Сабантуй розпочався за всіма правилами: звідусіль сипалися пишно-розлогі, але переважно порожні і навіть дещо безглузді привітання, крізь шпарки дозаторів булькала безбарвна «Хортиця», а з короткошиїх бочкоподібних пляшечок дзюрчав темно-бурштиновий коньяк. Салати, балик, курячі стегенця, скибки сиру та тонко нарізані кружальця ковбаски розходились по тарілках, після чого миттю переправлялись у роти і під супровід дружьного плямкання опинялись у шлунках.
Вечір видався славним, душевним, але цілком буденним. Нічого особливого не відбувалося, поки… не розпочався футбол. Абсолютно випадково святкування Ігоревого дня народження випало на середу — день, коли в Лізі Чемпіонів відбуваються матчі групового турніру. Ніхто з нас про це завчасно не подумав, а дарма, оскільки поєднувати дві урочисті події, кожна з яких міцно пов’язана з розпиванням чималих об’ємів алкоголю, не знаючи наперед, як одна з цих подій закінчиться, було вельми необачно. Тож 4 листопада наше київське «Динамо» приймало на стадіоні ім. Валерія Лобановського знаного «заморського» гранда — міланський «Інтер».
О 21:40, відчепившись нарешті від Ігоря зі своїми надокучливими вітаннями, ми забрали у Дімона пиво і перекочували в іншу кімнату — кімнату з телевізором, приготувавшись дивитися футбол. За кілька хвилин залунав гімн Ліги Чемпіонів, і поєдинок розпочався. Вся наша компанія прикипіла до телевізора, час від часу відпускаючи шпильки на адресу суперника. І тільки Віка сказала, що їй нудно, після чого ми відправили її прибирати стіл і мити посуд.
На двадцять шостій хвилині під наші знавіснілі крики «Дава-а-ай» і нестримний рев двадцятитисячного стадіону Андрій Шевченко заклепав гол у ворота суперника. Зрозуміло, нашій радості не було меж. Цілих п’ять разів ми обмивали успіх нашої команди.
Незабаром розпочалась друга половина матчу. Грали команди на рівних, одначе напруга наростала. Гравці «Інтера», намагаючись відігратися, нарощували тиск, все більше відтісняючи «Динамо» до воріт.
Перед тим, як розказувати далі, я хочу запитати: друзі, ви пригадуєте цей матч з «Інтером»? Клятий матч третього туру Ліги Чемпіонів у середу 4 листопада 2009 року…
Другий тайм добігав кінця, йшла вісімдесят п’ята хвилина поєдинку. Було видно, що гравці «Динамо» потомилися, через що припускались чимало дрібних і зовсім необов’язкових помилок, однак і міланці добряче захекались. Останні хвилини гри тягнулись немислимо довго, проте «наші» трималися, а табло незмінно показувало приємне 1:0 на користь київської команди. До перемоги було, як то кажуть, рукою подати.
Від пекельного напруження нам відібрало мову, а про Ігоря і його день народження забули й думати. У повній мовчанці ми додивлялись останні вирішальні хвилини, нервово вчепившись хто у що гаразд: дехто тримався за ніжку стола, інший обплітав руками чарку, а хтось панічно чіплявся за руку сусіда.
— Та всьо, пацани! — несподівано закричав Алекс (певно, нерви не витримали). — Їм кранти! «Динамо» їх порве! Хана тому «Інтеру». Давайте, за перемогу!
Хлопець ухопив до рук келишка з коньяком і нетвердим порухом підняв його над головою. Посоловілі очиська задерикувато зблискували.
Гріх було пропускати такий тост, тож, аби не наврочити, ми тут таки похапали чарки до рук і переправили їхній вміст у горлянки. І саме в цей момент скоїлось непоправне — трах-бах! — дві філігранні передачі в один дотик, і Дієго Міліто, нахабна міланська морда, прискакавши до штрафного майданчика аж із середини поля, з усього маху засадив м’яч у «наші» ворота. Ледь не порвав сітку, неандерталець такий.
Гіркота від коньяку змішалася з гіркотою образи. Хвилинна гранітна тиша, здавалося, заглушила навіть розчарований гугіт стадіону, що линув з телевізора. А тоді почалось…
— Ай-яй-яй!
— Ну як так?! — не стримався хтось ліворуч від мене. — Лишалося ж зовсім трохи!!!
— Вони так завжди! — підтакнули справа. — Потолоч!
— Нема характеру в команди! Нема і все!
— Таки нема…
— Мудаки!
Аж тут Алекс вдруге піднісся над столом, тим самим спинивши зливу колективного обурення.
— Та що ви таке говорите, пацани! — дорікнув він. — Це ж міланський «Інтер». Не якась там дворова команда, а ого-го! І наші хлопці молодці — нормальок трималися. Нічия з «Інтером» навіть на своєму полі — чудовий результат. А тому — давайте вип’ємо за нічию і за наступні перемоги! — Алі знову підняв повну чарку над головою.
— Твоя правда, чувак, — розважливо погодився я. — Нічия — достойний результат. За нічию!
І що ви гадаєте? Не встигли ми всі перецокатись, як на першій додатковій хвилині голомозий голландський задрипанець Уеслі Снейдер після затяжної масованої атаки міланців у неймовірному напівстрибку-напівпадінні заштовхав шкіряну кулю у ворота. Не у свої, звісно, ворота… В результаті чого на табло висвітилось дуже неприємне «1:2». Ми всі глипали на ті страшні цифри, як німці, котрі телющаться на червоний прапор над Рейхстагом, не маючи сил повірити, що таке, чорт забирай, буває.
Алекс обвів усіх сталевим наїжаченим поглядом. Я, Ігор, Дімон та інші гості похнюплено мовчали, винувато опустивши очі в чарки, наче видивляючись щось у тьмяній коньяковій каламуті. І тоді Саня прохрипів:
— Ось тепер, пацани, ми напиваємось…
І ми напилися… Причому напилися так, що в цьому місці замість трьох можна поставити аж дев’ять крапок. Ось так…
* * *
Ранок 5 листопада.
Прокинувся я з таким паскудним і гидотним відчуттям, що навіть і не описати. У той же час я напрочуд ясно відчував, що крім шпаркого й смердючого похмілля мене пронизує дещо набагато дошкульніше. По-моєму, то совість спозарання накинулась на мене, наче голодний черв’як на перестигле яблуко. Схоже, вчора я здійснив якесь велике паскудство, от тільки нинішнього ранку ніяк не міг пригадати, яке саме… Може, облаяв когось у метро в годину пік без поважної на те причини? Чи здачі продавчині недодав? Чи навпаки — облаяв продавчиню, а в метро без причини дав комусь здачі? Але це все звучало неправдоподібно і якось дріб’язково — зі мною такого не буває. Ну, а коли й буває, то дуже рідко, і совість після цього ще ні разу не розшарпувала і не розпинала мене. Принаймні не так сильно, як сьогодні.
Я лежав, не розплющуючи очей, і натужно роздумував про те, що ж такого накоїв. Єдине, що чітко пригадував, це те, що вчора ввечері ми святкували день народження Ігоря. Невже я не презентував йому подарунок? А може, — я аж здригнувся від страхітливого здогаду, — ми набралися так, що я поліз битися? Це ж треба, чорти б мене забрали, у людини день народження, а я замість подарунка натовк йому писок… Утім, наступної миті я заспокоївся: ми в надто хороших стосунках з Ігорем, я просто не здужав би влити в себе стільки алкоголю, щоби полізти до нього з кулаками. Та й причини на те не було жодної.
Зрештою я втомився думи гадати. Розплющив очі.
— О май ґад!!! — у ту ж секунду з моєї пельки вихопився нелюдський крик.
Реальність виявилась настільки несподіваною, дикою і жорстокою, що я спершу не повірив у побачене. Зметикнувши, що це якесь мракобісся, зразу ж заплющив очі.
Однак холодні й колючі щупальця страху обтискали мою горлянку — побачений кошмар все ще висів перед очима. Непередаваний жах кайданами скував кінцівки і чимось важким, наче ковальським ковадлом, причавив груди. Тільки завдяки титанічним зусиллям волі я тамував тремтіння всього тіла. Скажу чесно: я такого страховиння ще не бачив за все своє життя. Навіть зараз, коли пишу ці рядки, весь умліваю всередині, а мої пальці дрібно тремтять, раз за разом роблячи помилки під час писання.
Я провів долонею по ковдрі. Обережно зжужмив її пальцями. Потому повільно зігнув руку в лікті і помацав подушку. Чудеса якісь, їй-бо! Затим, упершись ногами в нижнє бильце ліжка, посовав туди-сюди попою по простирадлу. Знову шовк. Чорт забирай, відколи і звідки у мене з’явилась шовкова постільна білизна?!!
Спливло секунд тридцять. Я розумів, що баньки хоч-не-хоч доведеться пролуплювати. Відтак, міцно стиснувши кулаки, обережно розклепив одне око і ще раз оцінив обстановку… Серце застрибало, мов тенісний м’ячик під ракеткою, коли я зрозумів, що не помилився — кімната дійсно була рожевою!
«Твою дивізію вперед», — подумав я, а тоді відважно розплющив друге око, і сильно-сильно потер баньки. Проте — видіння не зникало.
Поволі і дуже неохоче моя свідомість звикалася з тим, що я лежу в кімнаті з рожевими стінами, що над вікном теліпаються усілякі пухнасті рюшечки, постільна білизна на моєму ліжку шовкова, цебто, огидно-слизька, а до всього — теж рожева, ворсисті подушки вишиті сердечками, а над головою… О, то був жах! Над головою у мене валялося цілих п’ять — не один, не два, і навіть не три, а п’ять! — плюшевих ведмежат. Усі з пухнастими балабончиками і червоними, мов срака африканського бабуїна, сердечками на грудях, причому на кожному красувався вигаптуваний плюгавий напис — як не «Love You», то «Kiss me» чи «Forever together».
Це вже було занадто. Я там ледь не подох від незмірного емоційного шоку. Та що там казати, у мене просто не було слів, товариші! Точніше, слова знайшлися, але я вам їх не переповідатиму. Я спочивав у лігві блондинки!!
Неквапом я звівся на лікті. Переборюючи головний біль, який булькав у макітрі мов недоварений борщ у баняку, уважніше роздивився навкруги, обстежуючи ворожу територію на предмет наявності власниці цього рожевого тирла. (Я був певен, що саме власниці, оскільки не міг припустити, що в такому неподобстві може жити особа чоловічої статі.) Скоро я полегшено зітхнув, переконавшись, що нікого крім мене у кімнаті нема.
— Са-а-аня! Са-а-аня! Це що за фігня-а-а?!! — я кликав Алекса, позаяк його червоне припухле обличчя стало останнім, що закарбувалось у пам’яті вчора увечері.
З сусідньої кімнати зашаруділо, а потім долинуло кволе:
— А…
— Де ми?!! — горлав я, не маючи більше сил терпіти все оте рожеве свинство навкруги.
— У…
Я не був певен, що відгукнувся саме Саня, але продовжував репетувати:
— Я питаю, що вчора було, і як ми, чорт забирай, тут опинилися?!
— Е…
— Саня?… Алі, то ти? Чи то не ти?
— О-ох…
— Чувак, ти там живий?
— Не знаю…
Я зрадів, бо незважаючи на жахливу переміну голосу, то таки був Алекс. Потому, взявши з собою як речовий доказ одне плюшеве ведмежа, почовгав у сусідню спальню до товариша.
— Це що за… що за… Що це таке? — питаю, труснувши перед собою м’якою іграшкою.
— Чого ти кричиш, наче порося недорізане?
Алі повністю накрився ковдрою, тому якийсь час я не міг ідентифікувати звідки доноситься його голос. Зрештою, ототожнивши кулясту випуклість під синьою периною з головою мого товариша, я опустився поруч з нею на підлогу.
— Я спав у лігві блондинки, — насуплено кажу до горбика під ковдрою.
— Тебе це непокоїть? — гигикнув Саня, а я зрозумів, що це не та куляста випуклість.
— Так, — чесно признався я. — Я не пам’ятаю, як учора потрапив сюди, і… хто був зі мною… А ти міг би повернутися до мене іншим боком, бо якось незручно розмовляти з твоєю задницею.
— Це квартира мого брата, — пояснив Алекс, так і не виткнувшись з-під ковдри. — Ми в тому ж будинку, що й офіс, тільки на одинадцять поверхів вище.
Я визирнув у вікно і впізнав довколишній ландшафт, який раніше через зміну висоти здавався мені незнайомим.
— Ми вчора обпилися так, що нікуди йти вже не могли, — правив далі мій товариш. — От я й вирішив, що нам, либонь, краще переночувати тут.
— Е-е-е… А чия то кімната?
— Не зрозумів.
— Ну та, де я спав.
— А-а! То його дочки. Дочки мого брата.
«Не може бути!» — неначе блискавкою пропекло мій мозок. (N. B.: дочка Алексового брата — звуть Іванка, 17 років, 3-ій розмір.) Знаючи старшого брата Сані, я боявся навіть подумати про те, що він зі мною зробить, коли дізнається, що я зробив з його дочкою. Я аж протверезів і несвідомим рухом притиснув рожеве ведмежатко до грудей.
— Твій брат… Він тепер мене уб’є? — питаю, прикусивши від досади губу.
Алі мляво розреготався і вистромив голову з-під пуховика.
— Ти чого? Іванка зараз у Лондоні, поїхала на три місяці в якусь круту школу на курси англійської! Ти просто спав на її ліжку в її кімнаті.
Я полегшено зітхнув і присів на пуфик коло білого трюмо з різьбленого дерева.
— Слухай, чувак, а що вчора було?
— Ми святкували день народження Ігоря.
— Це я ще пам’ятаю. А далі?
— Потім «Динамо» програло «Інтеру» на останніх хвилинах.
— Козли! [14] — не втримався я, пригадуючи, як після n-ої пляшки коньяку ми всі гуртом тримали Дімона і слізно благали його не розбивати офісний телевізор.
Алекс на хвильку затих, копирсаючись у закапелках пам’яті, а тоді почухався і договорив:
— А ще… ми їдемо в Бразилію.
— Цього я теж не забув. Просто, розумієш, щось мене мучить, згризає зсередини, і я ніяк не можу допетрати що саме.
Мій товариш знову замислився. Було видно, що цей процес проходить дуже важко, а потім він проговорив, наче звертаючись сам до себе:
— З нами ще їде Дімон.
— Га? — не розторопав я.
— Кажу, Дімон летить з нами в Бразилію.
— З якого дива?
Тут слід одразу зазначити, що я не люблю подорожувати великими й галасливими компаніями, оскільки в такому випадку поїздка перетворюється на балаган, де кожен намагається гнути свою лінію. Окрім того, у великих групах завжди доводиться рівнятися на найслабшого, найменш підготовленого її учасника, і я з власного досвіду знаю, наскільки це звужує маршрут.
— Ти йому вчора весь вечір патякав про те, що ми їдемо в Бразилію ловити піраній, от він і попросився з нами, — мовив Алекс, затим різко здійняв палець угору, наче згадав щось важливе: — А ще з нами, напевне, буде Лара.
Миттю в моїй голові вирисувався образ крутої бандитки Лари Крофт, котра суне слідом за нами крізь джунглі Пантаналу і безжально косить, стріляє, ріже нещасних крокодилів. Цього ще тільки бракувало!
— Хто така Лара?
— Не «така», а «такий», — поправив Алі. — Це — Лаврентій, перспективний юрист з Київради, він… е-е-е… — Саня затнувся, наче роздумуючи над тим, чий же Лаврентій товариш, — він знайомий Дімона… і мій теж.
«Мда, четверо чоловік, один з яких — перспективний юрист Лара. Це вже точно буфонада, а не пригодницька подорож бразильськими нетрищами», — подумалось мені.
— Хм… — невдоволено хмикнув. — Вони хоч розуміють, що ми їдемо туди не для того, щоб лежати на пляжі і смажити черево?
— Ти вчора їм таке нарозказував, що я взагалі дивуюсь, як вони погодилися, — тяжко покректав Алекс. — Чувак, якщо їм щось не сподобається, ми підемо своїм шляхом, а вони нехай ідуть своїм, — додав Алі, вловивши нотки невдоволення у моєму голосі.
Чомусь я подумав, що це лише слова, пусті й безбарвні, нічого не варті слова, проте промовчав. Кілька хвилин ми німували, а потім я не знати навіщо поцікавився:
— А що ще я вчора наговорив?
— Хвалився всім, що помирився зі своєю дівчиною, пообіцявши їй не їхати в Бразилію. Казав, що тепер ви нібито знову разом, зате вона поки не знає про те, що в грудні ти шуруєш на побачення з піраньями. Ги-ги! Було смішно…
«Он воно що! — відразу розкумекав я. — Ось що мене гризло!»
— Оце запара! — ляпнув я і почухався за вухом: — Слухай, чувак, а я їй направду не сказав, що їду?
— Це ти у мене питаєш?!
Я прикусив язик і напрочуд ясно усвідомив, що протиріччя в моїх стосунках з Маруською набули, якщо можна так висловитися, глибоко антагоністичного характеру (не знаю, чи слово «антагоністичний» вповні тут підходить, зате мені страшенно подобається його звучання). Скандалити і поривати з дівчиною я не хотів. Водночас я не міг відмовитися від поїздки до Бразилії, при цьому ніяк не наважуючись їй про це розповісти.
— Ти б поговорив з нею, чувак, — буркнув Саня з-під ковдри, — виклав усе на чистоту. А то якось нечесно, по-свинськи виходить.
— Це ти в усьому винен! — парирував я, чудово розуміючи, що найкращий захист — це атака. — Адже то не я, ні сіло ні впало, поперся купувати квитки на Сан-Паулу.
— Ти хіба жалкуєш? — лукаво прощебетав Алекс, виткнувши носа з-під перини.