На мій подив, Честер сказав, що помітив це, і що він теж не має сумніву: мітинг зірвано за ретельно розробленим планом.
Я хотіла була сказати, що для людей, у котрих на фронті рідня (один з моїх кузенів загинув у перші ж дні війни, а всього тиждень тому прийшла звістка, що поранено Джіма), така бурхлива реакція — річ цілком природна, вони не можуть спокійно слухати, як при них ображають армію. Та я цього не сказала, добре знаючи, що Гулд відразу ж брутально мене переб'є, а Честер запідозрить у «класовій змові».
Так уже було, наприклад, коли мені почали приходити листи від Джіма (потрапивши до госпіталю, Джім почав писати всім родичам досить цікаві листи, розповідаючи про зворотний бік війни), і я читала їх Честерові (щоб його не мучила цікавість — про що ж там написано); якось він сказав:
— Ніяк не втямлю, який йому сенс лаяти уряд.
І переконати його в тому, що Джім просто писав, як думав, без будь-якого наміру, було неможливо. А згодом я почула вже від містера Гулда:
— Я чув, офіцери провадять агітацію і вимагають поповнень.
Я відповіла, що листуюся хіба що з одним офіцером (котрий до того ж лаяв не уряд, а більше свого полковника); але він тільки кинув на мене пильний погляд, ніби кажучи:
— Авжеж, так я вам і повірив, усі ви заодно.
І він таки переконав Честера, ніби справжня мета Джіма як офіцера — поповнити армію солдатами, а у такий спосіб — збільшити й свої шанси на підвищення в чині. Мені здавалося, такі люди, як Гулд, тільки те й робили, що підкладали дров у багаття; Честер і без того вбачав у всьому самі лише інтриги. Я люто ненавиділа Гулда, але, свідома його лихої вдачі, була з ним особливо обережна. Розуміючи, що він найближчий Честерів приятель, я казала собі приблизно таке: «Хай ніхто не зможе закинути Честеровій дружині, що вона віднаджує від нього друзів».
Однак, незважаючи на всі мої добрі наміри (а може, й тому, що я була молода та недосвідчена), я одного разу не стрималась і в ці тривожні після чорлокського скандалу дні затіяла сварку, яка навіки зробила Гулда моїм заклятим ворогом.
16
На той час Гулдові було років під сорок, він посідав значне місце в євангелістській общині, його знали як вправного проповідника й голову кількох найважливіших тарбітонських комітетів, зокрема, комітету захисту бурів. То був низенький на зріст чоловічок, дуже худий, з червоним обличчям, довгою шиєю, довгим носом і тупим підборіддям (тітонька Леттер казала, що обличчя в нього — наче в того гусака), кучерики на голові примхливо стирчали вгору, ніби їх виштовхнула з черепа якась диявольська сила. І здавалося, ця сила нуртує в ньому безугавно. Навіть коли він сидів, відчувалось; як йому важко «тримати себе в руках».
Батько його був дрібний тарбітонський крамар, також вельми побожний (але гидкий і хитрий дідуган, якого не раз ловили на брехні й обважуванні покупців, а якось він навіть трапив до в'язниці за темні діла з дівчатками); мізерна батькова крамничка стояла ген на краю Тарбітона. Але два роки тому він відійшов від справ, і його синок прикупив собі ще дві дуже солідні крамниці, одну в центрі на Гай-стріт, а другу в Чорлоку.
Ті бакалійні крамниці (обидві прибуткові) він купив почасти на Честерові гроші, тобто на мої; хоч я й погодилась на таке вигідне вкладення капіталу (Гулд платив нам десять відсотків), мені це було неприємно, бо я знала, що така комерція їх дужче поєднає. Справді, відтоді Гулд став частіше бувати в нас і поводився зі мною досить нечемно,— вдавав, ніби мене й зовсім не існує.
Того вечора після мітингу він, звичайно, був у піднесеному стані. Хвалив Честерову промову й знову повторював, що то був найкращий його виступ, особливо все, що стосувалося армії.
— А таки допекло! І тут, знаєте, почалося таке! Саме те, що треба Лілмутові! Але як добре, що в залі виявився репортер з Лондона: вперше лондонська газета надсилає сюди репортера! Слухайте, а може, їм хто натякнув, що торі планують зчинити тут бучу?
Я спитала, що саме сказав Честер про армію, і Гулд, дивлячись на мене своїми булькатими собачими очиськами (у нього були трохи вирячені очі і завше такий нахабний вигляд, ніби він хотів сказати: «Що, вам не подобається? Чхав я на це!»), відповів:
— Він назвав їх убивцями й боягузами, такі вони й є.
Я промовчала, бо дуже розгнівалась, а ще тому, що моя перша, критична половина, чекала, що відповість на це Честер.
— Вбивці і боягузи,— повторив Гулд,— а їхня церква їх благословляє.
Раптом, цілком несподівано для себе самої, я спитала, як він дізнався, що існувала змова. Якщо скандал викликали Честерові слова, то при чому тут змова?
Почувши це, Гулд страшенно розлютився і сказав, що про існування змови знають усі, і йому давно відомо, що я хочу віднадити його від нашого дому, і надійде час, коли Честер зрозуміє, хто йому справжній друг. І, набундючившись, вийшов з кімнати.
Я відразу ж звернула Честерову увагу, що сварку, якщо це взагалі можна так назвати, почала не я, та він лише відповів:
— Так то воно так, але він знає, що тобі не до вподоби його відвідини.
Це була правда, тож я ще дужче розсердилась:
— Мені не до вподоби інше — усі ці його балачки про змови і те, що він тягне тебе в Лілмут. Ти ж чудово розумієш, що там пахне куди більшим скандалом.
Честер нічого мені не відповів, мабуть, вагався. Але наступного дня лондонські газети мало не зацькували його, називали зрадником і вимагали його арешту. Гулд прибіг привітати Честера і сяяв, як переможець,— бо Честер став тепер «політичним діячем національного масштабу». Лілмут, кричав він, тепер його головний шанс, поворотний пункт у Честеровому житті.
Я сказала, якщо Честер поїде до Лілмуту, його заарештують. Але Гулд заволав: «Так навіть краще!», і Честер (побачивши, як мене обурює ця словесна еквілібристика) швидко додав:
— Ти сама бачиш, Ніно, ми не маємо права дбати тільки про самих себе... Справа тут надто серйозна. Ця війна — злочин.
І коли нарешті, по тому як Гулд пішов, я нагадала Честерові, що він дав слово начальникові поліції не влаштовувати мітингу в Лілмуті, Честер тільки відповів:
— Авжеж, бо в мене й на думці нема нічого такого там влаштовувати.
— Але ж ти знаєш, що він мав на увазі.
— Я знаю інше: його єдина мета — заборонити нам вільно висловлювати свої думки.
І от саме тієї миті, коли мені подумалося, що Честер неодмінно знайде якийсь привід, аби зламати слово, він раптом змінив тон і сказав:
— Ти, либонь, гадаєш, ніби я бачу в кожному інтригана лише тому, що сам інтригую на кожному кроці?
Я вже зазначала, що Честер нерідко практикував такі несподівані повороти, щоб збити мене з пантелику, і, як правило, це йому вдавалося. Не встигла я заперечити, як він вів далі:
— Хто тобі сказав, що змови нема? Їм навіть не треба змовлятись. Це само собою зрозуміло — вони починали у вашій «джентльменській» школі.
І я побачила, що обличчя йому знову вкрилося потом, він був такий лютий, аж ледве міг говорити. Підійшовши до мене впритул так, ніби хотів мене вдарити, він процідив:
— Те, що ти називаєш духовною спільністю, насправді лише дотримання правил гри.
І, мов обпечений, вибіг з кімнати,— як робив це завжди, коли не міг стриматись; він ненавидів мене за те, що я бачила його у такому непривабливому стані, охопленого істерикою та люттю. Хіба могла я після всього того обвинувачувати його у хитрощах та ошуканстві, коли Честер направду відчував, що оточений самими хитрунами й ошуканцями?
Звичайно, своїми вибриками він хотів збити мене з пантелику, замилити мені очі, проте лють його була непідробна, а всі його підозри — справжні підозри. Я навіть не могла тоді з певністю сказати, була та його істерика напускною чи ні,— Честер дійсно не здатний був подолати себе самого. Рясний піт на його обличчі був непідробним, і ненависть до «моїх джентльменів» — непідробною ненавистю.
Я не мала права навіть образитись на ту його нестриманість; якщо він усе це справді почував, його слід було б пробачити. Більше нічого я не могла йому сказати, і цим він до певної міри теж користався.
17
Не знаю, чи варто розповідати в подробицях історію лілмутського скандалу, про який сьогодні, очевидно, вже мало хто пам'ятає. Коротко кажучи, існувала домовленість, що Честер, Гулд і два члени комітету на захист бурів поїдуть до Лілмута і чорним ходом потраплять на мітинг, присвячений діяльності африканських місій (їм залишать місця у президії). Потім Честер встане і, виголосивши кілька слів про корисну роботу цих місій, порівняє їх з діями уряду, що розв'язав війну, тобто виголосить справжню антивоєнну промову.
Як відомо, їхній замір здійснився навіть краще (чи, може, гірше), ніж вони планували. Я знаю це, оскільки бачила все на власні очі. Честер заборонив мені туди їхати — боявся скандалу. Та я й сама спершу не хотіла,— принаймні таке було моє попереднє рішення.
А вирішила так я не тільки тому, що вся ця інтрига була мені неприємна вже на самому початку; чимало важив тут і вислів мого давнього друга майора Фрієра,— якось він запитав мене в яхт-клубі:
— А ви, я чув, стали вже справжньою радикалкою?
Звісно, я почала заперечувати (цей закид мене мало не образив),— нічого подібного, я взагалі байдужа до політики. Та він лише сумно посміхнувся й додав:
— Але, я гадаю, то цілком природно, якщо ви вийшли заміж за людину з їхнього кола.
Ці його слова мене навіть образили. Та водночас душу оповила тривога. Я раптом реально зрозуміла, як тісно я «пов'язана» зі світом політиків, як істотно хвилює мене останнім часом коли не сама політика, то її вплив на Честерові погляди й настрої (от хоч би ці його нав'язливі ідеї про «класову» ворожнечу). І дійшла висновку, що майор до певної міри мав рацію — мене справді «несе» у вир політичної боротьби.
Це було жахливе відкриття. Я всім єством відчула, що непомітно й мимоволі змінилась (адже тривога моя була непідробна), що з мене помалу ліплять іншу людину.
Ось чому я тоді так боялася будь-яких політичних ускладнень (це була одна з причин моєї антипатії до Гулда), ось чому вирішила не мати нічого спільного з лілмутською змовою.
І справді, я дуже зраділа, коли тітонька Леттер (вона була прихильницею місій і допомагала скликати це зібрання) запропонувала мені поїхати з нею в Лілмут. Це давало мені змогу зайвий раз показати, як твердо я вирішила ні в що не втручатись. І я сказала — гаразд, я охоче з нею поїду, мені треба дещо купити там на зиму.
Коли ми туди приїхали, я попрощалася з тітонькою і майнула по крамницях,— купити собі зимову сукню й вовняну білизну Честерові (взимку він натягав на себе багато теплих речей, бо завжди мерз,— хоча цьому важко було повірити, дивлячись на його рум'яне обличчя).
Я приміряла сукні, а мене не полишала думка: «Вся ця афера — суцільна ганьба, низький і підлий трюк. Якщо його там уб'ють, він сам буде винен. Нічого й жаліти, так йому, й треба. Не мотузком же мене, зрештою, прив'язали до Честера!» Та чимдалі мені ставало якось не по собі, здавалося, ще трохи — і я зомлію. В моєму серці стинались у двобої якісь незбагненні почуття, і я вже була нездатна навіть вибрати Честерові білизну (ба навіть сукню для себе). Нарешті я вийшла з крамниці на вулицю, бажаючи трохи пройтися пішки, глянути на море й ковтнути свіжого повітря. Увагу мою раптом привернула афіша на ліхтарному стовпі, де говорилося про збори, і все досі притлумлюване рвонулося з мене назовні й понесло вперед, наче могутня хвиля нікчемну тріску. Я стрімголов помчала туди, де вже мали початися збори, вкрай налякана тим, що не потраплю, та мені, хвалити бога, вдалося не тільки пропхатися всередину, а навіть знайти стільця десь іззаду в темному закутку, між двома знайомими молодиками: один був тарбітонський різник, другий — бакалійник з Гулдової крамниці. Обоє вони повелися зі мною дуже ввічливо, навіть більше — приязно й шанобливо.
Коли збори розпочалися, Честерів стілець на сцені ще не був зайнятий (вони з Гулдом побоювалися, чи не сидітимуть в залі шпики з поліції, згодом з'ясувалося, вони й справді — на наше з Честером щастя — там були). Та ледве-но встиг священик-баптист мовити кілька слів про ту роль, яку відіграє в Африці християнська релігія, як із задніх дверей вийшов раптом Честер і, пройшовши через усю сцену, сів на своє місце. Звісно, всі зразу ж звернули на нього увагу (не маю сумніву, що так і було задумано), і залою прокотилася хвиля шепоту.
— Це той,— переповідали люди один одному,— що назвав наших солдатів убивцями і здійняв оту жахливу колотнечу в Чорлоку.
Відразу в повітрі, як то кажуть, запахло грозою; справді, було саме так, ніби після спалаху блискавки чекаєш удару грому. Якась жінка позаду стиха зойкнула: «Не може бути!»,— на неї зразу ж цитьнули десятків зо два голосів,— наче хвиля тихо прошаруділа по всипаному галькою березі.
Однак тепер я вже рішуче поклала собі не хвилюватися, хоч би там що.
«Все це робиться лише з однією метою — збити людей з пуття. Ні, вони таки дуже невисокої думки про людську природу! Ганьба! Ганьба й бридота!» — міркувала я, з кожною хвилиною ненавидячи Честера все дужче й дужче.
По тому, як він сидів — гордовито, не рухаючись, міцно стиснуті на колінах руки (він завжди стискав отак руки, щоб вони йому не тремтіли від хвилювання),— я бачила, що нерви у нього були вкрай напружені. «Він тільки вдає, ніби любить мир і правду, а сам накручує себе як тільки може (принаймні і не намагається взяти себе в руки), аби наговорити якомога більше бучних і фальшивих слів та наплутати лиха». Жінка позад мене гукнула ще щось, якийсь чолов'яга з гальорки цитьнув на неї, прокотилася ще одна хвиля шепоту, і я полегшено зітхнула, коли місіонер нарешті скінчив свою доповідь.
Та Честер несподівано зірвався з місця, ніби його підкинуло, й заговорив, і голос йому так затинався від хвилювання, що мені мимоволі з острахом подумалося — він от-от усе переплутає чи зіб'ється з думки. Однак Честер уже тоді вмів не просто, як то кажуть, давати собі волю, а й керувати своїм натхненням; думки його летіли так прудко, що він ніби плив на вершечку хвилі, не поринаючи у темну глибінь плутанини.
В таких випадках він уже забував будь-яку обережність і запалювався ще дужче. Того вечора він почав з гострого нападу на уряд. Вислів його про те, що уряд продав свою совість за золото колоній, згодом, у трохи зміненому вигляді, набув широкого розголосу. (Нещодавно я побачила цю фразу в підручнику історії: «Англія продала Христа за золото Йоганнесбурга!»). А ще, коли не помиляюсь, він назвав наших солдатів катами на службі у Понтія Пілата.
Проте нічого цього я вже не чула, бо ледве встиг він розтулити рота (і я можу в тому поклястися!), як у залі зчинився лемент; не минуло й хвилини, як у різних кінцях її вже спалахнула колотнеча. Люди (у більшості своїй то не були хулігани, хоча серед прибічників Честера та його ворогів нерідко траплялися невиховані молодики) зусібіч дерлися на сцену, і Честер уже боронився від двох юнаків (на вигляд цілком пристойних клерків чи прикажчиків у чорних охайних костюмах), які намагалися зіпхнути його в оркестрову яму.
З тих, що сиділи поруч зі мною, мало хто лишився байдужий, жоден не всидів на місці. Здебільшого глядачі позривалися зі своїх місць і волали: «Боягузи!», «Звірі!», «Геть зрадників!», «Викиньте їх за двері!»
І що досі ніяк не вміщається мені в голові — я теж (про це мені потім розповіли, сама я нічого такого не пам'ятаю, та й, щиро кажучи, довго не йняла віри!) пронизливо верещала: «Боягузи!», і навіть: «Убийте їх!» Мабуть, ішлося про тих, які били Честера; як там не є, а він, аж ніяк не велет, був там один проти добрячої сотні.
Якби не ті ідіотські вигуки (принаймні так мені потім пояснювали) і якби я не вискочила на стільця, на мене ніхто б не звернув уваги; а після того мене зразу впізнали й з ревом вчепилися в мене. Не пам'ятаю, з чого все почалось і як скінчилося. Пригадую лише одне: я лечу сторч головою з стільця, і тіло моє рвуть на шматки сотні людських рук.