— Признавайся! — звелів цар. Ти справді знайшов у лісі неоціненний скарб? Так чи ні?
— О царю! — смиренно мовив дроворуб. — Вас підманули, не інакше! Хіба ж можу я, ваш покірний слуга, брехати вам?
— Гей! — гукнув цар сторожу. — Прив'яжіть, дроворуба до стовпа і приведіть його дружину. Коли вона підтвердить, що він таки знайшов скарб, ми скараємо цього брехуна на смерть!
Дроворуба прив'язали до стовпа, а дружину привели до царя.
— Дивись мені, — суворо попередив цар, — не думай брехати! Це правда, що твій чоловік знайшов скарб?
— Свята правда, пресвітлий царю! — злякано відповіла жінка. — Знайшов мій чоловік скарбі Це сталося вчора, після того, як пройшов золотий дощ, після того, як у воді повиростали великі-превеликі глеки!..
— Що?! — сердито вигукнув цар. — Який золотий дощ? Які глеки повиростали у воді? Чи ти при своєму розумі, жінко? Що ти верзеш?
— Правду вам кажу, достославний царю! — наполягала дружина дроворуба. — Так усе й було, як кажу!
— Женіть їх обох з палацу у три шиї! — аж почервонів від люті цар. — Ця жінка, певно, зовсім зсунулася з глузду!
— Таки правда ваша, царю! — погодився перший радник царя. — Вона не при своєму розумі!
— Слід було раніше про це здогадатися! — невдоволено буркнув цар. Повернувся та й пішов у свої царські покої.
РІПКА
Давно колись жив у маленькому селі старий селянин. Якось посадив він на полі, що сусідило з поміщицьким, ріпку. А поміщик незабаром пустив на поле селянина овечу череду. Вона потолочила, понівечила всі сходи, тільки якимось дивом уцілів один-единий росточок. Нікуди дітися селянинові — заходився він біля того росточка, доглядав його.
Та от настала зима, вдарили люті морози, а старий селянин наче й не думав викопувати ріпку. Лише навесні викопав її. А ріпка виросла велика-превелика.
І треба ж такому статися, що на той час через село проїздив володар округи зі своїм почтом. Паланкін, у якому сидів вельможа, несло аж восьмеро слуг. Коли володар побачив дідову ріпку в дворі, то дуже здивувався.
— Бути такого не може! — вигукнув він.
— Дива, та й годі! — підхопив почет.
— Ти мусиш послати це чудо нашому цареві! — мовив вельможа старому селянинові.
— А що ж я буду їсти? — спитав селянин.
— Як, ти хочеш з'їсти цю красуню-ріпку? — вражено вигукнув вельможа. — Ні, цьому не бувати! Подаруй ріпку цареві якомога швидше!
І вельможа сів писати цареві листа: мовляв, так і так, у вашій державі під захистом закону та справедливості вродила величезна ріпка, жоден з підданців негідний мати собі таку ріпку; отож прийміть од людини, яка її виростила, скромний дарунок.
Цар утішився, прочитавши послання, хоч і не знав до пуття, що він робитиме з такою величезною ріпкою. Та все ж подарунок прийняв. Вельможу цар винагородив, підвищивши в чині, а селянина — грішми.
Царські слуги забрали дідову ріпку й понесли в царські хороми, а старий селянин стояв серед двору, розгублено дивлячись на гроші. З'їсти їх він не міг, купити щось теж не міг — царський дарунок!
А поміщик, що колись витолочив селянинове поле, втратив спокій і сон, бо йому теж хотілося чимось заслужити царської ласки. «І пощастило ж, кому не треба! — заздрісно думав він про селянина. — Таке багатство дістав за якусь ріпку! Що б його подарувати цареві від себе, аби заслужити його високої ласки?»
Думав він, думав, аж поки надумався. Пішов до вельможі, який колись порадив піднести цареві ріпку, дав йому грошей і попросив написати послання цареві.
Прочитавши послання, цар згадав про ріпку, яка була йому зовсім ні до чого, і подумав, що йому знову хочуть підсунути непотріб.
Коли поміщик постав перед царем, той суворо спитав його:
— Ну, кажи, чого прийшов?
— О пресвітлий царю, — шанобливо схилився в уклоні поміщик, — я привів вам у дарунок свою доньку.
Цар дуже зрадів, коли побачив молоду та гарну дівчину.
— А тобі, — вдоволено мовив він поміщикові, — я подарую напрочуд коштовну й рідкісну річ. Їй просто ціни немає!
Він ляснув у долоні. Слуги внесли величезну ріпку й поклали перед поміщиком. Хоч як був поміщик прикро вражений, усе ж не міг виказати свого невдоволення. Довелося йому забрати ріпку з собою. Вдома він викинув її на помийницю.
А селянин, побачивши, що його ріпка гниє на поміщицькому задвірку, вигукнув:
— Які ж дурні ці поміщики та царі! Не знають навіть, на що годиться ріпка!
І він став ще ревніше працювати на своєму полі.
ЖАДІБНІСТЬ ДО ДОБРА НЕ ДОВЕДЕ
Водному селі над морем жив селянин, такий завидющий, такий жадібний, що годі іншого такого пошукати. Якось заманулося йому кокосових горіхів; узяв він рупію й подався на базар. Зайшов до першої-ліпшої крамнички та й питає продавця:
— А почім твої горіхи?
— По чотири ани, — відповів той.
— А ти часом не знаєш, де є дешевші горіхи?
— Он поруч, у сусідній крамничці. Там вони по три ани.
Скнара зрадів і побіг туди, але й там передумав купувати, бо хотілося знайти ще дешевші горіхи. Він довго тинявся по базару, аж поки здибав крамничку, де горіхи продавалися по одній ані.
— А скажи-но, друже, — мовив скнара до продавця, — чи не дають десь тут кокосових горіхів задарма? А то жаль усе-таки витрачати на них свої кровні гроші!
— А он, бачиш, на березі моря ростуть кокосові пальми? Іди й рви собі тих горіхів, скільки душа забажає, — відповів продавець. — От і будуть вони тобі задарма!
Невимовно зрадівши, скнара помчав на берег моря, знайшов найвищу кокосову пальму, заліз на самісінький вершечок і вчепився в найбільший кокосовий горіх. Щосили тягне його до себе, але той тримається міцно: не зірвеш. Скнара напружився й ще раз смикнув горіх до себе. Знову не зірвав, зате зірвався з гілки сам і завис у повітрі, вчепившись у кокосовий горіх.
На щастя, неподалік погонич саме вів слона, і скнара гукнув до нього:
— Заради всього святого, врятуй мене! Підведи сюди свого слона, стань йому на спину й зніми мене! Я дам тобі за це аж десять рупій!
Погонич підвів під пальму слона, заліз йому на спину і вже хотів зняти скнару, як слон зненацька рушив з місця. Погонич ухопився за ноги скнари — і вони обоє зависли в повітрі над морем.
— Благаю тебе, міцніше тримайся, не відпускай горіха! — розпачливо гукав погонич. — Я тобі дам цілу сотню рупій!
Почувши це, скнара знетямився з радості. «Ого, — подумав він, — ото матиму грошей! Та це ж сотні й тисячі кокосових горіхів! А я чогось учепився в нещасний один-однісінький горіх! Нащо він мені, та ще й такий нікудишній!»
Подумав так скнара, і пальці його самі собою розтиснулися. Обоє — скнара та погонич — полетіли вниз і шубовснули в море.
Так вони й потонули, бо жадібність ніколи до добра не доводить.
ХТО ПРО СЕБЕ БАГАТО ДБАЄ…
Один раджа хоч і був молодий, але дуже часто хворів. Покликав він якось свого візира та й питає:
— І чого це я так часто нездужаю? Бережу себе як можу, завжди тепло вдягаюся, їм смачно, в негоду з дому не виходжу… І все марно! Нема такого дня, щоб я не застудився. То кашляю, то мене лихоманить і трясе, то ще щось… Чого б це?
— Хто про себе багато дбає, той клопіт має, — мудро відповів візир. — Як не віриш, я тобі це доведу.
І візир попросив раджу піти з ним за місто.
В полі зустріли вони пастуха. Цілий день той, одягнений сяк-так, пас худобу просто неба, мок під дощем, мучився від спеки й холоду, їв тільки черствий хліб, запиваючи джерельною водою, а ночував у курені з гілок та листя.
От візир і каже раджі:
— Бачиш, як живе цей пастух, як він бідує?! А спитай його, чи часто він хворіє.
Раджа послухався ради. Розпитався в пастуха, чи той часто застуджується, чи трясе його й лихоманить, чи ломить у крижах.
— Ніщо мене не трясе й не ломить! — засміявся пастух. — До спеки й холоду я, пане, змалечку звик. Тим-то мене тепер нічого й не бере.
Дуже здивувався володар і каже до візира:
— Цей пастух, мабуть, незвичайний чоловік. Він такий здоровий і міцний, що йому не страшні ні спека, ні холод.
— Поживемо — побачимо, — відповів візир.
І запропонував раджі запросити пастуха пожити в них у палаці.
Раджа згодився.
Став пастух жити в царському палаці. Слуги коло нього ходили, як коло малої дитини, добре вдягали, смачно годували, в спеку і в холод не давали виходити на вулицю, пильнували, щоб пастуха не протягло і щоб він не промочив у дощ ніг. Одне слово, очей з нього не спускали.
Так минуло кілька місяців.
Якось візир наказав добре полити кам'яний двір холодною водою й привести пастуха.
Пастуха залишили у дворі на цілий вечір, і він промочив собі ноги. Життя в царському палаці його зманіжило, і він занедужав.
Довго хворів пастух, ледве видужав. Став худий, блідий і змарнілий. Побачив його в палаці раджа — і очам своїм не повірив. Йому розповіли, що приключилося з пастухом.
Замислився раджа. «Промочив ноги й отак перехворів? — дивувався він. — Невже такий міцний чоловік міг застудитися в мокрому дворі?»
— Дозволь тобі нагадати, володарю, — сказав візир, — що цей чоловік, колишній пастух, кілька місяців жив тут, як справжній раджа. Від холоду й вологи він одвик. Тепер ти й сам бачиш: ніщо не дається даром. Той, хто живе багатим життям, рідко буває здоровий. Зате вбоге, тяжке життя часто дає людині міцне здоров'я. Навряд чи пастух схоче лишатися у нас далі. Ні, він повернеться в поле. За все треба платити, а мати все не можна. Тож доводиться вибирати. В тебе ось — багатство й слабість, в нього — злидні й здоров'я. Ти боїшся покинути багатство, щоб стати здоровим. То, може, пастух вибере здоров'я?
Так воно й сталося. Пастух знехтував розкішним життям у царському палаці задля тяжкого, проте здорового життя в полі.
ХТО НА ЧУЖЕ ЗАЗІХАЄ
Був собі один хитрий лихвар. Прийшов він якось до селянина й каже:
— Колись твій батько позичив у мене сто рупій. Він помер, а боргу не віддав. Оддавай тепер гроші ти!
А селянин той жив бідно, від батька йому дістався у спадок тільки клапоть пісної землі, буйвіл та плуг.
— Нема в мене грошей, — відповідає селянин. — Почекай, поки я зберу рис, продам і поверну батьків борг.
Та лихвар не відступався:
— Не хочу я ждати! Як не маєш грошей, то заберу в тебе буйвола й плуг!
— Як же я оратиму землю без худобини й плуга? — питає бідолашний. — Зглянься наді мною, пане!
— Ну гаразд, — каже лихвар. — Знай мою добрість. Запишу я тобі на тиждень буйвола й плуг, ори. Але за це ти віддаси мені потім два мани[1] рису.
Нічого робити селянинові — мусив згодитись. Зорав він свій клапоть, посадив рис.
Настала пора збирати врожай. А в селянина і серпа немає. Пішов він до лихваря, просить серп позичити. Лихвар і каже:
— Я добрий, для бідних людей мені не шкода нічого. Бери серп. Але за це даси мені ще один ман рису.
Мусив селянин і на це пристати.
Віддав він лихвареві з урожаю три мани рису, і лишилася в нього тільки невеличка мірка зерна.
От зібрався селянин зварити собі рису. Аж диви — знов лихвар на порозі.
— Мені здалося, — каже він, — що в тебе неправильні ваги. Мабуть, не все ти мені віддав.
— Ох, пане, пане, — відповідає селянин, зітхнувши. — Як не можна з каменю витиснути води, так і з мене вже немає чого взяти. Бачиш цю мірку? Це все, що в мене залишилося. Навчи мене, як тепер на білому світі прожити.
— Ох-ох-ох, — і собі зітхнув підступний лихвар. — Наше багатство — від бога Рами. Це він усе нам дарує. Знайди його — і він тобі допоможе.
Зібрав селянин у дорогу решту рису й вирушив шукати Раму. Ішов, ішов і зустрів брахмана[2].
«Цей, напевно, знає, де Рама! — подумав він, зрадівши. — Спитаю його!»
Спочатку селянин одсипав брахманові частину свого рису. А потім питає:
— Скажи мені, будь ласка, де знайти Раму?
Але брахман сховав подарований рис і мовчки пішов своєю дорогою. Згодом зустрів бідняк ще одного брахмана. «Може, — думає, — хоч цей щось скаже». Віддав брахманові частину рису та й каже:
— Скажи мені, будь ласка, де побачити Раму?
Та й цей святий отець сховав дарований рис і, нічого не відповівши, подався далі.
Ішов селянин іще день. Надвечір побачив край дороги старця. Шкода йому стало голодного чоловіка, і він оддав старцеві решту рису.
— Доброта сторицею відплатиться, — мовив старець. — Куди лежить твій путь, чоловіче добрий?
Селянин похилив голову й каже:
— Я шукаю Раму, але ніхто не хоче показати мені до нього дорогу.
— Шукаєш Раму? А навіщо він тобі, чоловіче добрий?
— Хочу спитати, що мені робити, аби не померти з голоду. Бо майже весь мій урожай забрав лихвар.
— У тебе добре серце, — каже старець. — Ти не пожалів для чужої людини останнього рису, і я тобі допоможу. Знай: я — чарівник. Ось тобі мушля. Дмухнеш у неї — і будь-яке твоє бажання збудеться. Але запам'ятай: перш ніж дмухнути, треба вклонитися на схід.
Сказав так старець і зник. А біля ніг селянина лишилася мушля. Бідняк, хоч і не вірив у таке щастя, вклонився на схід, схопив мушлю, дмухнув у неї й вигукнув:
— Хай переді мною з'явиться тонга, запряжена буйволом!
Не встиг він вимовити ці слова, як перед ним стала новенька тонга, а в неї був запряжений міцний буйвіл.
Сів бідняк на тонгу та й поїхав у своє село. Коли він минав двір лихваря, той від подиву аж рота роззявив.
— Де ти все це взяв? — гукнув він. — Мабуть, украв! Треба посадити тебе в холодну!
— Що ви, пане! — злякався селянин. — Мені поміг чарівник. Він дав мені ось цю мушлю і сказав: «Дмухнеш у неї — і матимеш усе, чого забажаєш». Ось звідки тонга й буйвіл.
Жадібного лихваря взяла заздрість. Ще б пак — у його руки саме пливло багатство!
Другого дня він простежив, коли селянин виїхав у поле, прокрався до нього в хатину й забрав мушлю.
Прибіг лихвар додому, дмухнув у мушлю та як крикне:
— Хай у мене буде сто буйволів і сто слонів!
Але перед ним не з'явився жодний буйвіл, жодний слон. «Мабуть, я погано дмухнув», — подумав лихвар. Він щосили дмухнув у мушлю й закричав:
— Хочу мішок золота!
Але перед злодієм не з'явився мішок золота.
Дмухав лихвар у мушлю цілий день і кричав цілий день. То одне вимагав од мушлі, то друге, то п'яте, то десяте. Але жодне його бажання не збулося. Селянин забув сказати, що треба на схід уклонитися, перш ніж дмухати в мушлю…
Настав вечір, настала й ніч, а лихвар усе дмухав та дмухав. Як зійшло сонце, лихвар знов прибіг до селянина та й каже;
— Ось твоя мушля! Однак вона не виконує моїх бажань. Я її віддам тобі за однієї умови: ти проситимеш у мушлі для мене вдвічі більше того, що братимеш собі.
І лихвар почав багатіти з дня на день. Попросить селянин у мушлі десять рупій — у лихваря з'являється двадцять. Забажає селянин два мани рису — в лихваря вже чотири.
І так у всьому. Та лихвареві цього було мало. Тепер він уже знав, що треба ще й на схід уклонитися, перш ніж просити щось у мушлі.
Не раз намагався він поцупити мушлю, не раз пробирався до селянина в хатину, коли той ішов з дому. Та селянин був уже навчений і завжди носив мушлю з собою.
Так минуло багато місяців. Настав час збирати новий урожай. Та налетів вітер-суховій, і рис на полях поліг.
Прийшов селянин на своє поле, дивиться — жати буде нічого. Тоді вклонився він на схід, дмухнув у мушлю й попросив:
— Хай через усе поле потече глибокий і чистий струмок!
Як попросив — так і сталося.
А через поле лихваря потекли два такі самі струмки.
Селянин поклав біля струмка мушлю, а сам нахилився до води напитися. Аж тут краєм ока побачив: до мушлі поповзом підкрадається крізь високу траву лихвар.
Селянин уклонився на схід, дмухнув у мушлю й прошепотів:
— Нехай до вечора одне моє око перестане бачити!
І тої ж миті лихвар осліп не на одне — на обидва ока! Та все одно він повз до мушлі, простягав руки. Але він не бачив, куди повзе, і впав у струмок. Упав та й потонув.