Роздуми навіяли Феді нову думку: уважно переглянути свої речі, і все, що могло нашкодити, непомітно викинути за борт. І зробити це негайно, зараз же. Тим паче, що в каюті нікого нема.
Передусім Федя відклав убік фотоапарат. Трохи повагавшись, відклав і ліхтарик. Баклажку, термос можна залишити… Є ж он баклага в Альфонсо, в інших матросів… Компас? Це для них не дивина. Шкода, сірники він, на жаль, уже встиг показати…
На самому дні рюкзака лежали листівки. Викинути і їх? Кудряш завагався. Власне, що тут особливого? Проте краще перевірити… Федя став переглядати листівки.
Ось Ялтинський морський порт. Біля пірса красунь «Іван Франко»… Чомусь згадався ресторан. Не численні палуби, комфортабельні каюти, навіть не басейн, а саме ресторан. Мабуть, тому, що Федя зголоднів… Згадалося, як вони обідали на теплоході. Білосніжна скатертина, накрохмалені серветки, квіти у вазі… А сам обід! Окрошка, запечений у тісті судак із смаженою картоплею, полуничний пломбір. Просто королівський обід! А втім, самому королеві Іспанії не подавали таких страв. Навіть про картоплю не знають! Он Дієго в якому захопленні був від обіду з концентратів… З яким задоволенням Федя випив-би зараз склянку газованої води, навіть без сиропу…
Спогади несли його все далі й далі. Оглянувши теплохід «Іван Франко», вони тоді купили квитки в кінотеатр. Демонструвався фільм «Смугастий рейс». І хоч Федя бачив цю картину принаймні п'ять разів, однаково реготав, аж у животі кололо. Один Леонов у ролі кухаря Шулейкіна чого вартий! Навіть зараз хлопчик не міг стримати посмішку.
Та за мить лице його знову спохмурніло. Чи доведеться ще коли-небудь подивитись кіно? А раніше ж він дивився його щотижня. Це було так просто, звично, що Федя не вбачав у цьому чогось особливого.
Колись він читав про історію кінематографа, який народився на рубежі двадцятого століття. Майже одночасно у Франції, Росії, Англії та інших країнах винахідники створили кіноапарати. «Великий німий»—так називали в ті часи кінематограф—швидко завоював широку популярність. Проте порівняно недавно, лише в тридцяті роки, з'явились перші звукові фільми, а панорамні — в 1952-му. Широкоекранні ще пізніше.
«Уявляю, що було б, коли б екіпажеві каравели показати кіно! Мабуть, повмлівали б зі страху, не розуміючи, чому раптом на білому полотні ходять люди, бігають звірі, скачуть коні… А якби побачили поїзд, автомобіль! Ого-го!»
А телевізор? Яка це чудесна річ!…Зимовий вечір. За вікном кружляє віхола. Мороз розмалював шибки казковими візерунками. Тато, мама й Федя сидять біля голубого екрана. В кімнаті тепло, затишно. Федя за звичкою вмостився на канапі. Іде передача. Наші хокеїсти виграють у канадців. Важко навіть уявити, не віриться, що стежиш за грою, яка відбувається зараз за багато тисяч кілометрів від тебе!.. А передачі з космічних кораблів! Четвірка радянських сміливців робить стикування «Союзів» на орбіті, космонавти працюють у невагомості, пересідають з корабля в корабель… Тепер через штучний супутник «Молния» телепередачі з Москви приймають аж у Владивостоці.
Радіо… Він зовсім забув про нього! Якось так сталося, що після телебачення радіо відступило на другий план. Ну, кого здивуєш у Києві, що ти слухав радіопередачу, маєш радіоприймач? Сотні, тисячі людей ходять по вулицях з транзисторами. А Федин учитель фізики Дмитро Костянтинович одного разу розповідав, як у тридцяті роки на службі в Червоній Армії він був вражений, не міг собі уявити, як це голос може передаватися на сотні кілометрів без дротів. «Ви тільки подумайте, хлоп'ята, — сказав учитель, — який гігантський шлях пройшло радіо від 7 травня 1895 року, коли наш співвітчизник Олександр Степанович Попов на засіданні Російського фізико-хімічного товариства в Петербурзі вперше в світі продемонстрував свій «грозо-відмітчик». Так він скромно називав винайдений ним радіопередавач. Та ось минуло якихось сімдесят років, і радіотехніка проникла буквально в усі сфери життя. В усіх галузях народного господарства трудиться радіо. І в металургії, і на транспорті, і в сільському господарстві, і в метеорології, і в медицині… Радіометри допомагають геологам розшукувати корисні копалини, радіотелескопи відкривають таємниці далеких зоряних світів і галактик. По радіо керують штучними супутниками Землі, морськими суднами, літаками, насосними станціями газо- й нафтопроводів, електростанціями… Хіба можна перелічити все, що робить радіо…»
Зненацька Федя відчув, що хтось стоїть у нього за спиною. Блискавкою промайнула думка: спіймали на гарячому, вислідили! Звісно, тепер сховати все від чужих очей неможливо. Хлопчик рвучко озирнувся. На порозі стояв Ніанг.
— Я винен, Федю, пробач мені…- промовив він.
У Кудряша наче гора звалилася з плечей. Він перевів дух, сказав довірливо:
— Зараз я дещо покажу тобі, і ти переконаєшся, що я нікого не обдурював.
…Зачарованими очима дивився Ніанг на невідомий йому далекий і прекрасний світ. Листівки викликали в нього і захоплення й подив.
— Як усе чудово, як гарно у вас! — шепотів він.
Ніанг обережно брав кожну нову листівку і не міг висловити своїх почуттів, тільки захоплено прицмокував. Потім, надивившись досхочу, він став про все розпитувати Федю.
— Ну, розповідай, розповідай ще… — просив він, коли Кудряш замовкав, поринаючи у спогади.
Коли вони розглядали листівку з видом вулиці Гагаріна в Сімферополі, Ніанг тихенько розсміявся:
— Які кумедні будиночки! Федю, в тебе теж були такі будиночки на колесах? — тицьнув він пальцем у червонобокий автобус і голубу «Волгу».
— Це зовсім не будинки, це автобус і легковий автомобіль.
— А навіщо вони?
— Як навіщо? Щоб їздити.
— А де ж коні? Чому коней не видно?
Федя довго пояснював, як рухаються автомобілі за допомогою двигунів внутрішнього згоряння, та Ніанг ніяк не міг цього зрозуміти.
«Сюди б Дмитра Костянтиновича, — зітхнув Кудряш, — він би все до пуття розтлумачив. А мені самому не впоратись… Треба допомогти Ніангові. йому ще початкову грамоту слід засвоїти, а я про закони фізики торочу…»
— Який гарний палац! — прошепотів Ніанг, розглядаючи чергову листівку. — Це твій, Федю, ти в ньому живеш? — він раптом пожвавішав — О, чорні! Хлопчик і дівчинка… Мабуть, твої слуги?
— Це не мій палац. Це Артек, піонерський табір. І ніяких слуг там нема й не було. В нашій країні немає ні багатих ні бідних. А в Артеку відпочивають діти з усіх країн світу.
—І негри відпочивають? — недовірливо спитав Ніанг.
— Звичайно. Всі люди рівні. Яка різниця: чорний ти чи білий.
— Федю! — з благанням у голосі вигукнув Ніанг. — Візьми мене з собою у твою чудесну Променистеанію!
Що міг відповісти Кудряш? Він і сам не знав, чи доведеться йому ще коли-небудь побачити рідний дім, тата, маму, школу, товаришів.
І знову журба охопила Федю. Як глибоко він помилявся! Якби можна було зараз заплющити очі і вмить перенестись до рідної домівки! Який наївний вік був, коли гадав, що романтика існувала лише за часів парусного флоту, що тепер її немає… Що й казати, мореплавці епохи великих географічних відкриттів були люди хоробрі, їхні заслуги великі. І він у своїх мріях бачив себе поруч з Колумбом і Магелланом, Дежнєвим і Хабаровим, але зовсім не з Дієго… Все це так, але помилка не в цьому. Він не бачив, не хотів бачити романтики навколо себе. Шукав її десь за тридев'ять земель, в шістнадцятому столітті, а вона ж була зовсім поряд, руку простягни — дістанеш…
Правий був тато: скільки ще треба зробити, відкрити, винайти, дослідити! Романтика й героїзм на кожному кроці, в людей будь-якого фаху. І в геологів, що відкривають поклади корисних копалин в пустелях Середньої Азії, в горах Паміру й Тянь-Щаню, у безлюдній непрохідній сибірській тайзі і тундрі; і в будівників велетенських електростанцій на могутніх ріках; і в трудівників полів, що збирають мільярди пудів урожаю; і у фізиків, що вивчають атомне ядро, щоб усю його титанічну енергію поставити на службу людині…
— Чому ти мовчиш, Федю? Ти не хочеш взяти мене в Променистеанію?
На душі в Кудряша було так гірко, що він вирішив нічого не приховувати. Ніанг уважно слухав і тільки час від часу докірливо хитав головою:
— Ой Федю, як неправильно ти думав! Хіба ж на «Улюбленці Нептуна» краще, ніж у Променистеанії?
Нарешті Кудряш спохопився:
— Ми з тобою заговорились, а раптом хтось зайде і побачить оце, — він показав на фотоапарат, листівки й ліхтарик. — Треба викинути їх у море.
Ніанг гаряче запротестував.
— Давай сховаємо, шкода ж! Я знаю таке містечко в тольді, що ніхто не знайде.
Усе пройшло вдало. Ніким не помічені, хлоп'ята вийшли з тольди і, перезирнувшись, зупинились. З каюти капітана долітав розгніваний голос Дієго. «Знову на когось напав, — подумав Федя, — а втім, яке мені до цього діло?»
— Ходімо, Ніанг.
Він уже повернувся було, щоб іти, коли раптом зачув, що Дієго згадав його ім'я. Це зацікавило Федю. «Цс-с», — прошепотів він і, подавши Ніангові знак, навшпиньках підкрався до дверей. Тепер там говорив хтось інший. Федя впізнав Доменіко.
— …От ви лаєте мене, а я на чатах і вдень і вночі. Тільки б виконати ваш наказ. Сьогодні, коли ремонтували руль, Восьминіг щось шепотів сеньйору пілоту…
«Ага, добре, що я нічого не сказав Адальберто, — похвалив себе Федя. — Мабуть, він хитріший за Гуго…»
— Про що ж вони перешіптувались? — спитав капітан.
— Не розчув, ваша милість. Я підійшов ближче, і вони одразу ж перевели розмову на інше.
Настала пауза. Потім знову заговорив Доменіко.
— Я особисто нічого не маю проти сеньйора пілота, кажу тільки те, що бачив.
— Правильно робиш… Але що може бути спільного між Педро і Адальберто? Що за секрети?.. Взагалі до нього варт придивитись… Хоч я давно з ним плаваю, та все може бути. Недарма кажуть: в тихому болоті чорти водяться…
— А ще мені казав Альфонсо, що їх високість герцог зовсім не герцог, а чарівник…
— А звідки Альфонсо про це дізнався?
— Не знаю…
— Швидше за все йому таке нашептав Гуго. Він мені вже всі вуха прогув, що герцог чародій. Для мене це не новина.
— Вам видніше, ваша милість. Тільки хіба може звичайний смертний робити так, як робить герцог? — переконано сказав Доменіко. — Дайте мені торбу золота але я не зможу викликати бурю. А він викликав її серед ясного дня… А чарівні палички? А залізні банки з їжею?.. Де це бачено, щоб у банках зберігалась їжа? Знову ж таки — солодкі камінці… І дружить з чорношкірим… Повірте, це неспроста. Він водиться з нечистою силою, може, і з самим Люцифером…
— Припустимо, що це так. Тоді поясни, навіщо раптом герцогові знадобилась моя каравела? Попроси він Люцифера, той десять, сто таких каравел дасть йому.
— Це вже я не знаю, судіть самі, ваша милість.
—І ще. Якщо він чародій, то йому раз плюнути — всіх нас зачарувати—і тебе, і мене, і Гуго… Він би миттю перетворив старого ну, скажімо… в пацюка. А герцог же цього не робить… Бреше Гуго, із злості й заздрощів наговорює. Іди й пильно стеж за алхіміком. Тільки дивись не лови гав, а то обкрутить нас старигань круг пальця і змиється разом з золотом… Та й за герцогом наглядай про всяк випадок… Може, він і справді з Люцифером знається?
—І ще одне, — мовив Доменіко, — зовсім забув… — він щось тихо зашепотів. Федя приклав вухо до дверей, але так нічого й не почув.
— А не брешеш? — строго спитав капітан. — І по дну морському може ходити, і літати, як птиця?
— От хрест святий! Так і сказав. Спитайте в сеньйора Адальберто або в Хуана.
«От, негідник, цей Доменіко! — обурювався Федя. — Все перекрутив, переінакшив. Хіба я казав, що можу літати й ходити під водою?.. Ось тобі маєш — поплатився за свій довгий язик».
— Ну, гаразд. Іди. Я поговорю з Адальберто й Хуаном.
Федя мерщій відскочив від дверей.
Минуло п'ять днів, відколи Федя дізнався про змову, що її готували Гуго і Педро. Хлопці пильно стежили за змовниками. Вони поклали собі як правило рано, вдень і ввечері оглядати двері носової надбудови. Але умовного знака—двох дужок в різні боки з перекладиною посередині — не було. Та й самі Педро і Гуго поводились дуже обережно. Вони не заводили ніяких розмов, більше того, навіть уникали зустрічей. І збоку могло здатися, що вони відмовились від свого задуму.
Педро неначе підмінили. Він не тільки безвідмовно виконував будь-які накази капітана й Адальберто, але й сам напрошувався на найтяжчі роботи. Змінив тактику і Гуго. Став до огиди ввічливим і люб'язним з усіма, аж до найзатурканішого матроса.
Цілі дні Гуго проводив у себе. Часом з його каюти долітав пронизливий скрегіт, брязкіт, шипіння; з-під дверей клубочився їдкий смердючий дим. Важким туманом розпливався він по каравелі, роз'їдав очі, викликав кашель. Навіть стриманий Адальберто залишив свою каюту в носовій надбудові й перебрався до капітана.
Матроси по чім світ кляли Гуго. Під наглядом боцмана вони безперервно тягали відрами морську воду, з якої Гуго нібито добував золото.
Навіть ночами до світанку в каюті алхіміка горіло світло. Тільки перед заходом сонця хвилин на двадцять дозволяв він собі подихати свіжим повітрям. Заклавши руки за спину, у своєму незмінному наглухо застебнутому чорному камзолі, Гуго повільно прогулювався по палубі, щось нашіптуючи собі під ніс. За ним пильно наглядав Доменіко.
Зустрічаючись з Федею, алхімік церемонно розкланювався. На блідому обличчі його спливло щось схоже на усмішку. Всім своїм виглядом він показував, що між ними, власне, нічого серйозного не сталося. Тільки в глибині очей ховалася злість.
Кудряш був певен, що Гуго нічого не забув і при нагоді спробує нагадати про себе. Ще одна думка тривожила хлопчика. Федя гадав, що після розмови з Доменіко капітан захоче поговорити з ним, але Дієго чомусь уперто мовчав. Хоч зовні його ставлення до хлопчика не змінилось.
Всі ці дні погода була сприятлива для плавання, дув попутний вітер, і каравела йшла на всіх парусах. За підрахунками Адальберто за добу вона пропливала десь до ста двадцяти миль.
…Ледве прокинувшись, Федя й Ніанг у першу чергу оглянули вхід у носову надбудову. Знака Риби не було. І тут хлопці віч-на-віч зіткнулися з Дієго. Це не здивувало Федю: капітан по кілька разів на добу заходив до Гуго, цікавлячись, як просуваються досліди по одержанню золота за допомогою філософського каменя.
В цей час у каюті Гуго щось загуло, зашипіло. Запахло сіркою.
Дієго самовдоволено всміхнувся.
— Трудиться, шельма, нарешті по-справжньому взявся до діла. Старий-старий, а жити хоче… Давно б час було його настрахати… Сьогодні, здається, четвер? І, як гадає Гуго, можливо, вже сьогодні він одержить перше золото. Не бажаєте, герцог, разом зі мною навідатись до алхіміка?
Федя ахнув: «Невже в нього таки справді щось виходить? Може, він дійсно відкрив спосіб одержання золота з морської води?» Забувши про ворожість до алхіміка, Кудряш слідом за капітаном зайшов до каюти.
Спершу Федя нічого не розібрав. В каюті стояв їдкий сірий дим. Дієго закашлявся.
— Як ти тут сидиш? — він палицею відчинив двері. Війнуло протягом. — Ну, скоро вже?
— Можу вас порадувати, ваша милість, щойно добув філософський камінь! Ось він! — вузлуватими худими пальцями Гуго взяв з полиці невелику посудину. На дні її тьмяно поблискував чорний камінець завбільшки з горошину.
«Схоже на антрацит», — подумав Федя.
— Щось дуже він ' маленький, — з жалем сказав Дієго.
— Це перша проба. Далі піде краще. Важливо, що я домігся успіху, відкрив секрет.
Дієго простяг руку, щоб витягти з посудини камінь, але Гуго збентежено закричав:
— Зупиніться! Це небезпечно! Якщо ви доторкнетесь до каменя, він одразу втратить свої магічні властивості! Навіть банку чіпати не можна. Філософський камінь тим і відрізняється від інших каменів, що визнає тільки одну людину — свого творця.
— Чи ба? — здивувався капітан. — Я й не знав… А коли ж буде золото?