Віктор переможно дивився на Льоню. Той невпевнено відповів:
— Щось у тебе все дуже гладко виходить.
— Ну й дурний! — спалахнув Віктор. — Та вони ж усі такі, ці відмінники. Як бачать, що хтось вивчив урок, то вже й раді свиню підкласти! Я скільки разів це помічав. Адже вони тільки про те й мріють, щоб бути першими, щоб їх хтось не обігнав. Як же, мовляв, для них п’ятірки найважливіші над усе. А, тьху! Немов це справді комусь потрібно? Та я табеля одержувати не став би, коли б там були самі відмінні оцінки! Навіщо вони мені? Це вже відомо: раз став відмінником, тоді вже всі вчителі до тебе чіплятимуться — “як це так, ти ж можеш учитися на відмінно, та підтягни-ися!” Ні, братику, не хочу. І тобі не раджу!
Задзвонив дзвоник, що сповіщав про кінець перерви. Обидва хлопці пішли в клас. Але Віктор встиг ще сказати Льоні:
— Я тут вигадав одну штуку. Класна річ! Така штучка, що тут, у школі, і казати тобі не хочу.
— Чому? — зацікавився Льоня.
— Еге, а якщо хтось підслухає? Тут і стіни мають вуха. Ні, дзуськи! Після уроків, як підемо разом додому, тоді й скажу…
Заняття йшли, як і звичайно. Льоня сидів за партою, тихий і смирний. На Мишка Розумієнка він не дивився. Хоч те, що розповів йому Віктор Сумський, було І не дуже переконливо, а втім… Хто його знає! Може, і дійсно Мишко навмисно хотів утопити його. Хіба йому в душу залізеш?
Головне ж було не в тому.
Хто, який учений, професор чи навіть академік пояснить, чому, коли школяр не хоче, щоб його викликали на уроці, його завжди знайде око невблаганного учителя, хоч як він не ховатиметься за спини товаришів? І доведеться йому, бідоласі, обов’язково одержати ненависну двійку… Ніколи й ніхто не зможе відповісти на це запитання.
Зате коли відмінно знаєш урок і тільки й мрієш про те, щоб тебе обов’язково викликали, — погляд учителя мов навмисно не спиняється на тобі, вчитель викликає всіх, крім тебе. А ти сидиш і даремно страждаєш… бо ж пропадає вивчений урок, пропадає нізащо, назавжди, адже ж завтра його вже ніхто не перевірить, не спитає. Це вже добре, ой, як добре перевірено!
І ніхто не знає, чому саме це так трапляється, чому виникає ця страшна несправедливість, на яку й поскаржитися нікому.
Ну, коли б припустити, що це буває час від часу. Тоді ще можна було б примиритися. Але ж з цього правила ніколи не буває винятку. І Льоні довелося визнати це ще раз, на власному досвіді.
Сьогодні йому категорично, край потрібно було, щоб його викликали на дальших уроках. Адже він усе, все чисто приготував! Йому треба було принести додому хоч одну-дві хороші оцінки. Хай не п’ятірки, хай четвірки, але ж він напевно їх заслужив… коли б хтось його викликав! І от, на тобі, жоден з учителів не викликав його, хоч Льоня всім своїм виглядом просто наполягав на тому, щоб його спитали. Ніхто, крім Івана Петровича. А чим закінчилося це, — відомо. Несправедливою, незаслуженою двійкою… НІ, страшенна кривда точиться на світі, що й казати!..
Ось чому додому Льоня пішов зовсім невеселий. Він навіть забув про Віктора Сумського і про якусь його “штучку”. Зате не забув про Льоню Віктор.
Він наздогнав його на розі і одразу заговорив:
— Трошки довелося затриматися, тому я й спізнився. Ну, нічого. Та перестань ти сумувати! Ач, велике диво — якась паршива двійка!
— Не одна, а дві…
— Все одно! Хіба нам, молодцям, уперше?
Отакий був цей Віктор! Завжди він скаже щось веселе, дотепне; після цього навіть найгірші неприємності ставали вже не такими дошкульними. Льоня мимоволі посміхнувся. Віктор помітив це:
— А що, хіба не правда? Це діло не таке вже серйозне, щоб дуже сумувати. Слухай краще, що я надумав. Тільки дивися: помри, а не зрадь! — застережливо нагадав він.
— А, та я вже обіцяв тобі, — ліниво зауважив Льоня.
— Ну гаразд. Ти пам’ятаєш, що завтра мусить бути?
— А що? — здивовано глянув на нього Льоня.
— Як так “що”? Контрольна з геометрії завтра має бути, хіба ти запам’ятав? І всі наші відмінники до неї приготувалися здорово. Вони вже зубрили-зубрили, аж мозок собі повисушували. Я кажу Мишці Розумієнкові: “Ви вивчили, а ми — ні. Треба попросити Івана Петровича на кілька днів цю контрольну відкласти”. А він нахабно так посміхнувся й відповідає, як гад відповідає: “Ти все одно засиплешся! Бо тобі скільки б не відкладати, ти не підготуєшся!” Бачиш? Як це тобі подобається? Я завжди казав, що він гад, так воно й є! Хай я навіть і засиплюся, йому яке діло?
Льоні враз стало страшенно нудно. Контрольна з геометрії… Певна річ, він її не боявся. Щодо ц’ього, то в нього було з Мишком РозумІєнком значно більше спільного, ніж з Віктором Сумським. І все те, про що так запально говорив Віктор, здалося йому набридливим, неважливим. Але сказати про це товаришеві — значило б дуже образити його.
І одразу Льоня збагнув, що йому треба зробити. Книжечка ощадкаси часу! Він спинився, вийняв її, поклав у щоденник, розгорнув разом з ним і витяг олівець. Все це робилося дуже обережно, щоб, боронь боже, не помітив Віктор: адже він нічого не пропустить!
— Це що в тебе таке? — спитав Віктор недовірливо і зазирнув у щоденник. — Що це ти, вирішив записувати на вулиці, чи що? Тож май на увазі: те, що я тобі хочу
сказати, не підлягає ніяким записам! Категоричний секрет!
— Та ні, я просто хочу записати, що завтра контрольна робота з геометрії, щоб не забути, — зовсім невимушено відповів Льоня.
Його рука вже вивела на зеленому талончику “
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
дія якого відбувається знову в піонерському таборі над морем, де Льоня знайомиться вдруге з високим хлопцем, весело розмовляє з Тамарою, але раптом псує стосунки з Віктором.
Втім, це був голос не Віктора Сумського, а високої огрядної жінки, що дивилася на Льоню жвавими очима, навколо яких розсипом зібралися дрібні зморшки. І так їх було багато, наче жінка ось-ось ладна була засміятися. Вона була в білому халаті, весела і лагідна.
— Куценко? Ну гаразд, будемо знайомі, Куценку. Мене звуть Віра Петрівна. Це твій чемодан? Давай його сюди!
Справді, у Льоні в руках замість портфеля з підручниками й зошитами був чемодан. Він покірно віддав його жінці в білому халаті і озирнувся: де це він знову? Де Віктор?
Віктора, певна річ, не було. Та й звідки він міг би взятися, коли ось перед очима Льоні розгойдуються під вітром високі зелені кипариси? Значить, і цього разу Льоня опинився в тому ж самому таборі. А он і знайомий навіс, під яким стоїть бак з водою і кухоль… і, можливо, висить та стінгазета, де написано про хулігана Куц’єнка. Льоня здригнувся: адже ж Віра Петрівна, напевно, теж знає про все це!
А вона тим часом говорила так само лагідно:
— Я вже дивувалася: путівка на Куценка є, а його самого немає й немає. Всі хлопці з’їхалися, одного тебе немає. Ти спізнився аж на цілих три дні. Чого це ти так?
Льоня завагався. Звичайно, він не знав, що йому відповісти. Втім, Віра Петрівна немов уже й забула про своє запитання. Вона подала Льоні картку, на якій було написано його прізвище, і сказала:
— Головний корпус, перший поверх, палата номер дев’ять. Іди, іди, Куценку, там тебе зустрінуть! А чемодан пізніше одержиш, я його передам черговому.
І тут трапилося щось зовсім несподіване. Бо не встиг Льоня зробити і кількох кроків, як до нього підбігла дівчинка. Це була Тамара.
— Льоню! Льоню! Яка я рада! Значить, і ти, нарешті, приїхав до нашого табору? От добре! Здрастуй! Ходімо, я тобі все покажу. Я тут уже зовсім звикла, от побачиш!
Льоня широко відкрив очі: отож, вона знайома з ним, якщо так розмовляє? Знала його ще до приїзду в табір? От дивно…
Вони йшли поруч, сіра крупна галька рипіла під ногами. Збуджена, дуже радісна Тамара говорила весь час без угаву:
— Тут так весело, так весело! І хлопці, і дівчата підібралися хороші. Навіть і не помітиш, як день минає! Та й не дивно: ти лише подивися, скільки тут цікавого! Насамперед — море. Ти ж також іще не бачив його, правда? Ах, яке воно прекрасне! Здається, з ранку й до вечора можна сидіти на березі і вдивлятися в далечінь… вона тягне кудись далеко-далеко… А хвилі набігають на берег, плюскотять, розбиваються шумовинням, мов весь час про щось розповідають. А про що саме — невідомо, тільки плюскотять і плюскотять. І сонце пече ой як! Подивися, як я загоріла!
Вона показала на свої руки — бронзові, міцні.
— Тобі Віра Петрівна сказала йти до корпусу? Е, ще встигнеш! Краще я тобі покажу наше гімнастичне містечко. Ти знаєш. Віра Петрівна дуже хороша, вона завжди весела, привітна. І ніколи, ніколи не сердиться! Кажуть, через два тижні буде велика військова гра. А ми вирішили влаштувати живу газету. Всі розділи вже визначили, розподілили. Тільки для одного епізоду не вистачало справжнього хлопця. Знаєш, який епізод? Про завоювання космосу і ракети! А я ж знаю, що ти цим дуже цікавишся. Тож я й порадила зачекати твого приїзду, щоб ти взявся це зробити. Ой, я така рада, що ти нарешті приїхав! А ось і гімнастичне містечко. Добре обладнано, правда?
Все це Тамара говорила, не переводячи подиху. “Наче кулемет”, — подумав Льоня. І все одно це було дуже приємно, хоч Льоня і не розумів усього того, про що розповідала Тамара. Звідки вона знає, що він цікавиться ракетами?.. Адже він їй жодного разу про це не казав. Та й взагалі, звідки вона його знає? Наче вони давно вже приятелювали… мабуть, це знову примхи ощадкаси часу, іншого бути не може…
В синє, глибоке, без жодної хмаринки небо здіймалися високі стовпи з драбинами, погойдувалася трапеція; далі видно було баскетбольні щити. На волейбольному майданчику біля сітки кілька хлопців перекидувалися м’ячем. Звідти закричали:
— Тамаро! Тамаро! Іди до нас! А це хто з тобою? Новий? А як він з м’ячем? Може чи ні?
Од купки волейболістів відділився і підбіг до них високий хлопець у білій панамці. Він сміявся, і білі його зуби різко виділялися на загорілому обличчі.
— Нашого полку прибуло, якщо він може добре грати! — сказав він, звертаючись уже до Льоні. — Ти у волейбол граєш? Ану, покажи, чи годишся ти до нашої команди! Знаєш, у нас будуть змагання на першість табору: команда “Восток-1” проти команди “Восток-2”. І якщо ти добре граєш, то захищатимеш честь нашої команди “Восток-2”. А вона мусить виграти, напевно мусить! Бо як і належить з її назви, вона має бути кращою, ніж “Восток-1”, бо то вже — вчорашній день, ха-ха-ха! Та чого ж ти мовчиш? Тамаро, він у тебе німий, чи що? Ха-ха-ха!
Коли б цей високий хлопець тільки знав, що Льоня вже бачив його, — і за яких обставин! Це був той самий промовець, який на засіданні ради загону вимагав виключити Льоню з загону, як хулігана!.. Але, звісно, все це наперед знав тільки Льоня. Звідки б його майбутнє могло стати відомим для когось іншого, якщо той не був вкладником ощадкаси часу?..
Льоня крутнув головою: зрештою, якщо цей високий хлопец’ь та й усі інші поки що нічого не знають про його майбутні неприємності, то навіщо І йому зараз думати про це? Буде ще час! І він відповів:
— От я зараз покажу, як треба гасити м’ячі! Ану, давай!
— Ха-ха-ха! — знову розсміявся високий хлопець. — Оце вже мені більше до вподоби. А покажи, покажи, на що ти здатний!
Через кілька хвилин, коли м’яч, енергійно і вміло погашений Льонею, покотився геть з майданчика, високий хлопець уже цілком схвально сказав:
— Е, та ти справді непогано граєш! Слухай, обов’язково грай в нашій команді “Восток-2”. І інших навчиш гасити м’ячі. Тоді наша перемога — безсумнівна! Згода?
Льоня охоче погодився. А Тамара вже квапила його:
— Ще встигнеш награтися. Володю, ти не затримуй його зараз. Адже Льоня щойно приїхав, ще й у корпусі не був.
— Гаразд, хай їде, — погодився Володя. — Здається, Льоню, з тебе діло буде, якщо ти так добре граєш в волейбол. А в шахи ти теж вмієш?
— Та він у нас першість по класу взяв! — гордовито відповіла за Льоню Тамара.
“А звідки вона й про це довідалася?” — зчудовано спитав сам себе Льоня. Але він уже звик, що в таких випадках краще всього змовчати: інакше легко можна потрапити в незручне становище.
— Он як? — знову розсміявся Володя. Здавалося, йому й самому було приємно, коли він сміється: надто вже весело це в нього виходило! — Виходить, він майстер на всі руки, твій Льоня… а хто, до речі, майстер на всі руки, Тамаро? Га? Не знаєш? То я тобі скажу: на всі чисто руки майстер — рукавичник, ось що, ха-ха-ха!
— Дуже веселий хлопець цей Володя, — сказав Льоня, коли вони вже відійшли од гімнастичного містечка.
— Та хіба ж він один такий? У нас тут усі такі веселі, такі славні! — жваво відгукнулася Тамара. — Є, правда, кілька ледарів, що тільки й вміють байдики бити… не дуже приємні хлопці, чесно скажу. Серед них є й один твій знайомий… З ним мені взагалі й розмовляти не хочеться.
— Хто ж такий? — зацікавився Льоня.
— Незабаром сам побачиш, — несподівано ухилилася од прямої відповіді Тамара. — Я ж тобі кажу, що мені не хочеться про нього говорити… з того самого разу, як він… А ось і твій корпус! Втім, чекай: я хочу показати тобі ще одну річ. Звідси, з пагорка, такий чудовий вид на море, що я просто не можу не показати тобі його. Тільки треба, щоб ти туди з закритими очима йшов. Тоді ти прямо вразишся! Що, не розумієш? Е, який ти недогадливий хлопець! Це ж буде надзвичайно красиво, коли ти побачиш той вид несподівано. Ну, заплющуй очі! Та не бійся, я поведу тебе сама. І не дивись, доки я не скажу. Давай руку! Так! Пішли! Обережно, і не бійся, кажу тобі!
Льоня раптом відчув, як голос Тамари змінюється.
— …Ідеш, наче неживий! Мерщій, мерщій! Що ти знову задумався? Як тоді, в класі, коли тебе втопив Мишко Розумієнко… Звісно, я тебе не топитиму, але ж так можна і під трамвай потрапити. Чуєш? Диви, він ще й очі заплющив! Та що з тобою, братику? Прокинься!
Льоні здавалося, що Тамара все ще тримає його руку. Але голос був не її, а Віктора Сумського! Льоня розплющив очі.
Так і є, він іде вулицею з Віктором, що тримає його за руку й посміхається:
— Ну і неуважний ти чомусь став, Льоню! Коли б не я, ти напевно б на стіну наскочив. Що то за звичка в тебе нова — ходити по вулицях з заплющеними очима?.. Так от, слухай, що я пропоную. Цю контрольну треба зірвати…
“Про що він говорить? — напружено думав Льоня. — Яку контрольну? Чому зірвати? Ах, та він же казав, що завтра контрольна з геометрії”.
Як швидко промайнули ці виписані ним зараз двадцять хвилин! Так весело було на цей раз опинитися в таборі, такі хороші там хлопці. І, зрештою, не так уже важливо, що Тамара знову вразила його несподіванками, все йшло чудово! І все ж таки звідки вона знає його, очевидно, ще до табору? І ще вона сказала Володі, що Льоня взяв першість в класі з шахів. Звідки вона дізналася про це? Виходить, що Тамара знає і його шкільні справи… Дуже дивно: адже Льоня міг поклястися, що раніше він ніколи в житті її не бачив, аж до цієї дивовижної пригоди з ощадкасою часу…