— Чи ба? — здивувався старшина. — Мені б таку роздобути, — показував би фокуси своїм хлопцям. Як ти кажеш та книжка зветься? Треба записати. — Він дістав блокнот і авторучку. Тьху ти, дідько! Чорнило скінчилось.
— Нате мою, — запропонував Федя. Він простяг старшині самописку.
— Ого, диви яка! Шестикольорова!
— Тільки, будь ласка, — спохопився Федя, — запишіть і автора. Його прізвище Вади-мов, а в цирку він виступав під псевдонімом Алі-Вад. Дуже відомий ілюзіоніст.
— Ну, спасибі тобі, друже. Вже десь роздобуду ту книжку, — і моряк по-приятельському підморгнув Кудряшеві.
Якось зовсім непомітно для себе Федя спитав у старшини:
— А ви в якому скафандрі працюєте, у твердому чи в м'якому?
— В різних доводиться, — неохоче відповів моряк. — Трапляється і в тих, і в тих. Це від обставин залежить. — Він допитливо подивився на Федю. — А ти звідки дізнався, що я водолаз?
— Штати ж у вас водолазові.
— Гм… Ти, мабуть, із Севастополя, що так добре на морському ділі розумієшся?
— Ні, я з Києва. Ми з татом у похід ідемо пішки по гірському Криму.
— Он як! Це добре. А все-таки, звідки ти про штати знаєш?
— У нас морський клуб ДТСААФ є, я ходжу туди…
— Отже, моряком хочеш стати, — кивнув старшина, — це діло гарне.
Тим часом до салону знову зайшла стюардеса і сказала, щоб усі попристібали пояси. Літак ішов на посадку. Під крилом була вже кримська земля.
Федя з жалем умостився в своєму кріслі і застебнув пояс. Хотілося ще поговорити з водолазом. Бо чи ж скоро трапиться така нагода? Водолаз… Цікаво, що він знаходив на дні моря? Може, якісь скарби, коштовності? Чого тільки нема на морському дні!
Кудряш згадав про океанський лайнер «Лузітанію» — читав недавно в одній книжці. Велетенський чотирьохдимарний корабель, тоннажністю в тридцять вісім тисяч тонн, ще в першу світову війну був торпедований німецьким підводним човном і затонув біля берегів Ірландії. Безодня океану поглинула понад тисячу чоловік.
І зразу ж розлетілись чутки, що «Лузітанія» буквально була начинена коштовностями. Як у Англії, так і в Америці знайшлися спритні ділки і пройдисвіти, що вирішили погріти руки на цій трагедії. Вони організовували різні фіктивні товариства й компанії, обводили круг пальця простаків, що вірили в легке збагачення. Кожен, хто купував акції цих товариств, запевняли спритні пройдохи, дуже скоро матиме величезні капітали…
Та минав рік за роком, а навіть точного місця загибелі корабля встановити не вдалося. Щоправда, ділки не дуже-то й прагнули цього. Своє вони зробили — поклали до власної кишені кругленьку суму. Поволі лихоманка навколо незліченних скарбів ущухла, тим паче, що чутки про них були взяті зі стелі. Тільки через двадцять років після загибелі лайнера один англійський рятувальний корабель за допомогою ехолота врешті виявив на стометровій глибині затонулу «Лузітанію», та це вже викликало інтерес хіба що у вузького кола спеціалістів.
І ось минулого тижня по радіо в останніх вістях передали, що американці знову збираються взятися за «Лузітанію», але тепер уже їх приваблюють не міфічні скарби, а кольорові метали, яких на кораблі не багато й не мало — на п'ять мільйонів доларів.
«Цікаво, що думає про це старшина, — міркував Федя. — Вийде щось із цього задуму чи ні? Спитаю, коли вийдемо з літака».
Але на аеродромі спитати Кудряшеві так і не вдалося. Моряк вийшов раніше і десь загубився в натовпі.
Жовто-синій тролейбус мчить мальовничою долиною невеличкої річки Салгіра все далі й далі від Сімферополя. До моря, швидше до моря!
У відкрите вікно вривається теплий сухий вітер. Він приємно лоскоче обличчя, тріпає чубом, грається кінчиками піонерської краватки. Над вкоченим машинами шляхом, що аж вилискує на сонці, висить легкий серпанок.
Крізь нього йдуть назустріч автомобілі. Яких тільки тут нема! І «Волги», і швидкі «Запорожці», і трудяги-грузовики. Вряди-годи зустрічаються й іноземці — чехословацькі «шкоди», італійські «фіати», присадкуваті «мерседеси»… А дорога веде все вище і вище. — Он там, дивись, Ангарський перевал, — кладе руку Феді на плече батько. — У війну тут партизани били фашистів… А трохи далі, на тридцять восьмому кілометрі, стоїть пам'ятник. Там було поранено Кутузова в бою з турецьким десантом.
Євген Михайлович посміхається:
— Дивно воно виходить: з Києва ми з тобою долетіли за годину, а тут від Сімферополя до Ялти якихось дев'яносто з гаком кілометрів і ось мусимо витрачати стільки часу. Вертольотом було б уп'ятеро швидше.
— Мені більше тролейбусом подобається, — мовив Федя. — Хоч можна все роздивитись. Ми он у літаку летіли, а що бачили? Одні хмари, і землі не видно. Вже краще поїздом: за вікном то село, то ліс, то місто…
— Так ти ж сам хотів летіти літаком! — здивувався батько.
— Ну, хотів… — повів плечима Федя. — Думав, там цікаво, а воно нічого особливого: цукерками пригощають, лимонадом, — він пирхнув і зневажливо скривив губи: — Теж мені героїзм: пролетів як курортник! От колись було, як челюскінців рятували: хуртовина, морози, посадка на крижину… Оце я розумію! Чи взяти хоч би політ Чкалова через Північний полюс в Америку, а потім Громова…
Батько розвів руками:
— Бачу, ти знову за своє! Все тобі романтики не вистачає, жити стало нецікаво, нудьга діймає. Ніде себе проявити — все, мовляв, усе роблять машини, автомати. Чи не так?
Федя зніяковіло засовався на сидінні. Він відчув у голосі батька іронію і не знав, що відповісти.
— Воно звісно, — хитнув головою Євген Михайлович, — були колись великі географічні відкриття — нові невідомі землі, материки, архіпелаги, острови… Сходиш на берег, де ще не ступала нога європейця…
— Хіба не так? — не витримав Федя. — Ну, хіба не так?
— Звичайно, — широко всміхнувся батько, — куди вже там порівнювати якийсь сучасний океанський лайнер з прекрасними романтичними кораблями флотилії Фернана Магеллана. Одні тільки назви як звучать: «Трінідад», «Вікторія». Які ще там були?
— Ну, «Сан-Антоніо», «Консепсіон», «Сантьяго», — ображено буркнув Федя.
— Отож, отож… Ти зараз скажеш, що Колумб чи Магеллан зробили куди більше, аніж будь-хто з капітанів, які плавають на сучасних кораблях. Що ж, не буду сперечатися —..плуги мореплавців-першовідкривачів немалі, вони багато зробили для людства. Та тільки згодься, що давні каравели віджили своє і нема потреби в наш час піддавати людей тій небезпеці, яка чигала на моряків, котрі плавали у вутлих неміцних суденцях…
Федя перебив:
— Я теж знаю, що ти скажеш зараз. Техніка, мовляв, розвивається нині, як ніколи, життя людей поліпшується…» Хай так. Та все ж на сучасному лайнері я плавати б не хотів. Ну що він таке? Банка з-під консервів! От коли понавидумували оцих залізних посудин, перевелися справжні моряки. Який тут подвиг, коли стоїш собі в теплій заскленій рубці та натискаєш кнопки!
Федя розпалився, лице його розчервонілось, на вустах блукала презирлива посмішка, його вже не цікавили кримські краєвиди, він думав про одне: будь-що переконати батька в своїй правоті. Євген Михайлович, як і раніше, час од часу всміхався, але не перебивав: хай скаже, що має на думці.
А Федя не вгавав:
— Тепер за моряка геть усе роблять прилади — і курс прокладають, і довготу визначають. На суднах і радіопеленгатори, і прожектори, і ехолоти… Радіолокацію он придумали. Моряк називається — сидить собі, молочко з бубликом попиває, а на екрані і береги видно, і айсберги. Фізики якісь тепер, а не моряки! Та що там, — хлопчик з досадою махнув рукою, — вже й автоштурмана придумали, скоро, мабуть, взагалі без команди обходитимуться. Все за неї кібернетика й телемеханіка робитимуть. Маяків понаставляли, кожен квадратний кілометр морів і океанів повимірювали. Штучні супутники Землі про погоду сповіщають, орієнтирами служать…
— То що ж у цьому поганого? — вставив Євген Михайлович. — Подумай, якої праці коштувало людству, щоб створити такі досконалі прилади, таку чудову апаратуру, як нелегко нею керувати. Та ж для цього треба знати і вищу математику, і фізику, і ще десятки інших предметів! А праця моряків і нині не така проста, як тобі здається. Сказати хоч би про те, що майбутні капітани й штурмани обов'язково проходять практику на учбових вітрильних кораблях.
— Там радіо є! — вставив Федя.
— Так, є. Але хіба океани й моря у нас стали спокійніші, ніж були за Колумба і Магеллана? Так само на них бушують урагани, проносяться люті шторми, тайфуни, спускаються густі непроглядні тумани. І мілини так само є, і підводні рифи, і дрейфуючі крижини, і айсберги… Ми ж самі вдвох з тобою читали, як 1929 року під час шторму в Північній Атлантиці затонуло декілька суден. І не якихось там рибальських шхун, а великих морських кораблів, тоннажністю від шести до одинадцяти тисяч тонн. А всього тоді зазнало аварії понад шістсот суден.
Федя мовчав, він не міг чогось заперечити батькові.
— Скажеш, 1929 рік — то коли було! Гаразд, візьмімо ближчий час — рік 1942. Іде війна. Німецькі підводні човни торпедують кораблі союзників, на них полює фашистська авіація, багато суден зірвалось на мінах. Усього затонуло двісті сімдесят кораблів. І того ж 1942 року урагани й шторми потопили понад триста суден! Що ти на це скажеш?.. Як бачиш, навіть тепер, маючи на борту радіо, новітні навігаційні прилади, плавати не так уже її безпечно… Ще наведу приклад. 1955 рік, зима. В Ла-Манші розгулявся такий шторм.
що переламав навпіл ліберійський океанський танкер «Уорлд Конкорд». А він же був вантажністю понад тридцять тисяч тонн… Тієї буряної ночі затонуло ще кілька не менших суден. Тоді ж таки загинув плавучий маяк «Саут-Гудвін», корпус якого було розраховано на найлютіші урагани… Та що казати! Вже в 1967 році серйозні пошкодження через негоду дістало понад тисячу кораблів. Вісім затонуло.
— Я розумію, тату, але…
— Ех ти, дивак. Поглянь краще вперед, бачиш: он море виглянуло з-за гори!
Серед пасажирів прокотилось збудження: усім хотілося хутчій побачити море. Почулись голоси:
— То це вже ми в Алушті? Приїхали?
— Авжеж, під'їжджаємо.
Федя швидко забув про розмову з батьком. Настрій пасажирів передався і йому, він відчув, як серце сповнюється радістю, чеканням чогось незвичайного, небуденного. Море! Це ж уже справжнє! Не в кіно, не на картині і не по телевізору!
А попереду синіла, зникаючи в білявому серпанку на обрії, чиста ясна блакить. Море було спокійне. Воно злегка сріблилась під промінням жаркого кримського сонця.
Стривай, що там на обрії? Здається, корабель… Федя підніс до очей бінокль. І хоч дивитись було незручно — тролейбус трясло на вибоїнах, він повертав то вправо, то вліво, — хлопчик усе ж роздивився судно. На кормі і трохи попереду його середньої частини височіли надбудови, від середньої з них на ніс і на корму вели перехідні містки. Надводна частина борту — невисока, і його лінія до носа помітно вищала. «Танкер», — одразу встановив Кудряш.
Останній шмат дороги від Алушти до Ялти промайнув якось непомітно. Федя не бачив ні скелястих урвищ кримської яйли, ні тютюнових плантацій та виноградників, ні фруктових садів. Вся увага його була прикута до моря. Йому здавалося, що в салоні тролейбуса він уже відчуває ледь солонуватий йодистий запах моря.
За Ведмідь-горою, внизу, серед зелені садів і парків, пропливли білосніжні будівлі міста-курорта Гурзуфа.
І ось уже внизу на схилах гір амфітеатром розкинулась перлина Криму — Ялта.
Євгенові Михайловичу і Феді пощастило: вже за півгодини вони влаштувались у готелі «Магнолія».
— Може, пообідаємо? Ходім до ресторану, — запропонував батько, коли вони занесли речі в номер готелю.
— Ні, ні, тату, я не голодний. Краще сходимо в порт.
Євген Михайлович усміхнувся. Ну, звісно, про який ресторан може йти мова, коли поруч море! Вже кого-кого, а свого сина він добре знав і розумів його стан.
— Що ж, у порт, то й у порт.
Вони спустились у просторий вестибюль готелю. На стіні висів барвистий плакат: білий теплохід гордовито розсікав форштевнем скісні хвилі, а над ними, звичайно, як годиться, пролітали чайки. З лівого боку плаката — набережна, де в тіні екзотичних пальм прогулювалось кілька курортників. І напис на плакаті великими синіми літерами:
«Круїз по Чорному морю. Любі друзі! Запрошуємо вас зробити захоплюючу морську подорож. За 18 днів ви відвідаєте міста-герої Одесу й Севастополь, а також Новоросійськ, Сочі, Сухумі, Батумі… Пам'ятайте: найкращий відпочинок — це відпочинок на морі!»
«Оце так-так, — з гіркотою подумав Федя. — На морі найкращий відпочинок… Це зветься плаванням — ресторани, музичні салони, бібліотеки, басейни, солярії, кінотеатри. Захоплююча подорож!.. Та колись, далебі, не кожен осмілювався навіть зійти на борт корабля, не кажучи вже про те, щоб стати моряком. А тут плавання — така собі весела безтурботна прогулянка… Якийсь будинок відпочинку, а не корабель».
Хлопчикові стало прикро. Він спохмурнів і мовчки йшов поряд з батьком.
По набережній туди й назад сновигали відпочивальники. «Як у нас на Хрещатику в святкові дні», — промайнуло у Фединій голові.
В тіні темно-зеленого гостроверхого кипариса притулився газетний кіоск. У Феді перехопило дух: за склом вітрини, поряд з газетами, журналами, листівками поблискували емаллю значки.
У кожного своє захоплення. Хто збирає поштові марки, хто колекціонує автографи різних знаменитостей, ще інші — монети чи паперові грошові знаки; є й такі, що збирають сірникові етикетки. Федя ж колекціонував значки. їх у нього була вже не одна сотня.
Ясна річ, і тут, у Ялті, він не міг спокійно пройти повз кіоск.
— Що? Вже нагледів? — підморгнув йому батько. — Таких напевно ж у твоїй колекції нема. Це ялтинські сувенірні.
За хвилину на Фединій сорочці вже красувалося сім новеньких значків. На одному — силует гори Ай-Петрі," на другому — Ластівчине гніздо, на третьому — маяк…
— Може, вас, юначе, зацікавлять і листівки? — звернувся до Феді кіоскер. — Маю прекрасний набір з видами Криму. Будь ласка — мис Плака або масив Кара-Даг. Ось Великий Кримський каньйон… Ви тільки погляньте, як цікаво зафотографовано: дика природа і вертоліт…
— О, листівки, то вже моє хобі,— вигукнув Євген Михайлович і став розглядати запропонований набір. — Так, так, справді гарні листівки, — говорив він напівголосно. — Ось Ялтинський морський порт, а це гірська тролейбусна лінія Сімферополь — Ялта. Бачиш, Федю, навіть тролейбус точнісінько такий, як ми їхали.
Вони купили ще набори листівок з видами Ялти і Сімферополя. На двох із них був знаменитий «Артек» — відомий на весь світ піонерський табір. Ажурні, мов завислі в повітрі, будівлі із скла і бетону, яскрава південна зелень, квіти, голубінь моря…
Набережна привела Федю з батьком до порту. Ще здалеку Кудряш побачив біля пірса корабель.
«Цікаво, як він зветься», — майнуло в голові.
Вони прискорили ходу.
Лайнер вразив хлопчика своїми розмірами. Він був напевно ж більший і завдовжки, і заввишки за їхній багатоповерховий будинок у Києві. Та, незважаючи на це, мав вигляд легкого й елегантного. Навіть тут, стоячи на припоні біля пірса, корабель, здавалося, мчав уперед. Все в ньому було на рідкість гармонійне, елегантне і водночас строге. Нічогісінько зайвого — викінченість форм і краса ліній.
Дещо спантеличений, Федя мимоволі обхопив батькову руку. Хвилину, дві він, як зачарований, мовчки дивився на лайнер. Кудряш просто не сподівався, що побачить таке. В очах у хлопчика блиснуло захоплення.
— Тату, це ж «Іван Франко»! — вигукнув Федя і, помовчавши хвилину, додав: — От на цьому б кораблі поплавати! Або хоч обдивитися зсередини.
— Стривай, стривай, — батько зазирнув синові в вічі. — Здається, ще тільки сьогодні, дві години тому, хтось упевнено заявляв, що сучасний лайнер всього лишень залізна посудина?
У Феді спалахнули вуха.
— Звісно, — мовби не помічаючи його зніяковіння, продовжував Євген Михайлович, — сучасний корабель, оцю «банку з-під консервів», — він кивнув у бік теплохода, — годі порівняти із славетними середньовічними каравелами. Куди йому, бідоласі! Ти тільки подивись — вітрил нема, щогли низькі та ще й димар стирчить. Якесь бридке каченя, а не судно. Пам'ятаєш — у казці Андерсена?..
— Годі, тату, — червоніючи, крутнув головою Федя. — Ти все кепкуєш. А я ж казав неспроста…