його забарвили в химерний пурпурний колір і небо, і море. Непомітно підкралися тропічні сутінки, і на небі заблимали перші зорі. Галера все віддалялась і віддалялась. Ось уже її обриси втратили чіткість, а невдовзі вона й зовсім розтанула в нічній пітьмі, що окутала океан…
Вернувся баркас. Капітан шаленів від люті. Перш за все перепало боцманові, влетіло й Луїсу, Альфонсо і всім, хто потрапив під руку. Збивши свій гнів, Дієго зачинився в каюті і нікого до себе не пускав.
Пригнічені невдачею матроси, намагаючись не дивитись один одному в вічі, похмуро розбрелись по каравелі. Ніхто на «Улюбленці Нептуна», починаючи від останнього матроса і закінчуючи капітаном, не чекав такої розв'язки. Здобич, що вже, здавалось, була в руках, вислизнула з-під самісінького носа. Мало того: втонуло шість чоловік, і втратили баркас. Тільки один Адальберто поводився так, наче нічого й не сталося. З його наказу згорнули вітрила і засвітили ліхтарі на носі, на кормі і на грот-щоглі. Спробували стати на якір, але дна не дістали. Тоді поставили плавучий якір. Незабаром каравела поринула в сон, і тільки через кожні півгодини над океаном дзвеніла ринда. То відбивав склянки вахтенний матрос, що стояв біля ампольєтів — піщаних годинників.
Зрідка чулися сплески невидимих риб. Повний місяць проклав по океану сріблясто-білу доріжку. На обрії різко вимальовувалась темна лінія нічного неба.
Федя й Ніанг влаштувались на кормі. За постіль їм служив старий парус.
Ніч не принесла прохолоди. Було душно. Друзі мовчали, кожен перебував під враженням минулого дня. Кудряш спробував було заснути, та скільки не перевертався з боку на бік, сон не приходив. Знову й знову в його пам'яті зринали картини пережитого. Він думав про те, яка доля чекала б екіпаж галери, якби іспанцям удалося взяти її на абордаж. З голови не виходила погроза Дієго: не милувати нікого. А на галері ж були жінка, діти…
Правду кажучи, Федя щиро радів, що галера щасливо втекла від «Улюбленця Нептуна». Хлопцеві страшно було навіть подумати, яка почалася б різанина. Проста випадковість— штиль, а як це допомогло екіпажеві галери! Нехитра, що там казати, річ — весла, а проти них вітрила каравели виявились безсилими.
«А що, коли б на галері стояв двигун, хай навіть малосильний? З ним не страшні ні вітер, ні штиль. Галера могла б вільно маневрувати, заходити з будь-якого борту і розстрілювати каравелу, наче мішень… Ех, сюди б мені моторну шхуну, ту, що я бачив у Ялті,— мріяв Федя. — Тоді б я показав цьому розбишаці Дієго! Та ще команду підібрати з хлопців нашого класу: Ігоря Нечипоренка, Володю Макуху, Шурка Науменка… І Ніанг був би з нами… Одного кулемета на все вистачило б. Дати б чергу — та-та-та-та, і в Дієго, цього купця-пірата, одразу б жижки затрусились, в ту ж мить попросив би пощади… І в темряві не втік би — прожектори б швидко намацали.
І туман би не допоміг. Екран радіолокатора вказав би, де причаїлись розбійники… А був би в нас підводний човен! У-у-х! Хоч би такий, як я бачив з палуби «Івана Франка»!.. Авжеж, «Іван Франко»—оце корабель! Сила!»