— Даруйте, — сказав він, — я захопився.
— Отже, невідомо, де водиться цей птах?
— Ні-ні, — швидко відповів Верховцев.
— Шкода, — зітхнув я. — Виходить, невдача. Нічим ви нам допомогти не зможете. А ми так сподівалися…
— Чому ж не зможу? — образився доктор Верховцев. — Я й сам багато мандрував… Дайте тільки подумати.
Доктор думав хвилини зо три, потім сказав:
— Згадав! На планеті Еврідіка водиться Малий дракончик. І ще, кажуть, Великий дракончик.
— Знаю, — мовив я. — Великого дракончика якось застрелив один із капітанів.
— А ви звідкіля знаєте? — спитав Верховцев.
— Знаю. Мені розповів мій друг археолог Громозека.
— Дивно, — промовив Верховцев і нахилив голову, розглядаючи мене, мовби бачив уперше. — Тоді я ще подумаю.
Він думав ще хвилину і повідомив нам про марсіянського богомола. Це було навіть смішно. Марсіянські богомоли живуть не тільки у всіх зоопарках — їх навіть дома тримають. У Аліси один живе, наприклад.
Тоді Верховцев розказав нам про головастів, про мухокола з Фікса, про пекельних птахів із планети Труль та про інших звірів, відомих із книжки “Тварини нашої Галактики”.
— Ні, ці звірі нам не потрібні.
— Даруйте, — сказав Верховцев ґречно, — але я все життя цікавився розумними істотами, і тварини якось мені не зустрічалися. Можна, я подумаю?
Верховцев знову замислився.
— Де ж я бував? — спитав він сам себе. — Ага, — відповів він, — я бував на Порожній планеті.
— Де?
— На Порожній планеті. Це неподалік звідси, у сусідній зоряній системі.
— Але якщо це Порожня планета, то які ж там звірі? — здивувалась Аліса.
— Цього ніхто не знає. Розумієте, були ми там у понеділок, усе небо кишіло птахами. А у вівторок жодного птаха — тільки вовки нишпорять зграями. І олені. А в середу — ні тих, ні тих. Планета спорожніла.
— А може, звірі просто перекочували куди-небудь?
— Ні, — відповів Верховцев, — не в цьому річ. У нас був розвідкатер, і ми з цікавості облетіли всю планету. Ні звірів, ні птахів. Пустка. І не ми одні цьому дивувалися. Я вам координати дам.
— Спасибі, — подякував я. — Та якщо ви більше нічого згадати не можете, тоді покажіть нам щоденники капітанів. От вони вже напевно бачили різних звірів.
— А хто вам казав про щоденники? — спитав доктор і нахилив голову.
— Наш друг археолог Громозека, — відповів я.
— Ніколи не чув. Та й навіщо вам щоденники? Я згадав про склісів. Про склісів із планети Шешинеру. Їх там сила-силенна. Мені розповідали.
— І за це теж спасибі, — сказав я.
Та мені дуже кортіло поглянути на щоденники капітанів, а доктор Верховцев чомусь щоденників показувати не хотів. Чимось ми викликали в нього недовіру.
— Будь ласка.
— А щоденники? — спитала Аліса.
— Ой, дівчинко, що вам у цих щоденниках? До речі, їх тут і нема. Вони на Фіксі. Зберігаються в архіві. Так-так, в архіві. — І доктор Верховцев ураз пожвавішав, ніби придумав вдалу брехню.
— Ну, як собі хочете, — мовила Аліса.
Доктор знітився, насунув пом’ятого капелюха на очі й сказав тихо:
— А ще ви можете побувати на базарі в Палапутрі.
— Ми там неодмінно побуваємо, — запевнив я. — Ми про нього знаємо.
— Тоді я вас проведу, — сказав доктор.
Він підвівся і повів нас поміж ящиками й контейнерами до виходу з бази. Він ішов швидко, наче боявся, що ми передумаємо і не полетимо.
Ми повернулися до пам’ятників. Зупинилися біля них.
— А що сталося з Другим капітаном? — запитав я.
— Він загинув, ви ж знаєте, — відповів Верховцев.
— Нам сказали, що він пропав безвісти.
Доктор Верховцев знизав вузенькими плечиками.
— А можна знайти Першого капітана? — не здавався я. — Він живий?
— Так, працює десь у космосі.
— На проекті “Венера”? Але ж там кілька тисяч чоловік.
— Ви ж самі знаєте, як його шукати. І нічого ви від мене більше не почуєте.
— Ну що ж, — сказав я тоді, — спасибі за гостину. Ми, правда, думали, що зустріч буде іншою.
— Я теж так думав, — відповів Верховцев.
— Може, коли напишете роман, надішлете нам примірник?
— Я не пишу романів! Не вмію! Хто це вигадав?
— Я говорю про той роман, заради якого ви літали місяць тому до розвідників на Малий Арктур і допитувалися в них, як збудована “Синя чайка”.
— Що? — Доктор Верховцев замахав руками. — Яка “Синя чайка”? Які розвідники? Я там півроку вже не був!
— Ну добре, добре, — сказав я, бачачи, що доктор зовсім розгубився. — Ми не хотіли вас образити.
— Отож-бо, — мовив Верховцев. — Летітимете мимо — заходьте, завжди буду радий вас бачити. Особливо оце чарівне дівчатко.
Він простяг руку, щоб погладити Алісу по голові, але вона відійшла на крок убік, і докторова рука повисла в повітрі.
— Отже, не забудьте, — нагадав він, зупинившись біля монумента трьох капітанів. — Скліси на Шешинеру і загадка Порожньої планети.
— Спасибі, докторе, — відповів я. — Ми не забудемо.
Розділ 6
КУЩИКИ
Доктор довго стояв на тлі велетенських кам’яних капітанів і махав капелюхом. Золоті промені призахідних сонць освітлювали його, і здавалося, що він теж статуя, тільки менша за інші.
— А-а-а-а! — долинув зненацька до нас далекий крик.
Ми обернулися.
Доктор біг до нас, загрузаючи в піску.
— За-бу-ув! — гукав він. — Зовсім забу-ув!
Доктор підбіг до нас і хвилини зо дві намагався відсапатись, увесь час починаючи ту саму фразу, але дихання не вистачало, щоб її закінчити.
— Ку… — говорив він. — Біля па…
Аліса спробувала допомогти йому.
— Курка? — спитала вона.
— Ні-і… ку-ущики. Я… забув про кущики сказати.
— Які кущики?
— Стояв біля самісіньких кущиків і забув про них сказати.
Доктор показав на пам’ятник Третьому капітанові. Навіть звідси, здаля, було видно, що біля ніг у капітана скульптор зобразив розкішний кущ, старанно випилявши з каменю його гілки і листя.
— А я думала, що це просто для краси, — сказала Аліса.
— Ні, це ж кущик! Ви ніколи не чули про кущики?
— Ніколи.
— Тоді послухайте. Лише дві хвилини… Коли Третій капітан був на восьмому супутнику Альдебарана, він заблудився в пустелі. Ні води, ні їжі — нічого. Але капітан знав: якщо він не дійде до бази, корабель загине, бо всі члени екіпажу лежали, вражені космічною лихоманкою, а вакцина була тільки на базі, на порожній, покинутій базі в горах Сьєрра-Барракуда. І ось, коли капітан зовсім знесилів і шлях загубився в пісках, він почув віддалений спів. Спочатку капітанові здалося, що це галюцинація. Та він усе-таки зібрав останні сили і пішов у напрямку звуків. Через три години він доповз до кущиків. Кущики ростуть у тих місцях довкола невеликих водойм, і перед піщаною бурею їхнє листя треться одне об одне, видаючи мелодійні звуки. Здається, що кущики співають. Ось так кущики в горах Сьєрра-Барракуда своїм співом показали капітанові дорогу до води, дали змогу перечекати страшну піщану бурю і врятували життя вісьмом космонавтам, які гинули від космічної лихоманки. На честь цієї події скульптор на пам’ятнику Третьому капітанові зобразив кущик. Отож, я думаю, вам варто заглянути на восьмий супутник Альдебарана і в горах Сьєрра-Барракуда знайти кущики. Крім того, Третій капітан казав, що ввечері на кущиках розпускаються великі ніжні квіти. Вони світяться.
— Спасибі, докторе, — сказав я. — Ми неодмінно постараємося знайти ці кущики і привезти їх на Землю.
— А вони можуть у горщиках рости? — спитала Аліса.
— Напевно, — відповів доктор. — Але, правду кажучи, я ніколи кущиків не бачив — вони дуже рідкісні. І зустріти їх можна тільки біля джерела аж у центрі пустелі, що оточує гори Сьєрра-Барракуда.
…Система Альдебарана лежала неподалік, і ми вирішили знайти кущики і, якщо це можливо, послухати їхній спів.
Вісімнадцять разів наш космокатер облетів усю пустелю, і лише на дев’ятнадцятому заході ми угледіли в глибокій улоговині зелень. Розвідкатер знизився над піщаними барханами, і ми своїми очима побачили кущі довкола джерела.
Кущі були невисокі, мені до пояса, вони мали довге, сріблясте зісподу листя і досить коротке, товсте коріння, яке легко виходило з піску. Ми обережно викопали п’ять кущів, вибираючи ті, на яких знайшли пуп’янки, насипали у великий ящик піску і перенесли наші трофеї на “Пегас”.
Того самого дня “Пегас” стартував із пустельного супутника і взяв курс далі. Тільки-но кінчився розгін, я почав готувати до зйомок камеру, бо сподівався, що на кущах невдовзі розпустяться світляні квіти, а Аліса приготувала папір і фарби, щоб ці квіти замалювати.
І в цю мить ми почули тихий, милозвучний спів.
— Що таке? — здивувався механік Зелений. — Я не вмикав магнітофона. Хто увімкнув? Чому мені не дають відпочити?
— Це співають наші кущі! — закричала Аліса. — Насувається піщана буря?
— Що? — здивувався Зелений. — Звідкіля в космосі може бути піщана буря?
— Ходімо до кущів, тату, — зажадала Аліса. — Поглянемо.
Аліса побігла в трюм, а я трохи затримався, заряджаючи камеру.
— Я теж сходжу, — сказав механік Зелений. — Ніколи не бачив співучих кущів.
Я запідозрив, що насправді йому кортить заглянути в ілюмінатор, бо він побоюється, а раптом таки насувається піщана буря.
Щойно я скінчив заряджати камеру, як почув крик. Я впізнав Алісин голос.
Я покинув камеру в кают-компанії і побіг мерщій униз, до трюму.
— Тату! — кричала Аліса. — Ти тільки поглянь!
— Рятуйте! — галасував механік Зелений. — Вони йдуть!
Ще кілька кроків — і я підбіг до дверей у трюм. У дверях я зіткнувся з Алісою й Зеленим. Точніше, я наскочив на Зеленого, який ніс на руках Алісу. Він був переляканий, борода розвівалася, наче од вітру.
На порозі з’явилися кущики. Видовище було й справді жахливе. Кущики вилізли з наповненого піском ящика і, важко переступаючи на коротких потворних коренях, рухались на нас. Вони йшли півколом, погойдуючи вітами, пуп’янки розкрились, і поміж листям горіли, наче зловісні очі, рожеві квіти.
— До зброї! — гукнув Зелений і простяг мені Алісу.
— Зачиніть двері! — сказав я.
Та було пізно. Поки ми штовхалися, намагаючись розминутися, перший із кущів минув двері, і нам довелося відступити в коридор.
Один за одним кущики рушили за своїм вожаком.
Зелений, натискаючи дорогою на всі кнопки тривоги, побіг на місток по зброю, а я схопив швабру, що стояла під стіною, і спробував захистити Алісу. Вона дивилася на наступ кущиків зачаровано, як кролик на удава.
— Та біжи ж! — крикнув я Алісі. — Мені їх довго не втримати!
Кущики пружними, сильними вітами схопилися за швабру і виривали її у мене з рук. Я відступав.
— Придерж їх, тату! — сказала Аліса й побігла.
“Добре, — встиг подумати я, — що хоч Аліса в безпеці”. Моє становище й далі лишалося небезпечним. Кущики старалися загнати мене в куток, а шваброю я вже не міг орудувати.
— Навіщо Зеленому вогнемет? — почув я раптом у динаміку голос капітана Полоскова. — Що сталося?
— На нас напали кущики, — відповів я. — Але вогнемета Зеленому не давай. Я спробую зачинити їх у відсіку. Тільки-но я відступлю за сполучні двері, я дам тобі знати, і ти відразу ж замкнеш відсік.
— Тобі не загрожує небезпека? — спитав Полосков.
— Ні, поки що я тримаюсь, — відповів я.
І цієї ж миті найближчий до мене кущ сильно смикнув за швабру й вирвав її з рук. Швабра відлетіла аж у кінець коридора, і кущі, наче підбадьорені тим, що я беззбройний, рушили до мене щільною лавою.
Аж тут я почув швидкі кроки позаду.
— Ти куди, Алісо! — крикнув я. — Негайно ж назад! Вони сильні, як леви!
Та Аліса прошмигнула в мене під рукою і кинулася до кущів.
Щось велике, блискуче було у неї в руці. Я кинувся за нею слідом, утратив рівновагу і впав.
Останнє, що я побачив, була Аліса, яку обступили зловісні віти ожилих кущів.
— Полосков! — вигукнув я. — На поміч!
І в ту ж секунду спів кущів урвався. Почулося тихе жеботіння і зітхання.
Я підвівся на ноги і побачив мирну картинку.
Аліса стояла в самісінькій гущі кущиків і поливала їх із лійки. Кущики гойдали вітами, стараючись, щоб не впала жодна крапля вологи, і блаженно зітхали…
Коли ми загнали кущі назад у трюм, підібрали зламану швабру і витерли підлогу, я спитав Алісу:
— Але як же ти здогадалась?
— А нічого такого, тату. Адже кущики — рослини. Отже, їх треба поливати. Як моркву. А ми ж їх викопали, посадили в ящик, а полити забули. Коли Зелений схопив мене і намагався врятувати, я встигла подумати: адже вони у себе вдома живуть біля самої води. І Третій капітан за їхнім співом знайшов воду. А співають вони, коли насувається піщана буря, яка сушить повітря і засипає піском воду. От вони й хвилюються тоді, що води їм не вистачить.
— То чого ж ти зразу не сказала?
— А ти б повірив? Ти з ними воював, як із тиграми. Ти зовсім забув, що вони — звичайнісінькі кущики, які треба поливати.
— Так уже й звичайнісінькі! — пробурчав механік Зелений. — Га няються за водою по коридорах!
Тут уже настала моя черга, як біолога, сказати своє останнє слово.
— Отак ці кущі борються за існування, — пояснив я. — Води в пустелі мало, джерела пересихають, і, щоб вижити, кущам доводить ся блукати по піску й шукати воду.
Відтоді кущі мирно жили в ящику з піском. Тільки один із них, найменшенький і найнепосидючіший, часто вилізав із ящика й підстерігав нас у коридорі, шелестів вітами, наспівував, випрохував води. Я просив Алісу не перепоювати малюка — вода й так сочиться з коренів, — та Аліса його жаліла й аж до кінця подорожі тягала йому воду у склянці. І це ще б нічого. Але якось вона напоїла його компотом, і тепер кущик узагалі нікому проходу не дає. Тупцяє коридорами, лишаючи за собою мокрі сліди, і тупо тицяється листям у ноги людям.
Розуму в ньому ні на гріш. Але компот він любить до нестями.
Розділ 7
ЗАГАДКА ПОРОЖНЬОЇ ПЛАНЕТИ
— Куди спершу? — запитав Полосков.
Він роздивлявся космічну карту. На ній було прокладено курс на Палапутру, де знаходиться базар звірів. Але там же пунктиром ми намітили курс на Порожню планету, про яку розповів Верховцев.
— На Палапутрі ми будь-коли побуваємо, — відповів я. — А от Порожня планета не значиться в жодному космічному довіднику. Може, ризикнемо?
Але навіть сам доктор Верховцев сказав, що на ній звірі пропали. Можливо, вони вимерли і ми тільки марно згаємо час?
— І пального мало лишилося, — втрутився в нашу розмову Зелений. — Все одно на Палапутрі заправлятися доведеться. А хіба на По рожній планеті заправишся? От і лишимося без пального — чекай по тім, поки хто-небудь мимо полетить.
Та Зеленого ми не стали слухати. Адже він песиміст. І ми були впевнені, що в нього пального точно вистачить. Він просто хотів перестрахуватися.
— І все-таки, — сказав я, — заглянемо на Порожню планету. Це загадка, а нема на світі нічого цікавішого, аніж розгадувати загадки.
І ми взяли курс на Порожню планету.
На жаль, через два дні виявилося, що доктор Верховцев дав не зовсім точні координати. Ми повинні були вже побачити зірку, довкола якої ця планета обертається, а попереду була порожнеча.
Що робити? Ми вирішили: летимо ще один день і, якщо нічого не зміниться, повернемо назад.
Ми вирішили так наприкінці дня, перед вечерею, і після цього Зелений пішов у радіорубку послати радіограму на Землю про те, що в нас усе гаразд, політ іде нормально. Я подався слідом за Зеленим.
Я люблю слухати, коли Зелений вмикає рацію і космос, такий пустельний і безмежний, оживає. Ми чуємо, як розмовляють далекі космічні бази і планети, як перегукуються кораблі й автоматичні маяки передають інформацію з ненаселених планет і астероїдів про обстановку, про шляхи метеоритних потоків і пульсуючі зірки.
Поки Зелений готував радіограму, я крутив ручку приймача..