Оповідання - Грабовський Павло Арсенович

Грабовський П. А.

В ТАЙГЕ

Уж за полночь. Мороз все крепнет и крепнет и, пере­валив за 40°, чем-то тяжелым давит грудь, которой как-будто не хватает воздуха. Массы звезд на темном своде небесном льют на тракт и на облегшую его тайгу слабый свет; он, отражаясь от белого снега, толстым слоем укрыв­шего землю и повисшего тяжелыми кусками на ветвях деревьев, образует не то «светлую тьму», не то тусклые сумерки. Глядишь стоя,- и все погружено во мрак; нагнешься - предметы получают определенные и ясные очертания. В тайге все тихо; только изредка не выдер­жавшая тяжести снега ветка сломится и пронесется сухой, короткий треск. Вот на повороте тракта со сторо­ны деревни показывается кошева, запряженная одной, но доброй лошадью. В широкой и глубокой кошеве сидят три фигуры, закутавшись, насколько это видно, в хорошие бараньи дохи. На дуге нет колокольчиков; конь идет шагом... все это - не добрый знак! Кто, как не «они» решатся втроем тащиться на одной лошади по длинному перегону и ночью выезжать из селения? Это специалисты по части срезывания мест - чая, товара,- что попадет­ся; они выехали на работу.

Кошева проехала с четверть версты и вдруг свернула с тракта в тайгу; через 30-40 сажен она остановилась за купой молодого сосняка и все трое вылезли из неё и пошли обратно на тракт.

- Какой обоз? - спросил один шепотом.

- Телятниковский.

- Мужик не дурак! Однако не даст.

- Потребуем! Вчерась у него-ж тальковские добыли. Цсс...

Вдали послышалось слабое звяканье бубенчиков и тот ритмически правильный звук, какой идет от мерного хода обозных лошадей.

- Однако коней шестьдесят будет.

- Не знаю! Ложись.

Все быстро скинули дохи: с ног до головы они были закутаны в простыни и казались на темном фоне черной тайги привидениями в саванах. Белые костюмы составляют обычный стратегический прием у трактовых «охотников за местами»: одно - они не так выделяются на белом фоне и потому безопаснее подходить к обозу, другое - при пре­следовании они падают в снег, смешиваются с ним по цвету, и тогда найти их без огня очень трудно; да ямщики долго и не ищут, зная по опыту всю тщету и даже опас­ность этих поисков.

«Охотники» припали к земле близ самой дороги, и взор напрасно искал бы их в снежном покрове тракта.

Звуки идущего обоза становились все слышнее; вот уж завиделась «голова» - передние сани, на передке ко­торых, в виде обозного знамени возвышался шест с кра­шеной всеми цветами четырехугольной рамкой, увешан­ный лентами, колокольчиками и бубенчиками; рядом с ним - как-будто кнут: на рукоятке в аршин длины прикреплена цепочка вершков в 8 с железным шаром, с шипами на конце. Это было страшное оружие, которым запасаются почти все обозные ямщики в дороге. Горе тому, кто попадется под удар его! Им можно, кажет­ся, перебить железный рельс.

Возле шеста с рамой, свернувшись в клубок, спит или притворяется спящим, обозный староста; но возле его головы торчит что-то; это ствол берданки, которую он держит в руках. За первыми санями несколько пустых; потом опять ямщики и тоже спят по-видимому; еще тоже неподвижная фигура. Позднее время, видимо, взяло свое и сон сомкнул глаза.

Мерной и ровной «ступью» идут привычные лоша­ди; некоторые на ходу едят овес из нарочито приспо­собленных к передним саням сум; другие двигаются, понурив голову, но каждый конь, привязанный к передним саням, непременно ступит там, где ступил предыдущий и потому движение обоза совершается точно машиной.

Вот уже середина обоза: целый ряд никем не стерегомых саней. Самый удобный момент - подбежать, обрезать привязи, вывести сани из линии, завернуть в тайгу, а там уж легко будет переложить в свою кошеву, а ямщичью лошадь бросить на произвол судьбы. На что она? Только хлопоты!

Со снега безшумно встали три фигуры. Быстро и ловко они очутились на санях; в миг-два срезали обе привязи, а третий уже сводил в сторону лошадь. Но ямщики не спа­ли, а притворились спящими; они сами в свою очередь устроили засаду, так как это место тракта издавна слыло опасным.

Не успел «охотник» и двух шагов сделать в сторону, как вдруг пронесся свист еще, еще и десяток темных фигур спрыгнули с саней и бегом кинулись к центру обоза, где шла «срезка». Два резавшие привязи уже при первом свисте сообразили в чем дело и быстрым бегом кинувшись к тайге, попадали в снег и сделались невидимыми. Тре­тий не был так счастлив: кто-то догоняя зацепил его кистенем по голове и сорвал белый убор, так что, когда он упал, то в снегу ясно виднелось черное пятно его головы.

Ямщики кинулись на эту примету и скоро две пары дю­жих рук тащили «охотника» к обозу, который уже не двигался и куда собрались все остальные. Впереди других стоял сам староста с берданкой в руках.

- Велишь искать и тех, Илья Ильич? - спросили его в группе.

- Нет! долго будет! да и сыщешь ли еще! На этом науку покажем, да и конец!

- Что же? раздеть да в тайге и привязать, как в лонись? [1]

- Нет! не идет! товарищи выручат, да и много времени-то! А нам в Мытенском к свету надо быть.

- Ты кто будешь? - спросил староста, обращаясь к пойманному.

Тот не издал ни звука.

- Почто молчать? Все ведь одно, паря.

Кто-то чиркнул спичкой и поднес ее к лицу «срезывателя». Мертвенно-бледное лицо его, обрамленное неболь­шой с проседью бородкой, точно застыло и не шевелило ни одним мускулом; только глаза, с выражением ужаса, но вместе с тем покорности судьбе, медленно провели взглядом по всей группе и остановились на старосте.

Спичка погасла и все погрузилось в темноту.

- Эх, кум Никола! Какой тебя пес на это дело понес! - недовольно, но и с сожалением в голосе воскликнул один из ямщиков.- Точно вам жрать нечего! Эх!

- Не губи, Телятников! - наконец заговорил глухим голосом пойманный,- бери выкуп сколь хочешь.

Телятников молча приставил ему к сердцу ствол бер­данки. Точно электрический ток пробежал по телу того. Он вздрогнул, зашатался и рванулся из рук держащих его ямщиков.

- Держите его покрепче, ребята! Чтоб не вертелся.

Сухим звуком прозвучал выстрел и серебристой трелью повторило это эхо, унося в тайгу. «Срезыватель» вскрикнул, откинулся назад, конвульсивно рванулся от ямщиков, схватился руками за грудь, затоптался на месте, потом, точно ища равновесия, расставил руки и медленно упал на левый бок. Где-то у него клокотала кровь,- в горле ли, или струясь из раны,- трудно было сказать, только видно было на снегу, как правая нога быстро сги­балась в колене, как-будто тело что-то отпихивало от себя.

Прошла минута полной тишины. Староста снял шапку и перекрестился, за ним перекрестились и остальные.

- Ну, ребята! Волоки его в тайгу, да забросайте сне­гом, чтобы не видно было. До весны долежит, а там найдут, не найдут - нам все одно.

Приказание было тотчас исполнено; тело поволокли, взяв под мышки, притащили под сосну, сажен 10 от доро­ги и там забросали снегом. Только осталось широкое кровяное пятно на снегу, где лежал труп, но и его уни­чтожил староста, затоптав ногой и тоже забросав снегом.

Минут через 10 обоз снова двинулся в дорогу. Ямщи­ки шли гурьбой возле саней, курили трубки и молчали. Они все думали, что ими исполнен долг, что то, что слу­чилось, совершенно в порядке вещей, но все-таки им было не по себе.

- Эх, кум Николай! Пропал человек!! - воскликнул тот же голос.

- Ну, ну, помалкивай-ка! - заметил подошедший ста­роста.- Почто дурака ломаешь-то?

Скоро тайга отошла далеко в сторону; с горы пошел долгий спуск и в конце его светился огонек: то начиналась деревня и в крайней избе ждали хозяина, уехавшего с компанией в тайгу «на срезку».

А. Асинъ

ЦУЦЕНЯ

...Зашуміло потроху; паламар весело всміхався: Іван Ге­расимович запевняв, що проти його ані один дяк у повіті не вистане; о. Степан... та він і самої попаді не злякався б тепер.

- Торкаймо до Головатого!

- Нікуди, як до Головатого!

Іван Герасимович засіпав віжками, зацмокав,- вибри­кує по шляху кобильчина.

Яким Головатий був чоловік письменний, заглядав зай­вого часу в життя святих, підтягав на криласі, пер мов із бочки - «Коринфяном...» трапив божого письма. Ду­ховних стрів повагою та щирим привітанням. Сподівались на врожай, балакали про громадські новини, про сусідсь­ких попів, про благочинного прео... та краще самі по­слухайте:

- А чи можна, батюшко, так прочитати апостола, щоб склянки у вікнах забряжчали; кажуть, є такі голоси,- цікаво питався Головатий.

- Буває, буває,- все від бога.

- Недалеко ходить... приміром кажучи, соборний дякон у повіті... як би ви думали?

І це проказавши, Іван Герасимович обвів слухачів своїми задоволеними очима.

Усі притихли.

- Ну, і що ж? - допитувався Головатий.

- Дзвона перекричав...

- Дасть же господь голосину чоловікові... і як то його так перекричати?

- Проста річ: перетягався - хто заглуше; вдарили у дзвін, а у дзвоні, пам’ятайте,- не менш як ціла тисяча пудів... не наше брязкало... заревів одночасно й дякон - реве,- усі чують, а дзвін... хоть би тобі розлігся... З пер­шого менту заглушило.

- Все від бога,- повторяв о. Степан.

- Через голос і в диякони вийшов,- доводив Іван Герасимович,- а то б і паламарем не бути; наприклад,- метрики списать; живота рішиться - не втне проти ме­не,- дарма що я тільки дяк.

- По старому обичаю. П’ють горілочку до чаю...- І господар почав частувати.

- А що я тобі маю казати, Якиме? - промовив о. дя­кон, приймаючи чарку від Головатого.

- Кажіть,- послухаємо.

- Подаруй мені оте цуценя, що біга по сінях.

- Е, ні, отець дякон,- що хоч беріть, а цуценяти не ’тдам,- одно-однісіньке в самого... і по господарству тре­ба, й так мені сподобалося... краще не прохайте.

- Казна-чого ти, куме, не кажи,- в кумстві, бачте, малися.

- Марно прохаєте; чого не можна, того не можна,- слова я не зламаю.

- Так я вкраду

- А я буду позиватись.

Усі зареготались.

- Побалакають та й вип’ють,- заминав небажану розмову господар. Випили знову.

- А ти, куме, подаруй мені цуценя,- вв’язався дя­кон.

- Та шкода вам жартувати; що хочте, мовляв, беріть, а цуценяти рідному батькові не’тдам; і не натякайте.

- Так ти он який...- і дякон сипнув виразом, ніяк не піддатним до друку.

- Не личить духовній особі,- відрікає господар,- та так у чужому домі поводитись.

- А що мені твої поводини?

Уже мала знятись буча, але дякон замовк, як одрізав; постала тиша; частуються, мов і не було нічого прикрого. Іван Герасимович здивляє слухачів якоюсь новою чу­дасією.

- Буває, буває,- все від бога,- стверджує непокірним язиком о. Степан.

І незчулись, як дякона вода вмила. Де, де дякон,- мов його прірва поглинула. Глянули в сіни, метнулись по двору, і цуценяти немає.

- Так і є, що вкрав,- ударився в поли Головатий,- ні за що не вважу... За мою хліб-сіль віддяка... До рхирея дойду... жалуватись буду... щоб я... щоб мені...- лютував господар. Вибіг за ворота,- аж тільки ряса та бриль дяконів геть по шляху манячать,- чеше просто на слободу. За шапку та - наздогін. Озирнувся дякон,- як припусте,- тільки вітер волоссям згойдує. От-от ускоче в село,- зирк,- а Головатий - рукою змірять.

- А...- засичав дякон: так ні тобі ж, ні мені...- Добіг до поворота, цуценя з-за пазухи,- хряп головою об стовп,- і не заскавучало. Схопив обіруч, як надвоє не перерве; зубами вп’явся,- тільки клоччя летить, знов об стовп, швирь у рівчак,- і повіявся. А Головатий стояв, мов громом прибитий,- хоча б рухнувся,- з дивовижі такої нестямиться.

- А погляньте, люде добрі, що то за навіжене селом проста,- питалися парафіяне, сидячи скрізь по вулиці.- Мати божа! Та це ж ніхто, як дякон,- і що сталося з ним таке,- одверни й помилуй.- Роти пороззявляли - не надивуються. А дякон чухра без пам’яті,- поли роз­христані, сорочка витіпалась, забовтується, бриля чорт-має, волосся розкуйовджене,- самісінька мара: губи окровавлені, на виду червоні плями.

- Ні тобі, ні мені,- бурмоче: - на ж тобі, на...

- Сказився, матіночко!

- Збожеволів - як є.

Та й поніміли. Дітвора шарахнула по дворах. А слідом суне Головатий, та просто до попаді:

- Так і так, матушко,- виклав усе, як діялось; маю жалуватись благочинному.

- Оце добре, оце так! Та я йому...- тільки й слів попадиних було.

Тим часом над’їхав і о. Степан, благий та смиренний: на поріг,- а попадя вже і мокрим рядном напнула.

- Гарно, батьку; а куди ти дивишся; а як у тебе дякон сміє отакий страм робити?

О. Степан мимрив собі під ніс, розгубивши останній глузд.

- Ну, дорікай же мені,- чув?

І пішла корінувати. А він топцювався на одному місці, губами плямкаючи.

- Архипе, вайло! (до наймита бач)... щоб дякон мені зараз був... не гаючись... я й знати цього не хочу!

Ось і дякон лізе у двері.

- Іди, йди лишень до гурту, п’янице, срамотнику; а що ти там накоїв,- га? - минулося тобі, що вгородився торік У церковну леваду? забув залізні штаби, що поздирав з дзвіниці? На віщо воно оце схоже?

Замірилась,- тільки відляски пішли, виски мов калиною поналивались. Оступився дякон, здіймає голос, забігав по хаті,- шкода,- попадя і памороки забила.

- Кланяйся в ноги Якимові, щоб до благочинного не їздив; не то що двадцятьма карбованцями,- і соро­ківкою не відбудеш...

- Так де там,- Головатий і руками й ногами; хоть свя­тих винось;- я йому цього не подарую,- кричить; за шапку й гайда.

А дяк із паламарем давно сиділи по своїх хатах; Іван Герасимович на що вже сміливий чолов’яга,- і то навтіки дався з батющиного двору; щастя, що попадя не вгляділа.

Жовтень 1891 року

Панько

ЧЕРВОНИЙ ЖУПАН

Зимового ранку під’їжджав я до однієї з якутських управ (рід нашої волості). Сивувасте світлечко розлива­лось по пухкому снігові, над покрівлями кількох руських хатин звивався привітний димок, клубками розсипаю­чись у повітрі. Зморені коні ледве перебирали ногами,- я їхав під недорід: сіна не косили, скотина дотяглась до краю і падала серед дороги. Скрізь мене вражала бідо­та, скрізь передо мною вставали картини нелюдського існування, скоро я заходив до якутської юрти (міське житло - хлів, обмазаний кізяками, з товстими крижа­ними вікнами) або стрівався з тубільцями. Брудні вищ усякої можливості, з остудженими носами та щоками, понайбільше сліпі або косі,- отакими були переважно мої перші знайомці. Серце стискалося на вид країни - суворої та нещасної.

Ось заманячив на пригорі якийсь хмурий, обдертий будинок; загавкали собаки.

- Школа! - звернувся до мене в тій хвилі мій віз­ник.- А от і управа! - додав він, показуючи рукою на другий будинок - ще дужче обдертий та невиглядний Услід за тим візник моторно виплигнув із саней - при­їхали. Я позирнув на управу: вітер грюкав пошматованою вивіскою об стіну, рвав дошки з криші; від усього подихало сном та пусткою. В управі, проте, повставали: оклецькуватий писар з якутів зітхав, протираючи очі; його помічник шамотів паперами; до кухні набирались людці, що все були такі ж голодрані та замурзані, яких уже мені доводилось бачити. Писар повітав мене з доб­родушною ласкою, що так подобала його годованій по­статі; господарка, досить принадна молода якутка, тур­бувалась коло самовара. Любо пригрітись у затишку після цілих тисяч верстов лихого подорожування по сльоті або холоді; любо нарешті зобачити близький кі­нець настогидних митарств, хоча б тебе навіть провадили до пекла,- любо принаймні на одну-дві години... а там... змучена думка не сягає далеко, переболілі кості праг­нуть відпочинку, щоб завтра защеміти ще дужче, ще гірше... Незабаром і мій шлях кінчиться; часом аж страшно було згадати про те... Але в ту мить я тільки бажав погрітись, перепочити... Кухлик, другий чаю по­кріпили мене трохи; приємна теплінь розливалася по задублому тілу... Забутися б від усього, набратися сил після стількох літ задухи, самоти, розпуки, хороб; забу­тися б... Так де!.. Передо мною появляється скулений, сухий, в лахмітті дідусь-якут, покірно схиляє голову і починає кланятись раз за разом. Я не знав, до чого воно йдеться.