ВЕЧЕРНЯ ГОДИНА
Коханiй мамi
Уже скотилось iз неба сонце,
Заглянув мiсяць в моє вiконце.
Вже засвiтились у небi зорi,
Усе заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При мiсяченьку та й заспiваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, бiленькi хати,
I соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красне в якiй країнi,
Як тут, на нашiй рiднiй Волинi!
Нiч обгорнула бiленькi хати,
Немов маленьких дiточок мати,
Вiтрець весняний тихенько дише,
Немов дiток тих до сну колише.
ЗОРЯНЕ НЕБО
Зорi, очi весняної ночi!
Зорi, темряви погляди яснi!
То лагiднi, як очi дiвочi,
То палкiї, мов свiтла прекраснi.
Одна зiрка палає, мов пломiнь,
Бiлi хмари круг неї, мов гори,
Не до нас посила вона промiнь,
Вона дивиться в iншi простори…
Iнша зiронька личко ховає
В покривало прозореє срiбне,
Соромливо на дiл поглядає,
Сипле блiдеє промiння дрiбне.
Ти, прекрасна вечiрняя зоре!
Урочисто й лагiдно ти сяєш,
Ти на людське не дивишся горе,
Тiльки щастя й кохання ти знаєш.
Як горить i мигтить iнша зiрка!
Срiблом мiниться iскра чудесна…
Он зоря покотилась, - то гiрка
Покотилась сльозина небесна.
Так, сльозина то впала. То плаче
Небо зорями-слiзьми над нами.
Як тремтить теє свiтло! Неначе
Промовля до нас небо вогнями.
Горда, ясна, огнистая мова!
Ллється промiнням рiч та велична!
Та ми прагнем лиш людського слова,
I нiма для нас книга одвiчна…
***
Єсть у мене одна
Розпачлива, сумна,
Одинокая зiрка ясная;
Сеї ж ночi дарма
Її кличу, - нема!
Я стою у журбi самотная.
I шукаю вгорi
Я тiєї зорi:
"Ох, зiйди, моя зiрко лагiдна!"
Але зорi менi
Шлють промiння сумнi:
"Не шукай її, дiвчино бiдна!"
***
Моя люба зоря ронить в серце менi,
Наче сльози, промiння тремтяче,
Рвуть серденько моє тi промiння страшнi…
Ох, чого моя зiронька плаче!
***
Я сьогоднi в тузi, в горi,
Мов у тяжкiм снi, -
Отруїли яснi зорi
Серденько менi.
***
В небi мiсяць зiходить смутний,
Помiж хмарами вид свiй ховає,
Його промiнь червоний, сумний
Поза хмарами свiтить-палає.
Мов пожежа на небi горить,
Землю ж темнiї тiнi вкривають,
Ледве промiнь прорветься на мить,
Знову хмари, мов дим, застилають.
Крiзь темноту самотно зорить
Одинокая зiрка ясная,
Її промiнь так гордо горить,
Не страшна їй темнота нiчная!
Гордий промiнь в тiєї зорi,
Та в нiм туга палає огниста,
I сiяє та зiрка вгорi,
Мов велика сльоза промениста.
Чи над людьми та зiрка сумна
Променистими слiзьми ридає?
Чи того, що самотна вона
По безмiрнiм просторi блукає?..
СОNТRА SРЕМ SРЕRО!
Гетьте, думи, ви хмари осiннi!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосiннi
Проминуть молодiї лiта?
Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надiї таки сподiватись,
Жити хочу! Геть, думи сумнi!
Я на вбогiм сумнiм перелозi
Буду сiять барвистi квiтки,
Буду сiять квiтки на морозi,
Буду лить на них сльози гiркi.
I вiд слiз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, мiцна,
Може, квiти зiйдуть - i настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную
Буду камiнь важкий пiдiймать
I, несучи вагу ту страшную,
Буду пiсню веселу спiвать.
В довгу, темную нiчку невидну
Не стулю нi на хвильку очей -
Все шукатиму зiрку провiдну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надiї таки сподiватись,
Буду жити! Геть, думи сумнi!
[2 травня 1890 р.] * Без надiї сподiваюсь! (лат.)
ДАВНЯ КАЗКА
Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тiльки вибачте ласкаво,
Що не все в нiй буде нове.
Та чого там, люди добрi,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
I давнiше пригадати.
Хто нам може розповiсти
Щось таке цiлком новеє,
Щоб нiхто з нас не вiдмовив:
"Ет, вже ми чували сеє!"
Тож, коли хто з вас цiкавий,
Сядь i слухай давню казку,
А менi коли не лаврiв,
То хоч бубликiв дай в'язку.
I
Десь, колись, в якiйсь країнi,
Де захочете, там буде,
Бо у казцi, та ще в вiршах,
Все можливо, добрi люде.
Десь, колись, в якiйсь країнi
Проживав поет нещасний,
Тiльки мав талан до вiршiв,
Не позичений, а власний.
На обличчi у поета
Не цвiла урода гожа,
Хоч не був вiн теж поганий, -
От собi - людина божа!
Той спiвець - та що робити!
Видно, правди не сховати,
Що не був спiвцем поет наш,
Бо зовсiм не вмiв спiвати.
Та була у нього пiсня
I дзвiнкою, i гучною,
Бо розходилась по свiту
Стоголосою луною.
I не був поет самотнiм:
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пiснi-слова вислухати.
Теє слово всiм давало
То розвагу, то пораду;
Слухачi спiвцю за теє
Дiлом скрiзь давали раду.
Що могли, то те й давали,
Вiн зо всього був догодний.
Досить з нього, що не був вiн
Нi голодний, нi холодний.
Як навеснi шум зелений
Оживляв сумну дiброву,
То щодня поет приходив
До дiброви на розмову.
Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи вiн слухав шум дiброви,
Чи пiснi складав, - не знаю!
Тiльки чує - гомiн, гуки,
Десь мисливськi сурми грають,
Чутно разом, як собачi
Й людськi крики десь лунають.
Тупотять прудкiї конi,
Гомiн ближче все лунає,
З-за кущiв юрба мисливська
На долинку вибiгає.
Як на те ж, лежав поет наш
На самiсiнькiй стежинi.
"Гей! - кричить вiн, - обережно!
Вiку збавите людинi!"
Ще, на щастя, не за звiром
Гналася юрба, - спинилась,
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась.
Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!
"Бачте, - крикнув, - що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?"
"Не бiда, - поет вiдмовив, -
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтiкають,
Ти менi їх не завернеш!"
"Се ще также полювання! -
Мовить лицар з гучним смiхом. Слухай, ти, втiкай лиш краще.
Бо пiзнаєшся ти з лихом!"
"Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним i днюю;
Ти втiкай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!
В мене рими - соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони менi вполюють,
Вже кого менi там треба!"
"Та який ти з бiса мудрий! -
Мовить лицар. - Ще нi разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились,
Хто кого скорiй вполює.
Хлопцi! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!"
"От спасибi за послугу! -
Мовить наш поет. - Несiте.
Та вiзьмiть листки з пiснями,
Он в травi лежать, вiзьмiте".
"Вiн, напевне, божевiльний! -
Крикнув лицар. - Ну, рушаймо!
Хай вiн знає нашу добрiсть -
Стороною обминаймо.
А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобi гостинця,
А тепер часу не маю".
"Не на тебе ждать я буду, -
Так поет вiдповiдає, -
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того нiхто не знає".
Лицар вже на те нiчого
Не вiдмовив, геть подався;
Знову юрба загукала,
I луною гай озвався.
Розтеклись ловцi по гаю,
Полювали цiлу днину,
Та коли б же вполювали
Хоч на смiх яку звiрину!
А як сонечко вже стало
На вечiрньому упрузi,
Стихли сурми, гомiн, крики,
Тихо стало скрiзь у лузi.
Гурт мисливський зголоднiлий
Весь пiдбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.
Геть одбившися вiд гурту,
Їде лицар в самотинi.
Зирк! - поет лежить, як перше,
На самiсiнькiй стежинi.
"Ах, гостинця ти чекаєш! -
Мовив лицар i лапнувся
По кишенях. - Ой небоже,
Вдома грошi я забувся!"
Усмiхнувсь поет на теє:
"Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стiльки,
Що його й на тебе стане!"
Спалахнув вiд гнiву лицар,
Був вiн гордий та завзятий,
Але ж тiльки на упертiсть
Та на гордощi багатий.
"Годi жартiв! - крикнув згорда.
Бо задам тобi я гарту!"
А поет йому: "Та й сам я
Не люблю з панами жарту…
Бачиш ти - оця дiброва,
Поле, небо,синє море -
То моє багатство-панство
I розкiшне, i просторе.
При всьому сьому багатствi
Я щасливий завжди й вiльний".
Тут покликнув лицар: "Боже!
Чоловiк сей божевiльний!"
"Може буть, - поет вiдмовив, -
Певне, всi ми в божiй волi.
Та я справдi маю щастя,
I з мене його доволi.
Так, я вiльний, маю бистрi
Вiльнi думи-чарiвницi,
Що для них нема на свiтi
Нi застави, нi границi.
Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємнi свiти надхмарнi
Я на крилах думки лину.
Скрiзь гуляю, скрiзь буяю,
Мов той вiтер дзвiнкий в полi;
Сам я вiльний i нiколи
Не зламав чужої волi!"
Засмiявсь на теє лицар:
"Давню байку правиш, друже?
Я ж тобi скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.
Я б вiддав отой химерний
Твiй таємний свiт надхмарний
За наземне справжнє графство,
За пiдхмарний замок гарний.
Я б вiддав твоє багатство
I непевнiї країни
За єдиний поцiлунок
Вiд коханої дiвчини…"
Щось поет хотiв вiдмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за дiброву.
Надiйшла сiльськая молодь,
Що з роботи поверталась,
I побачила поета,
З ним приязно привiталась.
Тут поет взяв мандолiну,
I на вiдповiдь гуртовi
Вiн заграв, i до музики
Промовляв пiснi чудовi.
Всi навколо нерухомi,
Зачарованi стояли,
А найбiльше у дiвчаток
Очi втiхою палали.
Довго й лицар слухав пiсню,
Далi мовив на вiдходi:
"Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годi!"
II
Лiтнiм вечором пiзненько
Сам поет сидiв в хатинi,
Так од ранку цiлу днину
Вiн просидiв в самотинi.
Тож сидiв поет в вiконцi,
Слухав спiвiв, що лунали
Скрiзь по полю i до нього
У хатину долiтали.
Спiви стихли, потiм хутко
Налетiла лiтня нiчка;
Дерева шумiли з вiтром,
Гомонiла бистра рiчка.
I поет в своїй хатинi
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Вiн таємну думав думу.
Тiльки чує - хтось пiд'їхав
На конi до його хати
I спинився, потiм зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! Пiд вiконце
Хтось помалу пiдступає.
Тут поет не втерпiв: "Хто там? -
Невiдомого питає. Якщо злодiй, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!"
"Нi, се я, - озвався голос, -
Маю справу, пильну дуже…"
"Хто ж се я"?" - поет питає.
"Я, Бертольдо, лицар з гаю".
Тут поет пiзнав той голос:
"А, мисливий! Знаю, знаю!
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хатi,
Не палю вогню даремно;
Та для гостя запалю вже".
I добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
"Добрий вечiр!" - "Добрий вечiр"
Став тут лицар i - нi слова.
Щось нiяк не починалась
Тая пильная розмова.
"Де ж твоя, мiй гостю, справа?" -
Далi вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
"Я, мiй друже, закохався…"
Тут поет йому говорить:
"Що ж на се тобi пораджу?
А проте доказуй далi,
Може, чим тебе розважу".
"Закохався я i гину, -
Каже лицар, - вдень i вночi
Бачу я перед собою
Яснi оченьки дiвочi".
"Що ж? - поет на те говорить. -
То за ручку та й до шлюбу!"
"Ох! - зiтхає лицар. - Вiзьме
Iнший хтось дiвчину любу!
Пiд балкон моєї донни
Кожен вечiр я приходжу,
I в журбi тяжкiй, в зiтханнях
Цiлу нiчку я проводжу.
На мою журбу й зiтхання
Я вiдповiдi не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої, - не знаю!
Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?.."
Тут поет на те: "Запевне,
Треба пташечцi принади!"
"Голос маю, - каже лицар, -
Та не тямлю вiршування…"
"Певна рiч, - поет говорить, -
То не легке полювання,
А то б досi вже на лаври
Хто б схотiв, то й був багатий,
Нi, - химерний, норовистий
Кiнь поезiї крилатий!"
"Правду кажеш, - мовив лицар, -
Але ж я тебе благаю,
Щоб помiг менi в сiй справi.
Пам'ятаю, як у гаю
Ти своїм вiршем чудовим
Чарував усю громаду, -
Тiльки ти один тепера
Можеш дать менi пораду!
За пораду все, що хочеш,
Дам тобi я в надгороду".
"Ну, на се, - поет вiдмовив, -
Не надiюся я зроду.
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
Та менi для сього треба
Ймення й вроду панни знати".
"їй наймення Iзiдора,
А вродлива!.. не сказати!.."
Бiльш поет вже не питався,
Сiв, задумавсь на хвилину,
Записав щось на паперi,
Зняв з кiлочка мандолину,
Показав слова Бертольду,
Мандолину дав у руки
Та написанiї вiршi
I промовив для науки:
"Ти, спiваючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Далi можеш сам добрати".
"От спасибi!" - крикнув лицар.
Ще ж поет не вiдозвався,
А вже лицар був надворi.
На коня! i геть погнався.
I погнався лицар хутко
Через доли, через гори,
I спинився пiд вiконцем
У своєї Iзiдори.
Хутко в неї пiд вiконцем
Мандолiна залунала,
Iз потоку гукiв чулих
Серенада виринала:
"Гордо, пишно, променисто
Золотiї свiтять зорi,
Та не може дорiвнятись
Нi одна з них Iзiдорi!
Найчистiшi дiаманти
Сяють, яснi та прозорi,
Та не може дорiвнятись
Нi один з них Iзiдорi!