Льоня, не відповівши, знову опустив голову. Йому здавалося, що вже всі навколо нього кричать, галасують — глузливо, насмішкувато:
— Куценку, Куценку! Льоню!
Хай вигукують, хай кричать. Тепер усе байдуже, всьому вже кінець! Він навіть заплющив очі, щоб нікого не бачити. Але садівник рішуче потягнув його за руку:
— Ну, чого ти замислився?.. Ходімо!
Чи це говорить Віктор Сумський?.. Слово честі, це він!
— …Ходімо, я кажу тобі! Порадимося остаточно!
Льоня розплющив очі. Зник табір, замість нічної темряви, слабо освітленої примарним місячним сяйвом, очі засліпило яскраве денне світло. Він знову стояв біля вікна в коридорі школи, там, де він був, коли виписував талончик у книжці ощадкаси часу. Закінчилися двадцять хвилин, що їх він узяв цього разу…
Льоня знову в школі! Але в його вухах все ще лунають огі гнівні вигуки, перед очима стоїть обурене обличчя Тамари…
Проте хто це тримає його за руку? Невже Віктор Сумський?
Так, це був знов-таки Віктор. Він посміхався по-змовницькому, нахилившися до Льоні.
— Ходімо, ходімо! На великій перерві ми з тобою… — шепотів таємниче Віктор.
Отак він шепотів і тієї ночі, в таборі, так само посміхався й там, коли тягнув Льоню до пожежного крана, вдаючи, що змінив думку і вирішив уже нічого не робити з своєю вигадкою! Двоєдушний, нечесний він, Віктор!
Не стримуючи вже люті, що охопила його, Льоня висмикнув свою руку й відштовхнув Сумського:
— Іди од мене! Чуєш, облиш! Я не хочу знатися з тобою! Іди геть!
Віктор здивовано відсахнувся. Обличчя його скривилося. Але він опанував себе і крізь зуби процідив:
— Он як? Злякався-таки? Ну що ж, я завжди вважав тебе боягузом! До відмінників переметнувся? Гаразд, гаразд!
І він пішов геть, удаючи, ніби йому все це цілком байдуже, перевалюючись з боку на бік.
Льоня дивився Вікторові вслід. Він зблід і був схвильований. Так, так, завжди цей Віктор штовхав його на погане! І завжди примушував сваритися з іншими — хоча б узяти й останній раз, коли він явно вигадав побрехеньки про Мишка Розумієнка, наговорив, що Мишко навмисно хотів утопити Льоню. Ну й гаразд, хай це буде кінець!
Дзвоник увірвав думки Льоні. Він побіг у клас, сів за парту, повернувся до Мишка і щиро сказав сусідові:
— Давай миритися, Мишку! Будемо знову друзями, якщо ти хочеш!
Мишко здивувався:
— Та я з тобою й не сварився. Ти сам чогось це надумав, тільки і всього. Мабуть, тебе твій Віктор Сумський накрутив?..
— Ну його, того Віктора! Будеш миритись?
— Та чого ж не миритися, коли й сварки не було? Ну, хай ще міцніше буде, так?.. Ой, ой, дивися, до нас сьогодні новеньку привели! — вигукнув Мишко Розумієнко, вказуючи на двері класу.
Справді, класний керівник саме заходив у клас з якоюсь незнайомою дівчинкою. Вона йшла напрочуд сміливо, прямо дивлячись на хлопців і дівчат. В руках у дівчинки був новенький портфель з книжками.
— Учні, я привів вам нову ученицю, яка недавно з своєю родиною переїхала до нашого міста. Розкажіть їй самі все. що треба, гаразд? — сказав класний керівник і вийшов.
В класі одразу загомоніли. Нова дівчинка завжди викликає зацікавленість! А вона так само сміливо сіла на вказану їй парту і почала виймати з портфеля книжки. Почувала вона себе наче зовсім вільно, хоч на неї з зацікавленням дивилася не одна пара очей.
— Ач яка смілива, — сказав Мишко Розумієнко. — Так поводиться, наче вона тутешня… Слухай, Льоню, ти що, знаєш її? — спитав він раптом, бачачи, що Льоня не зводить погляду з нової дівчинки. Той невпевнено покрутив головою:
— Ні… не знаю… звідки я можу знати її?..
Хіба ж міг Льоня сказати Мишкові Розумієнкові, що він впізнав цю русяву дівчинку з першого погляду, впізнав її великі темні очі, манеру, з якою вона оглядалася навколо себе, — вільну, сміливу? Так, то була Тамара! Тамара, з якою він приятелював, хоч сама вона, напевно, зараз і не догадувалася про це.
Адже ж усе те, що Льоня переживав у піонерському таборі на березі моря, ще не траплялося насправді! Воно мало відбутися тільки в майбутньому й було показане йому лише за примхою тієї чудернацької ощадкаси часу…
Тамара не догадувалася, певна річ, що Льоня знає її. Це було зрозумілим. Але ж Тамара щось знала про Льоню в класі… знала, наприклад, що він узяв першість з шахів… І вважала його чомусь — вона ж сама про це казала тоді, в таборі! — дуже хорошим. А чому? Якщо Льоня знав її, то вона вже напевно не знала нічого про його існування, гру в шахи тощо… Ні, з цією ощадкасою часу кожного разу виникають нерозв’язні загадки!
Увійшов учитель. Почався урок. Через силу Льоня відірвав погляд від Тамари. Ну як він, справді, міг би сказати їй, що знає її? Звісно, вона вирішила б, що він просто недотепно жартує з неї, тільки і всього…
Складений вчетверо папірець упав на парту Льоні. Він розгорнув його і прочитав:
“
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,
що розповідав про низку суцільних несподіванок у житті Льоні Куценка, які сталися після приходу в клас Тамари, і про те, як ці несподіванки призвели до щасливого кінця історію нашого героя.
Нарешті, урок закінчився. Хлопці й дівчата з шумом, галасом позривалися з місць і побігли в коридор. Льоня залишився сидіти за партою, удаючи, що він складає книжки. Одним оком він стежив за Тамарою, яка промокала написане під час уроку в зошиті. Чергові відчиняли вікна і покрикували на учнів:
— Виходьте, виходьте з класу!
Раптом Льоня рвучко випростався. Він побачив, як ззаду до Тамари підкрався Віктор Сумський. Скрививши обличчя в звичну презирливу гримасу, він простягнув руку, схопив Тамару за косу і смикнув її, регочучи:
— Нова, новенька! Ха-ха-ха! Нова, новенька!
Тамара скрикнула від болю. На очах у неї виступили сльози.
— Чого ти в’язнеш до мене? — вигукнула вона.
Віктор зареготав ще голосніше.
— Як чого? — глузливо перепитав він. — Ха-ха-ха! Чуєте, хлопці, ще й питає! Сама, бачите, не розуміє! Виходить, треба смикнути ще разок!
І він знову простягнув руку до Тамари. Вона відсахнулася, очі її гнівно блиснули:
— Не чіпай!
Віктор розкрив рота, щоб щось сказати, але не встиг поглузувати: між ним І дівчинкою раптом опинився блідий, рішучий Льоня Куценко.
Вираз обличчя Віктора змінився. Зникла посмішка, очі примружилися. Він скоса дивився на Льоню, нахиливши скуйовджену голову набік. Кілька секунд панувала мовчанка. Першим не витримав її Льоня.
— Якщо ти… якщо ти посмієш… я… — йому бракувало слів.
— Ти?.. Хм!.. — презирливо хмикнув Віктор Сумський. — Що ж ти мені зробиш?
— Побачиш! ‘
— Цікаво! Дуже хочу побачити! — Віктор заклав руки в кишені й сплюнув убік.
Він був певний своєї сили: адже досі ніхто не наважувався перечити йому. Тому він ще й зробив крок вперед.
— Ану відійди! — процідив він крізь зуби. — Дивись, щоб не було для тебе гірше. Я не жартуватиму!
Льоня зблід ще більше, але все так само нерухомо стояв на місці. Він не зводив очей з ворога. Віктора теж дивувала поведінка Льоні, що насмілювався виступати проти нього, проти відомого забіяки. Можливо, Віктор і обернув би все це на жарт, якби навколо них не зібралися зацікавлені школярі. Перед ними Віктор уже не міг спасувати. Адже тоді він втратив би увесь свій авторитет. Тому він вирішив показати себе як слід.
— Кажу тобі, відійди! — повторив він загрозливо. — Бо інакше я вдарю…
— Спробуй! — коротко відповів Льоня.
— Та що з тобою говорити! Я ж іще перед уроком сказав, хто ти такий є.
— Хто?
— Боягуз, от ти хто!
Віктор не встиг закінчити, як Льоня з усієї сили вдарив його по щоці. Сумський відсахнувся, але втримався на ногах. Крива посмішка пробігла по його тонких губах. Він вийняв руки з кишень, спідлоба подивився на Льоню. На його щоці палала червона пляма. Він потер її рукою і неголосно сказав:
— Причиніть двері, хлопці. Є про що поговорити…
Чиїсь послужливі руки вже зачинили двері, засунули в їх ручку ніжку стільця, щоб зовні їх не можна було відчинити. Віктор Сумський глянув на Льоню. Той стояв блідий, з зціпленими зубами, але не відступав.
— Здаєшся? Кажи одразу! — зажадав Віктор.
Льоня тільки заперечливо хитнув головою.
— Ах, так?..
Віктор замахнувся правою рукою. Льоня хотів захиститися, але то був лише фальшивий замах. Він тільки прикривав справжній удар лівою рукою. Кулак Віктора Сумського важко вдарив Льоню в обличчя і звалив його з ніг. Падаючи, Льоня почув, як злякано скрикнула Тамара, що стояла, боязко притулившись до стінки.
Віктор зловісно нахилився над ним і спитав:
— Здаєшся?
Льоня мовчки підвівся. Все навколо нього стало немов рожевим. Він бачив цього разу тільки Віктора Сумського, тільки його ненависне, скривлене в огидній посмішці обличчя.
Якусь невловиму мить Льоня чекав і раптом кинувся вперед, кинувся всім тілом. Віктор розгубився. Він не сподівався такого блискавичного наскоку і не встиг захиститись. З нальоту Льоня збив його з ніг. Але, падаючи, Віктор устиг вчепитися в Льоню і звалив його також. Коли б упав хтось один, то другий не мав би права бити лежачого. Але тепер вони обоє були на підлозі, і тому бійка не припинялася.
Намагаючись опинитися нагорі, вони обидва качалися на підлозі, наносячи один одному незчисленні удари. Все це робилося мовчки: мовчали й школярі, які оточували їх кільцем.
Кожен відчував, що це — не звичайна бійка, а щось значно серйозніше. Всі розуміли, що Віктор Сумський захищав свій авторитет непереможного забіяки. А чому Льоня Куценко виступив проти нього, — цього не знав ніхто.
На мить Льоня опинився під Віктором. Міцний удар ледь не приголомшив його. Але новий напад люті потроїв сили хлопця. Він раптом згадав усе: і образи, яких завдавав йому Віктор, І його підступну поведінку тоді, вночі, в таборі, і те, як Віктор смикнув Тамару за косу, і його люте обличчя…
Льоня вивернувся і підім’яв Віктора під себе. Десь далеко, мов у тумані, майнуло перелякане обличчя Тамари. Льоня зціпив зуби. Він навалився на Віктора, притиснув його до підлоги і, дивлячись йому просто у вічі, прошепотів так тихо, що цього ніхто, крім його ворога, не міг почути:
— Край тобі буде, негіднику! Не відпущу! Помру, а не відпущу! Так і знай!
Льоня звільнив одну руку і ударив Віктора навідліг. І тут-таки побачив, як раптом скривилося його обличчя. Але то була вже не презирлива звичайна гримаса. Ні! Очі Віктора Сумського закліпали, губи жалісно затремтіли. І водночас Льоня відчув, як руки, що досі затискували його, мов одразу пом’якшали і ослабли. Що це?.. Віктор Сумський переможений?..
Ще не вірячи, побоюючись якогось підступного маневра, Льоня дивився на нього. Ні, сумніву не було! Віктор припинив битися. Це неймовірно! Як це могло трапитися?
— Здаєшся? — вимовив Льоня традиційне запитання.
Та невже ж Віктор Сумський проголосить себе переможеним? Невже він здасться?..
Але ось він через силу кивнув головою. Ледве промовляючи слова, Віктор видавив з себе:
— Я… підвернув руку… здаюся.
І враз школярі загомоніли, зашуміли. Майже ніхто не розчув того, що сказав Віктор, але ж він здався, здався!
Льоня підвівся. В нього боліли руки, ноги. В роті був присмак чогось солоного. Він торкнувся свого обличчя, подивився на руки. На них була кров. Нічого, нічого, все це дрібниці!
Віктор Сумський підвівся й собі. Не дивлячись ні на кого, він попростував до дверей, підтримуючи лівою рукою праву. Ніхто не допоміг йому відчинити двері. Він сам вийняв з ручки стілець і вийшов, кинувши наостаннє:
— Твоє щастя, Куценку! Коли б не рука, я б тобі показав!
Льоня не слухав його. Тільки тепер він побачив, що на підлозі, там, де щойно лежав Віктор Сумський, залишилася якась річ. То була пачка нюхального тютюну, що випала, мабуть, під час бійки з кишені Віктора. Вона трохи розірвалася, з неї висипалася на підлогу маленька купка зеленуватого порошку.
Рішення прийшло відразу. Льоня нахилився, схопив її, підбіг до розчиненого вікна і викинув на вулицю. На нього здивовано поглядали товариші: вони ж не знали, в чому справа. Льоня у відповідь тільки махнув рукою:
— Все гаразд, хлопці!
Щось наче співало у нього всередині. Перемога, перемога! Більше ніколи не набридатиме йому Віктор Сумський! І все чисто розв’язалося, все, все!..
Він відчув легкий дотик до своєї руки. Це була Тамара. Вона співчутливо і вдячно дивилася на нього. Ледь чутно вона сказала, не соромлячись інших хлопців:
— Спасибі тобі… що ти заступився за мене. І я дуже боялася, що ти… — Вкрай сконфузившися, Тамара змовкла.
Але Льоня зрозумів її. Він кивнув головою:
— Віктор взагалі поганий хлопець. І давно вже треба було його…
Задзеленчав дзвоник. Та невже ж це кінець великої перерви? Так, у клас почали заходити хлопці й дівчата. Льоня повернувся, щоб іти до своєї парти. Але Тамара спинила його.
— Ось ти загубив… це ж твоє? — спитала вона.
І подала йому маленьку зелену книжечку з написом “
* * *
Коли ви прочитали цю повість, друзі мої, напевно, в декого з вас виникло запитання:
— Що то, зрештою, за ощадна каса часу? І як це вона дала Льоні Куценкові змогу зазирнути в його майбутнє? Та й чи можливо це взагалі?
Скажемо прямо: такої ощадкаси часу не існує і не може існувати. Це тільки вигадка автора, що хотів показати своїм читачам, як щільно пов’язане сучасне і майбутнє кожного з них.
Роблячи щось, ми частенько не задумуємося над тим, які наслідки може дати наш вчинок. А от Льоня Куценко наочно побачив ці наслідки, на власному досвіді переконався, що він, як і кожна людина, є господарем своєї долі. Хай то був тільки шматочок його долі, тільки невеличка частинка її, то все одно!
Старе прислів’я говорить: “Що посієш, те й пожнеш!”