Гребінка Є. П.
ЛЕБЕДЬ І ГУСИ
На ставi пишно Лебедь плив,
А Гуси сiрiї край його поринали.
"Хiба оцей бiляк вас з глузду звiв? -
Один Гусак загомонiв,-
Чого ви, братця, так баньки повитрiщали?
Ми попеластi всi, а вiн один мiж нас
Своє пиндючить пiр'я бiлеї
Коли б ви тiлько захотiли,
Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась,
Ми б панича сього якраз перемастили".
I завелась на ставi геркотня,
Гусине дiло закипiло:
Таскають, грязь i глей зо дна
Да мажуть Лебедя, щоб пiр'я посiрiло.
Обмазали кругом - i трохи галас стих;
А Лебедь плись на дно - i випурнув як снiг.
Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Вiл
На панськiй винницi пив, як мошенник, брагу,
Їв сiно, i овес, i сiль.
Суддею був Ведмiдь, Вовки були пiдсудки.
Давай вони його по-своєму судить
Трохи не цiлi сутки.
"Як можна грiх такий зробить!
Воно було б зовсiм не диво,
Коли б вiн їв собi м'ясиво",-
Ведмiдь сердито став ревiть.
"А то вiн сiно їв!" - Вовки завили.
Вiл щось почав був говорить,
Да суддi рiч його спочинку перебили,
Бо вiн ситенький був. I так опредiлили
I приказали записать:
"Понеже Вiл признався попеластий,
Що вiн їв сiно, сiль, овес i всякi сластi,
Так за такi грiхи його четвертувать
I м'ясо розiдрать суддям на рiвнi частi,
Лисичцi ж ратицi оддать".
Iзлiз мiй дядько на дзвоницю
Та, знай, гука: "Оце кумедiя яка!
Всi люди на землi мов тi перепелицi:
Здається бiльший з них не бiльше п'ятака.
Гай, гай! Як же вони дрiбненькi!
Так ось коли я їх як треба розiбрав!"
А мимо йдучи, хтось на дядька показав
Та, далебi, мене спитав:
"Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?"
Глянь, глянь, летять, да їх летить чимало,
Куди оце летять з оселі Горобцi?
Дивлюсь, у сад, побрались молодцi.
На Вишеньцi їх геть-то насiдало,
I бенкет зараз пiдняли;
Цвiрiнькають, джеркочуть, знай, на Вишнi
Iз ранку самого до пiзньої пори,
Я простий чоловiк, то й взяв собi на мислi,
Що Вишеньцi моїй предобре у саду,
Що їй превесело, бо як край єї йду
Або i так коли зирну у сад iз хати,
Все звелять горобцi по гiлочках скакати.
Ось тиждень як не був,
дивлюсь - кат його ма!
На Вишеньцi, гостей нема.
Чого лишень вони лiтати перестали?
Як розiбрав, бодай i не казать!
Ох! поти жевжики вчащали,
Поки i всi ягоди на Вишнi обдзюбали -
Тепер до бiдної нiколи не летять.
Я бачив, як пшеницю мили:
То щонайкращеє зерно
У воду тiльки плись, якраз пiшло на дно,
Полова ж, навiсна, пливе собi по хвилi.
Привiв мене господь побачить i панiв:
Мов простий чоловiк, там iнший пан сидiв,
Другi, задравши нiс, розприндившись, ходили.
I здумав зараз я, як тiльки поглядiв,
Що бачив, як пшеницю мили.
Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь!
Усi мовчать. Гай-гай, якi шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашiй сторонi.
(Ви, братця, все-таки домiвки не цурайтесь.)
На рiчцi тiй жили батьки мої
I панства чортiв тиск: Василь, Iван, Микола,
Народ письменний, страх,
Бував у всяких школах,
Один балакає на сотнi язиках.
Арабську цифиру, мовляв, закон турецький,
Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-нiмецьки.
Подумаєш, чого-то чоловiк не зна!
Да не об тiм, бач, рiч. Усю торiшню зиму
Рибалка ятером ловив в тiй рiчцi рибу;
Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна,
Пригрiло сонечко i з поля снiг погнало;
У рiчку снiг побiг, i Оржиця заграла,
I ятiр, граючи, водою занесла.
"Уже ж вона менi отут сидить в печiнках,
Ся рiчка каторжна! - рибалка став казать.-
Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень,
жiнко:
Пiду я до Сули скажену позивать!"
I рознi деякi казав, сердега, речi,
Iз злостi, як москаль, усячину гукав;
А далi почепив собi сакви на плечi,
У люльку пхнув огню, цiпок у руки взяв
I рiчку позцвать до рiчки почвалав.
Чи довго вiн iшов, чи нi, того не знаю;
Про те нiколи сам Рибалка не казав;
А тiльки вiн дiйшов, як слiдує, до краю.
Сула шумить, гуляє по степам.
Рибалка дивиться i очi протирає:
Не вiрить сам своїм очам,
Бо по Сулi - чорти б їх мучив матiр -
Пливуть хлiвцi, стiжки, дiжки, усякий крам
I бiдного його ниряє ятiр!
Здихнув Рибалочка да i назад поплiвсь.
А що, земляче, пожививсь?
Ось слухайте, пани, бувайте ви здоровi!
Еге, Охрiменко дурний:
Пiшов прохать у повiтовий,
Що обiдрав його наш писар волосний.
"Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?" -
На Коноплиночку в степу Будяк тукав.
"Да як рости менi? i сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-пiд корiнця забрав".
Бува i чоловiк сьому колючцi пара:
Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.
Я бачив сам таких i, може б, показав,
Та цур йому! розсерджу комiсара!
«Мабуть, нема уже на світі правди!
Мабуть, вона уже за море утекла!
Чим я од Муцика поганший, справді?
А пані те щеня учора привезла,
Сьогодні вже йому і дзвоник почепили.
Да як моторно він бряжчить,
Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить
Та гавкає на мир щосили!» -
Так навіжений Цап на ввесь окіл гукав.
Хазяїн, річ таку почувши
(А по-цапиному він дещо розмишляв),
Йому дзвінок на шию намотав.
Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши,
Махнув борідкою, замекав, заскакав
І геть-то честію такою запишнився,
Да швидко став їй і не рад:
Бо тілько Цап стрибне у панський сад,
На шиї дзвін дзень-дзень! - народ заворушився,
І гостя втришия в кошару мусять гнать.
Прийшлось бідасі пропадать.
Пройшло йому те врем’я, що, бувало,
Майнув де здумавши, куди б то ні попало,
Поїв, пообгризав - і слід пропав,
А вибіга і долинки, і гори,
Де був - то пожививсь; ніхто того не знав.
Еге, я правду вам казав:
Нащо було Паньку прохаться в прокурори!
Скажи мені, будь ласкав, тату,
Чого ячмінь наш так поріс,
Що колосків прямих я бачу тут багато,
А деякі зовсім схилилися униз,
Мов ми, неграмотні, перед великим паном,
Мов перед судовим на стійці козаки?
Б а т ь к о
Оті прямії колоски
Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром;
Котрі ж поклякнули - то Божа благодать:
Їх гне зерно, вони нас мусять годувать.
С и н
Того ж то голову до неба зволить драть
Наш писар волосний, Онисько Харчовитий!
Аж він, бачу...
Б а т ь к о
Мовчи! почують - будеш битий.
На дубі сидячи, Зозуля куковала:
«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!
Одколи, як тепло вже стало,
А гусені нема, черви зовсім так мало.
Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».
«Нащо вам так квилить, мій Боже милий? -
Снігир Зозулю перебив. -
Коли б я мав ваш стан і сили,
Оцю я погань би не їв,
Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив
Собі щодня шматок м’ясця.
От кобець - менший вас, а їсти як захоче -
Летить і душить горобця.
Зате він з голоду ніколи не нудився».
«Дурний! дурний! а в школі вчився! -
Зозуля Снігиру в одвіт. -
Замісто горобця я з’їм жуків десяток
Да гусені, черви десятків три в наддаток
І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,
Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,
Живе собі, як панна,
Гуляє у садку, нічого не псує,
По гілочках намистечко кує,
Да скілько літ кому прожить віщує;
Нехай же здумаю... да що тобі й казать!
Хоч злидні в пір’ї обідрать,
Ввесь птичий рід зарепетує:
«Зозуля м’ясо жре, Зозуля хищний птах!
Троха чи не бажа вона Орла із’їсти!»
Прощай тогді, моє життя в садах!
Прийшлось би утікать хоч за море безвісти,
Так лучче ж тута жить да зводить черв’ячків».
Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,
Про його розпитай панів,
А не питай у простого народа.
Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,
І божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
«Що вже мені се Сонце надоїло!
Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся, воно таки блищить.
Я полечу йому назустріч сміло,
Я здужаю його собою затемнить».
Дивлюсь - і Хмарами півнеба замостило,
На Сонечко мов ніччю налягло.
А Сонце вище підплило
І Хмари ті позолотило.
Рибалонька, митець усе в воді ловити,
Бажаючи поймать в’юнів,
В Болото Вершу засторчив.
Довгенько щось вона там мусила сидіти,
Язик жіночий є, да нічого робити
(А зроду, мабуть-то, що не плоха була),
Так лаяти Болото почала:
«Оце поганая багнюка!
Глянь, пузириться як, знечев’я клекотить.
Тут певнеє ніщо ні ходить, ні сидить,
Одна черва,- мовляв,- кишить
Да деколи повзе по куширу гадюка,
Уже коли б тут воленька мені!..
Таке ж бридке, таке мерзенне,
Поржавіло, від жабуру зелене,
Не хочеться паскудиться в багні,
А то б...»
Що ж їй Болото одвічало?
«Де ти сама, добродійко?» - спитало.
А Верша гомонить на дні.