У середині мого перебування в Римі сюди приїхала принцеса Борґезе: мені було доручено передати їй паризькі черевики. Мене відрекомендували принцесі; я був присутній, коли вона одягалася: гарненький новий черевичок, який вона взула, недовго топтав нашу стару землю.
Нарешті трапилося нещастя, що поглинуло мене цілком: це джерело, яке ніколи не вичерпується.
Книга п'ятнадцята
Париж, 1838
Коли я поїхав з Франції, ми втішали себе щодо здоров’я пані де Бомон: вона багато плакала, і заповіт її довів, що вона вважала себе приреченою. Але друзі її не ділилися одне з одним своїми побоюваннями і намагалися заспокоїти себе; вони вірили в чудодійну силу вод, у цілюще італійське сонце; вони розлучилися з хворою і поїхали вперед різними шляхами: зустріч була призначена в Римі.
‹Уривки із записів пані де Бомон; листи до неї Люсіль›
2
Приїзд пані де Бомон до Рима ‹…›
Лист пана Балланша, датований 30 фрюктидора, сповістив мене про те, що пані де Бомон прибула з Мон-Дора до Ліона і прямує до Італії. Він повідомляв, що я даремно хвилююсь і що хвора видужує. У Мілані пані де Бомон зустрілася з паном Бертеном, який приїхав туди у справах: він ласкаво узяв на себе клопоти про бідолашну мандрівницю і привіз її у Флоренцію, де вже я чекав на неї. Побачивши її, я вжахнувся; сили в неї вистачило лише на усмішку. Відпочивши кілька днів, ми вирушили до Рима; ми їхали ступою, щоб уникнути трясанини. Пані де Бомон усюди зустрічала люб’язність і увагу: кожен поспішав виявити турботу до цієї милої жінки, такої самотньої і недужої, що втратила всіх своїх рідних. Навіть служниці на заїжджих дворах переймалися до неї ніжним співчуттям.
Неважко здогадатися, що коїлося у мене в душі: кожному траплялося проводжати друзів у могилу, але вони були німі, і ледве жевріюча надія не загострювала сердечної муки. Я не звертав уваги на прекрасну країну, якою ми їхали; я вибрав шлях через Перуджу: що мені була Італія? Клімат її, хоч який він м’який, здавався мені занадто суворим; у найлегшому подиху вітерцю я бачив бурю.
У Терні пані де Бомон захотіла поїхати до водоспаду; вона насилу встала, сперлася на мою руку, але зараз же знов опустилася в крісло. «Доведеться цій воді падати без нас», – мовила вона. Я найняв для неї окремий будиночок поблизу площі Іспанії, під горою Пінчо; коло будинку був садок з апельсиновими деревами, посадженими шпалерами, і дворик, де росло інжирне дерево. Я оселив там умираючу. Мені коштувало великих зусиль відшукати цю оселю, бо римляни з побоюванням ставляться до легеневих хвороб, вважаючи їх заразливими.
У цю епоху відродження громадського порядку люди цінували все, що нагадувало про стару монархію: папа римський прислав довідатися про здоров’я дочки пана де Монморена; кардинал Консальві і члени священної колегії наслідували приклад Його Святості; сам кардинал Феш до останнього дня пані де Бомон віддавав їй повагу, якої я не чекав і яка змусила мене забути жалюгідні чвари, що затьмарювали початок мого перебування в Римі.
‹Листи Люсіль до Шатобріана›
4
Смерть пані де Бомон
Париж, 1838
Стан здоров’я пані де Бомон поліпшився був під впливом римського повітря, та ненадовго: правда, ознаки близької смерті зникли, але, схоже, остання мить завжди зволікає, щоб одурити нас. Я двічі чи тричі пробував покатати хвору у візку; я намагався розважити її, показуючи їй краєвиди і небо: ніщо не цікавило її. Якось я повіз її до Колізею; стояв один з тих жовтневих днів, що бувають тільки в Римі. Вона знайшла в собі сили вийти з візка і сіла на камінь навпроти одного з вівтарів, розташованих навколо будівлі. Здійнявши очі, вона поволі обвела поглядом ці портики, що так давно позбулися життя і бачили так багато смертей; залиті світлом руїни поросли ожиною та орликами, які осінь забарвила в шафранові кольори. Потім умираюча жінка перевела погляд на сходи амфітеатру і ковзнула по них униз, аж до арени; побачивши вівтарний хрест, вона мовила: «Ходімо, мені холодно». Я провів її додому; вона злягла і вже не вставала.
Я зав’язав листування з графом де Ла Люзерном і з кожною поштою відправляв йому з Рима докладний звіт про здоров’я його своячки. Коли Людовік XVI відрядив його посланником до Лондона, він узяв із собою мого брата: у тому ж посольстві був і Андре Шеньє.
Лікарі, котрих я знову скликав після невдалої прогулянки, заявили, що врятувати пані де Бомон може тільки чудо. Сама вона повторювала, що не доживе до 2 листопада, дня всіх померлих; потім вона пригадала, що хтось з її рідних, не пам’ятаю, хто саме, помер 4 листопада. Я запевняв її, що у неї хвороблива уява, що вона сама переконається, наскільки безпідставні її страхи; щоб утішити мене, вона відповіла: «О, так! я проживу довше!» Помітивши сльози, які я намагався приховати, вона простягнула мені руку зі словами: «Ви справжня дитина; хіба це для вас несподіванка?»
Напередодні смерті, 3 листопада, вона видавалася спокійнішою. Вона обговорювала зі мною розпорядження щодо свого стану і сказала про свій заповіт, що «все кінчено, але все доведеться зробити, їй потрібно хоч би дві години, щоб цим зайнятися». Увечері лікар сказав мені, що вважає за свій обов’язок застерегти хвору про необхідність причаститися і соборуватись; у мене забракло сил погодитися; мене мучив страх скоротити приготуваннями до смерті ті недовгі земні миті, що були відміряні пані де Бомон. Я нагримав на лікаря, а потім став благати його зачекати бодай до завтра.
Я провів жахливу ніч: таємниця пекла мені груди. Хвора не дозволила мені залишитися в її спальні. Я сидів у сусідній кімнаті, здригаючись від кожного шереху: коли двері відхилялися, я бачив слабке світло напівзгаслого нічника.
У п’ятницю 4 листопада я увійшов до пані де Бомон разом з лікарем. Вона помітила моє збентеження і мовила: «Що з вами? Адже ніч минула добре». Тоді лікар зумисне голосно сказав, що хотів би поговорити зі мною в сусідній кімнаті. Я вийшов: повертаючись, я не знав, на якому я світі. Пані де Бомон запитала, чого хотів од мене лікар. Я зі сльозами опустився на край її ліжка. Вона мить помовчала, поглянула на мене і мовила твердим голосом, немов бажаючи влити в мене сили: «Я не думала, що це прийде так скоро: значить, час прощатися. Пошліть за абатом де Бонві».
Абат де Бонві, діставши на те дозвіл, поспішив до пані де Бомон. Вона розповіла йому, що в душі завжди була глибоко святоблива, але нечувані нещастя, що впали на її голову під час Революції, на якийсь час похитнули її віру у справедливість Провидіння; вона додала, що готова визнати свої помилки і покластися на милосердя Боже; вона сподівається, мовила вона, що страждання, яких вона зазнала в цьому світі, зарахуються їй у світі іншому. Потім вона знаком попросила мене піти і залишилася наодинці зі своїм сповідником.
За годину він вийшов, витираючи очі хустинкою і повторюючи, що ніколи не чув прекрасніших слів і не бачив подібного героїзму. Послали за кюре, щоб соборувати її. Я повернувся до пані де Бомон. Побачивши мене, вона запитала: «Ну як? Ви задоволені мною?» Вона почала з ніжністю говорити про те, що зволила називати «моєю добротою» до неї: ах! якби в цю мить я міг купити хоча б один зайвий день її життя, я з радістю віддав би за це решту своїх власних днів! Тим друзям пані де Бомон, які не були свідками цієї сцени, було легше; їм довелося плакати лише раз: а я стояв біля цього одру страждань, де людина чує, як б’є її остання година, і кожна усмішка хворої повертала мені життя і знову відбирала його, сходячи з лиця вмираючої. Гірка думка вразила мене: я зрозумів, що пані де Бомон лише в останні миті відчула, як глибоко я прихильний до неї: вона не втомлювалася дивуватися з цього і, здавалося, померла у відчаї і захопленні. Їй думалось, що вона мені як тягар, і хотілося піти, щоб повернути мені свободу.
Об одинадцятій прийшов кюре: кімната наповнилася натовпом байдужих і цікавих роззяв, які в Римі завжди ув’язуються за священиком. Пані де Бомон прийняла урочисту пишноту обряду без найменшого страху. Ми стали навколішки, і хвора разом причастилася і соборувалась. Коли всі пішли, вона веліла мені сісти на край її ліжка і півгодини говорила зі мною про мої справи та наміри, виявивши найвищі помисли і найзворушливішу дружбу; особливо вмовляла вона мене не розлучатися з пані де Шатобріан і паном Жубером: але чи довго залишалося жити панові Жуберу?
Вона попросила мене розчинити вікно: їй забракло повітря. Промінь сонця освітив її ложе і, здавалося, потішив її. Тоді вона нагадала мені про наше заповітне бажання поїхати жити в село і заплакала.
Між другою і третьою годинами пополудні пані де Бомон попросила пані Сен-Жермен, стару іспанку, яка служила їй з відданістю, гідною такої доброї господині, перестелити постіль: лікар був проти цього, боячись, аби метушня не прискорила кончину хворої. Тоді пані де Бомон сказала мені, що відчуває наближення агонії. Вона раптом скинула ковдру, взяла мою руку і сильно стиснула її; погляд її затуманився. Вільною рукою вона робила знаки комусь, кого бачила в ногах ліжка; потім, піднісши руку до грудей, вона промовила: «Ось тут!» Зажурений, я запитав, чи впізнає вона мене: на її обличчі промайнуло щось подібне до усмішки; вона легенько кивнула головою: мова її була вже не від світу сього. Судоми тривали якусь мить. Ми троє: я, лікар і доглядальниця – підтримували її: моя рука лежала у неї на серці, і я відчував, як воно прискорено калатає між слабких ребер, немов годинник, чий маятник поспішає розмотати готовий порватися ланцюг. Раптом, сповнений жаху і страху, я відчув, як воно зупиняється! Ми поклали жінку, що знайшла спокій, на подушки; голова її звісилася набік. Кілька кучериків розкуйовдженого волосся впали їй на чоло; очі були заплющені; настала вічна ніч. Лікар підніс до губ померлої люстерко і лампу: дихання життя не затуманило дзеркала і не поколивало полум’я. Все було кінчено.
‹Похорон пані де Бомон›
6
Рік 1803 ‹…›
Париж, 1838
Якщо вимірювати мінливості приватного життя мірками життя суспільного, ці лиха навряд чи гідні навіть побіжної згадки в моїх Записках. Хто не втрачав друга? хто не був присутній при його кончині? чия пам’ять не зберігає подібної скорботної сцени? Міркування правильне, та все ж ніхто не може утриматися від переповідання власних пригод: відпливаючи на кораблі, моряк залишає на суходолі родину, про яку весь час думає і говорить товаришам. Будь-яка людина містить у собі особливий світ, чужий загальним законам і долям віків. А втім, помилково вважати, ніби революції, великі нещастя, знамениті стихійні лиха – єдиний літопис нашої природи: кожен з нас поодинці творить ланцюг спільної історії, і саме з цих окремих життів і складається світ людський, як він постає перед очима Господа.
‹Співчутливі листи друзів Шатобріана›
7
Роки 1803 і 1804. – Перша думка про мої «Записки». – Бонапарт призначає мене французьким посланником у Вале. – Від’їзд з Рима
Париж, 1838
Я наважився залишити ділову ниву, що затьмарила моє життя не тільки нудними заняттями і вульгарними політичними чварами, а й особистим нещастям. Той не знає, що таке невтішне горе, хто не ходив на самоті місцями, де ще донедавна жила особа, яка прикрашала його існування: ви шукаєте її і не знаходите; вона говорить з вами, усміхається вам, невідступно йде за вами; все, що вона вдягала, все, чого торкалася, викликає в пам’яті її образ; вас відокремлює від неї лише прозора запона, але запона ця така важка, що ви не в змозі підняти її. Спогад про першого друга, якого ви втратили, тяжкий, бо, якщо життя ваше тривало й далі, вас безперечно спіткали й інші втрати: всі ці наступні смерті пов’язуються у вашій голові з найпершою смертю, тож ви оплакуєте в одній особі всіх, кого втратили на життєвому шляху.
Займаючись вирішенням своїх справ, утрудненим віддаленістю від Франції, я жив самотньо, оточений римськими руїнами. Коли я вперше вийшов пройтися, все здалося мені не таким, як було раніше; я не впізнавав ані дерев, ані будов, ані неба; я блукав серед полів, уздовж аркад і акведуків, як колись під лісовим склепінням Нового Світу. А потім повертався у Вічне місто, що додало до своїх незліченних мерців ще одне згасле життя. Я так багато ходив пустельними берегами Тибру, що вони назавжди закарбувалися у мене в пам’яті, і я досить правильно відтворив їх у моєму листі до пана де Фонтана. «Якщо чужоземця спіткало горе, – писав я, – якщо він змішав прах коханої істоти з прахом стількох уславлених осіб, як солодко буде йому переходити від мавзолею Цецилії Метелли до могили нещасної жінки!»
Саме у Римі у мене вперше виникла думка почати «Записки про моє життя»; збереглося декілька уривчастих рядків з них; ось що мені вдалося розібрати: «Сходивши землю з краю в край, провівши прекрасні роки юності далеко від батьківщини і зазнавши майже всіх лих, які може зазнати людина, не виключаючи навіть голоду, я повернувся до Парижа в 1800 році».
В одному з листів до пана Жубера я так викладав свій план: «Єдина моя втіха – викроїти декілька годин на заняття єдиним твором, який може хоч частково полегшити мій тягар; це – «Записки про моє життя». Туди увійде і Рим; тільки таким чином зможу я відтепер говорити про Рим. Будьте спокійні: ви не зустрінете тут признань, тяжких для моїх друзів; коли я чого-небудь доб’юся в майбутньому, я розповім про своїх друзів із захопленням і повагою. Звертаючись до нащадків, я не буду довго говорити і про свої слабкості; я скажу про себе лише те, що личить моїй людській гідності і, смію сказати, піднесеному серцю. Треба показувати світові лише те, що прекрасне; довіряти зі свого життя лише те, що може вдихнути в подібних до нас почуття великодушні і шляхетні, – не означає брехати Господу. Щиро кажучи, приховувати мені нічого: я не крав стрічку і не звалював провину на служницю, я не кидав на вулиці вмираючого друга, не ганьбив жінку, котра прихистила мене, не віддавав власних дітей до притулку; але у мене були свої слабкості, мені траплялося занепадати духом; досить одного гіркого зітхання, щоб натякнути світу про ці звичайні знегоди, що мусять залишитися під покровом. Навіщо суспільству зображення ран, від яких страждають усі? Тому, хто хоче показати недосконалість людської природи, не бракує прикладів».
Накидаючи цей план, я залишав осторонь свою родину, дитинство, юність, мандри і вигнання: проте саме ці розповіді давали мені найбільшу втіху.
Я був немов щасливий раб: звикнувши до кайданів, він вже не знає, що робити на волі, як бути, якщо кайдани його розбиті. Досить було мені взятися до праці, як переді мною поставало обличчя, від якого я не міг відірвати очей: тільки релігії, що своєю поважністю викликала у мене міркування вищого порядку, було до снаги оволодіти моєю увагою.
Але, обмірковуючи свої «Записки», я зрозумів, чому в давньому світі так піклувалися про долю свого імені: можливо, у спогадах про минуле життя, яке людина залишає, покидаючи світ, є якась зворушлива істотність. Можливо, великим людям давнини ідея безсмертя роду людського замінювала ідею безсмертя душі, що було для них загадкою. Якщо слава стосується тільки нас самих, гріш їй ціна, та все ж варто визнати, що здатність генія дарувати всьому, що він любив, вічне життя – прекрасний привілей.
Я взявся до тлумачення деяких книг Біблії і почав з Книги Буття. У вірші: «Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і що б він не з’їв, – і не жив повік-віку» – я відзначив вражаючу іронію Творця: «Ось став чоловік немов один із Нас і т. ін. Коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя». Чому? Тому, що він скуштував плід знання і став відрізняти добро від зла; тепер його пригнічують нещастя, отже, йому нема чого «жити повік-віку»: яке велике милосердя Господа, що дарує смерть.