«Дорогу невільників» Ібрагім побачив з високої спини Боршота. Цього жирного хитруна також забрали турки. Але від узбережжя їхні шляхи мали розійтися. Ібрагім попливе в Стамбул, а Боршота вирушить на іншому кораблі в протилежний бік. Через «Ворота сліз» він попливе до берегів Ірану, куди його відправлять у дарунок іранському шаху, другові «великого турка».
У цій останній подорожі по рідній землі Ібрагіма супроводили батько й сестричка Гумаре. Старий Малькарафа мусив пливти разом з Ібрагімом в Стамбул і жити там доти, поки «великий турок» не змилується і не дозволить маленькому расові повернутись на батьківщину.
Всю дорогу до морського берега старий рас був суворий і мовчазний, нічим не виказував свого хвилювання. Та коли Ібрагім ступив на східці турецького корабля, губи раса здригнулись і він квапливо закрив голову шамою. А маленька, дурненька Гумаре зірвала з рук і ніг олов’яні браслети, зняла з шиї грубе камінне намисто і запропонувала ці, на її думку, безцінні скарби турецьким солдатам як викуп за свого любого брата. Коли корабель відчалив, Гумаре кинулася в море і попливла слідом за ним. Побачивши чорне личко сестрички серед пінистих хвиль, Ібрагім закричав і хотів стрибнути за борт. Старий Малькарафа відірвав його руки од бортових канатів і відніс на корму під навіс. Але Ібрагім довго ще плакав, згадуючи дурненьку Гумаре, і трохи заспокоївся тільки після того, як Малькарафа непомітно передав йому прощальний дарунок батька — маленьку криву шаблю в червоних сап’янових піхвах.
Плавання по Червоному морю було тяжким і страшним. З боку Аравії безперервно дув сухий і палючий хамсін — вітер з пустині.
На третій день плавання помер один з лагоньських невільників. Тіло його викинули в море. Наступного дня викинули в море ще двох юнаків-лагоньців. На п’ятий день плавання вмерло п'ятеро невільників. Страшна, невиліковна хвороба оселилася на кораблі. Вона вбивала влучно й швидко, мов удар отруєного списа. Матроси-араби так і називали чуму — «удар списа аллаха».
Вночі під восьмий день, коли Малькарафа спав, його вкусив за руку пацюк, а ввечері наступного дня труп старика викинули в море. Багато ночей після смерті Малькарафа не спав Ібрагім. Він не відчував коло себе сухого, кістлявого тіла вірного слуги і гірко плакав від жаху, самотності й невідомості.
На дванадцятий день плавання на обрії сліпучо заблищали білі будинки Суеца. Але капітан, знаючи, що його зачумлений корабель не пустять у Суецьку гавань, пристав до пустинного піщаного берега і тут висадив невільників та їх конвой. Змученим морською подорожжю лагоньцям не дали і дня відпочинку й відразу ж погнали через перешийок до берегів іншого моря; турки-конвоїри поспішали покинути зачумлені місця.
Але «спис аллаха» наздоганяв їх і на суші. Щодня караван залишав на крупних червоних пісках перешийка кілька чорних трупів. Напівдорозі, коло міста Взмаїлья, помер останній земляк Ібрагіма. До лазурних вод Середземного моря дісталися тільки Ібрагім та частина конвою.
Плавання по другому морю було легким і приємним.
Одного разу вранці, сидячи на носі галіота на згортку каната, Ібрагім побачив, як з води піднялися молочно-сині скелі. Це була Туреччина. Потім він відчув особливий солодкий і сухий аромат її берегів, а далі побачив велике місто Стамбул. Воно захоплювало половину горизонту. Все в ньому перемішалося: будинки, палаци, сади, куполи, мінарети, щогли суден, які стояли в бухті Золотого Рога. І тоді ж з першого погляду зненавидів Ібрагім велике місто, свою тюрму…
Яничари, що стояли на варті коло воріт Миру, здригнулися й схопились за зброю. Звідкись здалека і зверху, наче з неба, упав чийсь слабкий ридаючий заклик. І відразу ж обірвався, немов захлинувся сльозами. І знову пронісся в нічній тиші зойк невимовної туги й благання. Яничари злякано перезирнулись. Там, у небесній тиші, під яскравими зорями, болісно й пристрасно, захлинаючись сльозами, кричала дитина, кричала без сліз, самим лише відчайдушним, болісним звуком:
— А-а-а!..
Хтось грубо смикнув Ібрагіма за шаму і прошепотів злісно:
— Не галасуй, сину шайтана!
Ібрагім обірвав крик і обернувся. За ним стояв гнилозубий. його лице було перелякане і зле. Він боляче вщипнув Ібрагіма за плече.
— Який нечистий заніс тебе на башту?
Ібрагім підняв до нього майже біле при місяці, залите сльозами, але вже радісно усміхнене личко.
Де мій брат? Веди мене до нього хутчіш!
— Ходімо, — ступив до сходів гнилозубий.
Ібрагім рушив було за ним, та зараз же й повернувся.
— Чого ж ти баришся, чорна мавпо? — крикнув гнилозубий.
— Треба краще сховати пантофлі чауша, — щасливо усміхаючись, відповів Ібрагім. — Хай пошукає.
— От чортеня! Ти занапастиш мене! — злісно вигукнув гнилозубий і рвонув дитину в темряву баштових сходів.
6
Вони спустилися з башти в сад і побігли, вибираючи де темніше. Гнилозубий міцно держав Ібрагіма за руку і тяг його за собою. Одного разу, спіткнувшись, Ібрагім упав, і гнилозубий так смикнув його, що хлопчик скрикнув від болю в плечі. Сапонгі зловісно зашипів.
Вони зупинилися біля низенького муру. Гнилозубий легко видерся на нього, потім підтягнув до себе Ібрагіма і опустив його на землю на другому боці.
Тепер вони швидко йшли, майже бігли темними безлюдними заулками повз мовчазні будівлі По запаху Ібрагім узнавав то конюшню, то купальні, то склади продовольства.
Невдовзі знову засірів високий зубчастий мур. У ньому чорніла маленька замкнута хвіртка. Коло хвіртки стояла людина. Ібрагім побачив білу, з високою конусоподібною серединою чалму і рвонувся вбік з тихим, застережливим криком.
— Яничар!
Але гнилозубий боляче стиснув його зап’ястя і майже силою потяг до яничара. Злодійкувато дзвякали монети, що їх відлічував Сапонгі. Потім хвіртка нечутно розчинилася, гнилозубий сміливо ступив у неї, ведучи за собою Ібрагіма, і хлопчик побачив безлюдну, залиту місяцем міську вулицю. Пильне й задушне міське повітря війнуло в лице Ібрагімові. На протилежному тіньовому боці вулиці зацокали кінські копита. До втікачів підскакав вершник, що тягнув за собою на поводі другого осідланого коня. Щось рідне привиділося Ібрагімові в постаті вершника, він радісно рвонувся до нього — і враз розчаровано відсахнувся, побачивши незнайоме обличчя.
— А де ж мій брат? — голосно й сумно вигукнув він.
— Замовкни! А то я розчереплю тобі голову! — люто прошепотів гнилозубий.
Він скочив на другого коня, підняв Ібрагіма, посадовив його перед собою на передню луку, і вони поскакали крупною риссю.
Вулиці були безлюдні. Жодної людини не зустріли вони. Лише зграї бродячих псів злякано шарахались у бокові провулки, почувши тупіт кінських копит. Утікачі сміливо, не ховаючись у тінь, перетнули якийсь майдан, звернули у вузьку вулицю і майже врізалися в загін вершників. Сапонгі побачив волохаті курдські папахи і бурки міських чаушів.
Це був нічний поліцейський роз’їзд.
Сапонгі рвучко повернув коня, огрів його нагаєм і крикнув одчайдушно своєму супутникові:
— У Фуюндукли![13] Там стрінемося. Приготуй каїк[14].
Супутник Сапонгі теж повернув коня, але помчав в інший бік. За якусь мить чауші розбилися на два загони і поскакали в погоню.
Кінь під Сапонгі був не з добрих. Тупіт коней чаушів наближався з кожною хвилиною. Але це його, мабуть, дуже мало непокоїло. Він щось шукав, пильно оглядаючись по сторонах. І, нарешті, знайшов. Міцно натягнувши поводи, Сапонгі звернув у вузький провулок, що круто падав униз, до Босфору. На середині провулка він осадив коня. Притиснувши до себе Ібрагіма, злетів з сідла і став у глибоку нішу якогось тюбе[15]. Кінь теж зупинився, розгублено мотаючи головою. Сапонгі люто хльоснув його батогом, і він помчав. Стукіт його копит відлунювався десь унизу, в кінці провулка.
Цей кінський тупіт потяг за собою чаушів. Вони промчали повз нішу. Втікачі чули шалене хропіння коней, брязкіт збруї і зброї. Бурки чаушів розвівалися, мов чорні крила химерних птахів. Ібрагім не витримав і закричав злякано. Сапонгі міцно затис йому долонею рота. Та хлопчик, не тямлячи себе від страху, вчепився зубами в його сухі пальці і, коли рука відсмикнулась, знову закричав. Тоді щось важке вдарило його по голові; зоряне небо, повільно перевернувшись, почало боком падати на горизонт, і хлопець знепритомнів.
Ібрагім отямився від свіжого вітерця, що обвівав його лице. Хлопець лежав на чомусь жорсткому, під ним булькотіла і дзюрчала вода. Ібрагім підвів голову і одразу ж почув злий голос гнилозубого:
— Лежи, собако!
Але Ібрагім встиг-таки роздивитися, що вони пливуть на каїку і гребе все той же мовчазний, що не знати як знову з'явився, супутник Сапонгі, а сам гнилозубий сидить за кермом.
Щоб не злити цю страшну людину, Ібрагім лежав нерухомо й дивився у небо. Воно перед світанком зблідло і похолоднішало, зорі померкли. І раптом якась чорна стіна сховала від його очей небо і зорі. Придивившись, хлопчик побачив високий борт корабля, а ще вище, на тлі зблідлого неба, чорне павутиння снастей.
Через кілька хвилин Ібрагім стояв на палубі бригантини, що ледь помітно гойдалася. Якийсь кругловидий, з неосяжно товстим черевом чоловік дружньо плескав його по плечу і швидко щось говорив незнайомою мовою. Потім з’явився Сапонгі, взяв його за руку і повів униз, в тісну задушну каюту. Вказуючи на розстелену циновку, сказав коротко й суворо:
— Лягай!
Ібрагім покірно ліг. Гнилозубий дістав з-за пазухи флакон з якоюсь рідиною і подав його Ібрагімові:
— Пий!
Ібрагім випив гіркувату пахучу рідину. Повертаючи гнилозубому порожній флакон, спитав боязко:
— Коли прийде мій брат?
Але Ібрагім не знає, чи дістав відповідь. Очі його раптом затяглися жовтим туманом, повіки стали важкими, гнилозубий почав відпливати кудись у темну далину і, нарешті, зник. Зник зовсім і назавжди з його життя.
Неприродно тяжкий і міцний сон Ібрагіма обірвали численні гучні й злі голоси людей, які про щось сперечалися. Він насилу розплющив очі і з подивом глянув угору, на товстий вигнутий бімс[16]. Запах каюти, сируватий і смолистий, нагадав йому, що він перебуває на кораблі. Ібрагім встав і по вузенькому трапу вибрався на палубу. На недалекому лівому березі сніжно біліли під сонцем будиночки і маяк Кавакі[17]. За кормою «Святого Георгія» голубів Босфор, а носом судно повернулося до темно-синього безкрайого моря.
Кричали матроси бригантини — смагляві напівроздягнені греки. Їм відповідали турки, прикордонні стражники, що сиділи у великому човні, причаленому до якірного каната «Святого Георгія». Матроси вертіли кабестан, а стражники, вчепившись у якірний канат, не дозволяли підняти якір. Голосніше за всіх і більше за всіх горлав капітан Контаракі, червонопикий черевань у повстяному капелюсі, жилетці на голому тілі, з шабельним рубцем через усе обличчя і великою срібною сергою в напіввідрубаному вусі. Схилившись низько за борт, він репетував, шалено розмахуючи руками:
— Чому не дозволяєш якір підняти, собачий сину, свиняче вухо?.. Опустіть канат, дияволові племінники!.. Я вам вуха відрубаю!..
У відповідь йому кричав з човна, погрожуючи пістолетом, юз-баші[18] прикордонників:
— Жоден корабель не має права вийти з протоки!.. Ви чули три гарматні постріли? Закон знаєте?
— Плював я на ваші гармати і на ваш закон! — лютував шкіпер. — Я Контаракі, розумієш, капітан Контаракі!.. Я причалюю і відчалюю, коли мені подобається. Пусти канат, хабарнику, п’янице, нічний злодію!
Та його владно відсторонив чоловік з довгими вороними вусами і лисячою мордочкою. Він теж стояв коло борту, але досі мовчав. Чоловік витяг з-за пояса великий аркуш паперу і, піднявши його, закричав:
— Гей, у човні, слухайте! Я граф Владиславич-Рагузинський, підданий московського царя. Ось фірман — указ, підписаний султаном. Він дозволяє бригантині «Святий Георгій», котру я найняв, вийти з протоки в будь-який час і в будь-якому напрямі. Хай ваш начальник підніметься на палубу і своїми очима подивиться на султанські підпис та печать.
На човні змовкли, і юз-баші по якірному канату спритно й швидко видерся на палубу. Він узяв у рагузинця фірман, прочитав його і повернув, благоговійно притисши до чола.
— Це печать султана, хай буде священне його ім'я! Все правильно. Пливіть куди завгодно.
— А що я тобі казав, сину сміливця? — дружньо штовхнув ліктем Контаракі у бік юз-баші.
А рагузинець спитав невинно:
— Чому закрито протоку, ефенді?
— Ми самі добре не знаємо, — неохоче відповів юз-баші. — З сералю чи то втік, чи то викрадений якийсь важливий заложник чорний хлопчик.
І раптом він здивовано підвів голову і втупився в одну точку, кудись за спину Контаракі і Сави. Грек і рагузинець хутко обернулися. На капітанському містку, сонно протираючи очі, стояв Ібрагім.
— Боже великий! Він прокинувся якраз вчасно! — простогнав Сава, з відчаєм схопившись за голову. І одразу ж відскочив злякано вбік. Юз-баші вихопив з піхов шаблю і кинувся на Контаракі.
Шабля свиснула над головою товстуна. Але той встиг швидко присісти, а потім схопив юз-баші за широкі шаровари і, легко піднявши, шпурнув за борт. Усе ще розмахуючи шаблею, турок шубовснув у воду.
— Рубай якірний канаті — заревів шкіпер. Став паруси! До керма!
Перерубаний якірний канат упав у воду. Заскрипіли пронизливо блоки, верхні паруси піднялися і слабко наповнились вітром. Бригантина повільно рушила.
Сава і Контаракі кинулися на корму подивитись, що робитимуть стражники. Мокрий юз-баші вліз у човен і, махнувши шаблею, щось гукнув. Десяток довгих тонких весел вдарили по воді. Човен помчав у погоню за бригантиною.
Контаракі зиркнув на човен, що мчав слідом, потім перевів погляд на обвислі паруси бригантини і, нарешті, сказав спокійно:
— Доженуть! Вітру нема.
— Доведеться здатись, — розгублено промовив Сава, дивлячись на човен, що швидко наближався, і нащупуючи секретні амбасадорські листи до царя — встигнути б їх знищити.
— Що-о? Здатись? — заревів товстун. — Контаракі іспанцям не здавався, венеціанцям не здавався, алжірцям не здавався! А цим бабам здатися?
Він метнувся кудись на ют і повернувся, тягнучи за собою на вірьовці бронзовий фальконет на чотириколісному лафеті. Сава кинувся до шкіпера:
— Не смій стріляти! На палю захотів?
— Пусти, боягузе! — відштовхнув його Контаракі.
Він підтяг фальконет до борту, навів його і приклав гніт до запалу. Фальконет рвонув горлато.
Сава закрив обличчя долонями, але не втерпів, крізь пальці подивився, куди влучив Контаракі: недалеко від носа човна злетів фонтан води, спалахнув райдугою і згас.
— Не долетіло, — сказав розчаровано Контаракі. — Доведеться на абордаж зчепитися. А здаватись нам, Саво, не можна. Ти контрабанду везеш, арапченя свое,і у нас контрабанди повний трюм. Так і так на палю сідати доведеться.
Шкіпер склав руки рупором і гучно крикнув комусь:
— Опанасе, роздай хлопцям зброю!
Він хитнувся при цьому, але встояв, звично розставивши ноги, і здивовано оглядівся. Велика хвиля, піднята вітром, наздогнала бригантину, вдарила в корму і обдала її мокрим пилом. Контаракі підстрибнув радісно, з несподіваною легкістю і закричав;
— Наш вітер! Став усі паруси!
Матроси кинулись до талів і горденів. На щоглах злетіли паруси і туго, до дзвону наповнилися вітром. Бригантина, мов підстьобнута батогом, вилетіла з тіснин Босфору на простір Чорного моря. Контаракі зняв капелюха і церемонно розкланявся з човном:
— До приємної зустрічі, ефенді! Передам од вас привіт московському цареві!..