Максим подав коробку із зліпками. Олег заховав її обережно, наче була із скла.
— Рука в тебе легка! — сказав схвально.
— Випадок.
— Який же випадок? Розрахунок.
— Могло й не трапитися.
— Звичайно, могло. Але, коли з’явився перший шанс, ти його використав.
Нараз він весело засміявся.
— Ти чого? — запитав Максим.
— Ключ від головного сейфа, про це можна тільки мріяти!..
— Коли зробите?
— Ось що! — посерйознішав Олег. — Два місяці сиди й не рипайся. Тебе переводять на нову посаду й контролюватимуть кожен крок. Розумієш, приховані камери, і несподівані обшуки, запис розмов і вульгарне стеження. Ключ одержиш через два місяці.
— Так, — погодився Максим, — з собою носити його не можна, та й ховати десь теж небезпечно.
— Отож. Слухай, коли ти зможеш придбати автомобіль? — раптом запитав Олег.
— Моя зарплатня не так скоро дозволить зробити це.
— Треба скоріше. Позич у брата. До речі, як у тебе склалися стосунки з Сенишиним?
— Нормально.
— А якщо нормально, гріх не скористатися. За два місяці трохи відкладеш, трохи позичиш — на перший внесок вистачить. Купуй дешеву машину.
— Зовсім дешеву не годиться, престиж.
— Візьми «рено» чи «фіат».
— «Фіат» мені подобається. Доведеться йти на курси водіїв.
— Зі мною зустрічатимешся тільки в крайніх випадках.
— Згоден.
— А якщо згоден, давай лапу. — Олег міцно потиснув Максимові руку. — Раніше, ніж через два місяці, не дзвони. І ось що… З цією панною Стефою… обережно, прошу тебе, через неї на велику рибу можемо вийти. Ну, бувай, старий, до зустрічі.
На прес-конференції для співробітників «Свободи» виступав дисидент Леонід Засядько. Час від часу керівництво станції, щоб влити, так би мовити, свіжий струмінь у передачі, запрошувало «визначних», як їх характеризували, «діячів антикомуністичного руху».
До таких був зарахований і колишній радянський громадянин Засядько.
Він стояв за столом, маленький, рудий і лисий, довгоносий, із зморшкуватим лобом, часто кліпав повіками й тер лоба долонею. Потім витягав хусточку і обтирав руку.
«Чи не простіше зразу витерти лоба?» — подивувався Рутковський.
Мартинець, який сидів поруч з Максимом, досить голосно прошепотів:
— Типовий шиз!
Рутковський не відповів. Те, що Засядько страждає розумовим розладом, було очевидно всім, тому й слухали його неуважно і ставили тільки наперед визначені завідуючими редакціями запитання. Справді, навіщо весь цей маскарад з прес-конференцією, коли ні для кого не є таємницею, що передачу про цей виступ Засядька на радіостанції давно записано, вона здобула схвалення найвищого керівництва і найближчими днями прозвучить в ефірі.
Прес-конференція мала б уже закінчитися, і запитання, як того вимагала добропристойність, були поставлені, правда, лише на деякі з них Засядько згодився відповісти, хоч готували його мало не місяць. Готували, не шкодуючи грошей. Мешкав він у двокімнатному люксі фешенебельного готелю «Арабелла-Хаус» на всьому готовому, й гонорар, як казали, мав вилитися в чотиризначну цифру.
Можливо, Засядько відчував, що не відробив одержані гроші чи просто вже не міг зупинитися, стояв і випльовував з себе слова, буквально випльовував, і Рутковському навіть зробилося шкода тих, хто сидів у першому ряду. Але ж, зрадів нараз, там розмістилося начальство, он блищить лисина Кочмара, — так їм і треба.
Містер Роберт Мак, заступник директора радіостанції, який вів прес-конференцію, зробив спробу припинити її. Однак Засядько не здавався: підвів руки, порослі рудим волоссям, наче закликав у свідки самого господа бога, — він нагадував тепер величезну потворну жабу, — й почав усе спочатку.
Мартинець пожвавлено заворушився на стільці.
— Єдиний вихід, — задоволено потер руки, — викликати карету з найближчої психіатрички. Цілком логічне завершення цього збіговиська, як ти вважаєш?
Рутковський справді вважав, що невеличкий скандал зовсім би не завадив. Але цікаво, як викрутиться з такого становища містер Мак?
Нарешті терпець містерові Маку урвався: справу зроблено, передачу підготовлено, гроші Засядькові заплачено, чого ж церемонитись?
Не звертаючи уваги на божевільні просторікування, наступник директора коротко оголосив, що прес-конференцію закінчено, й пішов не озираючись до свого кабінету. Слідом за ним підвелися всі.
Загрюкали сидіння відкидних крісел, голос Засядька зовсім потонув у гаморі юрби, що розходилася, а він усе що розмахував руками й намагався перекричати всіх, поки не лишився сам у порожньому залі. Ще й тоді стояв кілька хвилин, бурмочучи щось під ніс, потім знеможено опустився в крісло, поклав обличчя на схрещені руки й задрімав одразу, наче не виголошував щойно промову, не галасував, не бризкав слиною, заснув, і все.
Двоє з внутрішньої охорони ввічливо взяли його за лікті й повели до виходу.
— Фінал, гідний учасників, — констатував Мартинець. Обнявши Максима за стан, спитав: — Що збираєшся робити?
— Домовився із Стефою. Десь повечеряємо.
— Передзвони, нехай їде до мене. Спиртне є, купимо чогось попоїсти. Нащо тобі той ресторан?
Максимові й справді не хотілося їхати до ресторану: з радістю погодився на Іванову пропозицію.
На вулиці йшов мокрий сніг, Рутковський подивився у вікно, закутав шию шарфом і підняв комір пальта. У дверях уже одягнутий стовбичив Мартинець: нетерпеливився, він завжди кудись поспішав, мав натуру жваву і не міг спокійно посидіти на одному місці й кілька хвилин.
Рутковський замкнув шухляду письмового столу, взявся за капелюха і побачив, що з-за Іванового плеча визирає усміхнене обличчя Карплюка.
— Куди ви, панове? — запитав Карплюк так, наче вони мусили складати йому звіт за кожен свій крок.
— На кудикину гору, — не зовсім увічливо пояснив Мартинець. І додав категорично: — Не твоє собаче діло!
Карплюк не образився. Він взагалі ніколи ні на кого не ображався. Тільки несхвально похитав головою й зауважив:
— Я знаю, ти добра людина, Іване, і негарні слова кажеш просто так, не замислюючись.
Обличчя Мартинця раптом перекосилося од гніву, він погрозливо проказав:
— Чи можна запитати шановного пана, коли йому востаннє били пику?
— Тобі не розгнівити мене, — зовсім розплився в усмішці Карплюк, — і на доказ цього я піду з вами.
— Ти? З нами?
— Авжеж.
— Ми їдемо до мене, і я не запрошую тебе.
— Ти не зможеш кинути мене, самотнього й нещасного.
— Саме так ми й збираємось вчинити.
— І вам не шкода мене?
Мартинець постукав себе кулаком по лобі.
— Але ж, голово ти бараняча, чув, до нас приїдуть дівчата, для чого ти нам?
— Я не заважатиму, посиджу трохи й поїду.
Рутковський уже давно збагнув: їм не спекатися Карплюка. Взагалі він помічав, що останнім часом його рідко коли лишали без нагляду. В буфеті, як правило, підсідав хтось із працівників, частіше Сопеляк чи Карплюк, іноді до кімнати нечутно заходив Кочмар — полюбляв підкрадатися за спину й дивитися, що саме робить Рутковський.
Максим не виключав також фотографування потаємною камерою. Принаймні двічі чи тричі його викликав до себе Кочмар, розмовляв з Рутковський, потім під якимось приводом виходив, лишаючи Максима наодинці з секретними паперами, розкладеними на столі.
Відсутність шефа тривала до чверті години, одного разу він прямо сказав, що йде до Лодзена; кабінет того був зовсім на іншому поверсі, й Максим міг навіть приблизно визначити, скільки саме триватиме відсутність пана Романа.
Такі хитрощі були відомі Рутковському. В Києві йому розповідали про ці методи перевірки лояльності підлеглих на радіостанції «Свобода». Залишаючись наодинці, він курив, переглядав газети на журнальному столику, ні на крок не підходячи до секретних паперів.
Рутковський розумів, що Кочмареві хитрощі і запобігливість Карплюка — різні ланки одного й того ж ланцюга, і особисто для нього краще, коли пан Степан поїде з ними. Служба охорони станції завтра матиме Карплюків звіт про сьогоднішній вечір у Мартинця, а про те, щоб тому не довелося багато писати, потурбується вже він, Рутковський.
Максим запропонував:
— А що, Іване, давай і справді візьмемо пана Карплюка. Дівчата не заперечуватимуть, він такий начитаний, кажуть, днями прочитав два оповідання Фолкнера.
— Ну, якщо пан Степан узявся до Фолкнера!.. — підвів руки вгору Мартинець. — Здаюсь.
— Не вірите? — Карплюк витягнув з коміра сорочки довгу шию, покрутив головою на всі боки.
Рутковському іноді здавалося, що пан Степан може повернути голову аж на сто вісімдесят градусів, і не робить це тільки тому, що соромиться. А Карплюк вів далі:
— Оце прочитав Фолкнера, а на тому тижні читатиму Фіцджеральда. А далі в мене запланований Стейнбек.
— По оповіданню?
— А нащо більше?
— Ну й голова, — захоплено вигукнув Мартинець, — а потім казатиме: читав Фолкнера!
— А що, неправда? Ти ж не читав.
— Не читав, — зізнався Мартинець, — у мене часу нема.
— А ти за дівчатами менше бігай. Хоч порозумнішаєш.
— Заздриш?
— Заздрю, — якось несподівано погодився Карплюк.
Мартинець зареготав весело:
— Якщо добре поводитимешся, щось полишимо й для тебе.
— Сьогодні?
— Який швидкий! Сьогодні посидиш трохи, і чао.
— Я згоден.
— А якщо згоден, підвезеш пана Рутковського. Я ще мушу заїхати по Гізелу.
Ця пропозиція влаштовувала всіх, особливо Карплюка. Він зрадів так, що відчинив перед Рутковським дверцята й Максим подумав, що, можливо, за кожний черговий донос служба охорони станції платить йому акордно.
Карплюк мав досить дорогого, як на його заробітки «опеля». Подейкували, правда, що він потроху й досить успішно грає на біржі разом з Кочмарем (звідки й прихильність останнього). Максим кілька разів бачив, як пан Степан вивчає біржові бюлетені й робить виписки з них, більше того, на очах у самого Кочмара; іншому шеф обов’язково б зауважив за таке порушення дисципліни, Карплюкові ж усе сходило з рук.
Карплюк вів машину обережно, він взагалі все робив обережно і потихеньку, й Максим нараз ледь не зареготав, уявивши, як Карплюк пише доноси. Певно, крутить головою так само, як зараз, примружує праве око і довго дивиться на папір, вирішуючи, чи варто трохи додати до того, що справді сказав той чи інший працівник, і додає, пройда…
Наче у відповідь на ці думки пан Степан покрутив головою, здається, тільки одним оком косо зиркнув на Рутковського, бо друге дивилося на вулицю, й запитав:
— То що пан Максим думає про сьогоднішню прес-конференцію? Кажуть, цей Засядько вар’ят, і божевільня за ним справді плаче.
Рутковський нахилився до Карплюка, ніби хотів поділитися таємницею.
— Ви хочете знати мою справжню думку? — запитав він.
— Звичайно, хочу. Ви розумний чоловік, і до ваших думок прислухаються всі.
— Так от, — відповів Рутковський вагомо, — я давно не чув такого змістовного виступу, як сьогодні.
— І ви не смієтеся?
— Який тут сміх! Якщо конференцію вів сам пан Мак, значить, їй надають значення, і всі сумніви недоречні.
— Я аніскілечки не сумніваюся…
— Так, мені добре відомі ваші погляди, і я за це вас глибоко поважаю.
— Приємно чути це з уст нашого молодого колеги. — Карплюк поворушив вухами від задоволення й признався: — Про вас кажуть усяке й не завжди гарне, але гадаю, то від заздрощів. Пан Сопеляк…
— Пан Сопеляк живе старим багажем.
— Якби не пані Валерія, його давно б звільнили. Так от, пан Сопеляк вважає, що ви надто радикально настроєні.
— Мої думки поділяє пан Роман.
— І я також.
— Завжди приємно мати однодумця, — зізнався Максим, однак не дуже щиро: цей довгошиїй птеродактиль не викликав нічого, крім огиди. На щастя, вже під’їжджали до дому Мартинця, правда, всю проїжджу частину перед будинком уже зайняли автомобілі, довелося припарковуватися за рогом.
Одразу під’їхали Іван з Гізелою. Карплюк, побачивши дівчину, застиг з нахиленою набік головою, немов прислухався до чогось, очі його заблищали, здавалося, він зараз облизуватиметься. Гізела була не дуже вродливою, та якоюсь визивною, і одягом, і манерою триматися підкреслювала це, не йшла, а демонструвала себе, як гарна манекенниця.
Помітивши, як застиг Карплюк, витріщившись на неї, Гізела зупинилася, виставивши вперед довгу ногу. Війнула повіками.
— Гізело, не спокушай дідуся, — сказав Мартинець єхидно.
Карплюк зиркнув на нього з ненавистю.
— Ви, пане Іване, ніколи не відзначалися тактовністю, — зауважив він люто.
— Так, мої манери завжди були погані, — зареготав Мартинець, — однак я не шкодую.
— Даремно.
— Я познайомлю вас з іще кращою дівчиною.
— Кращої бути не може! — цілком серйозно заперечив Карплюк.
Гізела підвела на нього великі очі й одразу сором’язливо опустила їх.
— Діє безвідмовно, — пояснив Мартинець, — і навіть я колись проковтнув цю припаду. Гізело, я зараз відвезу тебе додому.
— Я не хочу додому.
— Тоді пристойно поводься.
— Я буду слухняною… — взяла Івана під руку, та все ж непомітно підморгнула Карплюкові.
Стефа чекала на них біля брами. Як завжди, їй пощастило: від’їхав якийсь автомобіль, і Луцька приткнула свого «фольксвагена» на його місце з протилежного боку вулиці.
Стефанія зиркнула на Гізелу ревниво-вивчаюче й підставила щоку для поцілунку — вони зустрічались у Максима на квартирі. Притиснулася до Рутковського, і він обійняв її за плечі.
Дівчина ні на що не претендувала, не коверзувала, і Максима це влаштовувало, зрештою, його стосунки з Луцькою були продовженням тієї ж великої гри, яку він вів у Мюнхені: тут панували свої звичаї, і він виглядав би білою вороною, коли б не мав дівчини.
Дівчата пішли на кухню готувати закуски, а Мартинець, поставивши платівку із записом якоїсь ритмічної музики, танцював сам посеред кімнати.
Іван умів танцювати, мав гарний слух і відчуття ритму, не просто переступав з ноги на ногу, як танцюють іноді сучасні молодики, а жив танцем, забував про все, крім танцю, і весь аж світився радістю.
Карплюк подивився трохи, як танцює Мартинець, і мовив осудливо:
— У вас, пане Іване, ноги як на шарнірах.
Мартинець лише махнув рукою.
— Настрій ви мені все одно не зіпсуєте, — тільки й відповів. — Та врахуйте, я живу на дванадцятому поверсі, й двері на балкон відчинені…
Карплюк мимовільно зиркнув на справді прочинені балконні двері, а Іван зловтішно насварився на нього пальцем.
— Я, коли напиваюсь, стаю буйним, — попередив. Карплюк інстинктивно відсунувся в глиб кімнати.
— Не будьте вар’ятом, пане Іване, нам на сьогодні вистачить одного…
— Ну, я вам скажу!.. — Мартинець упав у крісло. — Кумедія, та й годі. Давно такого не бачив.
— Хай йому біс! — Вуха в Карплюка заворушилися, як магнітофонні бобіни. — Типовий божевільний. Ви ж бачили, що сам містер Мак…
— Що Мак! Тут гра йде вище. Не здивуюсь, якщо Засядька прийме навіть американський президент.
— Ну? — застережливо підвів руку Рутковський. — Сподіваюсь, до цього не дійде.
Максимові хотілося якось попередити Мартинця, щоб не дуже розкривався перед Карплюком. Загалом Іван подобався йому якоюсь щирістю й безпосередністю. На РС ніхто не насмілювався бути хоча б трохи самим собою, а Мартинець не тримав язика за зубами, і казали, що його викликав і сварив сам Лодзен.
— Може, президент і погидує Засядьком. — Мартинець зупинився перед Карплюком, зазирнув йому у вічі. — Кому охота бути обпльованим? У прямому й переносному значенні?
— То ви вважаєте?.. — витягнув шию Карплюк.
— Бідні ми й нещасні, коли вже робимо з Засядька фігуру.
— Ну яка ж Засядько фігура! — ще раз заперечив Рутковський.
«Але ж, — подумав, — яке мені діло? Зрештою цей Мартинець теж покидьок: погнався за красивим життям, ну, пощастило йому… Правда, інший на його місці сидів би й не цвірінькав, а цей кокошиться, виходить, щось людське збереглося в ньому».
— Яка фігура? — розсердився нараз Мартинець. — Невже ти не бачиш? На цьому тижні кількома мовами передадуть інтерв’ю Засядька. Може, хтось і почує, повірить…