— Ти чого ж задаєшся? Хіба не чуєш? Я кличу-кличу, а він сидить, немов той пан, і уваги не звертає.
— Ти… ти мене кликав? — здивовано перепитав Льоня. — А хіба… хіба ти теж тут?
Віктор голосно зареготав:
— Та ти, мабуть, заснув і досі не прокинувся! А де ж мені бути? От дивак! Ну, іди сюди, мені ніколи.
Льоня вийшов з читальні розгублений. Значить, Віктор Сумський також у таборі… а його ж Льоня менше за всіх хотів би побачити тут.
Віктор одразу схопив Льоню за руку і відвів вбік. Тут він за звичкою таємничо озирнувся і зашепотів:
— Все гаразд, Куценку! Я придумав так, що вони довго пам’ятатимуть… і як помруть, і тоді не забудуть цього! Ого, напевно! Май на увазі, я жодного слова комусь не сказав би про це, бо знаю — зрадять! А тобі скажу тільки тому, що ти свій хлопець і, якщо пообіцяєш, то вже нікому не скажеш. Я це знаю: адже коли ми ще з тобою затівали справу з нюхальним тютюном…
“Ой! — раптом майнуло в голові Льоні. — Адже це та сама його витівка! Це що ж, виходить, я так і не спромігся викрутитися з неї? І значить…”
— …ти теж не зрадив, хоч, звісно… Ну, зараз мова не про це, — обірвав свою думку Віктор, помітивши збентеження Льоні, — а про інше. Я добре обміркував усе!
Льоня очікувально дивився на Віктора і мовчав. Добре ще, що Віктор Сумський і не чекав його відповіді. Він присунувся ближче і зашепотів:
— Головне, ти май на увазі: я тодішньої бійки аж ніяк не хочу згадувати! Ну побилися, ну довелося тобі звалити мене, бо я вивернув руку, то й що ж? Хіба це може псувати взаємини між нами?.. Звичайно, ні! І я не пам’ятаю нічого, наче от узяв І викреслив усе з пам’яті. І тобі раджу.
Льоня знову нічого не розумів. Про яку бійку говорить Віктор? І начебто про те, що Льоня його якось переміг? Та. що це за нові загадки? А Віктор так само хвацько продовжував, оглядаючись, чи не почує його хтось:
— Ми їм покажемо, як порядки встановлювати! Вони думають, якщо вони в раді, то з ними вже нічого й не можна зробити? Е, ні, не на такого наскочили! Оцього не можна, те заборонено, туди не йди, того не роби. Ач які! Я не для того їхав сюди, щоб вони мною командували! Вони в мене всі рота пороззявляють, бо ніколи такого, звісно, не бачили. Ух, який я на них лютий!
— Та що ж ти хочеш зробити? Що ти вигадав? — не витримав нарешті Льоня.
Віктор Сумський знов озирнувся, подивився навколо. Ні, нікого немає. Тільки верхівки кипарисів шумлять — там, мабуть, завжди вітер гуляє.
— Он бачиш вікно на першому поверсі? — вказав рукою Віктор і зразу відсмикнув її, щоб ніхто не помітив цього жесту, яким він міг би видати себе. — То спальня дівчат! Розумієш? Там вони всі підібралися такі недоторкливі — ах-ах! Коли що скажеш, обов’язково чіпля, — ються, а дехто навіть зразу біжить Вірі Петрівні фіскалити. Ну так от. Тут-таки, біля вікна дівочої спальні, є пожежний кран. І рукав теж поблизу, в під’їзді. Я вночі візьму цей рукав, потихеньку прикручу його до крана і засуну у вікно. Вони спатимуть, ха-ха-ха! Спатимуть і нічого не будуть знати! А ми пустимо воду! І вона заллє спальню. Адже кран тільки відкрий! Вода одразу рине і заллє спальню, вони й попливуть не гірше, як у морі! Ха-ха-ха! Прокинуться вже у воді! От зніметься галас! Попливуть наче русалки! Ха-ха-ха!
Льоня дивився на Віктора широко розкритими очима.
— Ти… ти збожеволів, Вікторе! — нарешті вимовив він.
Але Віктор був надто захоплений своєю вигадкою, щоб помітити, як ставиться до неї Льоня. Він зареготав:
— Ага, а я що сказав? Це ж зчиниться такий лемент, якого тут, напевно, ніколи й не чули. Уяви собі, тільки уяви: вони сплять — і раптом прокидаються в холодній воді! Ото буде купання, ха-ха-ха! А ми тим часом уже далеко, вже спимо в своїх ліжках, ніхто й не подумає, що то ми зробили. Ще й прибіжимо рятувати: ах, ах, що це сталося, та звідки воно, та хто ж таке міг вигадати, та як би допомогти справі!.. У мене, братику, така голова, така, що іноді я й сам дивуюся, — звідки в неї все береться? Та що ти немов чимсь прибитий?
Тільки тепер він помітив дивний вигляд Льоні, на обличчі якого не було ані найменшого виразу захоплення.
— Ну, чого ти мовчиш? — вже підозріло спитав Віктор.
Льоня ледве перевів подих.
— Ти збожеволів, Вікторе, — повторив він.
— Що? — Брови Віктора Сумського загрозливо нахмурилися.
Але Льоня не злякався.
— Я кажу, що ти збожеволів, — ще рішучіше продовжував він. — В чому винні дівчата, яких ти хочеш налякати? Залити спальню холодною водою, та ще вночі! Вони ж можуть усі чисто простудитися, захворіти. Подумай тільки, що ти вигадав! І я не хочу приставати до цього. Так і знай!
Віктор Сумський сплюнув крізь зуби, що було ознакою конче презирливого його ставлення. Він вороже подивився на Льоню, немов обмірковуючи його слова.
— Мгу, — нарешті промимрив він, не зводячи з Льоні холодного погляду і вибираючи, мабуть, найдошкульніші слова. — Так… Виходить, ти став дівочий прихвоснем? Недарма з тією Тамарою приятелюєш, хм… мабуть, з того самого часу, так?
Льоня спалахнув:
— При чому тут Тамара? І я зовсім не знаю, про який час ти говориш. Зовсім недотепно! Я не хочу брати участі в таких божевільних витівках, от і все! Тамара чи не Тамара — мені все одно. Але те, що ти вигадав, надто погано, щоб узяти в цьому хоч найменшу участь. Якщо ти добре поміркуєш, то погодишся зі мною.
Віктор Сумський ще більше примружив очі:
— Надто погано, кажеш? Мгу… Ах ти, гад! Я тобі все розповів, як своєму, а ти он як! Що ж, можеш піти й виказати мене. Так і так, скажи, Віктор Сумський злочин затіяв, а я вирішив його викрити! Тебе ще й похвалять всі прилизані… Іди, чого ж ти стоїш? У, зрадник нещасний! Іди!..
Віктор засунув руки в кишені і стояв перед Льонею, погойдуючись на каблуках. Льоня почервонів, не знаючи, що сказати. Два почуття боролися в ньому. Він був обурений з нової вигадки, яку затівав Віктор; це було перше почуття. Але поряд з ним було й друге: образа за те, що його назвали зрадником. Та хіба ж він був колись зрадником? Хіба він хоч раз виказував комусь таємницю? Ні, такого ніколи не було! Це Льоня міг засвідчити словом честі!
— Я не зрадник, — проговорив він нарешті, затинаючись. — І не збирався йти виказувати тебе. Це дурниці. І ти їх кажеш тільки тому, Вікторе, що хочеш посваритися. А це ні до чого…
— А ти не хочеш і не збираєшся? — перебив його Віктор. — Не збираєшся? А слухати ти теж не хотів і не збирався? Тепер, коли ти вже про все знаєш, тільки тепер ти почав відступати? Ні, так порядні хлопці не роблять! Можеш іти, можеш зраджувати, мені все одно. Тільки знай: я тобі довіряв, а ти виявився чортзна-чим!
— Я не зрадник, — безпорадно сказав знову Льоня. — Я не…
Втім, Віктор уже остаточно розійшовся, він розпалював самого себе цією сваркою.
— А, ти не зрадник? — шепотів він. — Так от, май на увазі: якщо ти відмовляєшся, то будеш наймерзеннішим зрадником! І тобі буде соромно дивитися в очі всім справжнім хлопцям. Як повернемося додому, я всім розкажу, який ти! Бо ж так ніхто не робить: вислухати все, використати довір’я, довідатися про всі чисто задуми, а потім — “не хочу!” Боягуз! Я так і знав завжди, що ти боягуз! Чистоплюй! І боягуз, боягуз!
— Тільки не боягуз, — вже зовсім розгублено відповів Льоня, дивлячись собі під ноги.
Він не міг знайти й слова відповіді на лайки й образливі вирази, якими щедро нагороджував його Віктор Сумський.
— А я кажу, що боягуз! — напосідав той. — Сьогодні ж вночі, як усі ляжуть спати, ми й перевіримо, зрадник ти чи ні, боягуз чи ні, Це ж дуже легко зробити. Я покличу тебе як завжди — отак…
Він гучно клацнув язиком.
— Якщо ти вийдеш, значить — не зрадник. А коли не вийдеш, то нема чого й говорити… Побачимо! Дивись, Куценку, я всім у місті розповім тоді, хто ти такий насправді!
Він круто повернувся і побіг на пляж. Льоня розгублено дивився йому вслід. Знову той Віктор робить усе по-своєму… Але ж ні, ні! Льоня рішуче не хоче, щоб Віктор навіть викликав його вночі! Навіщо це, коли він відмовився?
— Вікторе! Вікторе! — закричав Льоня. — Стій! Зажди!
Але Віктор був уже далеко. Напевно, він чув Льонин голос, та не схотів зупинятися. Бо ось він озирнувся, махнув недбало рукою і знову побіг. І чомусь стало темнішати. Чи то так у Криму рано починає сутеніти? Колись батько говорив про це… Він казав, що в Криму не сутеніє, а одразу починається майже ніч…
— Стій! Вікторе! Стій! — закричав іще Льоня. — Я хочу тобі сказати, щоб ти не вимагав від мене цього! Я не зрадник!..
— Що з тобою, мій рідний? — почув він стурбований голос матері. — Чого це ти кричиш уві сні? Чи не захворів часом?
Вона схилилася над ліжком і поклала руку йому на лоб: перевіряє, чи немає в нього температури.
Значить, закінчився талон па п’ятнадцять хвилин, виписаний Льонею. Він знову опинився вдома, але забувся уві сні і все ще кричав, намагаючись спинити Віктора Сумського.
— Ні, температури немає, — заспокоєно сказала мати. — Мабуть, тобі щось приснилося?
Льоня кивнув головою: краще було визнати це, ніж розповідати, що сталося з ним насправді.
— Нервовий ти став який, — додала ще мати. — Ну, спи, спи!
Проте Льоня ще довго перевертався з боку на бік ї ніяк не міг заснути. Все мішалося в голові, але в тій мішанині дедалі виразніше виникали все ті ж думки про вчинки й наслідки, вчинки й наслідки… так говорив батько в останній розмові… і так само говорила Тамара… коли б після вчинків одразу йшли і наслідки… що б тоді було?..
Здавалося, що Льоня починав розуміти по-справжньому те, чого він раніше не розумів.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,
присвячений сумнівам і роздумам Льоні Куценка, який так і не знає, що відповісти Вікторові Сумському на його пропозицію зірвати контрольну, і тому вирішує дізнатися, зрештою, в чому була його провина в таборі.
Ранок був чудовий — сонячний і ясний. Коли б не всі ті події, що розгорталися навколо Льоні і в сучасному, і в майбутньому, яке таким дивовижним способом наблизилося до нього, — він, безумовно, кудись би пішов.
Але сьогодні зранку хлопець почував себе иригніченим і розгубленим. Насамперед, у школі на нього чекатиме Віктор Сумський з своїм нюхальним тютюном… Вперше за весь час свого знайомства з ним Льоня дуже пошкодував, що брав участь в інших його витівках: хто-зна, може й справді батько мав рацію, докоряючи Льоні за приятелювання з ним. Втім, всі оті штуки й пустощі були не схожі на те, що Віктор затівав сьогодні. Що ж робити, що робити тепер?..
Сівши за стіл і удаючи, що старанно повторює вчорашні уроки, Льоня гарячково міркував.
Події останніх днів, раніше незрозумілі, він починав тепер уявляти собі, знаходити між ними зв’язок. Правда, лишалося ще кілька дрібниць, але про них можна було й не згадувати.
Цей поганий вчинок, за який йому докоряла Тамара, вчинок, що його розглядала рада загону в таборі, мабуть, і був тим, на який підмовляв Льоню Віктор. Високий, веселий Володя, що виступав на раді, мав рацію: якщо трапилася та божевільна вихватка з пожежним краном, яку хотів зробити Віктор Сумський, то це, безперечно, було диким хуліганством. Але ж Льоня зовсім не бажав цього зробити! І він, до речі, нічого ще не зробив і не зробить, хоч би як напосідав Віктор.
І все ж таки це, очевидно, сталося…
Думки плуталися. Льоня ніяк не міг розібратися в тому, що мало статися і що сталося. Якщо він не зробить того вчинку, якщо не дозволить Вікторові налякати вночі дівчат, — тоді ж не буде й ради загону. Втім, вона була!..
Значить, він таки зробив так, як наполягав Віктор. Зробив поза своєю волею, чи що?.. Тут нічого не можна було втямити.
Ну гаразд. А хіба те, що вигадав Віктор Сумський в школі, оця витівка з нюхальним тютюном, — хіба це не було таким самим хуліганством? Безумовно, було. І наслідки з цього обов’язково мусили бути поганими, хоч як не міркуй. Значить, брати участь у цьому також не слід. Сумнівів тут немає, в цьому Льоня і раніше був певний. А як же йому бути?..
“Зрадник… боягуз… зрадник… боягуз!” — здавалося, ще лунало у вухах Льоні те, що говорив розлютований Віктор. Ні, ні, Льоня не зрадник і не боягуз!
Він ніколи не виказував товаришів. Він і сам не відмовлявся брати участь у різних справах. Проте раніше це виходило якось не так. А тепер він просто не хоче бути причетним до того, що здається йому відвертим хуліганством! Хіба це значить бути боягузом? А якщо він навіть і перешкодить якось Вікторові зробити те, що той задумав, — хіба це також буде зрадою?..
А може і буде… бо ж Віктор йому про все розповів, довірився, як другові.
Льоня шукав відповіді і не міг знайти її. Тим більше, такої вичерпної, ясної відповіді, після якої він добре знав би, що йому слід робити, як вчинити, щоб усе було гаразд з погляду справжніх товариських законів. І порадитися не було з ким…
Похмурий, зосереджений, він зібрав книжки й зошити і пішов до школи. Хоч би по дорозі щось придумати! Адже буває, кажуть, таке, що людині раптом щось несподівано приходить в голову, наче вона помітила те, чого раніше не помічала, — і зразу все стає ясним, чітким. Наприклад, у книжках таке час від часу трапляється: Льоня не раз помічав це.
Але, мабуть, то буває тільки тоді, коли письменник хоче допомогти своєму героєві щось негайно вирішити. Ось заплутає його так, що той цілком неспроможний щось сам зробити, І тоді допомагає героєві викараскатися із важкого становища. Але ж тоді все це не герой вирішує, а сам письменник… Йому, звісно, добре, на те він і письменник! А тут — нічого не вимудруєш, хоч помри!..
Школа зустріла Льоню звичним гомоном, азартною грою в сніжки. Одна сніжка, немов випадково, потрапила в груди Льоні, що похмуро проходив повз граючих. Хтось розсміявся, а один з учнів тихенько, але так, щоб його добре розчули, мовив:
— Ну, тримайсь! Льоню Куценка зачепили! Ось він зараз так дасть, що тільки держись!
Але Льоня пройшов далі, навіть не озирнувшися, наче й не помітив сніжки. Глибоко задуманий, він ні на що не звертав уваги. Що робити? Як виплутатися з того становища, в яке він мимоволі потрапив?..
Льоня підходив уже до класу, коли раптом його серце затіпалося в грудях і немов обірвалося. Коридором йшов Віктор Сумський! Його волосся було, як і завжди, скуйовджене, на обличчі був такий вираз, наче він рішуче незадоволений всім навколишнім. Він щось насвистував собі під ніс.
Побачивши Льоню, Віктор значуще підморгнув йому.
— Ну як? — спитав він за звичкою дуже таємничо. — Надумав? Хо-хо, та в мене, правду кажучи, і сумніву не було. Щоб отакий хлопець, як ти, і раптом злякався? Ні, сказав я собі, то в нього просто був поганий настрій. Оце й усе. А я приніс те, що ми вирішили!
І, глянувши на всі боки, він ляснув себе по здутій кишені куртки. Очі його хитро блиснули:
— Тільки поспішати не варт, — зауважив він. — Адже геометрія у нас сьогодні на третьому уроці. Значить, зробимо нашу справу під час великої перерви. Будь напоготові, Куценку!
Льоня щойно розкрив рота, щоб сказати, що він усе одно не братиме участі в цій “справі”, як Віктор уже побіг далі.
— Вікторе! Вікторе! — гукнув Льоня.
Але саме в цей момент задзеленчав дзвоник. Починалися заняття. Розмову, хоч яка вона була важлива для Льоні, доводилося відкласти.
Мишко Розумієнко здивовано поглядав на Льоню: адже хлопець сперся ліктями на парту, поклав голову на руки і весь час дивився на дошку. А може й не на дошку, а кудись ще, у невідому далечінь?.. Здавалося, він був украй заполонений якоюсь невідчепною думкою. Якою саме? Але в нього не можна було нічого довідатися, бо коли Мишко, зацікавлений, звернувся до нього, то Льоня, мабуть, не почув його запитання.
Це був урок географії. Нічого, отже, не було дивного і в тому, що вчитель Петро Олександрович також помітив відсутній, замріяний погляд Льоні і викликав його до дошки: