Я розповідав вам, що в юності, коли сестра моя була канонісою в Аржантьєрі і готувалася стати канонісою в Реміремоні, об’єктом її гарячої пристрасті став пан де Мальфілатр, радник Бретонського парламенту, і пристрасть ця, оселившись у її серці, посилювала її природну меланхолію. Під час Революції Люсіль вийшла заміж за пана графа де Ко, якого втратила через рік і три місяці після весілля. Смерть пані графині де Фарсі, сестри, яку вона ніжно любила, збільшила скорботу пані де Ко. Вона заприязнилася з пані де Шатобріан, моєю дружиною, і взяла над нею владу, яку було нелегко терпіти, бо Люсіль стала запальною, деспотичною, безрозсудною; пані де Шатобріан терпіла її примхи і потай надавала їй послуги, які багатша подруга часом надає подрузі, чутливій до образи та менш щасливій.
Геній Люсіль разом з глибиною її почуттів довели її майже до того самого безумства, яке спіткало Ж.-Ж. Руссо: вона просила пані де Бомон, пана Жубера, мене писати їй на чужу адресу; вона уважно розглядала печатки, намагаючись зрозуміти, чи не зламані вони; вона постійно змінювала помешкання, не затримуючись довго ні в сестер, ні в моєї дружини; сестрам вона не довіряла, а для пані де Шатобріан, пройнятої до Люсіль такою надзвичайною симпатією, ця безсердечна відданість врешті-решт стала тягарем.
Ще один фатальний удар спіткав Люсіль: пан де Шендолле, що жив поблизу Віра, приїхав до Фужера побачитися з нею; невдовзі пішли розмови про весілля, але справа скінчилася нічим. Моя сестра втратила все відразу, і гніт власної самоти виявися їй не під силу. Сумною примарою промайнула вона в радісній тиші Савіньї; стільки сердець прийняли її з радістю! Вони були б щасливі повернути її до солодкої дійсності! Але серце Люсіль могло битися тільки в атмосфері, створеній для однієї неї; там, де дихали інші, вона задихалася. Вона жадібно поглинала дні у тому особливому світі, у якому долею їй судилося пробувати свій вік. Навіщо Господь створив істоту, яка жила лише для того, щоб страждати? Які таємні узи пов’язують страдника з вічним законом?
Сестра моя анітрохи не змінилася; але біди лишили на її зовнішності свій слід: голова її була злегка схилена, ніби на неї тиснув тягар часу. Вона нагадувала мені батьків; ці перші спогади про родину, викликані з могили, оточували мене, немов злі духи, що злетілися вночі до похоронного вогнища, щоб погрітися біля його згасаючого вогню. Коли я дивився на Люсіль, в її розгубленому погляді переді мною поставало моє дитинство.
Стражденне видиво швидко розтануло: здавалося, ця обтяжена життям жінка прийшла по іншого страдника, щоб забрати з собою.
‹1802 рік; знайомство з актором Тальма›
10
Роки 1802 і 1803. – «Геній християнства». – Провіщання невдачі. – Причина кінцевого успіху
Тим часом я закінчував «Геній християнства»; Люсьєн побажав поглянути в коректурні аркуші: я дав йому кілька відбитків; він зробив на полях досить незначні помітки.
Хоча успіх моєї великої книги був таким само гучним, як успіх маленької «Атала», він був менш безперечним: у цьому серйозному творі я боровся з принципами старої літератури та філософії, удаючись уже не до роману, а до міркувань і фактів. Вольтерівська імперія кликнула до бою і схопилася за зброю. Пані де Сталь помилилася щодо майбутнього моїх релігійних наукових праць: коли їй принесли нерозрізаний примірник мого твору, вона погортала його, натрапила на розділ «Про непорочність» і сказала панові Адріану де Монморансі, який був на той час поряд: «Ах, Боже! Бідолаха Шатобріан! Який провал!» Абат де Буллонь познайомився з кількома частинами моєї праці перш, ніж вони були віддруковані; книгареві, що прийшов до нього за порадою, він відповів: «Якщо хочете розоритися, надрукуйте це». Минуло небагато часу, і той самий абат де Буллонь звеличив мою книгу до небес.
Справді, все, здавалося, провіщало невдачу: хіба міг я, не маючи імені і не оточений лестивцями, претендувати на те, щоб знищити вплив Вольтера, який звів величезну будівлю, довершену енциклопедистами і зміцнену всіма європейськими знаменитостями? Як! Дідро, д’Аламбери, Дюкло, Дюпюї, Гельвеції, Кондорсе вже більше не є володарями дум? Як! світ повинен повернутися до «Золотої легенди», відкинувши шедеври науки і розуму? Чи міг я виграти справу, яку не зуміли захистити ані грізний Рим, ані всесильне духівництво, – справу, яку старанно відстоює архієпископ паризький Крістоф де Бомон, спираючись на вироки суду, силу армії та ім’я Короля? Чи не було так само сміхотворним, як і безрозсудним з боку людини нікому не відомої протиставляти себе філософській течії, яка виявилася настільки нищівною, що здійснила Революцію? Цікаво було поглянути на пігмея, який, «слабенькі ручки напружуючи», прагне задушити передову думку сторіччя, зупинити розвиток цивілізації і змусити рід людський повернути назад! Дякувати Богові, подібних божевільних можна знищити одним словом, тому пан Женґене, лаючи «Геній християнства» в «Декаді», стверджував, що критика запізнилася, бо марнослів’я моє вже забуте. Він говорив це через п’ять чи шість місяців після публікації твору, який не зуміла знищити вся Французька академія, що виступила проти нього з нагоди присудження премій за десятиліття.
Я випустив «Геній християнства» в той час, коли храми наші були зруйновані. Віряни почувалися спасенними: у той час люди потребували віри, прагнули релігійних розрад, яких довгі роки були позбавлені. Скільки надприродної сили доводилося просити у неба після багатьох лих! Скільки осиротілих родин жадали віднайти в лоні Творця своїх утрачених дітей! Скільки розбитих сердець, скільки знедолених душ закликали десницю Божу зцілити їх! Усі поспішали до Божого храму, як спішать до будинку лікаря, коли хтось тяжко хворий. Жертви нашої смути (і які різні жертви!) рятувалися під вівтарем: потерпілі у корабельній аварії, сподіваючись на порятунок, чіпляються за скелю.
На той час Бонапарт, бажаючи зміцнити свою силу на непорушній твердині, уклав угоду з Римським двором; спочатку він зовсім не перешкоджав публікації твору, що сприяв його намірам; йому потрібно було здолати людей зі свого оточення і відвертих ворогів церкви; отже, громадська думка, що склалася під впливом «Генія християнства», виявилася для нього саме на часі. Пізніше він розкаявся в своїй помилці: повернення до релігійних ідей спричинило повернення до ідей законної монархії.
Один уривок із «Генія християнства», що спочатку набув менше розголосу, ніж «Атала», містив зображення характеру, який одержав у сучасній літературі довге життя; втім, якби «Рене» не був написаний, я б не почав його писати; якби я міг його знищити, я б його знищив. У Рене досить скоро з’явилася купа родичів у прозі та у віршах: навколо щодень чулися ремствування та зітхання, тільки й мови було, що про вітри і бурі та потаєну скорботу, про які відомо хмарам і ночі. Нині годі відшукати ледачого школяра, який не мріяв би стати найнещаснішим з людей; не знайдеш шістнадцятирічного хлопця, який би не нажився до переситу: геть усі вони уявляють себе страждальниками, змученими власною геніальністю; поринаючи у вир своєї думки, вони вдаються до смутності пристрастей, збентежено ляскають себе по блідому чолу і дивують дурнів горем, якому ніхто з них навіть не спроможний дібрати виразної назви.
У «Рене» я вказав на хворобу мого сторіччя; але з боку романістів було безглуздям видавати безпредметну скорботу за усесвітню. Вселюдські почуття, на яких тримається земне життя: материнська і батьківська ніжність, синівська прихильність, дружба, любов – невичерпні; інша річ – особлива манера відчувати, своєрідність розуму і вдачі; їх можна піддати розгорнутому і неодноразовому зображенню тільки у великих багатофігурних композиціях. Потайні куточки серця людського – вузьке поле діяльності; той, хто першим зібрав з нього врожай, нічого не залишив своїм наступникам. Хвороба не є природним станом душі: її неможливо відтворити, описати її так, як описують художники пристрасті загальнолюдські, постійно перетворюючи їх і умілою рукою змінюючи їхню форму.
Хоч би що там було, література забарвилася в тони моїх релігійних картин, подібно до того, як ділові папери засвоїли стиль моїх державних творів: «Монархія згідно з хартією» поклала початок нашій представницькій формі правління, а моя стаття в «Консерватер» про
‹Полеміка Шатобріана з пантеїстами та іншими «сектантами»›
Поштовх, що його дав «Геній християнства» умам, позбавив їх рутини XVIII сторіччя і назавжди вилікував від сліпого наслідування його переказів: люди почали наново, а вірніше кажучи, вперше вивчати витоки християнства; перечитуючи Святих Отців (якщо припустити, що вони їх колись читали), французи здивувалися, знайшовши стільки цікавих відомостей, стільки філософічної мудрості, стільки багатообразної краси стилю, стільки ідей, що більш-менш рішуче сприяли переходу від давнього суспільства до сучасного: то була єдина і пам’ятна ера в історії людства, коли небо єдналося із землею через душі геніїв.
Поряд зі світом язичества, що зазнав руйнації, постав свого часу інший світ, який ніби ззовні споглядає ці величні картини, бідний, сторонній, самотній. Він втручається в життєві справи, лише коли його уроків або допомоги потребують. Як чудово було бачити цих перших єпископів, майже всіх приєднаних до лику святих і мучеників, цих простих священиків, які уболівають за реліквії та кладовища, цих ченців і самітників з обителей і печер, які проповідують мир, чесноту, милосердя, коли довкруги панують війна, розпуста, варварство; відвідують римських тиранів і татарських або готських вождів, щоб запобігти несправедливості одних і жорстокості інших, зупиняють війська дерев’яним хрестом і миротворним словом, залишаються найвразливішими серед смертних і при цьому захищають людство від Аттіли, існують між двома світами, щоб пов’язати їх, полегшити останні хвилини суспільства, що йде в небуття, і підтримати перші кроки суспільства, яке ще перебуває в колисці.
11
«Геній християнства», продовження. – Недоліки книги
Істини, розвинені в «Генії християнства», не могли не сприяти зміні напряму думок, що панують у суспільстві. Завдяки цьому твору сучасні французи відчули потребу пишатися середньовічними спорудами: це я закликав юне сторіччя захоплюватися старими храмами. А те, що люди зловживали моєю думкою, і не є правдою те, що наші старовинні собори наближаються за своєю красою до Парфенону, і брехня, що церкви доносять до нас своїми кам’яними літописами невідомі досі факти, а найбільше шаленство – стверджувати, ніби ці гранітні мемуари відкривають нам речі, які свого часу не помітили вчені бенедиктинці, а нескінченні розмови про готику викликають смертельну нудьгу, то я не маю з цим нічого спільного. Втім, я знаю, чого бракує «Генію християнства» в частині, що стосується мистецтв; частина ця неповна, бо в 1800 році я не знав мистецтв: на той час я ще не побував ні в Італії, ні в Греції, ні в Єгипті. Подібним чином я недостатньо використав для своєї мети житія святих та стародавні легенди; тим часом вони рясніють чудовими історіями: людина зі смаком може зібрати там багаті жнива. Це поле чудес середньовічної уяви плідніше за «Метаморфози» Овідія та чарівні казки. Крім того, в моїй книзі трапляються думки обмежені і невірні, наприклад, оцінка Данте, якому я віддав належне багато пізніше.
Я ґрунтовно доповнив «Геній християнства» в «Історичних дослідженнях» – том з моїх праць, про який найменше говорили і який найбільше грабували. (Вплив «Генія християнства» на літературу.)
Книга чотирнадцята
‹Подорож Шатобріана на південь Франції в 1802 році›
4
Роки 1802 і 1803. – Зустріч з Бонапартом
Париж, 1838
Доки ми, звичайні люди, жили і помирали, світ семимильними кроками рухався вперед; обранець сторіччя стверджувався на чолі роду людського. Посеред грізних бур, що провіщали усесвітні потрясіння, я зійшов у Кале, щоб як простий солдат взяти участь у спільному русі. Йшов перший рік сторіччя, коли я прибув до табору, де Бонапарт сурмив збір доль: невдовзі він став довічним першим консулом.
У 1802 році, після ухвалення законодавчим корпусом Конкордату, Люсьєн, тодішній міністр внутрішніх справ, влаштував святкування на честь свого брата; я мав запрошення на церемонію як людина, яка возз’єднувала сили християн і яка знову повела їх в атаку. Коли з’явився Наполеон, я стояв на галереї: він приємно вразив мене; раніше я бачив його лише здалека. Він усміхався сліпуче і ласкаво; очі його, гарно посаджені і витончено обрамлені бровами, кидали чудові погляди, в яких ще не просвічувало жодне лукавство, не було нічого театрального і вдаваного. «Геній християнства», який тоді саме був у всіх на вустах, справив враження на Наполеона. Цього холоднокровного політика одухотворяла чудова уява: він не став би тим, чим став, якби його не надихала муза; розум його втілював ідеї поета. Натура людей, створених для великих подвигів, завжди подвійна, бо вони мають бути здатними і на натхненну думку, і на рішучий вчинок: одна половина народжує задум, інша виконує його.
Якимсь чином Бонапарт помітив і впізнав мене. Коли він попрямував до мене, ніхто не міг зрозуміти, кого він шукає; всі розступалися, кожен сподівався, що консул іде до нього; ця нетямущість, здавалося, дратувала володаря. Я відступив і став позаду сусідів; раптово Бонапарт підвищив голос і мовив: «Пан де Шатобріан!» Натовп негайно відринув, щоб потім зімкнутися навколо нас кільцем: я залишився сам. Бонапарт заговорив зі мною, не церемонячись: без милих речей, без порожніх запитань, без передмов, він відразу розпочав говорити про Єгипет і арабів, неначебто я був одним з його наближених і він усього лише продовжував розпочату розмову. «Мене завжди вражало, – сказав він, – що шейхи падають на коліна серед пустелі, лицем на схід і впираються лобом у пісок. Що це за невідома святиня на Сході, якій вони поклоняються?»