Якось, коли ми закінчили денну роботу, до нас приїхали юрист і Поді Гама-рала. Юрист вийняв з кишені недільний номер газети і простягнув його мені.
— Ось прочитай, — сказав він, — тут написано про твого батька. Я приїхав спеціально для того, щоб повідомити тебе про це.
— Про батька? — вигукнув я і гарячково схопив газету.
— Дивись там, де оголошення.
Я читав, і серце в мене шалено колотилось:
Упалі Гінівелле!
Твій батько дуже захворів, і його життя в небезпеці. Він весь час марить і кличе тебе. У нього був тяжкий сердечний приступ, і лікар сумнівається, що хвороба минеться. Приїжджай швидше. Ми сподіваємось, що ти простиш нам те зло, якого, можливо, ми тобі завдали, і негайно приїдеш до свого тяжко хворого батька.
Твоя засмучена мачуха.
Я подякував юристу.
— А твоя рідна мати померла? — спитав він.
— Так, померла, коли мені було сім років.
— Я, здається, починаю тепер розуміти… І ти втік з дому?
— Втік.
— Що ж, мачуха ставилась до тебе погано?
— Ні, я просто люблю пригоди. Тому ми з Джінною й утекли.
— Це оголошення побачили в газеті мої діти. Вони просили переказати, що дуже співчувають твоєму горю. Наступного місяця вони розраховували приїхати до вас.
— Ми будемо дуже раді. Нехай приїжджають.
— Але ж ти повинен їхати до свого батька!
— Так, я поїду, але через два-три тижні повернусь.
Ми пригостили наших друзів смаженими кокосовими горіхами, плодами каджу і кавою з пальмовим цукром.
— А це хто? — спитав юрист, жуючи горіх і показуючи очима на Пунчі-махаттаю.
— Це Пунчі-махаттая.
— Пунчі-махаттая? — перепитав він і звернувся до нашого нового товариша: — А ти звідки, юначе?
— З Веллабоди.
— Он як? У мене у Веллабоді багато знайомих.
— Мого батька звали Лата Дунувіра.
— Отже, ти рідний внук шановного Дунувіри?
– Авжеж, що так, він мій дід, — підтвердив Пунчі-махаттая.
По дорозі до човна юрист розповів мені, що він чудово знає всю родину Пунчі-махаттаї. Батько його успадкував від діда Пунчі-махаттаї багатий маєток, але прогуляв його і помер жебраком. Повагавшись, юрист розповів також і про те, як Пунчі-махаттая пограбував сліпу жінку.
— Все це я знаю від нього самого, — промовив я. — Таким зробило його життя, та й батьки не привчили його в дитинстві до праці.
— Правду кажеш, — згодився юрист.
— А зараз, на мій погляд, він виправився, став чесним хлопцем.
— Якщо це так, то він перед тобою у великому боргу.
— Ну що ви!
Юрист сів у човна, і Поді Гама-рала відштовхнув його від берега.
— Упалі, ти коли поїдеш до батька? — спитав мене він, беручись за весла.
— Завтра вранці.
— Правильно. Що раніше ти поїдеш, то краще.
На світанку я вже прощався з своїми друзями. На очах Джінни бриніли сльози, а Пунчі-махаттая плакав, як мала дитина.
— Та я ж скоро повернусь, не пізніш як через два-три тижні, — заспокоював я хлопців. — А ви дивіться, не забувайте про діло, пильнуйте господарства.
— Мені б теж хотілось поїхати додому, — мовив Джінна.
— Будь ласка, можеш їхати, як тільки я повернусь.
— Ні, я хочу поїхати з тобою.
— Добре, іншим разом поїдемо вдвох, а Пунчі-махаттаї доручимо доглядати город.
На веслах сиділи Джінна і Пунчі-махаттая. Причалили ми до берега трохи північніше села, бо звідси було ближче до станції. Друзі почекали, поки я сяду в поїзд, і ще довго, після того як поїзд рушив, стояли на пероні.
Мій батько був хворий так тяжко, що лікар вважав його приреченим. Коли я ввійшов до нього в кімнату і він побачив мене, на очі йому набігли сльози, і він спробував був підвестись, щоб обняти мене. Але мачуха цього не дозволила: лікар заборонив батькові навіть рухатись.
— Синку мій, — ледве чутно прошепотів він, — як добре, що ти знову зі мною. Я ж бо так мріяв побачити тебе хоч перед смертю. А вона вже недалеко, я, мабуть, не проживу й тижня.
Серце моє краялось від болю, до горла підступили сльози.
— Я зараз же поїду в Галле, — рішуче промовив я, — і привезу тобі найкращого лікаря!
— Його лікує один дуже досвідчений лікар, — зауважила мачуха.
— Ні, треба привезти найкращого!
— Що ж, ти маєш рацію, — погодилась мачуха, — треба зробити все, щоб урятувати батька.
Вона встала і жестом запросила мене вийти з кімнати, але батькові не хотілось, щоб я залишав його.
— Як добре, синку, що ти приїхав. Я вже починав боятись, що не побачу тебе. А зараз мені навіть полегшало. Це мачуха запропонувала дати оголошення в газеті.
— Вона це розумно придумала. Мені привіз газету один юрист з Галле. Він якось приїжджав до нас із усією своєю родиною, і у нас з ним добрі стосунки.
— Так, все вийшло добре… А я, мабуть, не одужаю. В мене буває по кілька приступів на тиждень. Лікар вважає, що надій немає ніяких. Та я й сам це знаю.
— Я привезу тобі найкращого лікаря!
— Ні, не треба. Та й лікарі беруть за лікування дуже дорого. А тобі доведеться утримувати мачуху й брата, бо я їм майже нічого не залишаю. Останні два роки справи мої йшли кепсько, і ми витратили всі свої заощадження. Грошей у мачухи тільки розрахуватися з боргами. Все ляже на твої плечі. Скажи мені, в тебе є гроші?
— Є. За цей час я навчився їх заробляти. У нас велика ділянка землі, і ми досить вигідно продаємо врожай. Так що утримувати мачуху й брата я зможу.
Я вийшов з кімнати й зустрівся з мачухою. Вона з плачем кинулась мені на груди.
— Я вийшла, бо не могла більше витримати! Як добре, що ти тут! Зараз ми негайно все продамо і врятуємо батька!
— Ні, не треба нічого продавати. Я сплачу ваші борги, розрахуюся з лікарем і залишу вам на життя. Я дещо заробив, і грошей у мене вистачить.
— Синку, — промовила мачуха, схлипуючи і низько схиливши голову, — прости мене, якщо я коли-небудь зробила щось не так. Повір мені, я не хотіла, щоб тобі було погано. Так, я інколи тебе сварила, але тільки тоді, коли ти дуже вже сердив мене й батька. Прости мене, синку.
— Заспокойся, ти ніколи не зробила мені нічого поганого. А втік я з дому тому, що нам з Джінною захотілось зазнати пригод.
— Коли батько захворів, я була сама не своя, тому що не розшукала тебе й не умовила повернутись. Мене ж бо весь час мучила думка, що ти втік через мене. І ось уже тиждень, як я сплю не більше двох годин на добу. Батько наказує мені спати, але я не лягаю, передрімаю десь у куточку, хоч уже й з ніг падаю.
Я зрозумів, як боляче страждала мачуха через те, що я втік з дому, і відчув до неї глибоке співчуття. Коли я бачив її востаннє, мачуха була молодою й красивою, а зараз переді мною стояла стара жінка.
— Не муч себе даремно, — сказав я, — лягай і спи. А я посиджу біля батька.
— Ах, синку, мене змучили не безсонні ночі, а хвороба твого батька й думки про те, що я заподіяла тобі багато зла. А зараз я щаслива, бо ти простив мене!
— Нема чого прощати, ти не заподіяла мені ніякого зла!
Наступного дня я поїхав у Галле і привіз відомого спеціаліста із захворювань серця. Він уважно оглянув батька і звелів дотримуватись методів лікування попереднього лікаря. Я зрозумів, що він не приписує нових засобів тому, що вважає становище хворого безнадійним. Батько це теж чудово розумів.
За тиждень він помер. На похорон я витратив майже половину привезених з собою грошей. Дотримуючися звичаю, я запросив десятьох буддійських монахів і щедро наділив їх милостинею, щоб батькові добре повелося на тому світі. Від'їжджаючи назад на острів, я купив мачусі сорок метрів полотна і кілька саронгів та сорочок братові. Гроші, що залишились у мене після цього, я віддав мачусі, взявши собі лише дві рупії на дорогу. Мачуха довго не хотіла брати в мене гроші.
— Мені нічого не треба, — сказала вона. — Я вмію бути ощадливою і проживу на те, що в мене лишилось. Твоя підтримка й поради в першу чергу потрібні твоєму братові, не забувай про нього. А найкраще залишайся тут і живи з нами.
— Про брата я подбаю, буду допомагати йому й платити за навчання. Але їхати я повинен обов'язково, тому що господарство кинути не можу.
Доля моїх давніх друзів склалась по-різному. Ранадева був у селі, Ширипала поїхав до свого дядька і працював у нього в крамниці учнем, Дангадаса служив десь у торговій фірмі.
Мені було шкода Ранадеву. З того часу, як я втік з села, він пристав до зграї гуляк і нероб і зовсім розбестився. Проте останні два дні він майже не розлучався зі мною й з усіма подробицями розповів мені про всі витівки своєї нової компанії. Крім того, він розказав мені й про те, що поліція зовсім не збиралась заарештовувати нас, коли ми побили монаха Упасаку. Щоправда, монах поскаржився старості, але той відповів йому, що такими справами займається поліція. В поліцію Упасака не пішов, але казав усім, що староста, мовляв, не зважив на його скаргу через те, що Ширипала і Ранадева його родичі і він їх захищає. Коли монах заявився до старости втретє, той не витримав:
— І тобі не соромно бігати до мене з такими дрібницями? Хлопці зірвали у тебе кілька плодів каджу, а ти здійняв крик на всю околицю, йди, якщо хочеш, з своїми скаргами до їхніх батьків!
— Цей монах і досі на мене чортом дивиться, — закінчив Ранадева.
— Невже ще не забув?
— Та де там! Ой, і противний дід! Треба б залізти до нього в садок і обнести геть чисто все.
— Ні, Ранадева, це ти дарма. Він, звичайно, чоловік злий і жадібний, але все ж таки тоді ми з ним вчинили погано, а не він з нами.
Зрештою настав час їхати. Мачуха й брат довго обнімали і цілували мене, і моє обличчя було мокре від їхніх сліз.
— Прости мене, якщо я заподіяла тобі щось зле, — повторювала мачуха.
— Та ні, нічого лихого ти мені не зробила. Це я мучив тебе й батька.
Ранадева провів мене аж на станцію. Я ледве встиг на поїзд.
— Приїжджай до мене на острів, — запросив я його.
— Приїду й залишусь там назавжди, — відповів Ранадева.
Я зійшов на площадку вагона. Поїзд рушив. Ми ще довго махали руками один одному.
Ввечері я був уже у Поді Гама-рали. Переночувавши в нього, я вранці переплив човном через озеро і десь о дев'ятій був на острові.
Коли Джінна дізнався, що мій батько помер, він невтішно заплакав. Пунчі-махаттаї не було: він пішов по воду.
— Ну, як ви тут жили з Пунчі-махаттаєю? — спитав я Джінну.
— Я його навчив почім ківш лиха. Ти його не впізнаєш. Від його лінощів і сліду не лишилось. І ти знаєш, нікуди від нас він уже не поїде. Тепер ми з ним друзі. Дивись, он ті дві грядки він сам обробив, — відповів Джінна і показав мені на дві старанно скопані грядки.
— Отже, йому сподобалось працювати? Що ж, це добре, тепер нас троє.
— Ой, мало не забув. Минулого тижня сюди навідалось двоє з поліції.
— А чого їм тут було треба? — занепокоївся я.
— Вони сказали, що за їхніми відомостями на острові переховується карний злочинець, вбивця. Я відповів їм, що крім нас на острові ніхто не живе, в усякому разі ми нікого не бачили. Вони чули від Поді Гама-рали, що на острові тривалий час з'являвся якийсь дух, а після того, як ми приїхали, він зник. Вони походили, пошукали та й поїхали.
— А ти часом нічого не говорив Поді Гама-ралі про Бал-аппу?
— Ні, нічого.
— А Пунчі-махаттая що-небудь про нього знає?
— Ні, не знає.
— Може бути, що поліцейські приїдуть знову. Треба мати це на увазі. Мабуть, до них дійшли якісь чутки. Цікаво, Бал-аппу ще тут?
— Не думаю. Але це можна перевірити.
— Добре, згодом поїдемо до нього.
В цю хвилину прийшов Пунчі-махаттая. Він поставив глек з водою біля входу в печеру і ввічливо привітався зі мною. Я побачив, що він значно поздоровішав і зміцнів.
— Ти, я чув, став хлопцем хоч куди, — сказав я. — Працюєш не лінуючись. Що ж, давайте розчистимо нову ділянку землі. А гроші від продажу врожаю поділимо, і ти одержиш свою частку.
— Гроші? Навіщо вони мені? Адже я живу з вами, і мені нічого не треба.
— Значить, домовились. Я поклав руки на плечі своїх друзів, і ми пішли на берег озера. Там ми сіли на камені в затінку величезного коркового дерева. Його плоди плавали в каламутній воді біля наших ніг, і напоювали повітря солодкими п'янкими пахощами. Приємний вітерець пестив озеро, що дрімало під гарячим сонячним промінням, і лоскотав наші обличчя.
На озері маячіли рибальські човни. Одні, вже з рибою, поспішали до далекої пристані, що чорніла на протилежному березі, інші непорушно застигли на воді. Якийсь рибалка, стоячи на носі човна, готувався закинути сітку, а його товариш, сидячи на веслах, повільно веслував. Джунглі тяглися ген аж до обрію. Краєвид скидався на тонкий малюнок вугіллям на широкому блакитному полотні.
Неозорий простір неба, тиша, блакитна гладінь озера розбурхали раптом у мені тяжкі й печальні думки про покійну матір, про батька, що так недавно пішов від мене. З глибоким сумом згадав я й про мачуху. Як то вона доживе решту своїх днів? Її й брата міг підтримати тільки я.
— Джінна, друже, — сказав я, і голос мій затремтів. — Я повинен їхати до мачухи, і якомога швидше.
— Я поїду з тобою.
— Гаразд. А господарство догляне Пунчі-махаттая. Як, ти не побоїшся залишитись тут на кілька днів сам? — спитав я його.
Пунчі-махаттая обвів поглядом джунглі і озеро і відповів:
— Ні, не побоюсь. Тепер я нічого не боюсь — ні джунглів, ні диких звірів, ні диявола, ні людини! Я полюбив працю і навчився поважати товаришів. Я народився заново!