— Не зупинятись! Не зупинятись! — закричав Теодорит, і я уздрів, що він пішов стежкою прудко, ледве не побіг. За ним подалися Созонт і Павло, я вирвав із стежки свою палицю і також пішов наскільки міг швидко, бо стежка під ногами почала дрібно труситися — мав таке враження, ніби йду по спині сполоханого звіра, який ще стоїть на місці, але за хвилю рвонеться із жахом геть, і тоді я звалюся із нього зовсім так само, як Кузьма.
Теодорит уже доходив до берега, і я помітив, що берег круглий і що вздовж того круга стоїть кілька вельми подібних до Теодорита юнаків, бо одягнені всі були однаково в полотняні хламиди, розмістилися вони один від одного на певній віддалі. Один із них, котрий був посередині, подав руку Теодориту й витяг його на берег, так само допоміг вибратися із заводі всім нам, і ми відразу ж перестрашено озирнулися, але плесо було гладке, порожнє й цілком заспокоєне. Мені ж улізла в голову думка, що там, де впав зі стежки Кузьма, мала б плавати принаймні його палиця, але її, певне, міцно затис і пішов під воду разом із нею: заводь була чиста і змертвіла в блідавій масі своїй, з так само чітко означеним брунатним колом посередині.
— Я попереджав! — мовив задихано Теодорит. — Попереджав вашого супутника і всіх вас, що сюди можна пройти тільки з вірою. Він же богозневажував!
Ми були з Павлом схвильовані також; Павло навіть цокотів зубами, я ж відчував у тілі сковуючу млість, тільки один Созонт залишався цілком спокійний та врівноважений і, як свого часу апостол Петро від Ісуса, несподівано відрікся від Кузьми:
— Мусите знати, — сказав він, — що цей чоловік не був нашим співподорожанином, а тільки невдовзі пристав до нас у дорозі. Не знаю цього чоловіка!
І тут ми почули, як заспівав у глибині острова, на який ми вибралися, півень.
Розділ чотирнадцятий,
у якому розповідається про острів, де перебував Микита зі своїми учнями
Учнів було шестеро, і всі вони підходили по черзі до нас, кланялися й називалися, окрім Теодорита, котрий нас сюди привів. Перший назвався Антоній, саме він допомагав нам вибратися із води на сухе; потім підійшов вищий за інших юнак і назвався Симеоном; четвертий — Євагрієм, п'ятий — Никифором, а шостий — Георгієм. Ми також назвалися, а Теодорит при цьому зголошував, чому сюди прийшли. Після церемонії Антоній, який, очевидно, був тут за старшого, сказав нам, що тепер вони нас покинуть, бо в кожного є своє послушенство, і ми вільні робити що хочемо, тобто маємо знайти місце пробування. Коли в нас є харч, можемо харчуватися самі, а коли нема, маємо приходити до спільної трапези, але вона убога, пісна, і годують раз на день, тільки ввечері.
— Звідкіля здобуваєте харч? — спитав Созонт.
— З руки Господньої, — сказав Антоній, — тобто його нам сюди приносять як ялмужну[14] люди, котрі сюди приходять, а коли того не стає, купуємо його за гроші, які тут залишають як милостиню прибульці.
— Коли так, — сказав урочисто Созонт, — віддамо що принесли вам, а самі ходитимемо до спільної трапези.
— Ваше рішення достойне, — сказав Антоній. — Брат Євагрій відведе вас до поварні, там звільнитеся від того, від чого хочете звільнитися.
Уклонився нам і відразу ж рушив геть, за ним пішли один за одним решта, Євагрій залишився з нами. Був це юнак найнижчий від інших, присадкуватий, із короткими ногами, але оголені руки м'язисті, як у воїна. Голову мав круглу, ніби казанок, очі темні, з вельми густими й чорними бровами — годі назвати ті очі мертвими, як у Теодорита, — живі й жваві. Чуба викохав густого, чорного й кучерявого.
Созонт відразу ж узяв його в облогу запитаннями, наперед запитавши на те дозволу.
— Чи можемо скрізь вільно ходити? — спитав.
— Скрізь, лишень за огорожу входити й підійматися до святого не вільно, — відповів баском Євагрій.
— Чи можна пробуття мати поблизу загорожі, щоб бачити стовпа з блаженним?
— Це вільно.
— Де взявся тут півень? Чи, може, розводите тут курей?
— Крик півня нам вістить про час, устаємо від сну за ним на світанку, потім про час ранкової проповіді святого, на трапезу, решта його співів без значення.
Йшли протоптаною від берега стежкою, з чого я зрозумів, що люди сюди дістаються цим-таки шляхом. Созонт ніби підслухав мої думки.
— Чи тільки одна стежка, якою прийшли, приводить до вас людей? — запитав він.
— Тільки одна.
— Чи відведе нас назад провідник?
— Коли не захочете тут залишитися, відведе за волею вашою.
— Теодорит зголосив, чого я сюди прийшов. Щоб написати житіє святого й повісти його християнському людові. Чи зможу порозмовляти із самим блаженним?
— Якщо зболить. Але зі стовпа він рідко спускається і в розмови зі сторонніми рідко вступає. Для перемов із преподобним служимо ми, його учні.
— Як же він зцілює хворих?
— Тілесні хвороби він відмовився зцілювати. Духовні — через молитву. Для цього хворого заводять за загорожу під стовпа. Блаженний молиться за нього, не сходячи.
— Чи є на острові питна вода? Наскільки зрозумів, вода з болота для пиття не надається.
— Раніше тут не було питної води, — оповів Євагрій, — її приносили звіддаля, проходячи болото, або ж казали людям, котрі сюди йшли, брати із собою. А що була в ній постійна потреба, то помолився блаженний Богові, аби подав воду, як колись спрагненому Ізраїлю в пустелі. Тоді й утворилася ота криниця посеред Ока Прірви, яку ви переходили. Вода там чиста й солодка, з неї ми черпаємо й приносимо до діжки, яка стоїть біля поварні. Це робимо ми, учні святого: стаємо один біля одного й передаємо відра, а люди носять ту воду до поварні, поки не наповнять діжки.
— Чи можу позаписувати розповіді про святого від вас, його учнів?
— Розповіді про святого найвірогідніше тримає в своїй пам'яті Теодорит. Але коли Антоній дозволить, можемо оповісти немало й ми. Однак Теодорит має все те звірити, через що ліпше коли оповідатиме Теодорит. Звірити може й Антоній.
— Теодорит дорогою немало нам розказав. Чи є серед учнів преподобного такі, котрі вміють читати й писати?
— Один тільки Антоній.
— Отже, те, що я запишу, він має прочитати?
— Прочитає те Теодоритові, а той звірить.
— Звідки знає Теодорит історії про святого, коли він не зрячий; не бачив того, що діялося, і не може того прочитати?
— Йому оповів їх сам блаженний. Теодорит же те, що почує, ніколи не забуде й оповідей не змінює, а переказує їх слово у слово так, як це оповідав святий.
— Коли не маєте такої пам'яті, як у Теодорита, як звіряли його?
— Його звіряли не ми, а сам преподобний.
— Чи маєте тут Святе Письмо і читаєте його?
— Святе Письмо знає преподобний напам'ять. Менш знає Антоній. Теодорит знає те, що почув від обох; ми ж знаємо, що почули від трьох, власне, від Антонія й Теодорита.
— До святого допускаються тільки ці два?
— Зрідка хтось із нас, коли треба полагодити поміст чи стінки місця стояння святого чи коли прикличе котрого він сам.
Тим часом прийшли до поварні. Острів був зарослий де ревами досить високими, під ними росли кущі вільхи. Дерева вільхові, березові, але й було тут кільканадцять струнких сосон із золотими стовбурами. Острів піднято над рівнем болота досить високо, було тут сухо.
Євагрій попрощався й пішов, сказавши, що, коли в нас виникнуть запитання, можемо підходити до нього чи й інших учнів блаженного і, не соромлячись, розпитувати. Загалом він справив враження непогане, принаймні в ньому не було отієї пітьми, яка прочувалась у Теодориті. Відповідав на за питання чітко, ясно, без багатозначних утаювань, отож це була душа простіша. Я подумки чудувався спокою Созонта після жахкої трагедії із Кузьмою в Оці Прірви — вівся так, ніби того Кузьми ніколи не існувало і ніби не було страшної загадки його смерті. Більше того, відразу ж почав у звичний свій спосіб розшук і вже одного з учнів Микити поспитував. Я ж досі не міг загасити трем у тілі, а у вухах усе ще стояв Кузьмин крик, через що слухав розмову Созонта із Євагрієм упіввуха і, може, не зовсім точно її тепер передаю, хоч маю пам'ять, здається, не гіршу, як у Теодорита.
Кухарем був одноокий чоловічина, одягнений, однак, у селянську одежу, обличчя й руки мав майже чорні: чи від диму, чи від сонця, бо поварня не мала будови: казан умуровано в піч із високим димарем. Харч він у нас відібрав без жодного слова, тоді підняв дерев'яне віко, якого спершу не помітили, на землі і зніс усе в невеликий льошок. Тут-таки стояли дві чималі бочки; щоб набрати із них води, внизу були чопики — більший, щоб вода лилась у цебро, яке тут-таки стояло, і менший, можливо, для того, щоб воду наливати у менший посуд. Созонт витяг кухлика й попросив у кухаря дозволу напитися. Той нічого не відповів, тільки махнув рукою. Ми напилися води, котра була в цебрі, з Созонтового кухлика, вода й справді була солодка й болотом не віддавала. Созонт спробував заговорити до кухаря, ставлячи йому невинні запитання, але той упер в диякона єдине око, яке за палало раптом, і знаками попросив нас відійти, отже, чи був німий, чи взяв на себе обітницю мовчання.
Були полишені самі на себе, тож рушили на обхід острова. Досі на ньому нікого не зустрічали, хоч і чули за кущами якийсь шерех; тепер же почали заглядати за кожного куща і вражено відкрили, що острів населено найдивовижнішими почварами та уломними людьми: були тут безносі, безрукі, сліпі, кретини з важкими, тупими лицями, карлики, пласко лиці істоти із вузькими очними розрізами, ніби щілини, чоловіки, юнаки й хлопці із наростами на ногах, на спині, на обличчі, в декого лице покривалося червоними плямами, часом почорнілими і нарослими — це звуть, здається, вовчим м'ясом. Уздріли ми й хлопця з шістьома пальцями на руках і ногах; помітивши нас, він здивовано став і відслонив грубезну долішню губу — все це були істоти чоловічої, статі. Дехто із них, побачивши нас, ховалися чи й тікали, а деякі завмирали й нерушно в наш бік дивилися. Одягнені були хто як, здебільшого в лахи темної барви, більшість — босі, лише дехто в неймовірних шкарбанах чи личаках. Тут і там натрапляли на логовища, складені із сіна, гілок дерев — ними логовища оточували — й соснової глиці. Ми обійшли острів спершу вздовж берега, принаймні тут ніяких будівель не віднайшли.
Євагрій, очевидно, сказав правду: острів зусебіч оточували болота, і незнаюча людина сюди й справді потрапити не могла так само, як і вийти звідси. Водночас відчували, принаймні Созонт, узагалі чутливий на такі речі (про те він нам шепнув), що хтось за нами невідступно стежить. Відтак Созонт тихо попередив, щоб ми почутого й баченого поки що не обговорювали, бо це може увійти у вуха того, котрий за нами нюшив. Для вивірки ми кількаразово поверталися і йшли в протилежний бік, але вистежувача так і не побачили, хіба чули шерех, який швидко віддалявся. Зрештою, це міг бути хтось із острівних почвар, запалений цікавістю до новоприбулих. Мені ж і Павлу кортіло обговорити усе дивне й незвичне, побачене тут, але Созонт це нам знову заборонив, і тут я збагнув, що він, як кожен мисливець чи вивідувач, людина вельми сторожка й бачна — зрештою, пам'ятаючи про те, що сталося із Кузьмою (а чи можна таке забути?), нам треба було так чинити. Найбільше, що мене мулило і я хотів це упершуруч обмислити, — це речення Євагрія, що ми звідси вийдемо коли захочемо. Що мав на увазі, я збагнути не міг. Дивувало й те, що поки що, окрім п'ятьох учнів Микити (шостий — сліпий), не зустріли тут жодної нормальної людини.
— Тепер належить піти вклонитися Микиті! — сказав Созонт, коли ми повернулися на місце, звідкіля почали обхід, тобто до поварні. Рушили добре протоптаною стежкою й натрапили незабаром на загорожу, досить неоковирно стулену, як тин, із гілляччя, хмизу та очерету. За загорожею сиділи, стояли й лежали на ложах, подібних до тих, які бачили в кущах, істоти жіночої статі: були це так само уломні та почварні: криві, сліпі, безносі, карачкуваті, карлиці, кретини, із приплющеними загноєними очима — одягнені були у неймовірні лахи, брудні, нечесані, сколошкані. Коли побачили нас, деякі заверещали й кинулися під тин сховатися, деякі стояли незрушно й неймовірно на нас дивилися, і поміж них усіх, як квітка на гноїщі, вирізнялася миловидна, струнка і зграбна дівчина, із охайно зачесаним волоссям — одягнена точнісінько так, як учні Микити, тобто у полотняний хітон.
— Підійди сюди, сестро, — сказав їй Созонт, підступаючи до тину, — хочу в тебе дещо запитати.
Але дівчина різко замотала головою й відвернулася. Созонт розвів руками, зітхнув і повернувся на стежку — ми рушили далі. Через якийсь час побачили місце стояння Микити: дві сосни, що росли з одного кореня, міцні, золотокорі й грубі, мабуть, столітні, зрізано на висоті близько тридцяти з лишком ліктів, і там збито помоста з колод, оточеного загорожею також із колод, але тонших. Наріжні колоди стояли сторч, на них кріпився дашок, покритий очеретом. Просвіт між стінками й дахом було заслонено очеретяними плетеними завісами; сама хатка невелика, довжиною на зріст людини, а шириною ліктів на п'ять. До хатини вела міцна драбина, збита з двох молодих стовбурів із врізаними і вбитими у вирізі приступками. Вхід у хатину був також затулений очеретяною завіскою, в якій був круглий отвір шириною в людське обличчя. В того отвора й було всунуто обличчя так само густо заросле й пелехате, як у Созонта, виднілося тільки очі, грубий ніс і вузька смужка лоба. Тим часом підійшли ближче й побачили загорожу вздовж стовпів, властиво, частокіл із просвітами між кілля, загостреного вгорі, але в просвіт не могла б пролізти й дитина. До одного із стовпів прибито оленячу шкуру. Біля воріт стояло кілька селян, у дворі також були люди, здається, учні Микити.
— Спершу помолимося святому, — порадив Созонт, і ми пришвидшили ходу. Дійшовши до селян, уклякнули й помолилися; селяни ж, побачивши нас і наше молитвування, почали хреститися. Помолившись, повставали і тільки тепер змогли побачити, що діється у дворищі: там стояли всі учні Микитині, а за стовпа однієї із зрізаних сосон тримався якийсь обірванець і плакав.
— Що тут діється? — спитав Созонт ув одного з селян.
— Цей чоловік, — мовив селянин, — на ймення Йосип, багатьох людей повбивав на дорогах і в домах, нападаючи по селах і дорогах. Оце ми його й вирішили викоренити, почали лови, але він забіг сюди, на святе місце.
І ми почули рипучий і вискучий голос — заговорило пелехате обличчя, всунуте в отвір завіси на дверях хижі:
— Прийшли свіжі люди! Скажи це раз, хто ти, звідкіля і чому прийшов до мене?
Йосип звів заплакане лице й гугняво промовив:
— Я є Йосип, розбійник, що створив усе лихе, прийшов сюди каятися у гріхах своїх.
— А що ви, люди, на це сказали, повторіть для тих, що надійшли.
— Ми сказали, щоб ви, святий отче, віддали цього розбійника нам, поставимо його перед копний суд.[15] Має померти лихою смертю.
— Не встиг я вам сказати слова, діточки мої, а тепер проречу, — вигукнув Микита. — Не я його сюди привів, а Бог, бажаючи покаяння його, отож і поставив тутечки. Як можете, вдеріться на подвір'я і хапайте його, я ж не можу сам його вам вивести та й сказати учням своїм учинити це, боюся-бо, що послав його до мене Господь.
— Без твоєї волі, святий отче, не будемо його брати, щоб не чинити супроти тебе, — сказав селянин. — Але покарай його святими молитвами, бо нема вже нам спасу від нього.
— Покарає його Бог — не я, — прорік Микита. — І не від моїх молитов, а від ваших!
Тоді селяни впали навколішки і, звівши руки, почали молитися. Ми також уклякли, але не зводили рук і не молили ся — не нас це стосувалося. Стирчало в отворі пелехате лице, очі в Микити палали. Я озирнувся, почувши за собою тріск, і уздрів, що з-поза дерев та кущів виходять на галявину, на якій стояли ми, почварні, уломні, хворі й повержені. Вибігали, уклякали і зняли неймовірний галас, бекаючи, мекаючи, мукаючи, скрекочучи, а дехто навіть підвивав грубо чи тонко — звісна річ, були тут лишень істоти чоловічої статі. Микитині учні в загорожі ніби за наказом упали на коліна й одночасно знесли руки вгору.