Леся Українка
КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДIЯ
В тридев'ятiм славнiм царствi, де колись був цар Горох,
є тепер на господарствi мудрий пан, вельможний Ох.
Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень борода, знає край i вдовж, i вширшки, i кому яка бiда.
Чи хто правий, чи неправий, чи хто прийде сам, чи вдвох, - всiх приймає пан ласкавий, тiльки треба мовить: "Ох!"
На зеленому горбочку спершу вiн людей приймав, потiм сiв у холодочку, звiдти голос подавав.
А як з ранку та й до ранку стали люди обридать,
Ох зробив собi землянку,
Оха бiльше не видать.
Але хто те мiсце знає, де трухлявий пень i мох, той приходить i волає або й тихо каже: "Ох!"
Хоч би навiть ненароком теє "ох!" промовив ти, знай, що вилiзе те боком, - ворiття вже не знайти!
Бо затягне з головою трясовиця мохова i з душею ще живою пiд землею похова.
Пiд землею ж там - палати, де вольможний Ох сидить, гарнi, пишнiї кiмнати, срiбло-злото скрiзь ряхтить; дорогiї самоцвiти, наче зорi, миготять, скрiзь заморськi дивнi квiти, по клiтках пташки сидять; золотiї грають рибки в кришталевих скриньочках; i ведмедi ходять дибки в рукавичках, жупанках.
Враз тебе там обморочать блиск i пахощi мiцнi, попугаї заторочать приказки якiсь дивнi.
I безглуздi очi втупить в тебе рибка, мов чига…
Тут ведмедiв гурт обступить, кожен лапу простяга, - той бере тебе за руку, той торкає за плече; боронь боже ворухнутись! - кров одразу потече.
Бо крiзь бiлi рукавички враз проб'ються пазурi гачкуватi, мов гаплички, - так i вп'ються, мов щурi.
Тож, коли вже раз попався, - наче в пастку бiдна миш, - то сиди, мов прикувався, не рушай, мовчи та дишi
Вийде Ох: "Вiтай в гостинi!
Чи волiєш нам служить?
Чи волiєш, може, нинi головою наложить?"
Скажеш: "Я служить не згоден", - зараз цок тебе в лобок, якщо ти носить не годен рукавички й жупанок.
Стань на службу - подарують рукавички й жупанець, привiтають, пошанують, - тiльки ж там тобi й кiнець!
Вiчно будеш пробувати у пiдземному дворi, бiльш тобi вже не видати анi сонця, нi зорi.
Де торкнешся - всюди брами пiд замком та пiд ключем…
Десь далеко хтось часами озивається плачем.
Спiв на плач вiдповiдає, плач на спiв, так без кiнця…
Кажуть, бранка там ридає, жде юнака-молодця; коло неї там жар-птиця спiвом душу потiша, та сумна мiцна темниця, смутна в дiвчини душа.
Якби хтiв їй волю дати хто з хоробрих юнакiв, мусить перше розрубати сiмдесят ще й сiм замкiв…
Вже вам казка обридає?
Що ж! хто має кладенець, хай замки тi розрубає, - буде казочцi кiнець!
[7.III 1906]
КОНВАЛIЯ
Росла в гаю конвалiя
Пiд дубом високим,
Захищалась вiд негоди
Пiд вiттям широким.
Та недовго навтiшалась
Конвалiя бiла, -
I їй рука чоловiча
Вiку вкоротила.
Ой понесли конвалiю
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.
Ой на балi веселая
Музиченька грає,
Конвалiї та музика
Бiдне серце крав.
То ж панночка в веселому
Вальсi закрутилась,
А в конвалiї головка
Пов'яла, схилилась.
Промовила конвалiя:
"Прощай, гаю милий!
I ти, дубе мiй високий,
Друже мiй єдиний!"
Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квiточку зiв'ялу
Кинула додолу.
Може, й тобi, моя паяно.
Колись доведеться
Згадать тую конвалiю,
Як щастя минеться.
Недовго й ти, моя панно,
Будеш утiшатись
Та по балах у веселих
Таночках звиватись.
Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квiточку зiв'ялу,
Залишить байдуже!..
[Волинь, 30/Х 1884]
НА РОКОВИНИ
Вiрш присвячено Т. Г. Шевченку.
Не вiн один її любив, вiддавна Україну поети славили в пiснях, немов "красу-дiвчину".
Вiд неї переймали смiх, i жарти, i таночки,
її байки, немов квiтки, сплiтали у вiночки.
Той в нiй давнину покохав, той мрiю молоденьку.
Вiн перший полюбив її, як син кохає неньку.
Хоч би була вона стара, сумна, змарнiла, бiдна, для сина вiрного вона
єдина, люба, рiдна; хоч би була вона слiпа, калiка-недорiка, - мов рана ятриться в ньому, любов його велика.
Вкраїна бачила не раз, як тiї закоханцi надвечiр забували все, про що спiвали вранцi, i, взявши дар вiд неї, йшли до iншої в гостину; вони не знали, що то є любити до загину.
Вiн перший за свою любов тяжкi дiстав кайдани, але до скону їй служив без зради, без омани.
Усе знесла й перемогла його любовi сила.
Того великого вогню i смерть не погасила.
КРАСО УКРАЇНИ, ПОДОЛЛЯ !
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Онде балочка весела,
В нiй хорошi, краснi села,
Там хати садками вкритi,
Срiбним маревом повитi,
Коло сел стоять тополi,
Розмовляють з вiтром в полi.
Хвилюють лани золотiї,
Здається, без краю, - аж знову
Бори величезнi, густiї
Провадять таємну розмову.
Он ярочки зелененькi,
Стежечки по них маленькi,
Перевитi, мов стрiчечки,
Збiгаються до рiчечки,
Рiчка плине, берег рвучи,
Далi, далi попiд кручi…
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!..
ПОДОРОЖ ДО МОРЯ
(Посвята сiм'ї Михайла Ф. Комарова)
I
Прощай, Волинь! прощай, рiдний куточок!
Мене вiд тебе доленька жене,
Немов од дерева одiрваний листочок…
I мчить залiзний велетень мене.
Передо мною килими чудовi
Натура стеле - темнiї луги,
Славути красної бори сосновi
I Случi рiдної веселi береги.
Снується краєвидiв плетениця,
Розтопленим срiблом блищать рiчки, -
То ж матiнка-натура чарiвниця
Розмотує свої стобарвнiї нитки.
II
Далi, все далi! он латанi ниви,
Наче плахти, навкруги розляглись;
Потiм укрили все хмари тi сивi
Душного диму, з очей скрився лiс,
Гори веселi й зеленi долини
Згинули раптом, як любiї сни;
Ще за годину, i ще за хвилину
Будуть далеко, далеко вони!..
Щастя колишнього хвилi злотистi
Час так швидкий пожира, мов огонь, -
Гинуть тi хвилi, мов квiти барвистi,
Тiльки й згадаєш: "Ох, милий був сон!.."
III
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Онде балочка весела,
В нiй хорошi, краснi села,
Там хати садками вкритi,
Срiбним маревом повитi,
Коло сел стоять тополi,
Розмовляють з вiтром в полi.
Хвилюють лани золотiї,
Здається, без краю, - аж знову
Бори величезнi, густiї
Провадять таємну розмову.
Он ярочки зелененькi,
Стежечки по них маленькi,
Перевитi, мов стрiчечки,
Збiгаються до рiчечки,
Рiчка плине, берег рвучи,
Далi, далi попiд кручi…
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!..
IV
Сонечко встало, прокинулось ясне,
Грає вогнем, променiє
I по степу розлива своє свiтлонько красне, -
Степ вiд його червонiє.
Свiтлом рожевим там степ паленiє,
Промiнь де ллється iскристий,
Тiльки туман на заходi суворо синiє,
Там заляга вiн, росистий.
Он степовеє село розляглося
В балцi веселiй та милiй,
Ясно-блакитним туманом воно повилося,
Тiльки на хатоньцi бiлiй
Видно зеленую стрiху. А далi, - де гляну, -
Далi все степ той без краю,
Тiльки вiтряк виринає де-не-де з туману;
Часом могилу стрiваю.
В небi блакитнiм нiде нi хмаринки, -
Тихо, i вiтер не вiє.
Де не погляну, нiде нi билинки,
Тиха травиця лелiє…
V
Великеє мiсто. Будинки високi,
Людей тих - без лiку!
Веселую чутно музику.
Розходяться людськiї лави широкi,
Скрiзь видно ту юрбу велику.
I все чужина! ох, бiда самотному
У мiстi широкiм!
Себе почувать одиноким!
I добре, хто має к багаттю чийому
Склонитися слухом i оком.
Тож добрiї люди мене привiтали
В далекiй країнi,
Там друга в прихильнiй дiвчинi
Знайшла я. I моря красу споглядали
Не раз ми при тихiй годинi.
На тихому небi заблиснули зорi,
Огнi запалали
У мiстi. Ми тихо стояли,
Дивились, як ясно на темному морi
Незлiченнi свiтла сiяли.
VI
Далi, далi вiд душного мiста!
Серце прагне буять на просторi!
Бачу здалека - хвиля iскриста
Грає вiльно по синьому морi.
А у тую недiленьку рано
Синє море чудово так грає,
Його сонечко пестить кохано,
Красним-ясним промiнням вiтає.
Що бiлiє отам на роздоллi?
Чи хмариночка легкая, бiла
Геть по небi гуляє по волi?
Чи на човнi то бiлi вiтрила?
В морi хвиля за хвилею рине,
Море наче здiймається вгору,
А склепiння небеснеє синє
Край свiй ясний купає у морю.
Свiтло там простяглося вiд сходу, -
Очi вабить стяга та iскриста;
Корабель наш розрiзує воду -
I дорога блакитно-перлиста
Зостається широка за нами,
Геть далеко розкочує хвилi,
Що сердито трясуть гребенями,
Наче гривами огирi бiлi.
А здалека, отам на заходi,
Срiбнокудрiї хвилi кивають, -
Нереїди при сонячнiм сходi
Промiнь раннiй таночком стрiвають..
I танцюють химерно та легко, -
Ось близенько вже видно ту зграю,
Аж iзнов одкотилась далеко,
Геть бiлiє в туманному краю…
Море, море! Без краю просторе,
Руху повне i разом спокою!
Забуваю i щастя, i горе -
Все наземне, - з'єднатись з тобою
Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нiчого на свiтi,
Тiльки бачить осяйну долину
I губитись в прозорiй блакитi!..
VII
Ой високо сонце в яснiм небi стало,
Гаряче промiння та й порозсипало,
По хвилях блакитних пливе човен прудко.
От i берег видко! прибули ми хутко.
Ой вже сонечко яснеє та стало на межi,
Освiтило акерманськi турецькiї вежi.
Сi круглiї вежi й високiї мури -
Страшнi та суворi, непевнi, понурi,
I скрiзь у тих мурах стрiльницi-бiйницi,
При вежах тих сумнi "темнiї темницi".
В сих темницях колись нашi та приймали горе,
Слали думки крилатiї через синє море…
У темних темницях нема нi вiконця,
Не видко з них свiтла нi ясного сонця!
А свiт такий красний, хороший, розкiшний!
Пiд ясним промiнням лиман такий пишний.
Його хвиля край берега ясно так синiє,
А дедалi ледве-ледве, мов туман, лелiє…
Глянуть на лиман той, - втiшається око!
Колись його хвилi вкривались широко
Тими байдаками, легкими чайками,
Що плили на сей бiк та за козаками:
Швидко рiдних визволяти козаки летiли…
За мурами високими вороги тремтiли…
Славо, наша згубо! славо, наша мати!
Тяжко зажуритись, як тебе згадати!
Кров'ю обкипiла вся наша давнина!
Кров'ю затопила долю Україна.
Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!
Де подiлась наша воля, слава наша смутна?
Все мина!.. Вiд слави давньої давнини
Лиш зостались вежi та нiмiї стiни!
Де ходили лютi турки-яничари,
Там пасуться мирнi овечок отари…
Де полягла козацькая голова думлива,
Вирiс там будяк колючий та глуха кропива.
Виросла там квiтка у темницi, в ямi,
Ми її зiрвали, - нехай буде з нами!
Квiтка тая, може, виросла з якого
Козацького серця, щирого, палкого?..
Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
Що вернеться з його серця квiтка на Вкраїну?.
Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,
У цiлому замку немає нi духа,
Коло брами тiльки мiнарет тоненький,
Там курiнь приладив вiвчар молоденький.
Та в куренi-мiнаретi вiвчаря немає -
Он вiн з вежi високої на дiл поглядає.
З високої вежi вiвчарику видко,
Як котяться хвилi лимановi швидко,
А далi зникають у синьому морi…
Вiвчарика погляд блукає в просторi.
Має вiн простор широкий для думок та гадок,
Що то вiн тепер гадає, лицарський нащадок?..
VIII
Вже сонечко в море сiда;
У тихому морi темнiє;
Прозора, глибока вода,
Немов оксамит, зеленiє.
На хвилях зелених тремтять
Червонiї iскри блискучi
I ясним огнем миготять,
Мов блискавка з темної тучi.
А де корабель наш пробiг,
Дорога там довга й широка
Бiлiє, як мармур, як снiг,
I ледве примiтне для ока.
Рожевiє пiнистий край;
То iскра заблисне, то згасне…
Ось промiнь остатнiй!.. Прощай,
Веселеє сонечко ясне!
IХ
Кiнець подорожi, -
Вже зiроньки гожi
Сiяють на небi ясному,
I вже височенько
Ясний мiсяченько, -
Вже хутко прибудем додому!
Огнi незлiченнi,
Мов стрiчки огненнi,
До моря спускаються з мiста,
А в пристанi грає,
Огнями сiяє
Корабликiв зграя барвиста.
За час, за годину
Тебе я покину,
Величнеє море таємне!
I знов мене прийме,
Огорне, обiйме
Щоденщина й лихо наземне.
I в рiдному краю
Не раз спогадаю
Часини сi любi та милi!
Прощай, синє море,
Безкрає, просторе, -
Ви, гордiї, вiльнiї хвилi!
[1888] * Комаров Михайло Федорович (1844 -1913) - український бiблiограф, критик i фольклорист. Приятель сiм'ї Косачiв.
РОБЕРТ БРЮС, КОРОЛЬ ШОТЛАНДСЬКИЙ
(Посвята дядьковi М. Драгоманову)
ЗАСПIВ
Спогадаймо давнюю давнину,
Спогадаймо повiсть незабутню
Про далеку вiльную країну,
Про стару Шотландiю славутню.
Давня повiсть! i на байку схожа, -
Є в нiй певнi справи, єсть i мрiї,
Але ж правда, наче зiрка гожа,
Сипле скрiзь промiння золотiї.
Правда нам свiтитиме крiзь хмари,
Ми ж далеко думкою полинем,
Ми поглянем на вiйськовi чвари,
В давнiй славi спогадом поринем.
I