— Мені, пане господарю, нічого не треба, — відповідає папуга. — І все ж таки є в мене до тебе прохання. Якщо пообіцяєш виконати його, скажу яке.
— Що ж то за прохання? — спитав купець, — Я зроблю все, що в моїх силах, аби виконати його.
Тоді папуга й каже:
— В одній із країн, у Бенгалії, біля базару, є знамените поле. На тім полі росте розлоге дерево, а на дереві живе багато папуг. Ось я й прошу тебе: знайди те дерево й перекажи папугам моє вітання. І ще додай: «Мій папуга, що сидить у клітці, просить вам передати, що ви, мовляв, літаєте собі в лісах і садах, а про тих, хто в неволі, й не думаєте. Черстві у вас душі! Якщо ви не поможете їм, то вони так і згинуть у клітках!..» Добре запам'ятай, що папуги на дереві скажуть, і перекажеш мені слово в слово їхню відповідь. Оце і все моє прохання.
— Гаразд, я зроблю, як ти просиш, — відповів купець і вирушив у дорогу.
Коли купець приїхав до Бенгалії, він знайшов те поле, про яке йому розповідав папуга. Дивиться — серед поля і справді росте розлоге дерево, а на гіллі — тьма-тьмуща папуг.
— Агов, папуги! — гукнув купець. — Один ваш брат, що сидить у мене в клітці, шле вам вітання!
А тоді переказав усе, про що просив папуга. Та не встиг він мовити останнє слово, як усі до одного папуги попадали мертві на землю.
Купець від подиву аж рота роззявив. «От напасть, — думає. — Видко, це все друзі мого папуги. Як почули, що мій переказує їм вітання, то від розчулення й жалю попадали мертві».
Постояв купець над мертвими папугами, постояв та й вирушив, знічений, на батьківщину.
Як повернувся додому, то кожне з його рідні дістало подарунок. Купець усім привіз те, хто що просив.
Тільки папузі не привіз купець відповіді на його вітання. Мовчав, бо боявся засмутити його звісткою про смерть друзів.
Тоді папуга сам озвався:
— Господарю, чи ж переказав ти моє вітання папугам у Бенгалії? Чого ти мовчиш?
— Вітання твоє я переказав — мовив купець, — але відповіді не одержав.
Папуга дуже засмутився. А далі й питає:
— То хоч розкажи, що бачив на полі в Бенгалії.
Купцеві хоч-не-хоч довелося розповісти все, як було.
— Прийшов я на те поле, про яке ти казав. І дерево розлоге знайшов. А на ньому — тьма-тьмуща папуг. Та тільки-но я передав їм твоє вітання, як вони всі до одного попадали з дерева на землю мертві. Того я й не маю чого тобі переказати.
Не встиг він промовити ці слова, як папуга в клітці закинув голівку назад і впав, сердешний, мертвий.
Купцеві стало дуже шкода папуги. «І навіщо я розповів йому про смерть друзів?» — подумав він.
Та що вже поробиш?.. Узяв він папугу за лапку та й викинув геть у вікно.
А папузі тільки того й треба було. Пурх! — і полетів собі на волю.
Аж тепер купець збагнув, що дикі папуги попадали з дерева на землю не мертві. Вони лиш прикинулися мертвими, щоб навчити папугу в клітці, як вирватись на волю.
ПРО ЩО СПІВАЄ СОЛОВЕЙКО
Пролітав якось над річкою соловейко. Бачить — на березі росте кущ.
— Ой, який зелений кущ, який гарний кущ! — захоплено вигукнув соловейко. — Яка краса! Таких кущів я зроду не бачив!
І соловейко на радощах затьохкав-заспівав.
А що ж він мав робити? На те він і соловейко, щоб на радощах витьохкувати та виспівувати.
Наспівався соловейко досхочу й знов підлетів до куща. Дивиться — а на ньому ще й плід невеличкий висить.
— Ой, який плід, який плід! — захоплено вигукнув соловейко. — Який зелененький, який гарненький плід! Я зроду такого не бачив.
І соловейко на радощах знов затьохкав-заспівав.
А що ж він мав робити? На те він і соловейко, щоб на радощах витьохкувати та виспівувати.
Та ось до куща підлетіла якась невеличка пташка — сіренька, з білим хвостиком.
— Ану геть звідси! — обурено вигукнув соловейко. — Це мій кущ! Не сідай на нього й не дивись на його плід!
— Твій? — здивувалася пташка. — А чому це твій?
— Бо я його знайшов, я біля нього співав, і тепер він мій!
— Але ж не ти його посадив і виростив! — сказала пташка з білим хвостиком.
— То й що?! Ось я сяду на нього й сидітиму доти, доки плід доспіє, і я його з'їм.
Сіра пташка нічого не відповіла й полетіла собі. А соловейко сидів на кущі й ждав.
Нарешті з зеленого плода розквітла рожева квітка.
— Ой, яка квітка, яка квітка! — вигукнув соловейко. — Яка рожева, яка гарна квітка! Я такої квітки зроду ще не бачив.
І соловейко на радощах затьохкав-заспівав.
А що ж він іще мав робити? На те він і соловейко, щоб на радощах витьохкувати та виспівувати.
Так соловейко тьохкав, співав і все ждав, ждав, ждав. Йому, бідолашному, дуже хотілося, щоб плід поспів! Хотілося з'їсти його самому й нікому не дати, ні з ким не поділитися…
А то був не звичайний кущ. То був…
Та звідки соловейкові знати, що то був за кущ? Адже це знає тільки людина, бо вона — найрозумніша на землі!
І ось прийшов до куща селянин. Соловейко йому й каже:
— Не чіпай куща! Він мій, я не дам тобі сидіти біля нього й дивитися на рожеву квітку! А вже поласувати плодом — і поготів!
— Твій? — здивувався селянин. — А чому твій?
— Бо мій! Я його знайшов, я біля нього співав, і тепер він мій.
— Але ж не ти його посадив і виростив! — обурився селянин.
— То й що! Бачиш он ту квітку? З неї визріє плід, я його з'їм сам. І тобі не дам.
Та селянин був мудрий чоловік. Він тільки засміявся у відповідь.
— Ну що ж, — каже, — жди. Тільки затям: у житті багато чого такого, чого не можна з'їсти самому. І все ж воно заслуговує на твої чудові пісні.
Сказав так і пішов.
А соловейко все сидів, і ждав. Бідолашний не здогадувався, що кущ, на якому він сидів, — бавовниковий.
Спочатку з бавовника виростає брунька. Отож соловейко, побачивши її, подумав, що то плід. Потім з'являється рожева квітка, а далі — коробочка. Згодом коробочка лускається, і з неї вилітає бавовна, а вітер розносить її далеко-далеко на всі боки.
— Ой, плід доспів, доспів! — захоплено вигукнув соловейко, дивлячись, як довкола кружляють білосніжні пушинки. — Мій плід доспів, доспів! Який він гарний! Я такого зроду не бачив!..
І соловейко на радощах затьохкав-заспівав.
А що ж він іще мав робити? На те він і соловейко, щоб витьохкувати та виспівувати. Соловейко завжди соловейко — стомлений він чи голодний, сумний чи веселий. Він завжди співає. Соловейко — чудовий співець і завжди виливає душу в пісні.
О, як він співав! То була його найкраща пісня. Соловейко гадав, що нарешті збулася його мрія. Так, плід доспів, і він сам-один його з'їсть! Адже він стільки ждав, стільки ждав…
Нарешті соловейко доспівав свою пісню, підлетів ближче до коробочки й зазирнув у неї. І що ж він побачив? Коробочка була порожня!
— Порожня! — здивовано тьохнув соловейко. — Коробочка порожня! Порожня!..
І соловейко знову затьохкав-заспівав…
Але не від радощів, ні. Цього разу соловейко співав од горя.
А що ж він іще мав робити? На те він і соловейко… Він би плакав, ридма ридав, якби вмів. Та соловейко не вмів плакати, він умів тільки співати. Усе в нього виливалося в пісні — і радість, і горе, і сміх, і сльози.
— Порожня, порожня коробочка! — виспівував соловейко. — Безплідний кущ! Ти нікому, нікому не потрібний! Нащо тобі стояти тут, нащо жити на світі, коли ти нікому, нікому не потрібний!..
Тут прийшов селянин. Прислухався він до соловейкової пісні, всміхнувсь та й каже:
— Славна ти пташка, соловейку! Але ти помиляєшся. Поміркуй сам. Ти ось невеличкий, сіренький, з вигляду непоказний. Та краса твоя не в цьому, а в голосі. Спів твій зачаровано слухають і люди, й птахи, й звірі. Так і кущ. Його краса не в тому, що він дає смачні плоди, а в білосніжних пушинках — у бавовні. І народжується вона в коробочці. Тепер коробочка порожня, бо бавовна розлетілася по всьому світу. Бачиш мій одяг? Він теж із бавовни. І в інших людей одяг з бавовни.
Селянин пішов, а соловейко лишився сидіти на кущі. Він сидів і все думав, думав, думав. І хоч був він маленький та з вигляду непоказний, зате тямущий. Він усе зрозумів.
Соловейко радісно стріпнув крильцями, розтулив дзьобика й весело затьохкав-заспівав.
— О, який гарний кущ! Який чудовий! На ньому родять плоди, яких не можна їсти, але вони найкращі в світі! Кращі за найсмачніші ягоди! Бо вони потрібні всім, всім, всім!
Соловейко закинув свою невеличку голівку назад і все тьохкав, співав…
— Ні, ця коробочка не порожня! Ні! В ній народилися білосніжні пушинки! Вони прекрасні, як саме життя! Пушинки розлетілися по світу на радість усім, усім, усім!
А що ж соловейко мав робити? На те він і соловейко, щоб тьохкати-співати.
Відтоді соловейко ніяк не вгамується і все співає, співає, співає. Він хоче, щоб усі на світі — люди, птахи, звірі — знали, який чудовий у нього кущ. Бо в його коробочці народжуються білосніжні пушинки. Вони прекрасні, як саме життя.
— Найдорожче не те, що можна з'їсти, — співає соловейко, — а те, що потрібне всім, всім, всім!..
МЕТКИЙ ГОРОБЧИК
Знайшов якось горобчик горошину. Клюнув раз, клюнув другий — ніяк не розклює. Взяв він горошину в дзьоб і полетів до млина молоти. Та от біда: застрягла горошина в жорнах! Дістає її горобець і так, і сяк — нічого не виходить. Розсердився він та як крикне до млина:
— Ану віддай горошину!
А млин мовчить собі. Горобець мерщій до тесляра:
— Тесляре, тесляре, розламай млина, дістань мою горошину! А то що мені їсти? Як жити? Як голодному по білому світу літати?
А тесляр відповідає:
— Чи ти ба! Через горошину та млина ламати? Ану киш звідси!
Горобець — до раджі, жалітися.
— Раджо, раджо, покарай тесляра! Не хоче він млина ламати, не хоче млин горошини віддавати! А що мені їсти? Як жити? Як голодному по білому світу літати?
— Ну й дурний ти горобчик! — каже раджа. — Ану киш звідси! І чого ото цвірінькати! Через якусь горошину карав би я тесляра?..
Полетів горобець до рані — дружини раджі.
— Рані, рані! — просить. — Скажи раджі, щоб він покарав тесляра. Не хоче той млина ламати, не хоче млин мені горошини віддавати. А що мені їсти? Як жити? Як голодному по білому світу літати?
А рані й відповідає:
— Велике діло — горошина! Не буду я раджу турбувати.
Полетів горобчик до змії та й просить:
— Зміє, зміє, вкуси рані! Не хоче вона раджу турбувати, не хоче раджа тесляра карати, не хоче тесляр млина ламати, не хоче млин моєї горошини віддавати. А що мені їсти? Як жити? Як голодному по білому світу літати?
А змія й каже горобцеві:
— Горошину? Ти що — з глузду з'їхав? Дуже мені треба через якусь горошину рані кусати!
Знайшов горобець палицю та й ну благати:
— Палице, палице! Набий змію! Не хоче вона рані кусати, не хоче рані раджу турбувати, не хоче раджа тесляра карати, не хоче тесляр млина ламати, не хоче млин моєї горошини віддавати. А що мені їсти? Як жити? Як голодному по білому світу літати?
— Ба, горошина! — відповідає палиця. — Буду я через якусь горошину змію лупцювати! Іди геть!
Горобець — до вогню.
— Вогню, вогню! — каже. — Спали палицю! Не хоче вона змію набити, не хоче змія рані вкусити, не хоче рані раджу турбувати, не хоче раджа тесляра карати, не хоче тесляр млина ламати, не хоче млин моєї горошини віддавати. А що мені їсти? Як жити? Як голодному по білому світу літати? Вогонь і відповідає:
— Отакої! Щоб через якусь горошину палицю палити?
Горобець прилетів до моря:
— Море, море! Погаси вогонь! Не хоче вогонь палицю спалити, не хоче палиця змію бити, не хоче змія рані вкусити, не хоче рані раджу турбувати, не хоче раджа тесляра покарати, не хоче тесляр млина ламати, не хоче млин моєї горошини віддавати. А що мені їсти? Як жити? Як по білому світу літати?
Море й відказує:
— Дурний ти горобець! Велике діло — горошина! Хто ж через неї буде вогонь гасити? Лети собі геть!
Полетів горобець до слона та й просить:
— Слоне, слоне! Випий усе море! Не хоче воно вогонь гасити, не хоче вогонь палицю спалити, не хоче палицю змія побити, не хоче змія рані вкусити, не хоче рані раджу турбувати, не хоче раджа тесляра карати, не хоче тесляр млина ламати, не хоче млин моєї горошини віддавати. А що мені їсти? Як жити? Як по білому світу літати?
Слон як крикне у відповідь:
— Випити море?! Буду я через горошину море випивати! Геть з очей!
Горобець полетів у ліс. Просить ліану:
— Ліано, ліано! Обвийся навколо слона, задуши його! Не хоче він море випити, не хоче море вогонь погасити, не хоче вогонь палицю спалити, не хоче палиця змію набити, не хоче змія рані вкусити, не хоче рані раджу турбувати, не хоче раджа тесляра покарати, не хоче тесляр млина ламати, не хоче млин моєї горошини віддавати. А що мені їсти? Як жити? Як по білому світу літати?
А ліана й каже:
— Не буду я слона душити. Не варта того твоя горошина.
Тоді горобець — до миші:
— Мишо, мишо! Перегризи ліану! Не хоче вона слона задушити, не хоче слон море випити, не хоче море вогонь погасити, не хоче вогонь палицю спалити, не хоче палиця змію набити, не хоче змія рані вкусити, не хоче рані раджу турбувати, не хоче раджа тесляра покарати, не хоче тесляр млина ламати, не хоче млин моєї горошини віддавати. А як мені жити? Що їсти? Як по білому світу літати?
— Через горошину та ліану гризти? — відповідає миша. — Дуже мені треба!
Полетів горобець до кота:
— Котику, котику! Злови мишу! Не хоче миша ліану перегризти, не хоче ліана слона задушити, не хоче слон море випити, не хоче море вогонь погасити, не хоче вогонь палицю спалити, не хоче палиця змію набити, не хоче змія рані вкусити, не хоче рані раджу турбувати, не хоче раджа тесляра покарати, не хоче тесляр млина ламати, не хоче млин моєї горошини віддавати. А що мені їсти? Як жити? Як по білому світу літати?
А кіт саме був дуже голодний. Почув про мишу та й каже:
— Зловити мишу? Ану ходімо!
Миша як побачила кота, відразу й перелякалася.
— Котику, котику! — пищить. — Не лови мене, я перегризу ліану!
Ліана як побачила мишу, то й каже:
— Мишко, мишко, не перегризай мене, а обів'юся навколо слона й задушу його!
Слон як побачив ліану, то й затрубив:
— Ліано, ліано, не души мене, я все море вип'ю!
Море як побачило слона, то й зашуміло:
— Слоне, слоне, не випивай мене, я погашу вогонь!
А вогонь крикнув:
— Не гаси мене, море! Спалю я палицю!
А палиця стала благати:
— Не пали мене, вогню, наб'ю я змію!
А змія просичала:
— Не бий мене, палице, вкушу я рані!
А рані, як побачила змію, почала просити:
— Не кусай мене, зміє, я потурбую раджу!
І рані попросила раджу покарати впертого тесляра.
Раджа покликав тесляра, звелів розламати млина й дістати горошину. Що діяти бідному тесляреві? Розламав він млина й дістав горошину. Горобчик схопив горошину та й полетів по білому світу.
СПРАВЕДЛИВИЙ ВИРОК
Були собі три купці. Одного звали Білобородий, другого — Безбородий, а третього — Лисий. Вони й були такі. Купці як купці — скупуваті, хитруваті, до грошей охочі.
І мали купці комору, де зберігали крам — килими, шовки, сарі, дготі й таке інше. І дуже вони боялися злодіїв, понад усе на світі. Через це й найняли в комору сторожа, якого звали Ані.
Та купців підстерігала зовсім інша біда. В коморі завелися миші й почали їсти крам.
Тоді Білобородий, Безбородий і Лисий сказали сторожеві:
— Іди на базар і купи доброго кота!
— Нащо йти на базар? — відповів Ані. — Купіть мого кота.
— І скільки ж ти за нього хочеш? — питають купці.
— Та не дорого, — каже Ані. — По монеті за лапу.
Тоді Білобородий, найскупіший і найхитріший серед купців, питає:
— А в твого кота скільки лап — чотири?
— А скільки ж! — відказує сторож.