Доки сонце зійде, роса очі виїсть - Кропивницький Марко Лукич 7 стр.

Воронов і Гордій.

Воронов і Борис.

Ті ж і На­та­ля Се­менівна.

Ті ж і Сте­пан.

На ліжку ле­жить нед­виж­на Ок­са­на, біля неї у го­ло­вах си­дить За­ва­да, а збо­ку Гор­нов.

Горнов (ти­хо роз­мов­ляє). Чу­до­ву ма­ши­ну підве­ли, на­мог­лись дівчи­ну з світу звес­ти!.. І вірить не хо­четься, щоб усім цим ли­хом ке­ру­ва­ла ма­ти Бо­ри­со­ва.

Завада (сум­но). Не знаю, що я ко­му за­подіяв ли­хо­го. Здається, завж­ди з усіма по­во­див­ся по-бо­жо­му.

Горнов. Не чо­ловіче діло вчи­ни­ли, а ди­явольське!

Завада. Так вже, ма­буть, су­ди­ло­ся мені зос­та­тись на ста­рості оди­но­ким, без втіхи, без жод­ної ра­дості… Ні, я ви­нен, ви­нен я!.. Мені не слід бу­ло б по­ту­ра­ти на її хіть! За­ба­жа­ло­ся їй довіда­тись, як ті па­ни жи­вуть, і на­мог­ла­ся од­ним ли­цем: "Піду слу­жи­ти до панів!" Я здавсь на її во­лю. Не ба­га­то й нас­лу­жи­ла, один тілько рік, а го­ря за­побігла на цілий вік і собі, й мені… Учо­ра, маріючи, про­мо­ви­ла: "Пок­рит­ка,- ка­же,- я!" Я з жа­ху ма­ло не збо­же­волів. Та вже на­го­див­ся Сте­пан, кот­рий, спа­сибі йо­му, роз­ка­зав мені усе, що вит­во­ря­ли з нею па­руб­ки. Лю­ди ра­дять скар­жи­тись гро­маді!.. Що ж ті скар­ги, чи вер­нуть же во­ни жит­тя моїй ди­тині?

Ті ж і Бо­рис.

Ті ж і Мак­сим.

Ті ж і Сте­пан.

Степан (вбіга). Ок­са­но, Ок­са­но! Я помс­тив­ся за те­бе! Оци­ми влас­ни­ми ру­ка­ми я роз­дер па­ще­ку Теклі, отій лютій га­дині!..

Максим. Не чує вже Ок­са­на твоєї звістки!..

Завіса