Од Щукуватої скелі до скелі Старої забори тягнуться в чотири ряди двадцять ям. Кажуть, що там було колись «осідлище» запорізьких козаків. Ті ями — ознаки землянок, обнесених загатою, од якої видкі були рештки до 1882 року.
На сходовій частині острова єсть так званий Липин берег: «там за панського уряду росли розкішні липи, тьохкали соловейки та свистіли іволги».
Поперек острова, нижче Голубиної скелі, тягнеться балка Довга. В тій балці було колись два озера, з яких одно озерце було ще 1882 року.
На острові є дві могили. Одна могила на північному краю острова, яка має навкруги 70 кроків і через верховину 24; друга, менша, на північному краю, обкладена навкруги гранітом.
На південному ж краю, так званому прохвісті, в білих сипучих пісках знати сліди «печищ»; там же находили черепки од амфор та од іншого глиняного посуду з різним орнаментом; також находили дуже багато крем'яних скалок, цілі й поламані крем'яні ножі, бронзові стріли, кремені для рушниць та пістолів, саморобні олов'яні запорізькі кулі. Тут знайшли також три сланцеві (лупакові) матриці для виливання в них з бронзи різних речей. Видимо, в давно давні часи тут була майстерня — ливарня.
На північній частині Таволжаного острова теж находили старовину, але не стільки, як на південній частині його. Після великих та довгих вітрів вода в Дніпрі вимила при самому березі острова «здоровий, червоної глини, глечик, з двома вухами та з круглим дном, не такий, як у нас роблять. Він був дуже заглиблений у піску, і чотири чоловіка ледве викопали його веслами. Думали, що в ньому повно грошей, а як витягли його з води та роздивились, аж у ньому самий пісок. Тоді побили його веслами, а черепки пошпурляли в Дніпро».
На самій «голові» острова находили також деякі російські монети, але не так давні: кінця XVIII й початку XIX вв.
Згадуючи про Таволжаний острів, оповідачі, старі літами, кажуть, що на ньому й округ нього ріс великий ліс: в середині кущі глоду та груші, в «голові», саме там, де каміння, ще року 1845 був ліс та ще яка дубота. А рокити тієї, зіновати росло — страшна сила. А трава щороку родила така, що, було, накосюють на острові шість-сім великих скирт сіна… Тут риби була незчисленна сила. Тут кишів звір, гад, птиця божа. В лісних пущах плодились пугачі, а на дубах багато гніздилось могутніх орлів.
Звичайно, як на інших островах, так і на Таволжаному острові вказують місця, де запорожці закопали й закляли на голови великі скарби в чотирьох козинячих шкурах, у восьмивідерному барилі, а зверху ще й затоптали кіньми. Без скарбу на острові або в могилі або ж у балці ніяк не обходиться діло у дідів-оповідачів.
Правий берег Таволжанського острова одділяється од суходолу річищем в 140 саж. завширшки, яке на всьому своєму протязі завалено камінням та заставлено невеликими острівками. У весняну повідь тут вода дуже рветься вперед, переливається з каменя на камінь, гуде, шумить, здіймає високо вгору піну, і околичні селяни звуть це місце «поріжком». У давніх мемуаристів, географів та дослідувачів це тринадцятий поріг: Таволжанський, Таволжаний, Таволжанной, Таволжан, а справжня назва — Таволжана забора.
Проти «голови» Таволжаного острова стоять два камені Кабани, вони ж інакше Черевко та Черевча або Черевченя. Перша назва походить од того, що камені подібні до справжніх кабанів, що мовби плавають по воді; друга назва вийшла од лоцмана Черевка, який «тут потерся об камінь».
Супроти Черевка та Черевченяти, під лівим берегом Дніпра, стоїть невеликий острів Орлів, зазначений на «Плані ріки Дніпра» Єгора Арапова 1780 року 127, тепер відомий у лоцманів під назвою Бобрового. Він має 360 саж. довжини, 35–50 саж. ширини, 15–25 ф. (за літнього рівня води в Дніпрі) височини, інакше б дес. і 533 кв. саж. площі землі.
На голові острова каміння з окремими високими скелями, на прохвісті пісок — одміть. Колись на ньому був гарний дубовий ліс, та його сплюндрували, і лишились тільки пеньки та низькорослі чагарники. Взагалі рослинність острова бідна. Року 1890 на ньому було кілька молодих дерев дубу, чорного осокору та верби. Із дрібних дерев — крушина, або жостір, бересклет, брусника, шелюг, дрік, зіновать. Із трав'янистих — тюльпан, будра, підбіл, седум, горобиний щавель, нехвороща, дивина, гребінчатий пирій. Од суходолу острів одділяється річищем завширшки коло 70 саж. у весняну повідь. Проти острова на суходолі крутий, кам'янистий спад, зарослий кущами дрібнолісся. Там сила чорних гадюк та великих жовтобрюхів.
За часи Запоріжжя на Орловому острові був рибальський кіш запорожця Орла. Він просушував тут свої мережі та кодоли й тут же прожив увесь свій вік. З 1779 року по 1860 рік цей острів належав родові Свистунових, потім того перейшов до російських купців. В 1845 та 1877 роках його затопляла дуже висока весняна вода. Року 1887 опинився він у руках німців-колоністів.
З лівого боку, супроти південного кінця острова, прохвістя, входить у Дніпро балка Орлова, там колись ріс хороший дубовий ліс, на що указують багато пеньків та декілька молодих дерев, які уціліли до нашого часу. Там же була й хата запорожця Орла, де він жив зимою.
З правого боку в річці, супроти південного кінця острова Орлового, стоїть камінь Крячиний, або Крячок. Влітку на ньому завжди сідають крячки, од яких і вийшла назва каменя. Весною камінь ховається у воді, і тоді місцеві люди звуть його Крячиною заборою.
Нижче Орлового острова підходять до Дніпра з лівого боку одна за одною балки: Велика Бицулина, Мала Бицулина і Таволжанка, і тут же впадає в очі невеликий, але дуже високий, скелястий, славний своєю назвою острів Перун, за місцевою вимовою Перун, навіть Перен.
Коли, через що й хто саме дав таку назву цьому острову — невідомо, але те, що говорять про цей острів місцеві столітні діди-оповідачі, нагадує те, що говорить 988 року руський літописець про Перуна, поганського бога наших далеких предків.
«Яко приде Володимеръ повеле кумиры испроврещи, овыи сещи, а другыя огньви предати; Перуна же повеле привязати къ коневи хвосту и влещи с горы по Боричеву на ручай, и 12 мужа пристави бити жезлиемь. Се же не яко древу чюющу, но на поругание бесу, иже прельщаше симъ образом человекы, да возместье приметь отъ человекъ… И, влекому же ему по Ручаеви къ Днепру, плакахуся его неверныи людье, еже бо не бяху приняли крещения; и привлекше и вринуша и въ Днепре. И пристави Володимеръ, рекъ: аще кгде пристанеть ви, то отревайте его отъ берега, доньдеже порогы пройдетъ; тогда охабитеся его. Они же повеленеє створиша. Яко пустиша и пройде сквозе пороги, изверже и ветръ на рень, яже і до сего дни словет Перуня рень».
— Подивіться ви на цей острів Перун та й скажіть, на кого він схожий.
— Та на кого ж?
— На змія: оце, де найвища його частина, це голова; оце по середині, де перепояска, це його стан; а оце, де його кінець, це його хвіст.
І справді, як подивишся на острів Перун трохи оддаля, то побачиш перед собою немов би якесь величезне чудище, що простяглось вздовж лівого берега Дніпра головою на північ, а хвостом на південь з перехватом на середині.
— Це був колись такий поганський бог у наших предків, і стояв він десь у Києві, так київський князь Святославський, як прийняв святий закон Христа, звалив того бога на землю, одтяг його до Дніпра та й шпурнув у воду. То він як поплив, як поплив та опинився аж між порогами та оце тут і перекинувся в острів.
— Ото так і було?
— Ото так мені казав мій дід, а він прожив на віку дев'яносто п'ять годів, так йому за його довгий вік довелось багато чого чути.
Можна думати, що в давню давнину цього острова зовсім не було, а була висока прибережна скеля, яка дуже висовувалась у лівий берег Дніпра. В одну велику весняну повідь дужий навал води, дійшовши до високої кам'яної прибережної скелі і не мігши зрушити її з місця, з страшною силою одкинувсь од неї ліворуч, розмив поза скелею землю й зробив острів Перун, так само, як це зробила велика вода й нижче, де з'явився острів Велика Хортиця.
Всієї площі землі острова Перуна 7 дес. Острів має 296 саж. Довжини, 80 саж. ширини, 50–60 ф. у середній частині своїй і 98 ф. у вищій частині «голови» височини, при повному спаді води в Дніпрі. Перун вище Стрільчої скелі, що коло Лоханського порога, яка має 30 ф., але нижче сусіднього острова Таволжаного (150–200 ф.) і острова Великої Хортиці (300 ф.).
З західньої сторони острів Перун має печеру, яка зветься Змієва і в яку можна влізти тільки в липні місяці або в серпні, як вода в Дніпрі стоїть низько. Вона має в середині 7,5 арш. завдовжки, 1–1,5 арш. завширшки і 1,5 арш. заввишки; кінчається вузькою ущелиною, яка піднімається вгору; з весни й до середини літа печеру заливає вода.
Року 1867 про цю печеру писав польський археолог Підберезький так: «У цій скелі (тобто Перуні) під рівнем води видно вузьку щілину, вхід в зміїну нору, почасти засипану піском. Ця щілина в середині розширяється у велику печеру, в якій дуже багато людських кісток; з неї начебто піднімається крутий вихід на верховину скелі, але його ніхто не досліджував».
Через ту Змієву печеру на деяких планах порожистої частини Дніпра та в деяких дослідувачів острів Перун неправильно називають «Змеиною скалою». У лоцманів і місцевих селян — це острів Перун.
Цей острів добре й гаразд знають старі лоцмани, які доводять, що колись на ньому був чудовий, розкішний, великий, густий ліс: росли вікові дуби, татарські кленки, гнучкі високі лози, густий глід; водились могутні орли, страшні окаті пугачі, дикі кабани, дикі кози, а між ними велика сила гадюк. Од дубів тепер лишились тільки пеньки, а од великих гадюк в розколинах скель дрібна гадючня.
На острові Перуні жили й запорожці, які добували тут так звану слюду (лисняк), що заміняла їм скло. Од запорожців, кажуть, тут лишився й льох, викопаний якраз посередині острова в так званій перепоясці. Кажуть, що в тому льосі запорожці закопали цілий каюк грошей; такий каюк, що в ньому десять чоловіка перепливуть через Дніпро. Щороку в тому льосі кладомани шукають гроші, але й досі не чути, щоб хто находив їх там. Учені люди находили тільки черепки од посуду неолітичного періоду кам'яного віку, та й то поки що не так багато. Про те, чому печера й самий острів Перун прозвали Змієвими, є декілька народних легенд.
«В тій печері колись-то жив змій-цар з трьома головами; у нього була дочка красуня. Змій беріг свою дочку, щоб вона не покохала якогось руського царевича, та все-таки не вберіг: красуня відпливла з якимсь лицарем по Дніпру аж у Чорне море. З того часу змій зробився ще лютішим, ніж він був до того, і щодня вилітав куди-небудь в округу за новою жертвою».
«Колись, кажуть, змій був на небі і літав по всьому світу; його всі боялись, а інші то й кланялись йому. Як узнав про те бог, що йому поклоняються, взяв й пооднімав у нього крильця, він упав з неба в Дніпро та й поплив. Идолопоклонці бігли берегом та й кричали: «Перуне, Перуне, припливи до берега». Він приплив до острова, і показалась йому глибока нора; він туди й пропав. Від того часу й прозвано острів Перуновим».
«Кажуть, що Перунового острівка тут не було, а приплив на ньому змій відкілясь з гори. Як плив він, тоді, кажуть, одним боком бігли идолопоклонці й викликали на берег, а другим вийшли назустріч православні й почали молебствувати та заклинати. Де стояли наші з корогвами, туди він підплив і став. Змієва нора збоку Дніпра була, кажуть, дуже глибока, а після того, як змій згинув, скеля зійшлась щільно, і нори нема. Бить-то так було, а чи правда цьому — не знаю».
Про цей острів Перун ось що чув я від старих людей. Якось, кажуть, бог Перун плів Дніпром, і його хвилею викинуло на острів; тут його заховано, а потім одкопано. На ньому, кажуть, золота було три пуди, а сам зроблений з дерева. Від того й острів став Перун. На Перуні, від Дніпра, є нора: «Колись, кажуть, там жив змій, і йому носили людей. Нору звали Змієвою».
«Скільки в пам'ятку, острів зветься Перуном. На ньому висока скеля, а в ній, від Дніпрового ходу, скоти. До Христового рождення, кажуть, там жив змій; він гарбав під себе жінок і дівок, а мужів пожирав. Як Христос народився, змія прокляв, а потім його звоював якийся багатир. У змія, кажуть, було три голови й крила. Він, як летить, освіщає ввесь світ, а вогонь так і палає».
Супроти середини Перуна, на 16 саж. од правого берега острова, лежить у воді камінь Ревун, на «Атласе части реки Днепра 1863 года» — Реут, на «Карте Генерального Штаба» 1875 року — Ревун.
Коли виміряли зимою 1890 року 3 грудня цей камінь Ревун, то верховина його мала 5 ф., довжина — 6 саж. 2 арш., ширина — 5 саж., навкруги — 18 саж. В тиху літню ніч перед зміною години, кажуть, шум Ревуна переходить у глухий стогін, іноді в оглушливий рев, у шум з дзвоном, і тоді його чути далеко-далеко. Коли влітку поглянути на його білі вічноклекочучі хвилі, то здається, начебто стадо баранців скаче або руна шерсти, які підкидають угору. «Ревун кипить, наче в сукновальні сукно перевертається». Через те місцеві селяни на своїй мові звуть камінь Ревун Сукновальнею».
Од прохвістя острова Таволжаного зразу йдуть камені Орлові, а потім того — Головкові, а за ними — острів Білий. З такою назвою цей острів зазначений на «Атласе Днепра» Пущіна 1784 року та в «Списку островів» дослідувача М. Н. Бухтієва; під назвою Білий його знають також і близькі прибережні люди. На «Карте Генерального Штаба» йому дано назву «Орлиная Стрелица», а на «Атласе части реки Днепра 1863 года» та в лоцманів і судопровідників він зветься Орлиний.
«Білим звемо цей острів, скільки зазнаю, — каже дев'яносто-дволітній дід Тиміш Драган з села Оврамівки. — Може, того таке йому прозвання, що на ньому пісок тільки й біліє. Чи росло коли на ньому велике дерево, чи ні, не чув, а кущі лози росли і в старину, як і тепер. Це невеличкий острівок, колись, кажуть, на ньому було становище запорожця Байдужого. Байдужий був змолоду гайдамака, а, як зостарівся, зробився сиднем. Стояв рибалчим кошем на острові, а доживав віку в балці, що з правого берега Дніпра, супроти острова».
Справді, острів Білий із невеличких островів: 214 саж. завдовжки, 33–40 саж. завширшки, 35–30 ф. найбільшої височини; вся площа острова 2 дес. 1242 саж. Року 1845 він був увесь під водою, опріч макушки голови. Поверхня острова, засипана білим сипучим піском, дуже бідна рослиною: боже дерево, трава, підбіл, осока, седум, наносний осокорняк, лоза та шелюг де-не-де врозкидку по острову; тільки в квітні місяці тут іноді багато буває сморжків. Зате на острові багато находили предметів різної старовини: пистолі, шаблі, кинджали, олив'яні кулі тощо.
Проти Білого острова, вздовж лівого берега Дніпра, впадає в очі широка обголена просторінь, укрита піском. То дуже цінна місцевість для дослідувача старовини. Там на кожному кроці сліди колишньої стації людини давніх віків: печища, черепки од горшків, амфор, скалки кременю, бронзові стрілки, цвітне намисто; а над яром, який перерізує ту всю просторінь, могильники, і коло тих могильників різні звуглені кістки, ікла диких кабанів, потім того черепки, черепки й черепки скрізь по піску.
Проти кінця острова Білого, під правим берегом Дніпра, висунувся так званий Золотий камінь, а далі, під тим же берегом Дніпра, простягся острів Оврамів, або острів Нещотного.
Острів Оврамів починається високими скелями, потім того поступово знижується і кінчається довгим, але вузьким піскуватим хвостом. Займає не більш як одну десятину землі. За весняної поводи більша половина острова ховається під водою. В давні часи цей-острів був, як кажуть, вище, коли на ньому росли дерева; а коли ті дерева вирубали, вода почала змивати і дуже знизила його. Тепер, опріч лози та деяких трав, на ньому нема жодної рослини. В шістдесятих-сімдесятих роках минулого віку на ньому росли ще «кучеряві» верби, але потім і ті верби повинищувано.
Колись на цьому острові рибалчив запорожець Оврам, а сам жив він трохи вище острова, на балці Оврамовій.