Оскільки одні заняття спричиняють інші, я не міг цілком поринути у вивчення французьких праць, обійшовши при цьому увагою літературу і людей тієї країни, де жив; я заглибився в ці нові розшуки. І вдень і вночі я читав, писав, брав у велемудрого священика абата Капелана уроки староєврейської мови, трудився в бібліотеках і радився з освіченими людьми, блукав полями і луками в товаристві моїх невідступних мріянь, приймав і віддавав візити. Якщо можна сказати, що майбутнє є оберненим наслідком подій минулого, то я, очевидно, міг би передбачити бурхливу і гучну популярність моєї книги вже за тим неймовірним кипінням мого розуму і трепетом моєї музи.
‹Публічне читання нарисів «Генія» в Лондоні; захоплений лист відомого вільнодумця шевальє де Панa авторові›
Незакінчене видання «Генія християнства», зроблене в Лондоні, дещо відрізнялося порядком викладу від видання, що побачило світ у Франції. Консульська цензура, що незабаром стала імператорською, як з’ясувалося, запопадливо дбала про репутацію монархів: королівська персона, її честь, її чеснота були їй дорогі наперед. Поліція Фуше вже бачила, як спускається з неба білий голуб зі священною посудиною, символ чистоти помислів Бонапарта і безгрішності революції. Правовірні християни з ліонських республіканських процесій змусили мене вилучити розділ «Королі атеїсти» і розкидати його параграфи по всій книзі.
‹Смерть дядька Шатобріана, пана де Біде›
Книга дванадцята
‹Нотатки про англійську словесність›
6
Повернення емігрантів до Франції. – Прусський посланник видає мені фальшивий паспорт на ймення Лассаня, мешканця швейцарського міста Невшатель. – Смерть лорда Лондондеррі. – Кінець моєї кар’єри солдата і мандрівця. – Я висідаю в Кале
Лондон, квітень – вересень 1822 року
Я починав звертати очі до рідної землі. Сталася велика революція. Бонапарт, ставши першим консулом, за допомогою деспотизму почав відновлювати порядок; багато вигнанців поверталися; вище товариство особливо поспішало, сподіваючись урятувати залишки своїх багатств: вірнопідданість гинула з голови, тим часом як серце її ще билося в грудях декількох напівроздягнених провінційних дворян. Пані Ліндсей поїхала; вона писала панам де Ламуаньон, щоб вони теж поверталися; вона переконувала пані д’Агессо, сестру панів де Ламуаньон, також перетнути Ла-Манш. Фонтан кликав мене до Парижа, щоб закінчити там друкування «Генія християнства». Я не забув батьківщину, однак не мав анінайменшого бажання туди повертатися; мене стримували боги більш могутні, ніж скрині отчого дому; у Франції у мене не залишилося ні майна, ні притулку; вітчизна стала для мене кам’яним лоном, соском без молока: мене не чекали там ні мати, ні брат, ні сестра Жюлі. Люсіль була ще жива, але вона вийшла заміж за пана де Ко і носила інше ім’я; з моєю молодою
Дьєпп, 1836
Ви знаєте, що, працюючи над цими «Записками», я не раз перебирався з місця на місце, що я часто описував краї, куди мене закинула доля, і говорив про відчуття, які вони у мене викликають, доповнюючи історію мого життя історією моїх роздумів і моїх кочувань.
Ви бачите, де я живу тепер. Прогулюючись сьогодні вранці позаду дьєппського замку, серед скель, я помітив міст, перекинутий через рів: сюди вів потайний хід, яким пані де Лонґвіль вислизнула від Анни Австрійської; сівши потаємно на корабель у Гаврі і висівши на берег у Роттердамі, вона вирушила в Стен, до маршала де Тюренна. Слава великого полководця виявилася заплямованою, ба гірше: глузлива вигнанка не надто прихильно, без належної пошани поводилася зі зрадником.
Пані де Лонґвіль, яку однаково радо приймали і в салоні Рамбуйє, при Версальському дворі, і в паризькому муніципалітеті, запалала пристрастю до автора «Максим» і у міру своїх сил намагалася бути йому вірною. Цей останній залишився в пам’яті нащадків не стільки завдяки своїм думкам, скільки завдяки дружбі пані де Лафаєт та пані де Севіньє, віршам Лафонтена та коханню пані де Лонґвіль: от що означає заслужити ласку знаменитих людей.
Принцеса де Конде незадовго до смерті сказала пані де Брієнн: «Дорога подруго, розкажіть тій безрозсудній дурепі, що зараз перебуває у Стені, в якому стані ви мене бачите: нехай повчиться вмирати». Чудові слова; та принцеса забула, як саму її колись так само кохав Генріх IV і, коли чоловік відвіз її до Брюсселя, вона хотіла втекти до беарнця – «вислизнути вночі через вікно і потім проскакати тридцять або сорок льє на коні»; на той час вона мала сімнадцять років і теж була безрозсудною дурепою.
Спустившись із кручі, я вийшов на паризький шлях; на виїзді з Дьєппа він різко йде вгору. Праворуч, на крутому березі височіє стіна кладовища; поряд із цією стіною встановлено шків канатного заводу. Два канатники, дружно задкуючи і переступаючи з ноги на ногу, співали впівголоса. Я прислухався: вони саме дійшли до «Старого капрала» – красивої брехні у віршах, яка довела нас до нинішнього плачевного стану:
Хто це там плакати сміє?
А, то солдатська вдова…
Канатники повторювали приспів:
В ногу! Рівняйся! Раз! Два!
Груди – пряміше!
Кроком – чіткіше!..
Раз! Два! Раз! Два! [46] —
таким мужнім і патетичним тоном, що в мене сльози наверталися на очі. Йдучи в ногу і мотаючи своє прядиво, вони, здавалося, тримали в руках нитку життя старого капрала. Мені бракує слів, щоб передати, яким дивним чином виявилася слава Беранже в цьому співі двох матросів, що виливали свою печаль за загиблим солдатом на безлюдному березі моря.
Стрімкий берег нагадав мені монаршу велич, дорога – плебейську популярність: я в думках порівняв людей на двох полюсах суспільства; я запитав себе, до якої з двох епох хотів би належати. Коли теперішнє зникне услід за минулим, що швидше приверне до себе увагу нащадків?
Та все ж, якби факти затьмарювали все інше, якби на вагах історії імена не переважували подій, якою б величезною постала б різниця між моєю епохою та епохою, що пролягла від смерті Генріха IV до смерті Мазаріні! Що таке заворушення 1648 року порівняно з нашою Революцією, яка пожерла старий світ і тим самим, очевидно, прирекла себе на смерть, так що після неї на землі не залишиться ні старого, ні нового суспільства? Хіба мені не довелося змальовувати в моїх «Записках» картини, сповнені незрівнянно більшого значення, ніж сцени, переказані герцогом де Ларошфуко? Візьмімо хоча б Дьєпп: що таке безтурботна похітлива богиня спокушеного і бунтівного Парижа поряд із пані герцогинею Беррійською? Гарматні залпи, що сповіщали про присутність найяснішої вдови, змовкли; порох і дим більше не лестять тій, про кого нагадує стогін хвиль.
Дві доньки Бурбонів, Анна Женев’єва та Марія Кароліна, тепер далеко; кануть у Лету два матроси, що виспівують пісню плебейського поета; покинув Дьєпп і я: у тутешніх краях мешкало колись інше «я», «я» днів моєї юності, що безповоротно минули; це «я» віджило, адже дні наші помирають раніше за нас. Ви бачили мене в Дьєппі молодшим лейтенантом Наваррського полку, який повчав новобранців на прибережній ріні; ви побачили мене тут знову, вигнанцем при Бонапарті; ви знову зустрінете мене тут під час липневих подій. А поки тут, у Дьєппі, я знов беруся за перо, щоб продовжити свою Сповідь.
Щоб не збитися зі шляху, поглянемо на стан моїх «Записок».
2
На чому я зупинився у своїх «Записках»
Зі мною трапилося те, що трапляється зі всякою людиною, що розпочинає велику справу: насамперед я відзначив прапорцями крайні точки, потім, зводячи там і сям будівельні риштовання, зайнявся остовом з каменю і цементу; готичні собори будувалися сторіччями. Якщо небо продовжить мені віку, я встигну закінчити пам’ятник різним рокам мого життя; архітектор залишиться той самий, зміниться тільки його вік. Яка це, однак, мука – усвідомлювати, що твоя духовна сутність, лишаючись незмінною, поміщена в зношену тілесну оболонку. Блаженний Августин, відчуваючи, як глина, з якої він зліплений, руйнується, просив Господа: «Будь сховком моєї душі», а людям говорив: «Коли ви прочитаєте цю книгу і пізнаєте мене, помоліться за упокій моєї душі».
Між подіями, що відкривають цю частину «Записок», і тими, що оволоділи мною зараз, пролягає відстань у тридцять шість років. Яким чином небайдуже вести далі оповідання, предмет якого колись був сповнений для мене пристрасті і вогню, коли ті, хто з’являтиметься переді мною, вже померли, коли належить розбудити статуї, застиглі в надрах Вічності, спуститися до погребального склепу, щоб розігрувати там життя? І чи сам я часом не живий небіжчик? Хіба погляди мої не змінилися? Хіба я бачу речі в тому ж світлі? Хіба події мого приватного життя, які так хвилювали мене, укупі з найбільшими подіями життя суспільного, які відбувалися поряд зі мною, не втратили важливість в очах світу, так само як і в моїх власних очах? Той, чий земний шлях довгий, відчуває, як дні його остигають; завтрашній день більше не викликає в ньому такого щирого бажання участі в ньому, як день учорашній. Коли я нині порпаюся в своїй пам’яті, часто не годен згадати деяких імен і навіть облич людей; а колись, либонь, вони примушували сильніше битися моє серце: це суєтність людини забудькуватої і забутої! Щоб марення та пристрасті воскресли, мало сказати їм: «Воскресніть!»; доступ до царства тіней дарує тільки золота гілка, а щоб її зламати, потрібна юна рука.
3
1800 рік. – Погляд на Францію. – Я приїжджаю до Парижа
Дьєпп, 1836
…суплікуєм посланус від патріотичних ларів і пенатів.
Безвиїзно просидівши вісім років у Великій Британії, я бачив тільки англійське життя, таке відмінне, особливо о цій порі, від життя решти Європи. Навесні 1800 року, коли пакетбот віз мене з Дувра до Кале, погляд мій, обганяючи корабель, прагнув до берега. Я був вражений бідністю тутешніх місць: у порту виднілося всього дві чи три щогли; чоловіки в карманьйолах і паперових ковпаках ішли нам назустріч по греблі: переможці сповіщали про себе стукотом сабо. Коли ми причалили до молу, жандарми і митники зістрибнули на палубу, оглянули наш багаж і паспорти: у Франції люди завжди підозрілі; перше, з чим ми стикаємося і в справах, і в забавах, – це триуголка або багнет.
Пані Ліндсей чекала нас на заїжджому дворі: назавтра всі ми – пані Ліндсей, пані д’Агессо, її молоденька родичка і я – вирушили до Парижа. Дорогою ми майже не бачили чоловіків; до чорноти засмаглі, босоногі жінки з непокритою або пов’язаною хусткою головою обробляли поля: вони були схожі на рабинь. Мене, здається, понад усе вразили незалежність і мужність краю, де жінки орудували мотикою, доки чоловіки орудували мушкетом. Села були, як після пожежі: убогі і напівзруйновані; усюди бруд, пил, гній, сміття.
Праворуч і ліворуч від дороги виднілися зруйновані замки; від них не залишилося нічого; це були руйновища, що бовваніли над землею, серед яких бавилися діти. Можна було розгледіти вищерблені стіни огорожі, покинуті церкви, звідки вигнали небіжчиків, дзвіниці без дзвонів, кладовища без хрестів, обезголовлених святих, понівечених градом каміння. На стінах було надряпано застарілі вже республіканські гасла: «Свобода, рівність, братерство або смерть!» Подекуди слово «смерть» було зафарбовано, але чорні чи червоні літери все одно проступали з-під шару вапна. Нація, що стояла на межі розпаду, починала, як колись середньовічні народи, що виходили з мороку варварства і руйнування, будувати новий світ.
Ближче до столиці, між Екуаном і Парижем, уціліли в’язи; ці прекрасні проїжджі алеї, невідомі англійській землі, вразили мене. Франція постала переді мною такою ж новою, як колись ліси Америки. Собор Сен-Дені стояв без даху, з вибитими вікнами; його позеленілі нефи заливав дощ; могил у нім не залишилося; з того часу мені довелося проводжати туди кістки Людовіка XVI, козачі полки, домовину герцога Беррійського та катафалк Людовіка XVIII.
Пані Ліндсей зустрічав Огюст де Ламуаньйон: його вишуканий екіпаж вирізнявся серед тих, що траплялися мені із самого Кале неповоротких возів та брудних диліжансів: шкапи тягли їх за собою на обшарпаних мотузках. Пані Ліндсей мешкала в передмісті Терн. Мене висадили по дорозі, і я дістався до її будинку полями. Я пробув у неї добу; вона звела мене з високим товстуном – паном Лазалем, що займався справами емігрантів. Крім того, пані Ліндсей сповістила про мій приїзд пана де Фонтана; за два дні він приїхав по мене і знайшов мене в кімнатці, яку моя покровителька винайняла для мене на заїжджому дворі, поряд зі своїм будинком.