- Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться! - тільки й чути раз по раз з колодок.
- Та й чого це вони дуріють так сьогодні?
Далі до діда:
- Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.
- Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю,- жартує дід.
А нам ще веселіше од того.
На подвір’ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.
- Андрійку, гов! - гукає дід.
- Чого-о? - одгукуюсь десь за повіткою.
- Скачи сюди, покажу диво!
- Дурите! (Ми з дідом товаришували).
- Далебі, ні.
Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда:
- Ви, діду, кликали мене?
- Іди сюди! - Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. Дід бере силою.- Дивись - чи бачив ти таке: за лісом, за пралісом золота діжа сходить.
Я примовк. Далі як не закричу, як не загаласую:
- Ай-яй-яй! Дивіться! Що воно таке?
Інші діти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попідіймали голови.
Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах зіходила, червоніла сама, і небо червоніло. А назустріч їй вершечками засяяли верби, мовби золотими перами втикались.
Тихо стало, як у церкві.
А далі вже я догадався та як крикну:
- Та це ж місяць зіходить!
Всі засміялись:
- А ти ж думав і справді діжа?
Що місяць, то місяць - всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа, та й край, хоч тобі що...
Діти посідали на краю ями, ноги вниз поспускали і розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про місяць:
«Серед моря-моря - червона комора».
Другий - другу:
«Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні».
Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі інші.
А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тісто розплилося по всьому двору й городу.
Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвітилась кропива.
Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі соняшники...
Навіть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тістом. А на колодках між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив нам цей золотий вечір.
Ой у лузі, в лузі
Червона калина...
То ж не калина -
Молода дівчина.
- Дядю,- питає його Таня,- а то вона тільки намастилася калиною?
Дядя засміявся.
- Буває й так,- каже він,- тільки у цій пісні не про таку дівчину співають.- Далі повернувся до неї, починає розповідати: - Це, може, так було. Ішли двоє дорогою, дивляться - щось червоніє в лузі.
Один каже:
«Це калина спіє».
А другий каже:
«Коли ж це вона тут виросла? Це, мабуть, щось інше».
Підійшли ближче, придивилися, аж то дівчина така гуляла там: рум’яна та гарна - ну, зовсім як калина.
З того часу, тільки де виросте дівчина хороша та рум’яна, то про неї й кажуть: «Та дівчина, як калина».
- А то ще кажуть: «Дівчина, як повная рожа»,- пригадала Таня.
- Кажуть і так - різно, що кому личить.
- А мені що личить? - жартуючи, спитала Таня.
- Тобі? - подивився дядько на неї, а вона така повненька та кругленька.- А на тебе скажуть: дівчина, як качанчик...
Сказав дядя і сам засміявся.
Ой ходить сон по вулиці
У біленькій кошуленці,
Тиняється, хитається,
До хатоньки питається...
Мені аж жарко стало, і я прожогом схопився з постелі. Мені здалося, що справді хтось у білому тиняється коло нашої хати.
- Ти чому не спиш? - голосніше обізвалася до мене мама.
А я до них тихесенько, ще й пучкою показую:
- Я піду побачу.
- Кого побачиш?
- Того хлопчика.
- Якого, сину?
- А що в біленькій кощуленці...
Мама трохи помовчала, а далі я почув уже не той ночний, потаємний голос, а такий, як завжди буває вдень:
- Лягай, дурнику, спи! Хто тепер поночі буде ходити?
Мені здалося, що мама не хочуть мені, більшому, того сказати, що нишком розповідають маленькому Петрусеві.
- Та то ж тільки так співають про сон малим дітям, а ти великий та й повірив. Лягай, кажу, та й спи! - велять мені мама.
Я послухався, ліг. Мама перестала співати. Коли згодом, коли я вже почав дрімати, знову заграло, тільки вже так тихенько, мов десь далеко-далеко, в сопілку:
Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота.
Під вікном, де росли у нас квіти, здалося, зашелестіло щось. Ніби аж у шибку постукало. Я притаївся, дослухаюсь. Але той спів лише од мене все далі й далі, а надо мною ніби стиха шумить тільки дерево рясне. Дерево шумить, а мене вода несе та все поміж зеленими лісами... А там усякі квітки процвітають: блакитні, жовтогарячі, червоні, спершу маленькі, а далі все більші й більші. Я вже все забуваю, тільки на квітки дивлюся.
Відразу ніби струна увірвалась, і знову посунула звідкілясь темрява. Прокидаюсь: «Що це?» В хаті тихо - мовчить дитина, не співають мама. Я хочу повернутись - аж хтось держить, борюсь - не пускає. Ні голосу подати, ні очей розплющити. І тоді, коли я став засинати, здалося, що швидко й без усякого рипу одчинилися двері, а звідти, з темряви ніби біла хмаринка плине... Ближче: у білій льолі хлопчик. Очі йому заплющені, руці розставлені, кучері, мов із льону. Ступає полегусіньку-полегусіньку, мов боїться на що-небудь спіткнутися. Хитається, водить руками, полапки наближається до колиски, тихо, як пух.
Хтось знишка шепнув мені:
- Це сон...
Пробудився тільки тоді, як припекло сонце. У нас уже всі давно повставали. Протираю очі, а тато питають, мене:
- Ну, то якого ти хлопчика бачив уночі?
«Як це вони знають?» - попершу я здивувався.
Коли бачу - коло печі осміхаються мама. Десь уже всім розказали, що було вночі.
Бур-ку-ку, сестро моя,
Бур-ку-ку-ку - вийди сюда,
Бур-ку-ку-ку - щось тобі дам,
Бур-ку-ку-ку - на, заховай.
Коли це - рип двері - озивається в хату щось чуже. Ми - голови на комина, придивляємось.
Сива шапка набакир, керея наопашку, в одній руці суко-ватий ціпок, у другій - в синіх палітурках книжка. Струшує з себе мряку. Неясно горіло в нашій хаті світло - ніхто зразу не впізнав. Тільки ж розслухали мову, так усі в один голос і загомоніли:
- Хома! Хома приїхав.
Кидаємо недоказану казку,- з печі.
Хома - наш брат у перших, високий, стрункий парубок, що служив в економії десь під Миргородом.
Веселий Хома, співучий та балакучий, що завжди, як прибуде в гості, то відразу і в хаті повиднішає.
Так і тепер: тільки Хома на поріг - всі ті святі дрімоти, як вітром, із усіх звіяло.
Батько - «житіє» набік, сам із-за столу, радий-радий:
- А-а, Хома Аксентович!..
Мати, сестра заметушились:
- Проходь, Хомо! Сідай, Хомо! Розказуй, Хомо!
Незабаром хата ніби голосніша стала.
Нас, малих, знову на піч загнали - долівка холодна, а ми босі, то щоб не достали кашлю. Сідаємо ми, як і сиділи, спинами до комина, поганяємо далі:
Бур-ку-ку-ку, вийди сюда...
Бур-ку-ку, сестро моя.
Коли чуємо...
Одразу стало в хаті тихо. Так тихо, ніби всі кудись повиходили. Визираємо: ні - всі коло столу. Посхилялися над тією книжкою, що приніс Хома, роздивляються. Далі знову тато почали читати. Думали, «житіє»,- аж слухаю: мов грім по хаті загримів - залунали нечувані, дивні, нові у нашій хаті слова з книжки, що од них чогось мурашки полізли поза спиною.
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.
Чого стали на папері
Сумними рядами?..
Добре пам’ятаю: мов який вітер позносив нас, малих, із печі.
Гунули, як груші, на припічок, додолу, бігли, самі не знаючи чого... Прибігли, за стіл посідали, повитріщали очі, нічого спершу не розуміючи.
Про що саме читали, тепер забув уже, пам’ятаю тільки, що ввесь час було чудно, і дивно, і радісно, ніби в хату до нас завітав разом з Хомою ще якийсь чарівний гість. Та ще пам’ятаю, як сестра наша за плечима в матері витирала сльози рукавами.
Спершу читав Хома, потім батько, потім знову Хома.
Далі всі розглядали якогось селюка, що був намальований в початку книжки. Показували й нам: вусатий такий, зажурений. Як був у кожусі та в шапці, так його й змалювали. Була розмова про того селюка, але мало що ми тямили в тому. Тільки й зрозуміли, що цей чоловік за бідних людей з царями змагався; тепер сидить десь у темниці.
Ми почали були розпитувати, яка то темниця.
- Цур їй - отака,- одказали нам мама коротенько.
Довго ще говорили вони про нього - ми вже малі й спати вклалися, а вони ще говорили.
А як став я засинати, стало мені здаватися, що в грудях у мене гуде тихо-тихо, лагідно. Було радісно й дивно: ніби я не Андрій, а якийсь орган, що чогось сам собі стиха грає. І тільки-тільки одчувало вухо, що то батько знову почали вичитувати з тієї чарівнної книжки:
Перебендя старий, сліпий,
Хто його не знає....