Того разу Сатіапал не прийшов на допомогу, навіть коли Андрій Лаптєв по-справжньому заплутався і, кусаючи губи, кілька хвилин стояв у роздумі над хворим. Може, це й було правильно: майстерності хірурга не вивчишся, відчуваючи над собою чуже око. Як невправний плавець, потрапивши в скруту, напружує свої сили до краю і переборює страх перед водою, так і лікар має зробити не одну операцію самотужки, несучи повну відповідальність за життя і здоров’я хворого.
— Ну, от і все, Майю, — просто сказав Лаптєв. — Що накажете робити далі?
Дівчина посміхнулась у відповідь:
— Наказувати повинні ви. Я — тільки студент.
— Справді? Я досі навіть не знаю, де ви вчитесь.
— Отут, — Майя обвела круг себе рукою. — Я жодного дня не вчилась у звичайній школі і дуже шкодую про це. Моїми єдиними вчителями були батько та мати. На їхнє щастя, я — старанна учениця, та й вони доклали всіх зусиль, щоб я набула найгрунтовніших знань. Але, пане Лаптєв, я таки шкодую, що не потрапила до звичайного коледжу. Я занадто рано стала старою, так?
Вона ніби міркувала вголос, може намагаючись знайти відповідь на питання, яке її турбувало.
— Певне, так! — погодився Лаптєв. — Мені було б дуже важко без друзів… і навіть без недругів… Справді, справді! — додав він, перехопивши здивований погляд дівчини. — Бездіяльна зброя іржавіє, м’язи нероби втрачають силу, а людина, яка виросла, мов квітка в теплій оранжереї, буває кволою і нежиттєздатною.
Він помітив, як Майя уважним поглядом обвела його широкі плечі і всю, може й незграбну, але повну сили постать. Йому був приємний цей погляд.
— Я сприймаю ваш комплімент, пане Лаптєв. Говорячи про кволих та нежиттєздатних, ви, мабуть, мали на увазі мене… Скажіть, а коли оранжерейну рослину пересадити на звичайний грунт, щоб її пекло сонцем, хльоскало дощами та вітром — чи дасть вона запашні життєздатні плоди?
— Дасть. Якщо, звичайно, не згине від різкої зміни умов.
Дівчина замислилась і тільки після довгої мовчанки сказала:
— На мене чекала саме така доля. Але перешкодила війна.
Розмова на цьому урвалась. Андрій Лаптєв не хотів розпитувати, а дівчина, мабуть, вважала, що й так розповіла надто багато.
Решту дня вони удвох працювали в лабораторії, провадячи експерименти на тваринах.
Після обідньої перерви Майя сказала Андрієві:
— Тато радить мені допомогти вам у вивченні якоїсь із мов Індії. Ви не заперечуєте?
— Чому ж? Навпаки, я буду вам тільки вдячний. Може, це стане мені в пригоді.
Він, справді, збирався засісти за вивчення “хінді”, і пропозиція Майї була саме вчасною. Однак Андрій насамперед подумав про те, що він тепер ще довше буватиме разом з дівчиною і ближче пізнає її.
— Ми можемо розпочати сьогодні ж увечері, — сказала Майя. — Коли хочете — зустрінемось в бібліотеці, або… заходьте до мене.
— Гаразд, — відповів Лаптєв.
Звісно, він пішов не до бібліотеки, йому хотілося побачити, як живе дочка вченого раджі.
Андрій не знав, — вірніше, забув, — що тут, незважаючи на певну демократичність поводження, все ще додержуються тих суворо визначених норм поведінки, що звуться “гарним тоном” і відокремлюють вищий клас від нижчого.
Годилося б доповісти лакеєві про прибуття і чекати у вітальні, аж доки господар чи господиня зволить вийти до гостя. Але в маєтку було так мало служників і гості з’являлися так рідко, що Лаптєв зайшов до покоїв дочки Сатіапала, не зустрівши нікого.
Це був довгий ряд кімнат, обставлених дбайливо і з смаком. Проходячи ними, Лаптєв мимохіть бачив їхню господарку з її нахилами та смаками.
Його не вражала ідеальна чистота й затишність покоїв; майже всі жінки відзначаються любов’ю до охайності. Більш дивною була багатогранність інтересів цієї дівчини. Андрій бачив фарби й палітри біля розпочатих і незакінчених полотен з може невправними, але сміливими щодо тональності і композиції етюдами. В слідуючій кімнаті було повно всіляких музичних інструментів, аж до арфи включно. Розкритий рояль з нотами на ньому свідчили, що ним користуються часто. А потім — вишивки, аплікації, кумедні саморобні ляльки з ганчір’я та паперу. Невелика лабораторія, стіл з приладами для креслення та розгорнутий підручник з хімії.
Андрій зупинявся перед кожними дверима, ввічливо стукав і, не діставши відповіді, йшов далі, йому вже почало здаватися, що він помилився і потрапив зовсім не туди, куди слід.
Та ось у відповідь на його стук почулося здивоване:
— Заходьте!
Андрій одчинив двері і насамперед побачив Майю. Вона, стоячи проти дзеркала, розчісувала хвилясті пасма золотого волосся.
Мабуть, дівчина аж ніяк не сподівалась побачити Лаптєва. Ще менше чекав цього великий світлокоричньовий пес. Доки його хазяйка встигла оволодіти собою, він з гарчанням кинувся на незнайомого.
Однак Майя встигла перехопити пса.
— Зачекайте, пане Андрію!.. Самум, лягай!
Собака не корився. Він аж цапки ставав, харчав, захлинаючись, і Майя ледве стримувала його.
Звичайно, найпростіше було б вийти й зачинити за собою двері. Але Андрієві в груди хлюпнуло гарячою хвилею. Він відчув у собі той запал, ту несамовиту впертість і почуття певності у своїх силах, з якою колись ходив на ведмедя з рогатиною в руках та ножем при боці.
— Лягай! — Андрій простягнув уперед вказівний палець і впевнено пішов на пса. — Лягай!
Собака ще дужче розлютився: як може чужинець не-тільки не тікати, а ще й наказувати! Чи він не чує застережного гарчання?! Чи він не бачить жовтих ікол, які можуть вп’ястися йому в горло?!
— Лягай! — тихіше, але ще впевненіше сказав Андрій, і його наказ злився з різким вигуком Майї: — Лягай, Самум!
І пес, не припиняючи гарчання, повільно ліг. Він люто зиркав на Лаптєва, ладний одразу ж схопитися, і тоді його вже не можна було б спинити.
— Лежи!.. — Андрій підійшов зовсім близько і зупинився, дивлячись просто в суворі карі очі тварини.
Собака зустрів його погляд, не моргаючи і не одвертаючи голови. Самум уже почав заспокоюватися, наче розуміючи, що опір зайвий і його самовідданий захист хазяйки цього разу непотрібний.
Але такого нейтралітету для Андрія Лаптєва було замало. Він зробив ще півкроку вперед ї раптом різко скомандував:
— Встань!
Собака скочив, немов підкинутий сильною рукою. Він, мабуть, ніяк не сподівався на таку команду, ллє виконав її автоматично, за звичкою тварини, в якої виробився відповідний рефлекс.
Самум вишкірив зуби; він все ще опирався чужому впливові, та це вже було початком підкорення тварини людині.
— Майю, прошу, відійдіть он туди, до вікна.
Дівчина подивилась на Андрія з тривогою, але він рухом голови запевнив її, що все гаразд.
— Самум, лишайся!
Пес провів хазяйку поглядом, потім знову обернувся до Лаптєва. Андрій неквапним рухом простягнув руку, взяв пса за ошийник і сказав:
— Самум, ходімо! — він підвів тварину до Майї і наказав: — Лягай тут!
Собака ліг, одвернувся й поклав голову на лапи. Здавалося, він засоромився власної покори.
Тільки тепер Майя дала волю збудженим нерпам:
— Як ви наважились?! Та чи знаєте ви, що Самум нікому не дозволяє доторкнутися до себе?! Він нещодавно ледве не загриз мого служника тільки за те, що той наважився замахнутися на нього мітлою! Я сама його подеколи боюсь.
— А я не боюсь! — з зухвалістю підлітка сказав Андрій і покликав: — Самум!
Собака знехотя підвів голову.
— Самум, до мене!
Дуже повільно, підібгавши хвоста, пес підійшов ближче.
— Сядь!
Андрій взяв голову тварини в руки. Самум легенько загарчав.
— Ну, досить сваритися! — з добродушною посмішкою сказав Лаптєв. — Ти — гарний пес, але ти все-таки тварина. А я — людина. Розумієш — людина!
Він сів навпочіпки і дивився собаці в очі, притягуючи його голову все ближче до себе. І Самум скорився. Він зітхнув, — зовсім як людина, — заплющив повіки і схилився Андрієві на коліна.
— Який ви сильний! — тихо, з якимось острахом сказала дівчина.
Андрій нічого не відповів. Те, що відбулося щойно, чомусь втратило свій привабливий зміст, почало здаватися непотрібним і навіть вартим докору. Виходило, ніби він просто похизувався перед дівчиною, мов дурне хлоп’я.
І йому раптом стало задушно й тоскно в оцій невеликій, красиво й багато обставленій кімнаті. Хіба сподівався він, босоногий безбатченко, син залізничного майстра, страченого інтервентами, що колись доведеться розмовляти, як рівному, з хай не зовсім справжньою, але таки княжною?.. І чого йому треба від неї? Чого він прийшов сюди?.. Вивчати мову?.. Це тільки причіпка, привід для того, щоб помилуватися з золотих кучериків над рожевим вушком, ще й ще крадькома зазирати в очі, де, здається, сховано так багато, що не розгадаєш і за ціле житія.
Коли б вона була такою, якими Андрій знав дочок багатіїв з книжок, — випещеною, пихатою, неприступною, — з нею було б легше поводитись. Холодні фрази загальновживаної ввічливості не зобов’язують ні до чого, нікого не зв’язують. Та тут сталося зовсім по-іншому. Майя була надто простою, надто щирою, щоб її занести до числа тих, кого помічають з обов’язку, а водночас між ними стояла непереборна перепона, глибоке провалля, — таке ж, як і між двома світами в людському суспільстві.
— Я піду… — Андрій обережно підняв голову пса і підвівся. — На добраніч, рані!
Майя переполохалась:
— Куди ж ви, пане Андрію?
— Я прийшов сказати, що… мабуть, не зможу зараз вивчати “хінді”. Часу в нас обмаль, незабаром я поїду.
— То посидьте хоч кілька хвилин. Мені буде нудно… — Майя спалахнула і додала вже сухіше: — Вихований мужчина не відмовляє дамі, якщо вона його просить.
— Я не вмію втішити тих, що нудьгують. Прощайте, рані.
— Як хочете, — відповіла вона холодно.
Він пішов до дверей, але зупинився. Невдоволено й боляче стислося серце. Йому хотілося покарати Майю за те, що вона, не будучи винною в тому, належить до іншого кола людей, але вийшло все по-дурному:
— Самум, до мене!
Собака звівся і позирнув на хазяйку. Та сиділа в куточку канапи нерухома і бліда.
— До мене!
Ледве почувся голос Андрія, Майя — невідомо чому — раптом гарячково загадала: “Якщо Самум піде до нього, то… то…” Вона не додумала до кінця, що ж саме повинно трапитись, але хотіла, щоб це було щось дуже радісне і хороше.
Самум підбіг на кілька кроків до Андрія і зупинився. Він позирав на Майю, чекаючи її наказу. А вона мовчала, — навмисне мовчала, — тільки в очах у неї було щось таке, що стримало собаку. Він ліг посеред кімнати.
— Йди, Самум! — тихо наказала Майя. — Йди! Це — свій.
Андрій підвів голову. На мить його очі зустрілися з очима дівчини. Вони були сухі й далекі, дивилися кудись повз нього.
— Який ви нерозсудливий, пане Андрію! — прошепотіла Майя. — Іди, Самум!
Андрій вийшов разом з собакою. Через кілька хвилин Самум повернувся.
Розділ XI
“НЕ ВСІ ТХОРИ СМЕРДЯТЬ!”
Старий Джоші позбувся своєї високошановної посади сільського чоукидара. Для того, хто не має землі та інших засобів існування, це було рівнозначно приреченню до голодної смерті. Та недарма ж Джоші вважався у своєму селищі за людину, якій щастить завжди і всюди. Він знайшов притулок в маєтку раджі Сатіапала і був призначений за особистого служника російському лікареві.
Джоші був незадоволений: хіба це робота?! Хіба він заслуговує на м’яку постіль і смачну їжу за те, що не робить анічогісінько?! Сагіб не дозволяє навіть прибрати постіль чи почистити черевики, і єдиний обов’язок Джоші — відповідати на запитання.
Щовечора російський лікар кликав до себе старого, садовив поруч, як рівного, і починав розпитувати проте, що давно відомо всім, та й не варте уваги.
Сагібові хотілося знати, що таке касти та чи справді слони бояться мишей; він запитував про назви пір року і про те, скільки чатаків рису потрібно людині на добу; цікавився звичаями та релігійними обрядами індусів.
Джоші намагався чесно відробити свій хліб і вдавався до найдетальніших пояснень:
— Вода — це вода. Земля — це земля. Касти, як їх називає сагіб, а вірніше “джаті” — це “джаті”. Вони одвічні й незмінні. Як вода, всмоктана рослинами, перетворюється разом з ними на землю, так і людина після своєї смерті відроджується в якійсь іншій касті. Якщо людина ретельно виконувала “дхарму” — правила життя і поведінки кожного індуса, — її душа знайде втілення у вищому суспільному стані. Він, Джоші, певне, був колись твариною, потім його дух переселився в когось з найнижчої касти недоторканих, а тоді поступово перебрався аж до найвищої касти, брахманів…
— Ну, а далі що? — запитував російський сагіб. Джоші ніколи не задумувався над цим питанням.
З нього було досить того, що він належить до найвищої касти зараз.
— А що краще, — запитував сагіб, — чи належати до нижчої касти “вайшя”, купців, і бути матеріально забезпеченим, чи пишатися званням брахмана і голодувати?
Старий Джоші розгублено кліпав очима. Він мимрив, що брахмани стоять вище за всіх людей і здатні навіть повелівати богами, а страждання людей — примарні, уявні і породжуються незнанням того, що насправді існує тільки великий Брахма.
— А що краще, — невгавав росіянин, — бути багатим брахманом чи бідним?
В глибині душі Джоші вважав, що заможному таки краще. Але ж основним в догматі про “дхарму” є наказ задовольнятися своїм станом, бо за життя поліпшити його неможливо. І Джоші відповідав збентежено:
— Я не знаю, сагібе. Я знаю, що існують “джаті” і їх кілька тисяч. У перукаря, наприклад, і дід, і прадід, і внуки, і правнуки були й будуть перукарями. Ніхто не має права змінити свій фах. А якщо людину за велику провину виключать з “джаті”, людина загине. Вона перетвориться на “омідвара”, “людину надії”, яка позбулась усіх засобів існування і підтримки інших людей…
— Отже, — задумливо сказав росіянин, — я мусив би стати тільки залізничним майстром. А став лікарем… Чи розумієте ви, Джоші, кому вигідна кастова системі і чому вона розкладається перед вашими очима?
Ні, Джоші не розумів, йому було тільки дивним, що в Росії син найостаннішого жебрака міг стати ким завгодно, навіть міністром. Але ж то — Росія, далека, й незрозуміла країна, в якій творяться чудеса. В ній добре було б народитися, але… але…
Сагіб зітхав і, здавалося, дивився на старого Джоші з жалісливим співчуттям.
Старий хотів би уникнути цих розмов, які будили в ньому неясні бажання, примушували замислюватися над питаннями, які ще зовсім недавно були цілком зрозумілими. Однак він полюбив російського лікаря, і насамперед тому, що сагіб перший з усієх європейців поставився до нього як до справжньої людини. Навіть щира й м’якосердна рані Марія ніколи не дозволяла собі розмовляти так довго з старим індійцем. Кожне доручення доцента Лаптєва Джоші намагався виконати якнайшвидше і якнайкраще.
Якось вранці сагіб наказав йому однести листа до Навабганджа і принести звідти пляшку дуже цінних ліків. Про це не повинен знати ніхто, крім раджі Сатіапала.
Вони стояли на ґанку палацу, проти вікон невеликого будиночка для хворих. Беручи конверт, Джоші, помітив, що з куща на них позирає той рудий чолов’яга, якого можна було зустріти в найнесподіваніших закутках маєтку. Рудий, напевне, підслухував, бо, помітивши погляд Джоші, одразу ж зник.
Старий хотів попередити російського лікаря, але не знав, чи це потрібно, тому вирішив після повернення з Навабганджа насамперед дізнатися, що то за надто цікава людина.
Період дощів уже закінчувався, і Джоші добрався до рідного селища досить швидко.
Вже без остраху, а з сумирною гідністю посланця значної особи Джоші пішов до табору радянської епідеміологічної експедиції і вручив пакет сивобородому начальникові. Той уважно прочитав послання доцента Лаптєва і сказав:
— Гаразд, можете йти.
— А ліки? — стурбувався Джоші.
— Ліки привезуть.
Довелося скоритися, хоч як це було неприємно. Старий вважав, що він не виконав завдання господаря.