Якби ви бачили ті дерева, що ми посадили! Сто акрів гід ними. Тут саме приспіла пора платити борги. От чому я й опинився тут. Вона теж була б зі мною, якби не малеча та яблуні. Вона працює там, а я тут, майбутній мільйонер, дідько мене візьми!
Він веселими очима глянув на зелену воду озера за сліпучою смужкою криги, потім ще раз подивився на фотографію.
— Так, оце то жінка, — сказав він, — завжди візьме своє. Не захотіла помирати, хоч од неї лишалася сама шкіра та кістки, коли пішла пасти вівці. Вона худа й тепер. Ніколи не буде гладкою. Але й такою вона мені подобається більше за всіх жінок на світі. Коли я повернуся і наші яблуні почнуть родити, а малеча піде до школи, ми поїдемо з нею в Париж. Я не високої думки про це місто, але вона мріє про нього все життя.
— Що ж, тут вистачить золота й на Париж, — сказав Смок. — Треба тільки докласти рук.
Карсон кивнув головою, і очі йому заблищали.
— А знаєте, наш садок найкращий на всьому узбережжі Тихого океану. І клімат чудесний. Наші легені ніколи більше не хворітимуть. Якщо ви здумаєте осісти, загляньте спершу в нашу долину. А як там можна рибалити! Чи вам коли щастило спіймати тридцятип'ятифунтового лосося на звичайнісіньку вудку? Там чудесно друже далебі, чудесно!
III
— Я легший за вас на сорок фунтів, — сказав Карсон. — Пустіть мене вперед.
Вони стояли на краю розколини. Вона була величезна, не менше ста футів завширшки і, напевне, утворилась дуже давно — її стіни підтанули, з'їдені часом. В тому місці, де стояли Смок і Карсон, стіни цієї крижаної безодні з'єднувала, ніби міст, величезна брила щільного злежалого снігу, що наполовину взявся льодом. Не то що дна розколини, а навіть краю цього містка не можна було побачити. Міст цей танув на очах, кришився і міг завалитись щохвилини. Білі смуги свідчили, що недавно одірвались чималенькі шматки, і, навіть, коли Смок з Карсоном стояли і дивилися на нього, впала снігова брила вагою не менше півтонни.
— Кепська справа, — сказав Карсон, похмуро хитаючи головою. — Кепська. До того ж, я тепер мільйонер.
— Але ми мусимо перейти, — наполягав Смок. — Ми майже біля мети, Не можемо ж ми тут, на кризі, стовбичити цілу ніч. А іншого шляху нема. Ми з Малим все оглянули на милю довкола. Правда, міст був тоді у кращому стані.
— Треба йти поодинці. Я — перший, — Карсон узяв від Смока кінець змотаної кодоли. — А потім ви. Я візьму кодолу і кирку. Ану лишень, допоможіть мені спуститися.
Повагом, обережно він ковзнув униз, до мосту, і зупинився, щоб остаточно приладнати все до небезпечного переходу. На спині в нього був клунок. На плечі він намотав кодолу, прив'язавши її одним кінцем до пояса.
— Я віддав би зараз половину своїх мільйонів, щоб хтось миттю збудував тут міст, — сказав він, але його весела усмішка свідчила, що це тільки жарт. Потім він додав — Усе буде гаразд. Я перелізу не гірше за кота.
Киркою та довгою палицею він користувався, як той акробат Ось він спробував ступити крок, але враз відсмикнув ногу: видно було, що боровся зі страхом.
— Краще б мені лишитися бідарем, — посміхнувся він. — Якщо я дістану свої мільйони, то вже ніколи не буду цим займатися. Надто це небезпечно.
— Нічого, — підбадьорював його Смок. — Я вже переходив тут раз. Пустіть мене наперед.
— Але ж ви важчі на сорок фунтів, — одповів Карсон. — Дайте лише заспокоїтись. От уже й добре. — Він і справді заспокоївся. — Хай живе річка Гра та наші яблука! — гукнув він і обережно, легко ступив один крок, другий. Повільно, розраховуючи кожен рух, він пройшов дві третини мосту. Потім спинився, роздивляючись на западину, яку мав перейти. На дні її була свіжа розколина. Смок помітив, як Карсон глянув униз і захитався.
— Дивіться вгору! — скомандував Смок. — Ну, а тепер вперед!
Карсон скорився й твердо пройшов решту шляху. Схил з другого краю урвища, хоч і ослиз, але не був дуже крутим. Карсон виліз на виступ, обернувся й сів.
— Ваша черга, — гукнув він. — Ідіть моїм слідом та не дивіться вниз. Ну, поспішайте, бо сніг тане.
Балансуючи палицею, Смок почав іти. Міст під його ногами ворушився, мов живий. Ось він захитався дужче. Щось зашуміло й затріщало позад нього. Смок не оглядався, але з обличчя Карсона бачив, що трапилась біда. Звідкілясь знизу почулося тихе дзюрчання води, і Смок мимоволі глянув туди, у блискучу глибочінь. Але зразу ж відвів очі і подивився вперед. Він пройшов дві третини шляху і досяг великої западини. Гострі краї, ледве зачеплені сонцем, свідчили, що вона щойно утворилася. Смок підняв ногу, щоб переступити, як раптом розколина почала ширшати, й одночасно почувся лункий тріск. Смок заквапився, широко ступнув, але посковзнувся на стертих гвіздках черевика, упав ниць і скотився в розколину. Ноги його повисли в повітрі, але грудьми він сперся на палицю, що встиг, падаючи, покласти впоперек розколини.
Серце теленькнуло, йому стало млосно. «Чому я не падаю?» — майнула думка. Позаду щось тріщало, ворушилось, коливалось, і палиця, на якій повис Смок, тремтіла, як очеретина. Знизу, з надр льодівця, почувся глухий гуркіт. То величезні шматки мосту, одриваючись, падали в безодню. Але міст, зірвавшись з країв розколини та зломившись посередині, якось ще держався, хоч та частина, де пройшов Смок, повисла під кутом двадцять градусів Віч бачив, як Карсон сидів на виступі, упершись ногами у щільний сніг, і покапцем розмотував кодолу, що була в нього на плечах
— Почекайте! — гукнув він. — Не ворушіться, бо все полетить до дідька в пекло.
Він зміряв швидким поглядом віддаль, зняв шарфа з шиї і прив'язав його до кодоли, потім доточив ще й хустку, що витяг її з кишені. Кодола, зроблена з ремінців од саней та коротких плетенців сириці, була легка й міцна. Він влучно кинув її, і Смок вчепився в неї пальцями. Він хотів зразу ж вилізти з урвища, але Карсон, що обмотав кодолу собі кругом стану, спинив його.
— Обв'яжіться теж, поміцніше, — наказав він.
— Якщо я впаду, то і вас потягну за собою, — заперечив Смок.
Голос маленького Карсона став раптом владним.
— Цитьте, — звелів він. — Від вашого крику може все обвалитися.
— Коли я рушу з місця… — почав Смок.
— Цитьте! Вам не треба йти. Робіть те, що я скажу. Так, під плечі. Зав'язуйте міцно. Тепер рушайте. Легше. Я потроху тягтиму. Ви тільки ступайте. Так. Легше. Легше…
Смокові залишилося пройти якихось десять кроків, коли міст почав осідати. Без шуму, здригаючись, він кришився і поволі падав униз.
— Швидше! — гукнув Карсон, намотуючи на руку кодолу.
Раптом почувся гуркіт, і Смок вчепився руками в тверду стінку розколини, тоді як тіло його шарпнуло вниз, за сніговою масою. Карсон сидів окаряч на карнизі і щосили тягнув мотуз до себе. Величезним зусиллям Карсону вдалося підтягти Смока до верхнього краю стіни, але тут він і сам не вдержався. Він, як кіт, перекинувся в повітрі, дряпаючи кригу, щоб зачепитися за щось, і сповз униз. Під ним, на другому кінці сорокафутової кодоли, так само борсався Смок. І коли гуркіт знизу сповістив, що снігова лавина досягла дна, обидва раптом спинилися. Карсон перший зачепився і, тягнучи вірьовку, затримав Смока. Тепер кожний лежав у маленькій заглибині, але Смокова була така мілка, що ніяке зусилля не помогло б йому вдержатись, якби не кодола. Він був за ріжком і не міг бачити, що робиться під ним. Минуло кілька хвилин, доки вони зрозуміли своє становище і якось навчилися чіплятись за мокру та слизьку кригу. Карсон заговорив перший.
— Сили небесні! — гукнув він, а за хвилину: — Коли ви зачепитесь хоч на мить і попустите кодолу, то я обернусь. Спробуйте-но.
Смок напружився, але знов схопився за кодолу.
— Можу, — сказав він. — Скажіть мені тільки, коли будете готові. Та швидше.
— Футів за три нижче вас є за що зачепитися ногами, — пояснив Карсон. — Це не забере й хвилини. Ви готові?
— Гаразд. Давайте!
Це була тяжка робота: зсунутися на ярд униз, обернутися та сісти. Але ще тяжче було Смокові: непорушно лежати, тримаючись за лід, що з кожною хвилиною вимагало дедалі більшого напруження м'язів. Він вже почув, що починає сунутись, як раптом кодола натягнулась, і Смок вдячно глянув на товариша. Засмагле обличчя Карсона було тепер жовте й бліде, як у мерця. «Не кращий, певно, й я», — подумав Смок.
Але побачивши, що Карсон тремтячими руками витягає з піхов ножа, Смок вирішив, що той збожеволів од страху.
— Я не боюсь. Н-нічого. Це тільки нерви, — забелькотав Карсон, — я заспокоюсь за хвилину.
А Смок дивився, як він, зігнувшись удвоє, тремтячий і незграбний, тримаючи в одній руці кодолу, другою рубав у кризі заглибини для ніг.
— Карсоне, — тихо сказав Смок. — Ви молодець. Далебі, молодець.
Карсон жалібно посміхнувся у відповідь.
— Я завжди боявся висоти, — зізнався він. — В голові у мене паморочиться. Ось я хвильку перепочину, гаразд? А потім вирубаю більшу заглибину, щоб було куди стати, і витягну вас.
У Смока стислося серце.
— Слухайте, Карсоне. Найкраще для вас перерізати кодолу. Ви мене ніяк не витягнете. А яка користь гинути обом? Вам треба тільки чикнути ножем.
— Мовчіть! — ображено відповів той. — Вас ніхто не питає!
І Смок побачив, що гнів трохи заспокоїв Карсона. А от його самого мучило і дратувало таке жорстоке випробування: напружуючи останні сили, лежати непорушно на кризі.
Стогін та крик «держіться!» застерегли його. Припавши лицем до криги, він ще раз напружився, почувши, як ослабла кодола і зрозумів, що Карсон сунеться до нього. Глянути вгору він не насмілився, аж поки не почув, що вірьовка натяглася.
— Ще трохи — і кінець, — прожебонів Карсон. — Зсунувся на цілий ярд. Тепер чекайте. Я знову вирубаю заглибини. Якби ця крига та не така м'яка, то все було б гаразд.
Лівою рукою він нап'яв мотуз, допомагаючи Смокові триматись, а правою трощив і рубав кригу. Минуло десять хвилин.
— Тепер слухайте! — гукнув Карсон. — Я видовбав вам заглибини для ніг і для рук, щоб ми могли стояти поруч Я потроху підтягатиму кодолу, а ви лізьте вгору, тільки не поспішайте. Та скиньте отого клунка. Зрозуміли?
Смок кивнув і повільно, обережно розв'язав ремінці. Рухом плеча він скинув ношу, і Карсон побачив, як вона покотилася і зникла з очей.
— Тепер я обкопаюся сам, — гукнув він Смоку. — Попустіть трішки мотуз і чекайте.
Через п'ять хвилин вони почали лізти вгору. Смок обтер долоні об підкладку і вчепився руками в лід; він плазував, дерся, чіплявся, тримаючись за кодолу. Без допомоги Карсона він не посунувся і на дюйм. Хоч він був і набагато дужчий, все ж не міг держатись, як це робив Карсон, бо йому заважали зайві сорок фунтів. Коли він проповз третину шляху і досяг місця, де схил був крутіший, а крига не так зруйнована сонцем, то почув, що кодола ослабла. Він посувався вперед дедалі повільніше і повільніше. Тут не було місця, щоб спинитися й передихнути. Він зовсім знесилився, але все ж мимоволі зупинився — і одразу ж знову почав сунутися вниз.
— Я падаю! — гукнув він.
— Я теж, — крізь зуби процідив Карсон.
— То пустіть кодолу!
У відповідь кодола напнулась у марному зусиллі. Він сунувся все швидше і, минаючи яму, звідки недавно вибрався, та перекочуючись через горбок, побачив, що Карсон теж котиться, несамовито махаючи руками та ногами, щоб як-небудь спинитися. Смок гадав, що полетить в урвище, але цього, на диво, не трапилось. Кодола підтримувала його, поки він сунувся вниз із крутого схилу; але раптом цей схил став пологим, і Смок, докотившись до другого горба, опинився в западині.
Карсона не було видко, — він опинився там, де щойно був Смок.
— Ху, — почувся тремтячий Карсонів голос.
Потім запала хвилина мовчання, і Смок знову відчув тремтіння кодоли.
— Що ви робите? — спитав він.
— Роблю більші зарубки для рук і ніг, — почувся голос зверху. — Почекайте, я миттю підніму вас. Не зважайте на те, що я заїкаюсь. Я трохи хвилююсь. Та все буде гаразд. Ось побачите.
— Ви всю силу на мене витрачаєте, — заперечив Смок. — Рано чи пізно я вас потягну за собою. Ріжте кодолу! Чуєте? Навіщо гинути обом? Ви ж зробили все, що могли. Ріжте кодолу!
— Та годі вам. Я пороблю такі глибокі щаблі, що зможу витягти сюди не те що людину, а навіть пару коней.
— Ви вже досить попрацювали, піднімаючи мене, — наполягав Смок. — Пустіть кодолу!
— А скільки ж разів я вас підіймав? — сердито запитав Карсон.
— Багато, дуже багато. А самі з'їжджали весь час.
— Зате вчуся діяти напевне. Я підніматиму вас доти, поки ми не виберемося звідси. Зрозуміли? Коли бог сотворив мене легким, то, певно, знав, що робив. Тепер замовкніть. Мені ніколи.
Минуло кілька хвилин мовчання. Смок чув дзвінкі удари ножа. Шматочки криги котилися до нього через горбок. Смока мучила спрага. Чіпляючись руками й ногами за схил, він губами ловив скалочки криги, давав їм розтанути у роті, а тоді жадібно ковтав.
Він почув, як охнув, а потім у відчаї простогнав Карсон, кодола ослабла, і Смок міцно вчепився в кригу. Але зараз же кодола напнулася знову. Смок підвів очі і побачив ножа, що летів до нього по крутому схилу гостряком уперед. Він підставив щоку, весь здригнувся від болю і притис лезо до криги.
— Я осел, — дійшов жалібний стогін.
— Не журіться, я піймав його, — відповів Смок.
— Що ви кажете? Почекайте. У мене мотузка в кишені. Я спущу її вниз, а ви прив'яжіть ножа.
Смок мовчав. Він змагався з думками, що раптом насіли на нього.
— Гей! Ось вам мотузка. Коли піймаєте, гукніть мені.
Маленький складаний ножик, прив'язаний для ваги, сунувся вниз по кризі. Смок піймав його, одною рукою і зубами відчинив більше лезо і переконався, чи воно гостре. Тоді прив'язав до мотузка великого ножа і гукнув Карсону:
— Тягніть!
Ніж пішов угору. Смок не зводив з нього очей. Але він бачив не тільки ніж, перед його очима стояв маленький чоловічок, зляканий, але непереможний; він тремтить, клацає зубами, у голові йому паморочиться, а, проте, він умів перебороти страх і відчай і поводився як герой. З того часу як Смок зустрів Малого, ніхто йому так одразу не припав до серця, як Карсон.
— Бог за нас, — дійшов з гори голос. — Тепер ми виберемось за дві хвилини.
Він так намагався, щоб його голос лунав бадьоро і впевнено, і Смок наважився.
— Слухайте, — мовив він рішуче, даремно силкуючись одігнати од себе образ Джой Гас-тел. — Я подав вам ножа, щоб ви могли вилізти звідси. А складаним ножем я переріжу вірьовку. Краще врятується один, ніж гинути обом. Розумієте?
— Врятуватись обом або нікому! — У тремтячому голосі Карсона була несхитна рішучість. — Якщо ви продержитесь ще хвилинку…
— Я вже держався занадто довго. Я не жонатий. У мене нема ні чудесної дружини, ні діток, ні яблунь. От і вилазьте. Мерщій! Прощавайте!
— Чекайте! Ради бога, чекайте! — закричав Карсон. — Ви не смієте цього робити! Дайте мені вас витягти. Заспокойтеся, друже. Ми якось видряпаємося, от побачите. Я такі ями викопаю, що сюди ввійде цілий будинок та ще й конюшня в додаток.
Смок не відповів. Поволі та обережно, наче зачарований, стежачи за ножем, він почав різати кодолу; один з трьох ремінців, що з них вона була сплетена, луснув і відстав.
— Що ви робите?! — не своїм голосом закричав Карсон. — Якщо ви її переріжете, я вам ніколи цього не подарую, ніколи! Кажу ж вам: обоє або ніхто! Ми виберемось. Почекайте, ради бога!
І Смок, уперто дивлячись на розрізану кодолу, раптом відчув безмежний страх. Він не хотів помирати! Безодня, що мерехтіла під ним, вжахнула його, і, наляканий, він ухопився за безглузду надію: може, відкласти, а там надійде рятунок… Страх примусив його піти на компроміс.
— Добре, — сказав він. — Я почекаю. Робіть, що можете. Але кажу вам: коли ми знов почнемо зсуватись, я переріжу кодолу.
— Й не думайте про це. Коли ми посуватимемося, то тільки вгору. Я наче той липкий пластир, бо зміг би приліпитися тут, якби було й удвоє стрімкіше. Ось я роблю величезну приступку для ноги… Цитьте і дайте мені працювати.