Сава ще раз окинув поглядом берег і попрямував до кибитки закусити. Та ледве слуга його розкрив погрібець, по натовпу, що чекав перевозу, пробігло хвилювання, і одне лише слово докотилось до Сави. Ямщик зірвав з голови шапку і видихнув злякано:
— Цар!..
Ібрагім, який знав уже значення цього коротенького слова, швидко визирнув з кибитки. Люди в саду шанобливо розступилися перед високою людиною з мускулистим, тугим лицем. Ібрагіма здивував дуже простий одяг царя: саржевий темно-синій каптан, червона ситцева сорочка з відкладним коміром, голландські пузирями штани. Далеко на потилицю був зсунутий низький повстяний матроський капелюх, що відкривав коротке кучеряве темне волосся. Каблуки величезних царських черевиків були стоптані. Цар ішов, широко ступаючи, розмахуючи довгою підзорною трубою.
Ібрагімові цар не сподобався. Нічим від простих людей не відрізняється. Ні чорної шовкової мантії, ні пурпурових подушок, не тримають над ним нарядні охоронці шитий золотом балдахін, і не оточують його російські раси з золоченими щитами та лев’ячими шкурами на плечах. Видно, у росіян цар бідний, негус куди багатший і нарядніший, пишніший.
— Мерщій, мерщій! Ходімо до царя! — перервав його думки рагузинець і витяг Ібрагіма з кибитки. Вони побігли назустріч високому чоловікові в стоптаних черевиках. Але юрба вже оточила царя, загородила щільною живою стіною. Цар був вищий за всіх, Ібрагім бачив над натовпом його мускулисте обличчя. Цар, примруживши круглі суворі очі, дивився уважно на ріку.
І раптом темні брови царя здивовано смикнулись. Глухо вдарив гарматний постріл. Усі оглянулись на фортецю. Але над валами її не було видно диму. Стріляли десь далеко, мабуть, у морі. Потім забахкали безладно й весело рушниці. Їх бахкання придавив другий гарматний постріл. Юрба загомоніла, заголосила, шарахнулась до ріки, потім відкотилася в сад. У цей час біля переїзду з’явився дідок в однорядці — довгополому каптані, п’яний як ніч. Він зірвав з голови шапку й загорлав:
— Відкривай воєнні дії!.. Рятуйте, хто в бога вірує!
Та одразу ж і впав лицем у багно, його збив міцний потиличник царя. Вмить стало дуже тихо. І в цій тиші суворо прозвучав хриплуватий царський бас:
— Не базікай, дурню! Човен мені, живо!
Цар швидко пішов до ріки. За ним побігли кілька військових. Гарматні постріли лунали частіше, але звучали все глухіше.
— Що це за тривога, добродію? Чому стрілянина? — спитав Сава в худого, як жердина, військового, що стояв на високому пні й дивився в напрямку моря.
— Диверсія шведська, — поважно відповів військовий. — Два їхніх фрегати намагалися прорватись у Невське гирло.
Зацікавлений Сава теж видерся на передок своєї кибитки і став дивитись на море. Йому здалося, що там, у туманному серпанку, на фоні аспідно-сірого обрію, спалахнув сліпучо-білий парус, і він закричав зраділо.
— Бачу, бачу! Ось вони, праворуч Мишчиного острова!
— То не вони, — обізвався військовий. — Певно, це два наші бомбардирні галіоти, вислані відбити диверсію.
— Великий боже, а де ж цар? — спохватився Сава.
Військовий засміявся.
— Овва, кинулись! Він, певно, вже у Кроншлотській фортеці. Як тривога почалася, його величність стрибнули в бот і відпливли.
— Знову відплив! Два місяці за ним ганяюсь, не можу впіймати, — сумно промовив Сава і зліз з передка…
Тільки пізно ввечері почався переїзд через Неву. На парусному човні Сава та Ібрагім перепливли чорну холодну ріку. Висадившись на Березовий острів, вони пішки добралися до маленького будиночка, що стояв майже на березі навпроти великої дерев’яної церкви. Два вікна будиночка були яскраво освітлені. Ібрагім лишився у темних сінях, а Сава кудись пішов і довго не вертався. Потім прийшов хтось невидимий в пітьмі, взяв Ібрагіма за руку, привів у темну кімнату й пішов. Ібрагім довго, терпеливо чекав, але не зміг побороти сну. Ліг на підлогу і міцно заснув. Серед ночі прокинувся. Десь близько, за стіною, чути було голоси. Ібрагім впізнав вкрадливий голосок Сави і хриплий, застуджений бас, той самий, що в саду крикнув: «Човен мені!» Коли гудів цей бас, усі інші голоси замовкали.
«Цар», — подумав Ібрагім, хотів було встати, піти глянути ще раз на царя, і з цим бажанням знову заснув.
Ібрагім прокинувся не на голих дошках підлоги, а на великій ведмежачій шкурі. Край її був загорнутий і прикривав його, наче ковдра. Він не знав, як попав на цю шкуру. Ібрагім схопився і побіг до вікна: крізь його шибки вливалося дивне світло — біле й холодне. Хлопчик притиснувся лобом до скла і враз перелякано відсахнувся. Все, що він бачив: земля, дахи будинків, суччя дерев, купи сміття і гори колод — було вкрите сліпучо-білим покривалом. Неначе все вдяглося в білу шаму. Тільки ріка була чорна серед білих берегів.
Ібрагім навшпиньках, боячись, щоб його нне затримали, вийшов з кімнати в сіни, потім швидко вибіг на ганок. Ніздрі затріпотіли від свіжого прісного запаху снігу. Хлопчик доторкнувся рукою до цього білого покривала і відсмикнув її, наче вжалений змією: незнайоме відчуття пекучого холоду налякало його. Як все незвичайно у цій країні!
Трохи заспокоївшись, Ібрагім оглядівся. Будиночок, в якому він ночував, йому сподобався. Дім було збудовано з обтесаних з обох боків колод, покрито дощечками й пофарбовано під цеглу, в голландському стилі, його оточував невеликий сад.
Ібрагім вийшов з саду й нерішуче зупинився, не знаючи, куди піти. На великому майдані перед будинком царя стояв дерев’яний Троїцький собор. Ібрагім знав уже, що в таких високих спорудах росіяни моляться своєму богові, але це його зовсім не цікавило. Поряд з собором розкинувся базар. Коло мазанкових крамничок було галасливо й людно. Ібрагім боявся людей і попрямував до річки.
На річковому укріпленому палями березі стояли довгі хлібні амбари. Вантажники вивантажували з причалених до паль барок мішки з житом і носили їх в амбари. Тут же, чекаючи своєї черги на розвантаження, погойдувалися великі човни, від яких тхнуло нудотним смородом. Це пригнали з Ладозького озера солону рибу. В усьому цьому не було нічого цікавого. Ібрагім вирішив уже повернутись у дім, як побачив зграйку дітлахів, що гралися в сніжки. Голоси їх дзвінко й весело лунали в ламкому морозяному повітрі.
Знову спалахнуло в Ібрагімі бажання дружби, ігор, забав. Він рушив до дітей, спочатку нерішуче, потім сміливіше і, нарешті, не стримавши нетерпіння, побіг.
Діти помітили Ібрагіма і перестали вовтузитись. Спочатку вони роздивлялися його незвичайне, багате вбрання. А тоді, глянувши на Ібрагімове обличчя, мимоволі подалися назад. Та цікавість була сильнішою за страх. Діти не втекли.
Ібрагім підійшов до них впритул і зупинився, виблискуючи в усмішці сліпучо-білими зубами. Цією усмішкою він просив, благав про дружбу, товаришування. А діти довго дивились на нього, затамувавши подих. Нарешті, один з них боязко торкнувся пальцем щоки Ібрагіма і одразу ж злякано відскочив.
— Ні, не бруднить, — глянувши на палець, пошепки повідомив він товаришів.
А Ібрагім, не зрозумівши слів, вирішив, що з нього глузують. Лють приниження перехопила йому горло, лишивши в роті гостре й сухе відчуття спраги. Тепер хлопець не думав більше про дружбу, він жадав помсти. Стиснувши кулаки, Ібрагім кинувся на дітлахів.
Дорогу йому заступив кремезний хлопчисько, на цілу голову вищий за Ібрагіма і ширший від нього в плечах. Хлопчисько плюнув у кулак і вигукнув баском, наслідуючи дорослих:
— Ану, дай бою!
Ібрагім зрозумів, що це виклик. Він ударив, але не кулаком, а головою у низ живота противника, водночас оповивши правою ногою ліву ворожу ногу і рвонувши хлопця на себе. Цьому удару, який у негрів сомалі називається «капоейра», Ібрагіма навчив старий Малькарафа. Такий удар рівносильний удару в живіт людини, що стоїть біля стіни.
Хлопець упав, залементував і почав качатись по снігу, схопившись за живіт. Інші діти спершу засміялися з його зойків, а потім переглянулись і дружно, вовчою зграйкою рушили на Ібрагіма. Тепер йому доводилось битися одному проти десятьох. Але хіба ефіоп боїться удесятеро сильнішого ворога? Ібрагім присів навпочіпки, зробив страшну міну на лиці і заревів, майстерно наслідуючи ревіння верблюдів. Діти заверещали від страху й кинулися врозтіч. Ібрагім лишився сам. Він стояв, сумно похиливши голову. Тоскні його думи обірвав гучний регіт, що пролунав за спиною. Ібрагім хутко обернувся.
На ганку будинку стояв цар і весело реготав. З-за спини царя визирав завитий і напудрений Сава, одягнений в парчевий каптан. Лукаві губи рагузинця теж намагалися зобразити веселу й ласкаву усмішку.
— Справжнісінький Ганнібал карфагенський! — реготав цар. — Самим тільки виглядом своїм примусив тікати удесятеро сильнішого ворога.
Цар спустився з ганку і попрямував до Ібрагіма. Сава, нагнувшись уперед, ніби кланяючись, вистрибом рушив за ним. Цар з ходу схопив Ібрагіма під пахви й підняв над головою. Ібрагім злякано скрикнув. Та злякався він тільки висоти. Дуже вже високий був цар.
— О, як високо піднесла ваша величність цього чорного сина Африки! — улесливо зауважив Сава.
— І піднесемо! — сказав Петро. — На чорну морду не подивимось. Аби був достойний.
Ібрагім глянув у близькі й веселі очі Петра і раптом міцно обняв царя за шию. Ось де знайде він ласку, дружбу і співчуття.
ДЗВІН-МОГИЛА
Пам’ятай старовину, пом’януть і тебе.
Прислів'я.
1
Ранній короткочасний снігопад-передзимок побілив стежку та схили гір, коли ми дісталися, нарешті, до зимівлі. За півгодини край великого яру палахкотіло багаття.
Старий лісник Стратон, покректуючи, чистив шомполом свій ветхий бердан, Я сидів на пні й дивився бездумно на сині верховини далекої Зігальги, на оголені ліси, що шаруділи опалим листям, і на ріку Білу, яка крутила в нас під ногами, у вузькому міжгір’ї, оскаженілими коловоротами.
— Стратоне Єрмолайовичу, як ці місця називаються? — спитав я.
— Які місця? — відізвався лісник. Кинувши в багаття знятий з шомпола, почорнілий від порохового кіптю віхоть, він підвівся. — Тут, дорогий товаришу, місць багато. Ото, бач, Чир’єва гора, — показав він на сідлувату вершину, через яку перекинувся стародавній катерининський тракт. — Ліс, що під Чир’євою, Рябиновим Кілком зветься, падь, он там, лівіше, — та без назви. Падь, та й годі. А про Білу теж казати?
— Говоріть, Стратоне Єрмолайовичу.
— Ну от, приміром, це місце на річці Дзвонним виром звуть.
Я встав і глянув туди, куди показував Стратонів палець. З правого високого берега Чир’єва гора обривалась до ріки вапняною синювато-білою прямовисною стіною, «іконостасом», як звуть їх на Білій. З нашого низького берега в ріку висунулась лудь, кам’яна мілина. Ріка в цьому місці крутила могутнім, злим виром.
— А чому цей вир звуть Дзвонним? — спитав я знову. — Дзвони, чи що, на дні дзвонять? Чув я такі легенди.
— Ні, дзвони у вирі не дзвонять, — похитав головою Стратон. — І ніяка тут не легенда, а істинна старовина-бувальщина. Тутешній народ її розповідає. Хочете, і вам розповім?
Я, звичайно, захотів послухати старовину.
2
На гірничому Дебердєєвському заводі поспішали. Наказано було закінчити до п’ятниці величезний, на триста пудів дзвін для уфімського міського собору. Уфімський провінціальний воєвода прислав на завод гарнізонного капрала з найсуворішим наказом негайно відіслати дзвін у місто. Уфа чекала приїзду якоїсь високовельможної персони, чи то генерал-майора Потьомкіна, начальника таємної комісії в справі народного підбурювача Омеляна Пугачова, чи то головного приборкувача холопського бунту генерал-аншефа Бібікова, і належало достойним дзвоном зустріти цю високу персону.
Крім відливки дзвона, й інша турбота була в хазяїна заводу, купця Дебердєєва: як доставити дзвін в Уфу? По Білій його не сплавити. Від Тірлянського посаду до самого Мелеуза ріка, стиснута горами, крутить ненаситними коловоротами. Поб’є, боронь боже, баржу! А коли й не поб’є, інша небезпека жде внизу. Надійшла звістка, що взяв пугачовський полковник Хлопуша Авзяно-Петровський купця Твердишева завод і ллють бунтівники на купцевому заводі гармати для Пугача. Неодмінно перехопить Хлопуша уфімський дзвін!
Вихід один — відправляти дзвін кіньми. Дорога неблизька — сто п’ятдесят верст і важка: через хребти Ямантау і Зігальгу, через ріки Сім та обидва Інзери. Для трудної цієї подорожі ладнали на заводі візок з плах у долоню завтовшки, з великими суцільними, без спиць, колесами. Візок уже готовий, і вийшов він на славу, хоч слонів запрягай, а от із дзвоном затримка.
Тому й поспішали на ливарному заводі, навіть у неділю працювали. Але вже в середу на обідню пору сплав був готовий. Пожовкло сопло, і металевий прут, опущений у розплавлену масу, що клекотіла, вкривався глазур’ю, «склився», як казали робітники.
— Готове вариво! — мовив ливарник Митько Диков до свого напарника Афоні Первуші. — А ти бачив, Афоню, скільки срібла вбухали у сплав?
— У дзвін їм не шкода срібло гатити, — зітхнув Афоня, — а нам, робітним, не хочуть по алтину до відрядної платні прикинути. Жмикрути!
— Ливарники, гайда на двір! — дзвінко гукнув, пробігаючи, хлопчисько-заслінник. — Майстер кличе! Зараз сплав спускатимуть!
Диков і Первуша слідом за іншими ливарниками вийшли на просторий, мов площа, ливарний двір. Тут, біля форми, встановленої у велетенській, нічим не обгородженій ямі, метушились робітники і майстер. Форма, складена, скріплена й просушена, була готова. Робітники поставили всередині її стержень, по-місцевому ядро, з плитняку, жирно обмазаного випаленою глиною. Ливник — канал, через який метал піде у форму, і випор для виходу розпечених газів були старанно прочищені.
— Почнемо з богом? — звернувся один з установлювачів до ливарного майстра, суворого старика в сивих кучерях. — Усе готове.
— Стривай, — відповів майстер. — Сам не звелів без нього починати. Та ось він іде.
До ливарної ями швидкою ходою, пересікаючи двір, ішов «сам», хазяїн заводу купець Дебердєєв. І як тільки він порівнявся з формою, майстер скинув шапку, перехрестився й крикнув гучно:
— Руш заслінку! Пускай сплав!
Заслінку вибили ломом, і розплавлений метал з хурчанням та гуркотінням побіг жолобом до ливника.
Робітні, витягаючи цікаві шиї, стовпилися навколо ями. Задні натискали, передні мимохіть подалися до форми. Чийсь гострий лікоть уперся в бік Дебердєєва.
— Куди прете, шмаровози? — люто крикнув купець і міцно штовхнув у груди Дикова, що стояв поруч. Митько хитнувся, змахнув руками, судорожно хапаючи повітря, і впав у формувальну яму. Падаючи, він вибив діру внизу форми.
— Боже ж мій! — вчепився пройнятий жахом майстер у сиві свої кучері і, мабуть, не усвідомлюючи, що робить, заніс ногу над ямою, збираючись стрибнути на дно. Його схопили за поділ сорочки й відтягли назад.
А на подвір’ї волали десятки глоток:
— Давай!.. Мерщій!.. Адже згорить!.. Ворушися!..
А що давати, як і навіщо ворушитись, ніхто до ладу не знав. Усі бачили, як Диков силкувався вибратися з ями, але не вдержався і знову сповз на дно, провалившись по пояс у діру, яку, падаючи, вибив у формі. Всі це бачили, але, безпомічно товплячись біля краю ями, не знали, чим допомогти товаришеві. А розплавлений метал наближався, невідворотний і грізний.
— Поганці! Душу хрещену погубити хочете? — закричав відчайдушно Первуша і, розкидавши тих, хто заважав йому, став на коліна край ями. — Митьку, держи!
Він спустив у яму пояс. Диков підстрибнув і схопився за кінець. Первуша з силою потяг, та одразу ж і впав на землю, закривши долонями обпалене лице. Сплав уже ринув через ливник у форму, а з випору вдарили розпечені гази і снопи іскор. Їхньої спеки не витримав засліплений і обпалений Афанасій. А потім страшний зойк людини, що горіла живцем, зметнувся з ями.