По ревізії - Кропивницький Марко Лукич

Кропивницький М. Л.

                                                Етюд в 1-й дії

               Лицедії:

Василь Ми­ро­но­вич, стар­ши­на.

Севастян Са­ватьєвич Скубко, пи­сар.

Риндичка, ста­ра ба­ба.

Гарасим, її свідок.

Пріська, сол­дат­ка.

Сторож при розп­раві.

Діється у розп­раві

Середина ве­ли­кої ха­ти. Стіл, пок­ри­тий зе­ле­ним сук­ном, на столі ка­ла­мар, що­ти, ве­ли­ка кни­га і скілька бу­маг. На вуглі сто­лу ле­жить па­кет, за­пе­ча­та­ний дво­ма пе­чат­ка­ми; далі з дру­го­го бо­ку не­ве­ли­кий стіл; на ньому три кни­ги, ка­ла­мар і бу­ма­ги, біля сто­лу стул. На стіні ка­лен­дар, біля вхідних две­рей ша­фа з бу­ма­га­ми, лав­ка.

ЯВА 1

Сторож (си­дить за сто­лом і роз­див­ляється на щотах). Ну й як то той пи­сар мо­же вик­лас­ти уся­ке діло на оцій ви­думці? Вже я скільки разів при­див­ляв­ся, та ніяк нічо­го не вто­ро­пав. "Оце,- ка­же,- сімде­сят копійок! А оце руб де­сять, а оце дев'ять, де­сять, п'ять",- і на­го­во­ре-на­го­во­ре та­ко­го гро­шей, що й в тиж­день, здається, не пе­релічив би. От­же він: цок-цок! Цок сю­ди! Цок ту­ди! І но­са не вспієш ви­ся­ка­ти, як він вже й полічив! Що то во­но, по­ду­маєш, на­ву­ка, до вся­ко­го діла до­би­рає спо­со­бу! йо­го, ма­буть, вче­но десь не близько: він ка­же, що він десь аж з-під Чи­ги­ри­на, ну, а я так ду­маю, що він і за Чи­ги­ри­ном бу­вав. Та то ж го­ло­ва та­ка, що й хто йо­го зна, де вже єсть ро­зумніша; ко­го не спи­тай, увесь мир ка­же, що з та­кою го­ло­вою мож­на і до ста­но­во­го дос­ту­пить! Ну, а я так ду­маю, що він і пе­ред справ­ни­ком не здриг­не. Тож як поч­не роз­ка­зу­вать, де він тільки не бу­вав і чо­го він не ви­дав, так тільки ро­та роз­зя­виш. Аг­ли­ча­на він тобі ба­чив, і в Києві був аж двічі, і за морем-окіяном, де жи­вуть пе­си­го­ловці, і ту­ди йо­го но­си­ло!.. Бу­вав і в тих зем­лях, де свині більш від на­шо­го во­ла… Звісно, як чо­ловік бу­ва­лий роз­ка­же тобі, то так увесь світ і по­ба­чиш пе­ред очи­ма, як на до­лоні. Он як я, так далі Яли­са­ве­ту не бу­вав, так мені зда­ва­лось, що за Яли­са­ве­том вже не­да­ле­ко кінець світа. Ану, чи ви­щитаю, скільки мені зос­та­лось день до го­да? А скільки ж у го­ду день? Чи бу­де з двісті, чи, ма­буть, ні? Ну, оце не­хай бу­де від во­дох­ре­ща до пу­щен­ня. (Кла­де на щотах). А оце від пу­щен­ня до Ве­ли­код­ня, а оце до Зе­ле­них свят, а оце до Пок­ро­ви… Так що ж? А все-та­ки во­но нічо­го не по­ка­зує. (Встав). Ні, ма­буть, ко­ли не піп, то не ми­кай­ся і в ри­зи… Підмес­ти ще ха­ту або­що. Та й нуд­на оця ро­бо­та - сидіти у розп­раві цілісінький рік! (Ме­те ха­ту). Чи заг­ля­не хто-не­будь сьогодні в розп­ра­ву? Ще удосвіта який­сь чо­ловік приніс бо­ма­гу від по­се­ред­ни­ка, чи що. Ждав-ждав роз­пис­ки, та з тим і поїхав. Іди, ка­же, по­шу­кай пи­са­ря або сам роз­пи­шись. Еге! Доб­ре тобі ка­за­ти: "Роз­пи­шись". І от­же, здається, і не­ве­ли­ка шту­ка по­вес­ти пе­ром по бо­мазі, од­на­че хоч ти мені пальці повідру­буй, не на­пи­шу!.. Вже я скільки разів націляв­ся на­пи­са­ти: ук­ра­ду оце шма­ток па­пе­ру та й поч­ну ви­во­дить пе­ром по бо­мазі, здається, так як і пи­сар, і пе­ро умо­чу в чор­ни­ло, і на­ла­го­дюсь як­раз так: чирк-чирк, а во­но чорт батька зна що ви­хо­дить!..

ЯВА 2

Входить стар­ши­на.

Старшина. Щоб че­рез півго­ди­ни коні бу­ли пе­ред по­ро­гом! Чуєш? Щоб мені по щу­чо­му велінню! Мені тре­ба не­безп­ре­мен­но сьогодні їха­ти по ревізію в Чу­баївку та Ва­силівку…

Сторож. Та коні аж у сте­пу, на паші.

Старшина. Ну так що?

Сторож. Так це за ни­ми бігти?

Старшина. А ти як ду­мав? Що це тобі пер­ви­на, чи як?

Сторож. Та во­но…

Старшина. Знов на­ча­див мах­рою? Скільки разів ка­зав тобі, щоб не смів ку­ри­ти отії по­гані в при­сульствії.

Сторож. На­ча­див?.. Я вже й за­був, який той тю­тюн на масть!.. (Убік). Заг­ря­ниш­но­го тобі бу­ду ку­пу­вать, ве­ли­ке жа­лу­ван­ня пла­тиш…

Старшина. Що ти там бу­бо­ниш? Ска­за­но тобі, щоб по щу­чо­му велінню…

Сторож. Та во­но… Ні, вже ко­ли б швидш дос­лу­жи­ти го­да, хай йо­му біс, щоб я зос­тав­ся у цьому пеклі!..

Старшина. Ну, а як я зве­лю гро­маді при­су­ди­ти, вік отут тобі слу­жи­ти?..

Сторож. Хіба що гро­ма­да при­му­сить… звісно, гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ловік!

Старшина. Ну, то-то ж бо й є! Я тобі ще вчо­ра на­ка­зу­вав, щоб коні уранці бу­ли пе­ред по­ро­гом,

Сторож. Вчо­ра? Та я вас вчо­ра і в вічі не ба­чив: ви ще про­ти по­неділка за­га­да­ли мені… І коні сто­яли цілий по­неділок і в вівто­рок до обіду…

Старшина. Мольчать! З ким це ти гу­бу роз­пустив? Ска­за­но тобі, щоб по щу­чо­му велінню.

Сторож. Та про ме­не, я й піду! Але ж я за­пев­не знаю, що ви й сьогодні не поїде­те.

Старшина. Ну, ну, базікай! Сви­но­та!

Сторож. А звєсно.

Старшина. Ти хо­чеш, щоб я те­бе по мар­мизі за­то­пив?

Сторож. Хіба це пер­ви­на? Бий­те! На те ви началст­во.

Старшина (плює). Тьфу!

Сторож (убік). Ач який! (До стар­ши­ни). Он­деч­ки бо­ма­га, який­сь чо­ловік привіз. Та­кий з се­бе ог­ряд­ний, у синій че­мерці, з бо­ро­дою, у кар­тузі, і шар­пом шия за­мо­та­на.

Старшина. Збігай по пи­са­ря!

Сторож. Та йо­го те­пер і з со­ба­ка­ми не знай­деш: він ще по­зав­чо­ра поїхав на ху­то­ри ку­мо­ва­ти!

Старшина. Щоб він мені за­раз тут вро­див­ся!

Сторож. А за кіньми хто ж побіжить?

Старшина. Ну, жи­во! Щоб од­на но­га мені тут бу­ла, а дру­га там! По щу­чо­му велінню! (Ви­пи­ха сто­ро­жа).

Сторож. От на­пасть! (Пішов).

Старшина (один, роз­пе­ча­тав па­ке­та). Від ко­го ж би це? (Чи­та по скла­дах). "Пред­пи­сы­ваю оно­му во­лостно­му прав­лен­ню при­нять знер­ги­чес­кие ме­ры…" Які? Нер­ги­чеські мє­ри? Що ж во­но оз­на­ча: нер­ги­чеські? Ану, далі! (Чи­та), "…к са­мос­ко­рей­ше­му сос­тав­ле­нию сис­тема­ти­чес­ко­го…" Та й дов­ге яке сло­во!.. "…ука­за­те­ля и кате­го­ри­чес­ких…" Ні, ма­буть, вже як пи­сар прий­де, то вдвох роз­бе­ре­мо! Бо сам я ще до цього не доїхав! От як при­пи­шуть, що ро­зис­кується па­ра ло­ша­дей, масті гнідої, на лобі біле п'ятно… або в уїзді по­яви­лась на ро­гатім скоті чу­ма, при­нять ме­ри… Так тут вже й без пи­са­ря я знаю, що ці до­ку­мен­ти тре­ба пок­лас­ти під сук­но. (По­хо­див тро­хи по хаті). Од­на­че сьогодні тре­ба вже не­безп­ре­мен­но поїхать по ре­визію. Та ку­ди ж це пи­сар подівся? (Спльовує). Тьфу, як по­га­но на похмілля!.. (Ди­виться у вікно). Еге, вже со­неч­ко ви­со­ченько підби­ло­ся, а в ме­не ще й ріски в роті не бу­ло… Хіба пос­лать за восьмуш­кою?.. Удосвіта про­ки­нув­ся, та так щось ко­ло сер­ця за­пек­ло, аж пе­ре­ля­кав­ся! По­вер­нув­ся на дру­гий бік, не­на­че тро­хи відпус­ти­ло, а те­пер знов аж па­шить усе­ре­дині! По­га­но, по­га­но! Не го­диться щод­ня пи­ти! Вчо­ра пив, по­зав­чо­ра пив… Стри­вай! Який же це у нас сьогодні день? (Ди­виться на стіну, де ви­сить ка­лен­дар). Що во­но та­коє? "Пер­во ок­тяб­ра". Та це ж бу­ло, ли­бонь, на тім тиж­неві? Ото вже не люб­лю без­по­рядків. Ка­зав же скільки разів пи­са­реві, щоб що­ран­ку вис­та­нов­ляв чис­ло, щоб ча­сом не по­гу­би­ти нам днів; ось же й ка­лен­дар на­ро­чи­то ку­пив. А тут стоїть пер­во ок­тяб­ря! А перво ок­тяб­ря це ж бу­ло на пок­ро­ву, а на пок­ро­ву я був у яр­мар­ку. От тобі і за­гу­би­ли день! Стри­вай, як же це во­но? На тім тиж­неві у п'ятни­цю приїздив ста­но­вий? Так, ста­но­вий. У неділю бу­ла сход­ка… Уве­чері приїха­ли до ме­не ку­ми мої: ма­туш­ка і пи­са­лом­щик? Так! У по­неділок гу­ля­ли цілий день; а вве­чері приїхав і піп. Ну, а далі що ж бу­ло? Бу­ло ще чи­ма­ло гос­тей… Стар­ши­на з Кан­да­лу­по­вої, письно­мо­во­ди­тель з жінкою… Гар­на у йо­го жінка, мор­гу­ха тільки ве­ли­ка!.. Во­на та­ки разів з п'ять мені підморг­ну­ла… Та як їй, сер­дешній, і не мор­га­ти? Її ж чо­ловік та­ки нас­то­яща смерть, а во­на свіжа, пов­на та де­бе­ла… Чу­до­во во­на співа оцю пісню, що ка­же:

Ой ку­же­лю, мій ку­же­лю,

Робити я не зду­жаю!

До ку­же­ля ру­ка дри­жить,

А ча­роч­ку доб­ре дер­жи­ть!..

Попадя на­ша шту­кар­ка! Зап­ро­ва­ди­ла мо­ду, щоб кож­ний раз, як один дру­го­го по­час­тує, то щоб за­раз і поцілу­ва­ли­ся!.. І пішло час­ту­ван­ня. Ма­туш­ка з пи­са­лом­щиком цілу­ються, а я з письно­мо­во­ди­тельшею! Там такі га­рячі гу­би, що аж па­шить!.. Од­на­че їй все ж та­ки да­ле­ко до Пріськи, до мос­ков­ки. Ото мо­ло­ди­ця!.. На ви­ду як на кір го­рить; а як іде ву­ли­цею, то аж зем­ля під нею двиг­тить… Ех, ма­тері йо­го ковінька! Шко­да, що я жо­на­тий! А то, ста­ло бить, як на­чал­ник, за­раз би по щу­чо­му велінню… А ото на тім тиж­неві, у се­ре­ду, уночі, тро­хи-тро­хи бу­ло не вско­чив, як ка­жуть, у ніку­ди! Тільки що підійшов до Прісьчи­ної ха­ти, як ста­ра Рин­дич­ка із своєї ха­ти - рип две­ри­ма! "А хто то,- пи­тає,- до­бу­вається до мос­ков­ки?" А я зігнув­ся, та попід за­га­тою, та навтьоки! Во­на як зацькує со­ба­ка­ми!.. А кля­тий ря­бий пес тро­хи ли­ток не по­ла­тав на­чал­ни­кові. Тре­ба бу­де прети­ко­ла зро­би­ти, щоб во­на ото­го со­ба­ку на це­пурі дер­жа­ла.

ЯВА 3

Входить Рин­дич­ка і Га­ра­сим.

Риндичка (укло­ни­лась). По­ма­гай­бі! 3 п'ятінкою бу­вай­те здо­рові!

Старшина (з жа­хом). Хіба ж у нас сьогодні п'ятни­ця?

Риндичка. Аяк­же! Звісно, що п'ятінка, та ще й дру­га після пок­ро­ви!

Гарасим (п'яний). Так тош­но!

Старшина. Чи не по­ми­ляєте­ся ви?

Риндичка. Отак пак! Щоб я та по­ми­ли­ла­ся!

Старшина. Як же це во­но так ста­лось, що сьогодні вже п'ятни­ця?

Гарасим. Я об том нез­вестєн… Один бог!

Риндичка. Тад­же ж при­га­дай­те на здо­ров'ячко. В по­неділок ва­ша сусіда, ота шо­лу­ди­ва кішка, Гап­ка підщи­па­на, та зо­ли­ла со­роч­ки у жлукті. А я й присіка­лась до неї. Чи не со­ром, ка­жу, тобі, мо­ло­ди­це, не зна­ти, що в се­ре­ду праз­ник?..

Старшина. Праз­ник?

Гарасим. Так тош­но!

Риндичка. Праз­ник свя­то­го Хо­ми! Та й ка­жу: чи не со­ром тобі? Ко­ли ж ти по­пе­реш со­роч­ки, що сьогодні кла­деш у бук? А тут ви, бу­вай­те здо­ро­венькі, вий­шли з ха­ти та й по­ча­ли на нас гри­ма­ти, ще ме­не так по­га­но на­ла­яли… Еге, ка­жу, та й по­ча­ли на нас гри­ма­ти, щоб ми ути­ши­лись. Ста­ло бить, у вас бу­ла по­чес­на бе­се­да, а ми своїм гвал­ту­ван­ням пе­ре­ба­ран­ча­ли вам гу­ля­ти.

Старшина. Нічо­го не при­га­даю! Віриш, ста­ра, що ми, на­чал­ни­ки, так зак­ло­по­тані…

Гарасим. А звісно, на­чалст­во… Як мож­на?

Риндичка. Та як же мені цього не зна­ти? Ви ж один, а нас, ми­ру, скільки? Тут тре­ба дві го­ло­ви на пле­чах ма­ти. Ад­же ж і мій покійни­чок-царст­во йо­му не­бес­не, вічний покій йо­го ду­шеньці! - був за на­чал­ника чи поп­рос­ту ска­зать, за сви­но­па­са ко­ло гро­мадських сви­ней, то так, бу­ло, зак­ло­по­четься, так зак­ло­по­четься.

Старшина. Він, ли­бонь, від горілки вмер?

Риндичка. Умер, го­луб­чик си­вий! Че­рез ве­ликі кло­по­ти й пив!

Старшина. От че­рез ті кло­по­ти іноді і я п'ю. Лег­ше якось на сер­цеві, як вип'єш.

Гарасим. Вєрно!

Риндичка. Аяк­же! Горілка, во­на за­раз-та­ки тобі відтяг­не від сер­ця! Так і ба­чиш, як той клопіт га­ря­чою па­рою з ро­та ви­хо­дить! Еге, то отож, ка­жу, бу­ло в по­неділок, а у вівто­рок я ба­бу­ва­ла у Зіньки Тух­лен­ко­вої, ста­ро­го Мо­ло­чая невістки, і при­нес­ла вам по­пе­ляс­ту ку­роч­ку, і про­ха­ла на ро­ди­ни.

Старшина. Ку­роч­ку? От­же й цього не пам'ятаю.

Риндичка. Ще ва­ша жінка, Андріївна,- не­хай бу­дуть здо­ро­венькі вам на радість, а ми­рові на втіху! - взя­ли у ме­не ту ку­роч­ку і по­час­ту­ва­ли ме­не пи­вом, спа­сибі їм… повнісінький ста­кан ви­пи­ла!

Старшина. І був я на ро­ди­нах?

Риндичка. Ба ні. Ви од­мо­ви­лись тим, що у вас бе­се­да бу­ла.

Старшина. Отак зак­ло­по­чись, як ми, на­чал­ни­ки, іноді зак­ло­по­чуємось!..

Риндичка. А в се­ре­ду, після обідні, до вас ще під'їха­ли гості. Ба­тюш­ка і ще з яки­мись людьми…

Старшина. У се­ре­ду, ка­жеш?

Риндичка. Еге ж! А вчо­ра пос­ва­ри­лась я з Пріською-мос­ков­кою і при­хо­ди­ла до ва­шої ми­лості скар­жи­тись.

Старшина. З ким? З Пріською, ка­жеш?

Гарасим. З нею, так точ­но!

Старшина. Та ти це навсп­равж­ки чи, мо­же, ду­риш ме­не?

Риндичка. Навсп­равж­ки! Та я їй цього не по­да­рую.

Старшина. По­ма­гай тобі, бо­же! Це діло нте­ресне! Нте­рес­не діло!..

Риндичка. Ви ж самі вчо­ра ска­за­ли мені, щоб я прий­шла сьогодні, бо ви вчо­ра, ви­ба­чай­те в цім слові, бу­ли п'яненькі, на здо­ров'ячко вам.

Старшина. Кло­по­ти! Що у ме­не то­го кло­по­ту, ста­ра! Так, ста­ло бить, ви­хо­дить, що сьогодня п'ятни­ця? Сла­ва бо­гу, що хоч знай­шли день!

Риндичка. Та тут не то що день за­гу­биш, а й їсти за­бу­деш. У вас же то­го кло­по­ту пов­на го­ло­ва!

Старшина. Більше!

Гарасим. Че­рез го­ло­ву поллється… Так тош­но!

Старшина. О, поллється! (До Га­ра­си­ма). А ти ж по яко­му ділу?

Риндичка. Це ж мій свідок.

Гарасим. Так точ­но, гос­по­дин стар­ши­на!

Старшина. Ти, ста­ло бить, чув, як во­ни сва­ри­лись?

Гарасим. Так точ­но, вєрно… Ну, що во­ни би­лись, так я об том не з­вестєн!.. По за­ко­ну, зна­чить, по правді?.. Хіба у нас зем­ля без­роз­суд­на?.. Істин­ная прав­да… Амінь - і весь об­ман на­лицьо.

Старшина. Піди ж пок­лич сю­ди Пріську-мос­ковку, то ми за­раз і вчи­ни­мо суд!

Гарасим. Вчиніть суд пра­вед­ной, як пе­ред Гос­по­дом ми­ло­серд­ним!.. Бо во­ни прок­ля­тущі ба­би!.. Їм обом не­безп­ре­мен­но тре­ба за­ду­бить ма­нат­ки та бе­ре­зо­вою ка­шею, щоб не кло­по­та­ли… Бо во­ни анах­те­ми… Так точ­но, ва­ше бла­го­родіє!..

Старшина. Ве­ди її сю­ди пе­ред мої очі, по щу­чо­му велінню!

Гарасим. При­ве­ду! Нед­зя обіждать!.. Я її, анах­те­му… Ка­жу, вкло­нись старій - і нікот­ро­го діла… Пос­та­но­ви, ка­жу, чверт­ку, і бог тобі прос­тить… (До Риндич­ки). Ка­зав: пос­та­но­ви чверт­ку? Прав­да? Не сваріться, ка­жу, бо чис­тий ка­ла­вур! (Пішов).

Старшина. Тре­ба ж, ма­буть, і пи­са­ря підож­да­ти.

Риндичка. Ой ба­теч­ку, роз­судіть же ви ме­не самі.

Старшина. Та роз­су­дить-то мож­на! Але ж, мо­же, мені прий­деться дов­го здійма­ти доп­ро­си з Пріськи. А тут тре­ба мені їха­ти по ре­визію… Як­би мож­на це діло хоч до завтрього під сук­но?

Риндичка. Ой роз­судіть же ме­не! Бо як не роз­су­ди­те, то не ви­терп­лю, та я ж… (Шеп­че йо­му на ву­хо). Ой роз­судіть же ме­не; а я, ба­теч­ку, вам завж­ди у при­годі ста­ну. Пам'ятаєте, як ще ви не бу­ли за на­чал­ни­ка та по­зи­ва­лись з Ти­хо­ном за ко­жу­ха? Ма­ло я тоді гріха на ду­шу взя­ла?

Старшина. Ну, те, що ко­лись бу­ло, нічо­го зга­ду­ва­ти. Нічо­го вже з то­бою ро­бить… Так ка­жи тов­ком, за віщо там у вас взя­ло­ся? З яко­го по­би­ту гор­щи­ка роз­би­ли?..

Риндичка. Ох, ба­теч­ку, та тут та­ке, що як до ла­ду роз­ка­за­ти, то й во­лос­ся на го­лові до­го­ри полізе. Ад­же ж ви знаєте, що мій вго­род та за­хо­дить як­раз по­ти­ли­цею до її повітки.

Старшина. По­ти­ли­цею? Так і за­пи­ше­мо в прото­ко­ла.

Риндичка. Ще мій покійни­чок… царст­во йо­му не­бес­не, вічний покій йо­го ду­шеньці! І всім по­мер­шим ду­шам вічна пам'ять! Ото, ка­жу, як ще мій покійни­чок жи­вий був, то й ви­ко­пав рів про­ти її повітки, щоб, ста­ло бить, звер­ну­ти стеж­ку з її дво­ри­ща по­над ро­вом… Бо во­на, бу­ло, як іде чи про­ти че­ре­ди, чи в по­ле, то так тобі і преться че­рез мій вго­род.