Посередині величезної, лункої і напівтемної кімнати стояло велике позолочене ліжко без ніжок, просто на підлозі, під зеленим шовковим балдахіном. На ліжку напівлежав візир Алі-паша, курив наргіле, меланхолійно пускаючи тонкі струминки диму і похитуючи нудно бісерною пантофлею, надітою на босу ногу. Пан амбасадор помітив у напівтемряві лише чорну, як смола, візиреву бороду, наче приклеєну до молочно-білого, успадкованого від матері-черкешенки обличчя. В головах і ногах стояли два негри і обмахували його опахалами з райдужного пір’я павича і м’якого пуху страуса.
Крім ліжка, ніяких інших меблів у кімнаті не було, і пан великий посол, крекчучи, сів просто на підлогу, на товстий пухнастий килим. Спробуй-но, сидячи отак, зберегти амбасадорську поважність.
Почали із звичайних під час усіх конференцій запитань чи здоровв його султанська величність Ахмет Третій султан Турський, король Меккський та Медінський і захисник святого града Єрусалима; чи здорові його царська величність Петро Олексійович, самодержець всієї Великої, Малої і Білої Русі? Потім обидва високі співбесідники дипломатично помовчали.
А поки вони мовчали, безшумно, мов тіні, з’явилися слуги з важкими підносами, на яких лежали банани, фініки, виноград, цукерки, пастила та інші ласощі. Вони поставили підноси на низенькі восьмигранні столики з червоного й рожевого дерева і просто на підлогу. Посол налічив більше ста підносів і вельми здивувався. Перед ним слуги поставили маленьку чашечку з кавою та кришталевий кальян[5] у срібній оправі з гнучким, наче змія, шовковим чубуком.
Пан амбасадор вів пусту розмову про споконвічних шахраїв — кримських татар, про їхні наїзди й грабежі під Азовом, ліниво, без злості й пристрасті вимагаючи їх суворого покарання. А сам у цей час думав: чи доповіли вже візирові про китайський халат і чи можна починати розмову про арапченя?
Тим часом арапченя неждано з’явилося за спиною візира. Під арабським білим покривалом, прикріпленим до голови тоненьким ремінцем з верблюжачої шкіри, горіли його очі, великі й круглі, мов у сокола. Лице в арапченяти було сухорляве, чоло високе, губи не такі вже товсті, ніс не сплюснутий, а прямий. Шкіра на обличчі коричнева, з глянцем, руки теж коричневі. Арапченя сіло на ліжко, в ногах візира.
З удаваною байдужістю пан амбасадор спитав, звідки у візира цей хлопчисько. Арсеньєв переклав відповідь. що хлопчиська привезено з країни Хабеш, жителі якої називають себе ефіопами, а це означає — «обпалені сопнем», що хлопчисько цей з тамтешнього знатного дворянства, а в Царград його взяли як аманата, тобто заложника.
— Спитай, Мусійко, у візира, — загорівся пап амбасадор, — чи не продасть він мені цьою хлопчиська? На відкупне не поскуплюся!
— Візир каже, — переклав Арсеньев, — що брат хлопчиська приїздив у Царград не раз, давав за нього багатий викуп. Не відпустили. А продати його не можна тому, що він син тамтешнього раса, за нашими титлами виходить, начебто князя чи принца, його батько в своїй країні під своєю рукою місто Лагонь держить і ще двоє міст і сіл кілька.
— Знову за рибу гроші — князь, принц! — розгнівався пан амбасадор. — Ти втовкмач візирові, що ми і відкупне князівське дамо. Він у нас не в холопах ходитиме, а самому його царській величності служитиме. Втовкмач, брате Мусійко, це візирові в його мідну довбешку!
Відповів візир спокійно. Тихий його голос, як і перше, шурхотів безстрасно, мов пісок, що його пересипає вітер. Збентежений відповіддю, Арсеньєв довго не перекладав його слів. Нарешті, сказав:
— Лаятися почав візир. Каже, ніколи християнські собаки арапченяти не матимуть, бо воно прийняло тут їхню мухоїданську віру, а імення йому дано начебто татарське — Ібрагім. Сердиться, видно, візир, — боязко закінчив Арсеньєв.
І справді. Алі-паша нервово перебирав янтарні чотки. В цю мить арапченя, що уважно слухало відповіді візира, раптом усміхнулося. І на чорному його лиці блиснули зуби такі білі, що серце пана амбасадора тьохнуло від здивування, і він. забувши про все, запально вигукнув:
— Переклади: даю за Ібрагімку коней арапських цуг і соболів оберемок!
Візир відповів коротко й різко. Але Мусійко чомусь барився з перекладом.
— Ну що? — не терпілося панові амбасадору. — Певно, вдвоє ціну заломив гололобий? Що ж, поторгуємось!
— Не те, Петре Андрійовичу, — боязко прошепотів Мусійко. — Візир каже, що коли ти ще хоч слово про чорнопикого хлопчиська вимовиш, то буде з твоєю амбасадорською персоною вельми недобре й ганебно вчинено.
Пан великий посол, що в запалі переговорів звівся на коліна, злякано осів на п’яти. Від такого афронту дуже збентежився і, щоб приховати це, гучно висякався. І одразу ж під високою стелею трубою єрихонською загула луна. Знітившись ще більше, Петро Андрійович розгублено крякнув, і знову в мертвій тиші загуло під стелею. Арапченя не стрималось і тоненько хихикнуло. Амбасадор від цього зовсім підупав духом. Сидів притихлий, ніяково крутячи в пальцях табакерку. Від солодкої липкої нуги[6] занили зуби, а від міцної кави й тютюну закружило голову. Зібравшись з силами, незграбно почав відкланюватися і оступився в піднос з бананами. Побачивши це, арапченя дзвінко зареготало. Амбасадор махнув рукою на етикет і поспішно задріботів до дверей.
Вибравшись, нарешті, на подвір’я і згадавши про марно втрачений китайський халат, пан амбасадор почав голосно й недобре лаятись.
3
Лише на Галатському мості, хльобнувши міцного, солоного вітру з Золотого Рога, пан великий посол опам’ятався від нежданого афронту і остаточно впав у відчай. Отаке щастя мимо носа пропливло! От був би подарунок цареві — не просто ефіопський хлопчисько, а князьок тамтешній.
Хіба додати візирові до соболів ще оберемок ленських чорнобурих лисиць? Все одно не віддасть. Видно, це не в його владі. Викрасти, може? Не личить начебто великому послові. Всю політику зіпсувати можна. А коли запідозрять що-небудь турки, суд та справа недовго тягнуться, живо у семибаштовий замок посадять.
У карету знову війнуло падаллю. Але до базару було ще далеко. Пан амбасадор, здивувавшись, глянув у вікно. Карета порівнялася з напівобваленим громаддям старої генуезької башти. В одну з бійниць було просунуто колоду — на ній гойдався повішений. Коло підніжжя башти стояли зіваки і, задравши догори бороди, мовчки роздивлялися дорогі оксамитові шаровари й каптан повішеного. Пан амбасадор висунувся і крикнув Арсеньєву:
— Мусійку, узнай хутко, кого повісили.
Перекладач скочив з козел, підбіг до башти, полопотів з зіваками і, повернувшись, доповів:
— То капітан-паша їхній висить — Містерман. Арсенал тутешній недавно згорів і деякі військові кораблі, за що, на втіху народові, Містерман-пашу повісили.
Пан амбасадор приголомшено відкинувся на каретні подушки.
— Капітан-пашу повісили? Це, коли на європейські чини перевести, генерал-адмірал буде. І не подивилися, що Містерман-паша з німців. Ану його до бога, цього ефіопського хлопця! Боязко з турками зв’язуватись. Вони дуже просто «балик гонта» пошлють: рибу ловити на дно Босфору в мішку з камінням.
Аж тут карета в’їхала в шум, гомін, штовханину Великого Базару, і пан амбасадор несподівано побачив того, хто один лише міг допомогти йому в теперішньому становищі.
По базару пробирався великий караван. Піщано-бурі сумні верблюди, по-зміїному вигнувши шиї, кораблями пливли над людськими головами. Погоничі, стрункі араби-сірійці, вороже, немов чекаючи нападу, поглядали на базарний натовп. Хазяїн каравану, в червоних сукняних шароварах, звужених по-турецьки донизу, у вовняних смугастих панчохах і великих шкіряних бабушах, які трималися на його ногах лише носками, а задниками волочились по землі, їхав попереду на тонконогому ішаку, що розпустив довгі вуха. Хазяїном каравану був не хто інший, як рагузинець Сава Владиславич, купець, шпигун, сербський граф, інтриган і каналія прекомплектна.
У Царграді Сава з’явився в рік укладання Карловицького миру[7] і почав торгувати оливою, кумачем та бавовною. Крім Великого Базару, він частенько заїжджав на Московське подвір’я, до тодішніх російських послів, князя Г'оліцина та дяка Українцева, виконував їхні таємні доручення. Від князя Голіцина Сава перейшов у спадщину до Петра Андрійовича Толстого. Так, виконуючи два діла разом, рагузинець з’явився в Москві з листами Петра Андрійовича до царя та з іншими таємними справами. Верткий, ласкавий Сава вліз у довір’я до царя Петра, виканючив у нього даром будиночок на Покровці, три тисячі пудів ікри та грамоту на право торгувати нарівні з московськими купцями, а також купувати в Сибіру лисиць ленських, що іншим купцям було заборонено. Ті ленські лисиці тільки в государеву казну йшли. Виканючену в царя ікру Сава вигідно продав у Царграді і з тої пори запишався дуже: додав до свого прізвища ще одне, почав іменуватися Сава Владиславич-Рагузинський, бо, мовляв, він родом з міста Рагузи. Мало того, назвався графом, запевнивши всіх, ніби рід свій веде від православних сербських князів. А хто він по правді й звідки родом, ніхто до пуття не знає — цигани з дев’ятого воза впустили. Тепер числиться Сава на російській службі, записаний до Адміралтейського приказу, звідки й платню одержує, а що робить — не розбереш.
А втім, що ж тут розбиратись? Ясно: Сава — таємний шпигун царя Петра. А Петро Андрійович хіба не шпигун? А його святість сам патріарх єрусалимський, блаженний Досифей, — не шпигун? Не так давно у турків план нової фортеці викрав власними святійшими ручками і цареві Петру переслав. Слизький Сава, наче минь: з будь-яких рук випорсне, меткий, мов тарган: в яку хоч щілину пролізе, і вміє першу-ліпшу справу вивернути лицем на виворіт і виворотом на лице. Разом з тим людина він тиха, розсудлива і муж глибокого розуму. Отже, кращого помічника Петрові Андрійовичу не знайти.
Пан амбасадор відчинив дверці карети й гукнув:
— Гей, Саво, іди-но сюди, голубе!
Рагузинець озирнувся, пришпорив п’ятами довговухого скакуна і хвацько підлетів до карети.
— Ти що ж це, як Христос, на осляті їдеш? — засміявся великий посол.
— Полотно на паруси для царської Адміралтеї везу. В Родосі за підхожу ціну купив, кивнув Владиславич на свій караван.
— Лізь у карету, розмова важлива буде, — сказав пан амбасадор.
Рагузинець гукнув щось караванним провідникам і прямо з пітної спини віслюка перебрався в золочену амбасадорську карету.
— Слухай, Саво, — почав Толстой, коли той захлопнув дверці і карета знову покотилась. — Ти все і всіх знаєш. Скажи, ти про ефіопського хлопчиська, що у великого візира, чув? Це правду кажуть, ніби він шляхетського роду?
Рагузинець насторожився. Лисяча його мордочка — ніс шилом, очиці маленькі — повернулась до посла, наче винюхуючи, чи не можна чимсь поживитись.
— Усе правда, Петре Андрійовичу. Арапченя шляхетського роду. Але що з того?
— Саво, голубчику, — почав благати пан амбасадор, — дістань мені оте арапченя. Що хочеш бери!
— Для чого — що хочеш? — здивувався рагузинець. — На невільничому ринку, у морських корсарів, за пляшку рому хіба таке арапченя візьмеш!
— Мені тих навіть даром не треба! — закричав пан амбасадор. — Ти мені візирового дістань, Савочко!
Рагузинець присунувся до посла і сказав тихо й суворо:
— Про це тут не місце говорити. Накажи мерщій додому їхати.
Коли добралися до подвір’я, пан амбасадор провів рагузинця у віддалену кімнатку, де ніхто не міг перешкодити їхній таємній розмові. Петро Андрійович скинув каптан, залишившись в самому шовковому камзолі, а разом з каптаном неначе скинув з себе і звичайну свою обережність: одверто розповів рагузинцю про свою думку подарувати цареві диковинне арапченя.
Владиславич слухав з великою увагою, міцно закручуючи вороні, рудуваті на кінчику вуса. Висловившись, пан амбасадор запалив люльку і забігав по кімнаті, люто розмахуючи чубуком. Чути було тільки шовковий свист його камзола. Рагузинець усе ще крутив вуса й мовчав. Тоді пан амбасадор зірвав з пальця золотий перстень з темним сапфіром, що вигравав райдужними кольорами павиного пера, і подав його Саві:
— Бери! На завдаток!
Рагузинець узяв, не дивлячись, опустив перстень у кишеню і дістав табакерку. Втягнув у ніздрі понюшку табаки, дав щигля по брудному жабо, збиваючи тютюнові крихти, гмукнув.
— Слухай, Саво, — рішуче зупинився перед рагузинцем великий посол, — якщо добудеш арапченя, сам і повезеш його цареві. А коло царської персони, сам знаєш, є чим поживитися. Вимудруєш собі службовий фортель чи по комерції своїй щось облагодиш. Не мені тебе вчити.
— Добути арапченя — справа нехитра, — раптом ліниво сказав рагузинець, — аби гроші. А я на царське полотно геть витратився.
Пан амбасадор кинувся до італійської скриньки, відімкнув таємне відділення, де перемішалися золоті іспанські карлуси, англійські розеноблі, французькі пістолі, італійські допії, папські скудо, турецькі сулейманіє та московські червінці. Зачерпнув щедрою при-горіцею і брязнув на стіл. Рагузинець усе так само, не дивлячись, хутко змахнув монети в жменю, зсипав у кишеню й попрямував до дверей.
— Спи спокійно, Петре Андрійовичу. Буде зроблено, — недбало кинув він на ходу.
— Стій, стій! — зупинив його пан амбасадор. — Починаючи справу, про кінець думай. Щоб усе було тишком-нишком. Затямив? А коли що — моя хата з краю.
— Коли що — наша хата з краю! — значливо поправив його рагузинець. — А робитиме Сапонгі.
Пан амбасадор поморщився.
— Не лежить у мене душа до цього негідника. Рідну матір за гріш продасть. Ну гаразд. Тобі з дзвіниці видніше.
Увечері того ж дня пан амбасадор, сказав своєму синові:
— Ну, Ванюшо, запам’ятай мої слова: скоро в Москві щі сьорбати будемо і квасом запивати!
4
Темно-синє небо затягалося бузковим вечірнім серпанком. Останні сонячні промені ще ковзали втомлено по дахах будинків, по легких високих мінаретах білосніжно-мереживної Ахмедіе, по сірому куполу Ай-Софії та верхівках садів сералю, а на дні вузьких вулиць уже розливалась густа південна темрява. Але рагузинець впевнено, не роздивляючись по сторонах, розплутував хитромудрі петлі вузьких провулків. Провулки в’юнилися, спускаючись з кручі Пери у смердючі трущоби Галати. Тут, у низині, було вже зовсім темно.
Зупинився Сава лише на околиці Гадати, навпроти високого й вузького будинку з гратчастими вікнами і навислим над вулицею верхнім поверхом. Всупереч східному звичаю двері цього будинку виходили не у внутрішній двір, а просто на вулицю.
Рагузинець штовхнув двері і ввійшов у низьку кімнату, тьмяно освітлену олійною лампою. Кімната була захаращена різним мотлохом — поношеним одягом, битим посудом та іржавою зброєю. Це була крамниця лахмітника. Сава, спритно й безшумно лавіруючи між купами ганчір’я та величезними котлами для варки плову, добрався до других дверей, таких вузьких і низьких, що в них можна було протиснутись лише боком і пригнувшись. Ці двері Сава відчинив, також не стукаючи.
У другій кімнаті, освітленій щедріше, ніж крамниця, кількома свічками, сидів худий, низенький, лисий чоловічок. Він збовтував, роздивляючись на світло, склянку чорної рідини. Від збовтування рідина скипала густою рожевою піною. Це і був Сапонгі, галатський лахмітник, людина незрозумілої національності: єврей чи італієць, грек чи турок, а отже, — чистокровний левантинець.
Почувши кроки, чоловік швидко сховав за спину склянку, його очі з червоними, гнійними від трахоми повіками злякано округлилися. Притиснені до черепа вуха робили чоловіка схожим на кота, що озлився. Впізнавши рагузинця, лахмітник усміхнувся, оголивши чорні корені гнилих зубів, і привітав його з насмішкуватою шанобливістю:
— Салям алейкум, пане граф!
Не відповідаючи на вітання, Сава підійшов до стола, на якому стояли свічки, і коротко розповів, чому він прийшов.