Загалом Краківсько–Віленська унія 1499 року, яка, слід сказати, майже не досліджена вітчизняними науковцями, затверджувала такі принципи:
— надання взаємодопомоги у разі війни;
— оголошення війни третім державам кожною із сторін виключно за згодою іншої сторони;
— вибори правителя кожної із сторін «за порадою і звісткою» другої сторони.
Що стосується третього пункту Краківсько–Віленської унїї, то він лише юридично затверджував факт, який і так мав місце від часів Кревської унії, а ось два попередніх пункти прямо вказують на підписання угоди під тиском загрози з боку Оттоманської Порти і, ймовірно, Кримського ханства.
Однак, як пише М. Грушевський, Великий князь Литовський Олександр Ягеллончик скорегував рішення останньої унії, щойно у 1501 році був обраний королем Польщі. І скорегованими ті рішення були, звичайно, у бік польських інтересів. А завдяки тому, що наступні великі князі литовські, Сигізмунд І і Сигізмунд II Август, котрі посідали одночасно і польський престол, не були прихильниками рішень Краківсько–Віленської унії, у князівстві Литовському протягом усієї першої половини XVI сторіччя вперто не визнавали її рішень. І якщо дрібна й середня шляхта Великого князівства Литовського тим чи іншим чином виказувала бажання приєднатись до союзу з Польщею, найбільші магнати Литви були категорично проти цього. Ними навіть відхилялись пропозиції поляків проводити спільні засідання сеймів, для чого магнатство Литви вигадувало десятки приводів. Цей факт є символічним з тієї точки зору, що, не дивлячись на посідання трону Королівства Польського й Великого князівства Литовського однією людиною, парламентська влада країн залишалась відокремленою одна від одної.
Це тривало до початку 60–х років XVI сторіччя, коли Королівство Польське нарешті отримало можливість запровадити унію, над якою у Кракові бились уже більш ніж півтора століття.
Люблінська унія 1569 року
Наслідки унії і не вирішені нею питання
Як видно з попереднього розділу, тривала боротьба Королівства Польського за домінування над Великим князівством Литовським і Україною, що входила до його складу, поступово привела до того, що фактично ці дві держави злилися в одне ціле, утворюючи на сході Європи досить потужну країну Ця країна обіцяла стати впливовим гравцем на арені європейської політики. Залишалось оформити союз юридично. Для цього й було проведено Люблінську унію, яка відбулася, у польському місті Люблін 1 червня 1569 року. Підписанню унії передували деякі події.
З початком Лівонської війни (17 січня 1558 року), котру Московське царство вело з Лівонським орденом, влада Великого князівства Литовського наиуважнішим чином ставилася до подій у Лівонії, маючи там свої державні інтереси. І врешті, після підписання 28 листопада 1561 року Віленської унії, яка передбачала співпрацю між великим князем Сигізмундом II Августом і магістром Лівонського ордену Готхардом Кетлером, Литва дала себе втягти у війну з Московським царством.
З того часу війна потребувала від князівства Литовського надзвичайно великого напруження сил і величезних витрат на утримання війська. Зрештою, бойові дії в Лівонії довели цілковиту неспроможність Великого князівства Литовського самостійно протистояти військам Івана IV Грозного, що стало приводом для невдоволення значної частини литовського нобілітету діями влади. Незадоволенням литовської шляхти не погребувала скористатись влада Королівства Польського, недвозначно натякнувши на сеймі, що у разі цілковитого затвердження унії Польщі і Литви Королівство Польське погодиться надати військову допомогу Великому князівству Литовському у війні проти Московського царства. На тлі таких заяв сейму Сигізмунд II Август, який раніше не виказував зацікавленості у впровадженні унії, став одним з найпалкіших прихильників об'єднання Польщі й Литви. І якщо магнатське угруповання князівства Литовського спочатку все ще чинило опір ідеї об'єднання, то з розвитком подій на театрі бойових дій у Лівонії воно все більше втрачало здатність опиратися Сигізмундові Августу, польським сенаторам і лояльній до Польщі частині литовської шляхти. У 1562 році відбувся наступ литовського війська на Смоленськ і Велів. Цей наступ призвів до того, що розгніваний Іван Грозний почав збирати велике військо для походу в Литву.
Судячи з усього, розмінюватись на дрібниці московський цар не збирався: його метою була столиця князівства Литовського Вільно. Тож Іван Грозний, з притаманним йому напором, почав здійснювати свій задум. Першим до ніг царського війська впав Полоцьк, на який у Вільно покладали великі надії. Звістка про його падіння стала для литовців цілковитою несподіванкою, позаяк у Вільно до останнього вважали, що полоцька фортеця здатна зупинити ратників Івана Грозного.
Але, як бачимо, надії литовської влади Полоцьку виправдати не судилось. Однак про все по порядку.
У січні 1563 року для взяття прикордонної литовської фортеці Полоцьк з Великих Лук виступила московська рать, що включала, за свідченням науковців, «майже всі збройні сили країни». На початку лютого московське військо приступило до облоги Полоцька, і 15 лютого фортеця капітулювала. У місті почались погроми. Як повідомляє Псковський літопис, після падіння Полоцька Іван Грозний, який особисто командував військом, наказав усім євреям, що перебували в місті, хреститися, а тих, хто відмовився, а таких знайшлося близько трьохсот чоловік, цар звелів утопити в Двіні.
Шлях на Вільно московському війську було відкрито. І хоч після захоплення московськими військами Полоцька в успіхах Івана Грозного почався помітний спад, це не врятувало магнатів Великого князівства Литовського від необхідності шукати союзу з Королівством Польським.
Спроби затвердити остаточну унію з Великим князівством Литовським проводились у Польщі на сеймах у 1565–1566 роках, але тоді дійти згоди не вдавалось через невдоволення верхівки литовської влади форматом майбутньої держави Речі Посполитої, початок існування якої повинен був оголосити сейм, прийнявши унію. Не все гладко йшло і на сеймі 1569 року. Його було призначено після дипломатичних консультацій, котрі відбулись наприкінці 1568 року, але представники Великого князівства Литовського наполягли, щоб вальний сейм, який мав затвердити унію, був фактично розділений на конференцію двох окремих сеймів — польського й литовського. Цим вони спробували в черговий раз продемонструвати свій незалежний статус.
У січні 1569 року сейм у Любліні все ж розпочав свою роботу, і на ньому почали розглядати питання про унію двох держав. Однак литовські вельможі, яких відлякувала перспектива втрати свого політичного всевладдя, і тут не збиралися поступатись у домовленостях ані на крок. Такий настрій литовська делегація демонструвала майже від початку сейму. Так, наприклад, відомо, що після більш ніж місяця переговорів, не маючи змоги добитися від поляків бажаних гарантій збереження своєї влади, князі К. Острозький, Г. Ходкевич, Є. Волович, К. Радзивілл та інші вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії. У відповідь на такі дії польський король Сигізмунд II Август, використовуючи підтримку тієї частини литовської та української шляхти, котра була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, вирішив діяти більш агресивно. Спираючись на підтримку сейму, Сигізмунд II Август у березні 1569 року видав універсал про приєднання Підляського й Волинського воєводств Литви до Королівства Польського. Шляхта цих воєводств, згідно з королівським універсалом, зрівнювалася у правах з польськими землевласниками. Король оголосив посполите рушення і пригрозив відібрати маєтки й посади у тих панів, які не присягнуть на вірність королю. Природно, що під визначенням тих, «які не присягнуть королю», Сигізмунд Август мав на увазі насамперед князів К. Острозького, Г. Ходкевича, Є. Воловича, К. Радзивілла.
Тиск прихильної до короля шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні, а також прагнення отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі проти Московського царства примусили вищезгаданих магнатів піти на відновлення перерваних переговорів. Тож 24 травня 1569 року литовські князі склали присягу Короні польській. Після складання присяги було оголошено про приєднання до Польського Королівства Київського і Брацлавського воєводств. Під владою Литви залишилися тільки північно–західні руські землі — Берестейщина і Пінщина. А лише за місяць, 28 червня 1569 року, була підписана Люблінська унія. Дипломатичні процедури зайняли ще кілька днів, і 1 липня було офіційно оголошено про створення Речі Посполитої. Люблінська унія відбулась.
Передбачалося, що Річ Посполиту очолюватиме виборний король, який титулувався королем польським і великим князем Литовським. Коронуватиметься монарх у Кракові — резиденції польських королів. Люблінська унія завбачала також спільні Сейм і Сенат, а договори з іноземними державами відтепер мали укладатися від імені Речі Посполитої. Шляхта обох держав отримувала право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони було скасовано, запроваджувалася єдина грошова система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови.
Потрібно відразу зазначити: якщо у колі польських істориків Люблінська унія вважається великим дипломатичним досягненням свого часу, то українські науковці звикли висвітлювати її переважно як подію заперечливу. І не тільки тому, що в результаті Люблінської унії значна частина українських земель відійшла до Корони польської. Враховуючи потужні антипольські настрої в українському суспільстві в період національного відродження, тобто наприкінці XIX — на початку XX сторіччя, не дивно, що чимало українських науковців того часу сприймали Люблінську унію як негативне явище. І релігійне питання в таких настроях відігравало не останню роль. Адже після Люблінської унії релігійна експансія Риму, яка й раніше відчувалась в українській частині Великого князівства Литовського, неодмінно мала посилитися, підминаючи під себе православну церкву.
Тим чи іншим чином наслідків Люблінської унії для українських земель Великого князівства Литовського торкалися майже всі видатні науковці України. Цій темі присвятили свої праці як десятки істориків більш раннього періоду, так і радянських, а потім українських історіографів. Тож хотілось би коротко зупинитись на аналізі наслідків Люблінської унії з точки зору видатних учених.
Першим після козацьких літописців XVII–XVIII сторіч на події 1596 року звернув увагу Д. Бантиш–Каменський. В «Історії Малої Росії», яка за життя автора мала кілька видань і досі вважається першим науковим відображенням історії України, про Люблінську унію згадується лише побіжно, на тій підставі, що завдяки їй було остаточно приєднано Литву й український народ до Королівства Польського. При цьому Бантиш–Каменський звертав увагу на те, що українці та князівство Литовське отримали значні привілеї внаслідок об'єднання з Польщею.
Не зміг, звичайно, оминути у своїх працях таку подію, як Люблінська унія, і Михайло Грушевський. У своїй «Історії України–Руси» та багатьох інших роботах він негативно оцінював Люблінську унію, звертаючи увагу на те, що вона стала актом політичного насильства польського владного олімпу над представниками інших народів, що ввійшли пізніше до складу Речі Посполитої. Зокрема, Грушевський зазначав: «Прославлений пізніше як акт любові, братерства, пожертвування, в дійсності сей сойм був ланцюгом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресією державної власти й тяжких політичних обставин». Відзначимо також, що погляди М. Грушевського на Люблінську унію поділяли й інші українські історики того періоду.
Не менш негативно ставилися до укладеної в Любліні унії й історики радянської доби. Однак, зважаючи на тенденції того часу, вони бачили ці події в дещо іншому світлі. Зокрема, українські радянські історіографи вказували на анти–російський характер унії та на соціальні наслідки цієї події. Наприклад, у найбільш фундаментальній, восьмитомній «Історії Української PCP» йдеться про те, що «правлячі кола Великого князівства Литовського вирішили піти на подальше зближення з Польщею, щоб використати її сили в боротьбі з Росією і зміцнити своє зовнішньополітичне становище». Також на сторінках цієї праці йшлося про те, що в Люблінській унії були зацікавлені середні й дрібні феодали, які боялися загострення класової боротьби. Що ж, нам відомо, до чого та горезвісна класова боротьба привела нас у XX сторіччі. Релігійній складовій протистояння України й Королівства Польського радянськими історіографами не було приділено уваги зовсім, хоча поза нею навряд чи можна повною мірою осмислити всі процеси, які привели Україну та Річ Посполиту від Люблінської до Брестської унії.
Дещо змінились акценти у поглядах істориків–дослідників від часу набуття Україною незалежності у 1991 році. У дослідженнях сучасних українських авторів часто розглядається питання Люблінської унії. Однак погляди науковців мало чим відрізняються один від одного. У цілому увага акцентується на кількох моментах. При визначенні причин унії відзначається, що Великому князівству Литовському у 1568–1569 роках загрожувала Московська держава в рамках ведення Лівонської війни, і саме це стало однією з головних причин Люблінської унії. Досить часто науковці звертають увагу на те, що дрібна шляхта князівства Литовського, на відміну від князів–магнатів (Острозький, Ходкевич, Радзивілл тощо), була не проти приєднання Литви до Королівства Польського. Разом с тим, висвітлюючи процес укладання унії, історики звертають увагу на насильство з боку польської політичної еліти щодо населення князівства Литовського та на інші негативні моменти. Говорячи про наслідки Люблінської унії, новітні історіографи наголошують на посиленні релігійних утисків в Україні й Білорусії, що, на нашу думку, і є визначальним в оцінці наслідків унії.
Проблеми віри та мови особливо загострилися в Україні після Люблінської унії. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників на колишніх руських землях. Тому у Великому князівстві Литовському в значній кількості засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Слід зазначити, що ці навчальні заклади сприяли поширенню освіти: багато представників української шляхти отримали можливість, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейських університетах. Однак платнею за освіту ставало зречення рідної мови та батьківської віри — сполячення. А якщо взяти до уваги той факт, що в XVI столітті представники нижчих верств населення мали обмежені можливості для отримання освіти, сполячення шляхти означало втрату Україною сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності. У свою чергу, релігійна експансія, що її здійснювала католицька церква на території православної України, менш ніж за три десятиріччя призвела до Брестської унії, яка й стала точкою відліку у відносинах України й Речі Посполитої. І якщо після Люблінської унії ці взаємозв'язки були відносно спокійними, то після трактату, підписаного у Бресті, Україна вибухнула цілою чередою бунтів і козацьких повстань.
Розкол християнської церкви як передумова Берестської унії
Розглядаючи причини Брестської унії 1596 року, дослідники, як правило, звертають увагу на чинники, які безпосередньо вели до її підписання, не пояснюючи глибинних мотивів цього процесу, які своїми коренями сягають епохи раннього середньовіччя. Саме тоді відбувся розкол християнської церкви на дві конфесії, зумовлюючи майбутнє протистояння й багаторазові спроби поєднати християнське учення в одне ціле. Отже, щоб більш ясно собі уявити, що відбулось у Речі Посполитій наприкінці XVI сторіччя, розглянемо обставини, які призвели до розколу церкви, а також спроби об'єднати православну й католицьку церкви, які проводились до Брестської унії.