Нині дуже уживане вихваляння Бонапартових перемог: жертви вмерли, проклять, криків болю й відчаю вже не чути, перед очима не постає більше видовище виснаженої Франції, землю якої орють жінки, батьків не кидають більше до в’язниці як аманатів синів, сільських мешканців не карають як бунтівників, на стінах будинків не вивішують списки рекрутів, і обивателі не товпляться перед цими нескінченними смертними вироками, з жахом відшукуючи в них імена своїх синів, братів, друзів і сусідів. Ніхто вже не пам’ятає, як пригнічували всіх французів Бонапартові тріумфи, не пам’ятає, з яким захопленням ловила публіка будь-який спрямований проти нього натяк, що пролунав зі сцени через недогляд цензорів, не пам’ятає, як стомилися народ, двір, генерали, міністри і прибічники Наполеона від його гніту і його завоювань, від битв – завжди звитяжних, але ніколи не стихаючих, від необхідності щоранку, не знаючи втоми, відстоювати своє право на життя і благоденство.
Про справжність наших мук свідчить уже сам кінець царювання Бонапарта: якби французи були йому такі фанатично віддані, хіба відвернулися б вони від нього двічі так швидко, так рішуче, навіть не спробувавши залишити його коло керма влади? Якщо Франція має бути вдячна Бонапарту всім – славою, свободою, порядком, добробутом, промисловістю, торгівлею, мануфактурою, пам’ятниками, літературою, красними мистецтвами; якщо до нього, сама по собі, нація не була ні на що здатна; якщо Революція не могла похвалитися ні генієм, ані відвагою і не зуміла ні захистити французькі землі, ані додати до них нові, отже, французи показали себе народом вельми невдячним і боязким, віддавши Наполеона в руки його ворогів чи принаймні не ставши проти полонення свого добротворця?
Докір цей, який нам могли б кинути, кинутий, проте, не був, а чому? Тому що очевидно: коли настав час падіння Наполеона, французи не тільки не стали на його захист, але, навпаки, добровільно віддали його ворогові; охоплені гірким розчаруванням, ми бачили в ньому лише винуватця наших лих, нашого гнобителя. Не союзники перемогли нас: ми самі, вибравши, котре лихо менше, відмовилися проливати нашу кров, бо проливали ми її вже не за свободу.
За республіканського правління, звичайно, було багато жорстокостей, але тоді всі ми сподівалися, що йому незабаром настане кінець, що рано чи пізно ми знову здобудемо наші права, зберігши при цьому ті землі, які республіканська армія, захищаючи вітчизну, завоювала в Альпах і на берегах Рейну. Всі свої перемоги ця армія здобувала в ім’я нашої батьківщини, в ім’я Франції; перемагала, торжествувала саме Франція; все робилося руками наших солдатів, і святкові чи похоронні процесії влаштовувалися на їхню честь; генерали (а серед них були люди непересічні) посідали у свідомості суспільства місце почесне, але скромне: такі були Марсо, Моро, Ош, Жубер; двом останнім на роду було написано посісти місце Бонапарта, який, проте, спізнавши славу, раптом розладнав наміри генерала Оша і сподобив своєї заздрості цього миролюбного полководця, що нагло вмер після перемог під Альтенкірхеном, Неувідом і Клейністером.
За Імперії ми зникли; про нас ніхто і не згадував, усе належало Бонапарту: «Я наказав, я переміг, я сказав; мої орли, моя корона, моя кров, моя родина, мої підданці».
Що ж відбулося в ці дві епохи, разом і схожі і протилежні? Республіку ми не покинули в біді; вона нищила нас, але не позбавляла честі; ми не спускалися до того, щоб ставати власністю однієї-єдиної людини; завдяки нашим зусиллям вороги не зуміли зайняти республіканську Францію; росіяни, розбиті по той бік гір, знесилівши, відступили до Цюріха.
Що ж до Бонапарта, то він, попри всі його величезні завоювання, програв, і не тому, що його розбили, але тому, що французам набридло йому коритися. Який урок! вічне нагадування про те, що все, що ображає гідність людини, несе із собою загибель.
Незалежні мислителі, хоч до якої б партії вони належали і хоч які б погляди сповідували, вели в час публікації моєї брошури схожі промови. Лафаєт, Каміль Жордан, Дюсіс, Лемерсьє, Ланжюїне, пані де Сталь, Шеньє, Бенжамен Констан, Лебрен думали і писали приблизно те саме, що і я. Ланжюїне говорив: «Ми обрали своїм повелителем людину, що належить до племені, звідки римляни не хотіли брати навіть рабів».
‹Шатобріан наводить схожі відгуки про Наполеона, що належать М.-Ж. Шеньє, Б. Констану, пані де Сталь, Беранже і Байрону›
Коли кращі голови епохи, незважаючи на всю свою відмінність, сходяться в оцінках, неможливо запідозрити їх у лицемірстві, підтасовуванні фактів або змові. Як! невже якщо хтось, подібно до Наполеона, поставить свої примхи на місце законів, почне переслідувати кожного незалежного громадянина, знаходити радість у чужому безчесті й турбувати чужий спокій, поглумиться над чесними звичаями і суспільними свободами, – невже в цьому разі великодушних людей, що не погоджуються з цими мерзенностями, назвуть наклепниками і богохульниками! Хто ж стане на бік слабкого проти сильного, якщо мужності загрожуватиме не тільки нинішня підлість, а й негідництво прийдешніх віків.
Ця славна меншість, складена частково з вихованців муз, поступово виросла в більшість нації: на кінець правління Наполеона вся Франція ненавиділа імперський деспотизм. Ось тяжка провина Бонапарта: такий нестерпимий був його гніт, що в душах французів ослабіла огида до чужоземної навали, і навала ця, про яку ми нині згадуємо з таким жалем, здалася певним звільненням: так вважали навіть республіканці, чию думку висловив мій нещасний і сміливий друг Каррель. «Повернення Бурбонів, – сказав у свою чергу Карно, – кинуло в захват усіх французів; Бурбонів вітали з незбагненною радістю, і старі республіканці від душі розділяли спільне торжество. Республіканці та й узагалі всі стани зазнали від Наполеона стільки мук, що в цілій країні не знайшлося жодної людини, яка пошкодувала б за ним».
Усім цим відгукам бракує лише авторитетного підтвердження: його дав нам сам Бонапарт. Прощаючись у дворі замку Фонтенбло зі своїми солдатами, він привселюдно визнав, що Франція не прийняла його. «Франція, – мовив він, – обрала інший шлях». Несподіване й пам’ятне зізнання, яке важить і означає дуже багато.
Терпіння Боже безмежне, але рано чи пізно він вершить свій справедливий суд: поки небеса зберігають удаване мовчання, порядна людина мусить підносити голос проти абсолютної влади, стримуючи її деспотизм. Франція не зречеться тих шляхетних душ, що повстали проти рабства в час, коли раболіпствували всі, коли влесливих догідників чекало стільки милостей, а людей порядних – стільки гонінь. Віддамо ж належне людям, подібним до Лафаєта, пані де Сталь, Бенжамена Констана, Каміля Жордана, Дюсіса, Лемерсьє, Ланжюїне, Шеньє, які самі в юрбі народів і королів, що колінкували перед володарем, не схилили шию, самі наважилися зневажити переможця й повстати проти тирана!
‹Ухвала Сенату про повалення Бонапарта; інтриги Талейрана; зречення Бонапарта і його від’їзд на острів Ельбу›
21
Людовік XVIII у Компьєні. – Його в’їзд у Париж. – Стара гвардія. – Непоправна помилка. – Сент-Уенська декларація. – Паризький договір. – Хартія. – Відхід союзників
Тоді як Бонапарт, відомий усьому світу, покидав Францію, супроводжуваний прокляттями, Людовік XVIII, усіма забутий, виїжджав із Лондона під покровом корон і білих прапорів. Наполеон, висівши на Ельбі, відчув приплив сил. Людовік XVIII, висівши в Кале, ризикував зустрітися там з Лувелем; його зустрів генерал Мезон, якому шістнадцять літ по тому довелося проводжати Карла X до Шербура. Карл X, немов намагаючись заздалегідь підготувати генерала до виконання цієї місії, вручив йому в час свого правління маршальський жезл – так лицар, перш ніж зітнутися з людиною нижчого стану, спочатку посвячував його в лицарі.
Я побоювався наслідків, до яких могла спричинитися поява Людовіка XVIII. Я поспішив йому назустріч у замок, де Жанна д’Арк потрапила до рук англійців і де мені показали книгу, зачеплену одним з ядер, пущених проти Бонапарта. Що подумають люди, побачивши царственого каліку, що прийшов на зміну вершнику, який міг би сказати, подібно до Аттіли: «Там, де ступив мій кінь, не росте більше трава»? Не маючи до того ні покликання, ані бажання, я взявся (такий мені випав жереб) до виконання нелегкого завдання – я мав описати «прибуття в Компьєнь», мав зобразити нащадка Святого Людовіка в ідеальному світлі мистецтва. Я писав:
«Кареті короля передували генерали і маршали Франції, що виїхали назустріч Його Величності. Вигуків «Хай живе король!» уже не було чути, лунав лише неясний гомін зворушених і радісних голосів. Король був у блакитному сюртуку, прикрашеному лише орденом та еполетами; широкі гетри з червоного оксамиту, облямовані золотою стрічкою, обтягували його ноги. Бачачи, як він, у цих старомодних гетрах, сидить у кріслі, тримаючи палицю між колін, могли думати, що перед нами п’ятдесятирічний Людовік XIV…. Маршали Макдональд, Ней, Монсе, Серюрьє, Брюн, князь Невшательський, усі генерали і взагалі всі присутні також сподобилися найсердечніших вітань короля. Така могутність законної влади у Франції, таке чудодійне звучання самого імені короля. Людина повертається з вигнання сама, без почту, без охорони, без грошей, їй нічим обдарувати народ, майже нічого йому пообіцяти. Він виходить з карети, спираючись на руку молодої жінки, він постає перед воєначальниками, які ніколи його не бачили, перед гренадерами, які ледве пам’ятають його ім’я. Хто ця людина? Король. І ось уже всі уклякають перед ним».
Я писав усе це, пам’ятаючи про поставлену перед собою мету, і якщо з командирами справа стояла так, як я і говорив, то відносно солдатів я брехав. У мене досі перед очима сцена, свідком якої я став 3 травня, коли Людовік XVIII, досягнувши Парижа, вирушив у собор Паризької Богоматері: короля хотіли сховати від очей чужоземних військ; уздовж дороги від Нового мосту до собору, на набережній Орфевр вишикувалися піхотинці старої гвардії. Не думаю, щоб коли-небудь людські обличчя мали такий грізний і страшний вираз. Ці поранені гренадери, завойовники Європи, пропахлі порохом, вони тисячу разів чули свист ядер, що пролітали над самісінькою їх головою, втратили свого ватажка і змушені були вітати одряхлілого, немічного короля, жертву не війни, але часу, у столиці Наполеонової імперії, запрудженої росіянами, австрійцями і пруссаками. Одні, наморщуючи лоба, насовували на очі величезні ведмежі шапки, немов не хотіли нічого бачити; другі стискали зуби, ледве стримуючи люте презирство, треті настовбурчували вуса, вишкіряючись, наче тигри. Коли вони брали на караул, їх несамовиті рухи викликали жах. Ніколи ще, безперечно, люди не зазнавали подібних випробувань і не переживали такої муки. Якби в цю мить їх закликали до помсти, вони билися б до останньої краплі крові.
На початку лави гарцював на коні юний гусар, і шабля гнівно танцювала в його руці. Він був блідий, очі його, здавалося, ладні були вискочити з орбіт, він важко дихав і клацав зубами, стримуючи крик, що рвався з грудей. Раптом він побачив російського офіцера: кинутий ним погляд годі описати. Коли карета Людовіка XVIII наблизилася до нього, він пришпорив коня і вочевидь боровся із спокусою кинутися на короля.
На початку епохи Реставрації влада припустилася непростимої помилки: їй треба було розпустити солдатів по домівках, залишивши пенсії, почесті і звання лише маршалам, генералам, військовим губернаторам та офіцерам; солдати поступово вступали б до новоствореної армії, як вступили потім до королівської гвардії; тоді законній монархії не протистояли б солдати імперії, згуртовані, об’єднані в ті самі полки і з тими самими званнями, що й у дні перемог, які безупинно згадують у розмовах старий час, таять у душі жаль і неприязнь до нового володаря.
Жалюгідне відродження «червоної» королівської гвардії, де солдати старої монархії виявилися перемішані із солдатами нової імперії, довершило зло: думати, що ветерани, які відзначилися в тисячі битв, спокійно змиряться з тим, що молодики, можливо, і не боязкі, але які здебільшого жодного разу не нюхали пороху, мають незаслужено високі військові звання, означало виявити цілковите нерозуміння людської природи.
У Компьєні Людовіка XVIII відвідав Олександр. Людовік XVIII образив його своєю пихатістю; наслідком цього побачення стала Сент-Уенська декларація від 2 травня. Король заявив у ній про намір дати своєму народу конституцію, що гарантує двопалатне представницьке правління, запровадження податків лише за згодою нації, суспільні і приватні свободи, свободу друку і віросповідань, недоторканність священного права власності, недоторканність проданого національного майна, відповідальність міністрів, незмінність суддів і незалежність правосуддя, право будь-якого француза посідати будь-яку посаду і т. ін., і т. ін.
Ця декларація не суперечила переконанням Людовіка XVIII, але не належала ні йому, ані його радникам; просто заговорив сам час: у 1792 році хід його було зупинено і він склав крила, а тепер він відновив свій політ чи біг. Зловживання Терору, деспотизм Бонапарта повернули ідеї назад, але досить було зникнути перешкодам, що виникли на їх шляху, як вони повернулися в те русло, яке було їм призначене, і почали прокладати шлях уперед. Французи продовжили свій розвиток з того місця, на якому його було припинено; те, що сталося, почали вважати таким, що не було; рід людський, повернувшись на початок Революції, викреслив зі своєї історії чотири десятки років, але що таке чотири десятки років у житті суспільства? Як тільки обривки порваного ланцюга часів зімкнулися, прогалина ця геть-чисто стерлася з пам’яті людської.
30 травня 1814 року було укладено Паризький договір між союзними державами і Францією. Було ухвалено, що по закінченні двох місяців усі країни, що брали участь у війні, відправлять своїх повноважних посланників до Відня, щоб ухвалити остаточні рішення на спільному конгресі.
4 червня Людовік XVIII взяв участь у спільному засіданні Законодавчого корпусу і частини Сенату. Він виголосив промову, сповнену великодушності; нині ці нудні штрихи далекого минулого застаріли і важливі лише історику.
Для чималої частини нації Хартія мала той недолік, що була пожалувана: це абсолютно непотрібне слово знову розв’язало запеклі суперечки про те, кому належить влада – королю чи народу. Крім того, уподібнившись до Карла II, який викинув Кромвеля з історії, Людовік XVIII відлічував свої благодіяння від початку свого царювання, так ніби Бонапарта ніколи не існувало на світі: це образило європейських монархів, що були на той час у Парижі, бо всі вони колись визнали Наполеона. Застаріла мова і домагання стародавньої монархії нітрохи не прибільшили законності її влади; то був усього лише дитячий анахронізм. А всіма іншими рисами Хартія, що змінила деспотичне правління і дала всім нам рівну свободу, приваблювала порядних людей. Проте роялісти, яким Хартія дарувала багато вигод, бо дозволила покинути села чи жалюгідні міські притулки і, розлучившись з непомітними посадами, на яких вони животіли за Імперії, виконати високе суспільне призначення, прийняли благодіяння, згнітивши серце; ліберали ж, які охоче мирилися з тиранією Бонапарта, побачили в Хартії не що інше, як узаконення рабства. Ми повернулися в часи Вавилонської вежі, але нині люди вже не зводять колективними зусиллями один спільний пам’ятник: кожен будує власну вежу на свій зріст, наскільки вистачає сил. Взагалі, якщо Хартія здалася недосконалою, то лише тому, що революція ще не закінчилась; ідеали рівності і демократії жили в умах і протистояли устрою монархічному.
Союзні монархи не забарилися покинути Париж: Олександр напередодні від’їзду влаштував молебень на площі Згоди. Вівтар звели на тому місці, де загинув Людовік XVI. Службу відправляли сім православних священиків; чужоземні війська пройшли лавою перед вівтарем. Було виконано Те Deum [60] на мотив однієї з прекрасних православних церковних пісень. Солдати і монархи уклякли для благословення. Думки французів зверталися до 1793 і 1794 років, коли бики відмовлялися йти пропахлою кров’ю бруківкою. Чия правиця привела на свято спокутування ці різноплемінні юрби, цих нащадків стародавніх варварів, татар, мешканців шатер з овечих шкур, розкинутих поблизу Великої Китайської стіни? Немічним поколінням, які прийдуть нам на зміну, не доведеться побачити подібних видовищ.