Важко й уявити, яку огуду понесли тепер на Честера наші «добрі християни»— Честер же якось сказав, що Біблія вимагає тлумачення. Вони вигадували про нього бозна-які нісенітниці (наприклад, що у нього є позашлюбні діти!); а коли Честер доводив, що це наклеп, казали: нічого, для боротьби з таким негідником придатні всі засоби.
Вони були абсолютно переконані у справедливості своєї позиції; ще б пак, вони ж обстоювали божу справу! Честерові дали відкоша, і про місце в парламенті годі було й думати.
Лист, де повідомлялося про цю катастрофу, прийшов саме коли ми снідали, і на сніданок була копчена риба,— Честера потім ще багато років поспіль нудило від самого вигляду тієї риби.
Звичайно, зовні він аж ніяк не виказав свого розпачу. Честер був дуже гордою людиною і зневажив би себе, якби якась тимчасова прикрість змогла вибити його з сідла; раптовий приплив роздратованості й неврівноваженості Честера можна було пояснити хіба тим, що він на той час застудився. Честер виступив з кількома промовами на користь висунутого кандидата. Навіть молився за його успіх, тобто просив усевишнього благословити акт свободи й справедливості.
І ось тоді вперше після нашого весілля він улаштував у нас вдома молитовне зібрання, а після нього — те, що він охрестив (якщо вдатися до Гулдового виразу) «генеральною інвентаризацією душі».
Такі «інвентаризації», або «очищення душ», систематично практикувалися у парафіян церкви на Фор-стріт. Цю сакральну акцію, щось на зразок аутосповіді, годилося здійснювати лише на самоті; той, хто молився, називав усі свої гріхи та провини й давав обіцянку надалі їх не повторювати.
Цим разом Честер, слід гадати, осудив себе (хоч мені того й не сказав) за надмірне честолюбство й ненажерливість, а надто за те, що полюбляв пудинги, які були йому шкідливі. Він почав частіше поратись у саду; обідаючи, відмовлявся від зайвої порції і попросив мене — заради нього — кинути палити, на що я залюбки погодилася, бо приохотилась до сигарет зовсім недавно і не мала від них особливої радості. Тітонька Леттер теж мало не скаженіла, коли я брала в руки сигарету, хоч сама смалила їх по півсотні на день; вона дотримувалася погляду, що жінкам палити не личить, крім того, це псує колір обличчя. Якби мені вистачило глузду й тактовності зрозуміти очевидне,— оцю її пристрасть смоктати сигарети,— (я тоді тільки глузувала з її манії, бачивши в ній характерний приклад тітоньчиної непослідовності й деспотизму!), то мусила б поставитись до родички з деяким співчуттям, бо це зайвий раз свідчило, що сама тітонька давно вже й забула мріяти про гарний колір обличчя, перестала дивитись на себе як на жінку, цуралась своєї статі і навіть вважала її прикрим недоліком.
22
Увесь цей час,— я вже казала,— Честер був дуже пригнічений і неспокійний, що спонукало його до ще більшої побожності. Не слід забувати, що Честер і справді був людина побожна і завше боявся (може, тому, що нікому більше ніякі спокуси не загрожували) низьких людських інстинктів та виваженого мирського шанолюбства. Гадаю, саме тому, що Честер на ту пору (після краху його планів) був особливо покірливий, він і запропонував запросити Джіма до нас в Орчард, коли ми одного чудового дня почули, що той уже в Англії.
Щиро кажучи, спершу я його не зрозуміла. І подумала було, що він дивиться на все з погляду громадської вигоди. Й заперечила:
— Досить з нас того, що Джім житиме поруч, у Палм Коттеджі; особисто я зроблю все, аби з ним не зустрічатись.
— А як ми пояснимо, чом капітанові Леттеру відмовлено від дому? — запитав він.
— Ти про плітки?
Це його зачепило; Честерові, природно, спало на думку (і то було цілком характерно для нього), що комусь є діло до того, як ми приймемо Джіма (ніде правди діти, довкола нас не вгавали пересуди,— гадаю, ми ще й не все знали!); він докірливо подивився на мене (у таких випадках Честер ширше звичайного розтуляв очі й зводив угору брови) і з сумом у голосі відповів (він і справді ненавидів плітки), що тут слід зважати не на пащекування, а дбати про звичайну людську доброту й родинні обов'язки.
— Про це свого часу слід було подбати самому Джімові,— трохи стривожено мовила я. («Чи не збирається він знову стати в позу? Йому що, хочеться ще однієї лілмутської драми?») — Я, в кожному разі, не бажаю його бачити після того, що він тоді собі дозволив.
Але Честер заперечив (відчувалося, наскільки він захоплений своєю ідеєю, на обличчі в нього навіть з'явивсь отой його «благородний» вираз), що відтоді минуло вже цілих три роки.
— Невже, Ніно, ти весь час таїла в душі злобу проти нього?
— Не про це мова,— відповіла я,— справа тут дуже тонка, між нами виникли дуже напружені взаємини, і винен у тому лише він один.
— Так,— трохи поміркувавши, згодився Честер.— Це було недобре з його боку. Проте, як на мене, саме тому й слід зробити все можливе, щоб забути колишні образи й нарешті порозумітися.
Я спитала, чи ж розуміє він, як важко примусити Джіма усвідомити те, що не відповідає його власним переконанням?
— Я знаю,— відказав Честер,— тобі це нелегко далося. Можливо, я вимагаю від тебе забагато. Та все одно краще забути минуле. Краще передусім для тебе. Нам однаково доведеться з ним зустрічатися, якщо він житиме так близько. А от якби ми запропонували йому зупинитися у нас...
— У нас? — майже панічно скривилася я.
— Сміливе рішення майже завжди буває найкращим. А в такій ситуації, як у нас, і поготів.
— Ну от,— сказала я собі,— знов його давній викрут,— противлення злу довірою. Маємо втримати Джіма від лихих вчинків, зв'язавши його по руках і ногах своєю вірою в те, що він не здатний на лихе.
І тут, ніби вгадавши мої думки, Честер додав (втім, може, він і справді їх прочитав):
— Головне, не забувай,— на долю твого Джіма випало багато втрат і випробувань. Ми перед ним у боргу. Мені буде дуже, дуже неприємно, якщо ми не поставимось до нього зі співчуттям.
Честер сказав це сумним і «розчуленим» тоном, і я вмить збагнула, ні, відчула, що він таки має рацію, і моя дріб'язковість мене прикро вразила. Мені стало соромно за себе. Благородний Честерів жест ще раз показав, що йому властиві не лише поза й фанфаронство, а й справжня гуманність,— адже зумів він побачити, що Джім у скруті, а мені це й близько на думку не спало.
А візьмімо оце його «противлення злу довірою» (трюк, що його часто закидали Честерові, посилаючись на його девіз «вірте людям»)! Що це значить? Чи лише те, що Честер думав так насправді? Людям треба вірити. Можливо, він і користався з цього, коли це здавалось йому найвигіднішим ходом, але вірив він щиро принаймні за тих часів.
Тому я відразу ж сказала:
— Ти маєш рацію, крім того, Джім дуже хворий. Напиши йому листа.
Але Честер заперечив, що написати повинна я.
— Він буде здивований тим, що ти передоручила це мені, так ніби у нас тут різні позиції, ніби я збираюсь провадити якусь політику.
Я погодилась і, почуваючи себе трохи винною перед Джімом, відразу ж послала йому від нас обох щире й тепле запрошення.
І це вмить дивовижним чином подіяло на всіх нас. Існують незначні на перший погляд речі (відкрила я для себе), що мають здатність впливати на нас дуже благодійно, наприклад, шляхетний і водночас трохи ризикований вчинок («сміливий», коли вдатися до Честерового слова). Почуваєш себе так, ніби ти негадано (скажімо, за сніданком) вихилив келих шампанського чи доволі ризиковано побився об заклад і можеш або чимало виграти, або чимало програти.
Відіславши листа, ми відразу ж відчули в собі заряд нової енергії і почувалися, можна сказати, оновленими. Я навмисне поїхала до Екзетера, а це далеченько, купити фіранки та японські віяла для вітальні й диванні подушки для моєї кімнати; тітоньці Леттер спав на думку новий план — влаштувати Джіма помічником управителя у Слептоні (з Бакфілдського проекту вийшов пшик: Боб заявив, що змушений буде от-от продати маєток,— знайшов, бач, привід, щоб не пустити туди Джіма). А Честер переплюнув самого себе на мітингу у Чорлоку, де назвав лендлордів дітогубцями.
Честер і Гулд почали свої атаки на лендлордів ще кілька місяців тому, бо,— пояснювали вони,— тепер, коли війні надходить кінець, треба знайти новий об'єкт для критики замість генералів та воєнного кабінету. А що Бінг його звільнив, то Честерові тепер уже ніщо не заважало всмак гудити своїх колишніх клієнтів (місцевих сквайрів). І, природно, що дужче він їх лаяв, то дужче вони його обурювали.
І це було небезпідставне обурення, бо на ту пору селяни жили в страшенних злиднях, а у великих родинах діти пухли з голоду. Отож Честерове обурення, дарма що моє критиканське «я» схильне було вважати це спритним політичним ходом (я неодноразово чула на наших асамблеях балачки про необхідність нової «наступальної акції», навіть антивоєнна партія вдавалась до таких хижацьких метафор),— отож Честерове обурення направду було щире; а спритність (наслідок життєвого досвіду) полягала тільки в тому, що він вибрав належний об'єкт для нападу, тобто цього разу не школи (бо ж у нас, крім учителів, по суті, ніхто освітою не цікавиться), і не пияцтво, а злидні, які не подобаються нікому, а найменше — біднякам.
Втім, на Честера й тут люто напали. І хто? — жменька мільйонерів та економістів! — за те, що він сказав: злидні — нещастя, яке можна відвернути; його назвали безвідповідальним демагогом, що будить в людях марні надії,— у людях, яким і без того живеться нестерпно.
Честерові нерідко закидали, ніби він може змусити навіть самого себе повірити у все те, що відповідає його власним бажанням, заговорити самого себе.
Але це вже одна з тих «правд», яких я категорично не сприймаю, бо вони слушні лише потроху, а в цілому камуфлюють істину; насправді ж Честерова фантазія підкидала йому щомиті по кількасот належних «істин», і йому неважко було спинитись на тій, яка «відповідає» його інтересам. Зрозуміло, що зараз (навчений гірким життєвим досвідом), він буде дуже обережний у виборі того, на що, як то кажуть, робити ставку.
І якщо деколи складається враження, що Честер занадто впертий у своїх принципах, причиною цього, на мою думку, було саме буяння Честерової уяви та фантазії. Він жив у такому карколомному шаленстві блискучих ідей, що це навіть самого його нерідко лякало (немов дитину на веселому карнавалі, яка потрапила поміж масок і монстрів), і він одчайдушно хапався за першу-ліпшу соломинку (цебто принцип), хоч би якою вона була.
А боротьба з бідністю завжди була його політичним кредо (так само як і «свобода», «мир» або «загальна рівність»). Одверто кажучи, коли він («накручуючи» себе перед черговою виборчою кампанією) показав мені у Тарбітоні кілька ветхих халуп і розповів про бідах, що там мешкали, я теж украй обурилась, бо й не можна було не обуритись. Отже, кажучи про дітогубців, Честер саме так і думав (хоч це й звучало жахливо стосовно до старенького майора Фрієра чи мого кузена Слептона, людей лагідної вдачі і по-своєму талановитих).
Цей його виступ мав неабиякий успіх (він викликав загальне обурення і був надрукований у «Морнінг пост»), і я давно вже не бачила Честера таким натхненним, як того дня, коли приїхав Джім.
23
Джім відмовився від мого запрошення, пославшись на давнішу обіцянку спинитись у тітоньки Леттер; однак, звичайно, моя пропозиція розтопила нашу відчуженість, і він прислав нам дуже теплу відповідь, де писав, що з величезною радістю пообідає з нами у день приїзду.
І Честер вітав його так палко (довго тиснув і не відпускав його руку), що я навіть злякалася, коли б часом Джім не кинув якої шпильки. Заспокоїлась я, тільки побачивши, що Джім (на хвильку розгубившись) відповідає Честерові з не меншим ентузіазмом. Обидва вони цілком скидалися на двох братів з якоїсь старої мелодрами, що зустрілися по довгій розлуці. Та коли я була схильна вбачати у цій зворушливій зустрічі щось комічне, то лише з тієї причини, з якої і раніше ставилася скептично до драматичних молитов Честера: боялась розчулитись і не хотіла, щоб мене навертали на «шлях істини». Але я так і не змогла залишатися спокійною,— мене вразило і навіть збентежило те, як помітно Джім змінився.
Чому мене так уразили зміни, що сталися з Джімом за ці три роки, які він провів на фронті, постійно ризикуючи своїм життям, і які змусили його відмовитись від військової кар'єри? Пояснити це можу тільки тим, що доки ми молоді, нам і на думку не спадає, ніби хтось може змінитись (ми часто говоримо — «він — чи там вона — увійшли в новий період життя»,— так, ніби вони вийдуть з нього, як виходить поїзд з тунелю,— точнісінько такими ж, якими вони були раніше); тож я все дивилась і дивилась на Джіма, наче бачила його вперше в житті.
Його й справді було дуже важко впізнати. Він поголив вуса, і рот у нього став зовсім інший,— не войовничий, не задерикуватий, як раніше, а радше здивований. Джім так схуд і пожовк, що навіть ніс у нього набрав іншої форми, став тонкий і звабний, а очі ніби трохи побільшали й здавалися блакитнішими, ніж були. Виглядав він тепер куди старшим, та головне крилося не в цьому: він справляв враження зневіреної людини. На обличчі в Джіма часто виникав той вираз, який буває у людей подібної вдачі, коли вони гадають, що на них ніхто не дивиться,— вираз тривожної заклопотаності, наче з ними щойно сталося щось дуже важливе, і тепер їм треба збагнути, що саме.
План відносно Слептона йому, здається, сподобався.
— Авжеж, це не Бакфілд, і я ніколи не захоплювався полюванням на оленів, та над цим варто поміркувати,— звісно, якщо старий дасть мені пристойну платню.
— Це було б чудово — ти житимеш зовсім близько від нас.
— Ніна за вами скучила,— сказав Честер.
— Дивно,— почав був Джім, та зразу ж перевів розмову на свою майбутню роботу, розводячись про те, як можна вдосконалити працю на фермах.— Я міг би попросити в нього десять відсотків комісійних. Мушу розплатитися з боргами, а цього не зробиш на мої жалюгідні п'ятсот фунтів у рік.
Джім (і це ще один доказ того, як він змінився за ці роки) дуже картав себе, що змарнував так багато тітоньчиних грошей (вона не тільки повністю спорядила його, коли він ішов до війська, але й три, коли не чотири рази сплачувала його борги, їх загалом набралося добрих дві тисячі фунтів!) і зауважив, що неодмінно все їй поверне.
— Власне, якби не ця клята шкапина, що прийшла останньою (ішлося про стару кобилу на перегонах, яку Джім придбав рік тому, бажаючи трохи розжитися), я розплатився б з нею ще минулої зими. Та це тільки зайва причина того, чому кузен Порті (Слептон) має дати мені добру пайку.
Й одразу ж, як ми лишилися самі,— а це сталося швидко, бо Честер; який мав звичку хвилюватися через дурниці, побіг дивитись, як подають обід— Джім сказав мені:
— Отже, ти не заперечуватимеш, коли я житиму поблизу вашого «гніздечка»?
— Ти сам знаєш, мені це буде радість (хоч мені, щиро кажучи, було трохи моторошно). А тобі не шкода лишати армію?
— Це найкраще, що я міг для себе зробити. Та й досить уже доїти тітоньку Леттер. Вона цілком на мілині.
— Ти ж не винен, Джіме, що у твоєї коняки виявивсь такий гандж.
— Так, але я мав би пам'ятати про своє безталання.
— Це правда, тобі майже ніколи не щастило.
— Ото ж бо й воно, а я, дурень, ніколи цього не враховував.
24
Перше ніж я встигла здивуватися, почувши, що гордий Джім визнав себе дурнем, прибіг Честер з повідомленням: обід на столі. Він і досі не міг звикнути до того, що про обід доповідає служниця. Цебто, йому здавалося просто безглуздим, коли вона це робить після того, як він особисто за всім простежив, і навіть зазирнув у кухню, з'їв на пробу ложку супу й переконався, що страва не захолола.
За обідом Джім майже не говорив зі мною, вони з Честером балакали про війну, і той проявив увесь свій артистизм і привабливість, проте віскі все одно Джімові не налив. І коли той, забувшись, відповів покоївці (яка запитала Джіма, що йому налити, імбирного пива чи лимонаду), що він краще випив би віскі з содовою, Честер рішуче заявив: у цьому домі алкоголю не вживають. Він перепрошує, але це правило ні для кого не може бути порушене.