— Ви вгадали, Деві, — зауважив Алан. — Хоч для полковника знайшлося б і краще заняття. Та хіба я можу закинути йому, якщо й сам схибнувся на піснях?
— Отже, домовились! — кинув я. — Тепер дайте мені адресу, куди я маю писати вам у Францію, а тільки-но прибуду в Лейден, одразу ж сповіщу свою.
— Найзручніше писати на ім'я мого начальника, — відповів Алан, — Чарлза Стюарта Ардшіля, есквайра, в місто Мелонз в Іль-де-Франсі. Рано чи пізно лист потрапить мені до рук.
В Муссельбурзі, де ми поснідали тріскою, мене щиро розважали розповіді Алана. Широченний плащ і гетри справді-таки звертали увагу сторонніх цього теплого ранку, а тому, може, було б доречно пояснити людям, чому він так зодягнений. Алан взявся за це діло, мов за серйозну справу, або ж точніше як за розвагу. Він завів розмову з господаркою, вихваляючи її спосіб готувати рибні страви, потім тільки те й знав, що скаржився на свій застуджений шлунок, з серйозністю наголошуючи на характерних симптомах цієї хвороби та вислуховуючи всілякі поради старої.
Ми вийшли з Муссельбурга ще до того, як туди прибув диліжанс з Едінбурга, бо, за словами Алана, нам слід було уникати подібних зустрічей. Вітер був теплий, хоч і сильний, сонце на той час уже підбилося вгору і припікало, і моєму другові почала дошкуляти спека. Від Престонпанса він потягнув мене на Гладсмуїрське поле, де з надзвичайною старанністю розповідав про битву на ньому.
Звідти ми швидкою ходою рушили в Кокензі. Хоч там у місіс Каделль і виготовлялися сіті на вилов оселедців, це було занедбане, напівзруйноване місто, яке доживало свого віку. Добра половина будинків була зруйнована. В пивній було чисто, і Алан, що розпалився в дорозі, не втерпів і випив кварту елю. Вгамувавши спрагу, він і цій господині розповів стару історію про застуджений шлунок, тільки цього разу симптоми були інші.
Я сидів і слухав: мені спало на думку, що я не пам'ятаю жодного випадку, коли б Алан звернувся, до жінки хоча б з трьома серйозними словами. Говорив він з жінками завжди жартома, навіть насмішкувато, і робив це енергійно, з інтересом. Коли хазяйку хтось покликав і вона пішла, я висловив йому свої міркування.
— Чого ви хочете? — огризнувся він. — Справжній мужчина має бути завжди люб'язним з жінками, має розповідати їм різноманітні історії, розважати їх, бідолашних овечок! Вам не завадило б підучитися, засвоїти принципи цього, так би мовити, своєрідного ремесла… Слухайте, Деві, коли б оце була якась молоденька та ще й гарненька дівчина, то їй, запевняю вас, я не розповідав би про різні хвороби шлунка. Але коли жінки надто старі, щоб шукати забави, вони неодмінно хочуть бути аптекарями. Чому? — запитаєте. — Звідки ж мені знати! Гадаю, такими їх створив бог. Я чомусь вважаю дурнем того, хто нехтує увагою жінок.
Коли нарешті повернулася хазяйка, Алан, ніби з якимось нетерпінням, одвернувся від мене, щоб поновити перервану з нею розмову. Господиня пригадала випадок із своїм зятем в Аберлейді, змалювала якомога докладніше останню його хворобу і смерть. Часом її розповідь була просто нудною, а часом нудною і страшною, бо говорила жінка з натхненням. Врешті я заглибився у власні думки, мимоволі поглядаючи у вікно на дорогу, але що там діялося, не бачив і не помічав.
— Ми прикладали йому до ніг припарки, — говорила хазяйка, — і нагріте каміння на живіт, давали також напій, настояний на полиї, і чудовий чистий бальзам з сірки… — мимоволі вловлював мій слух.
Раптом я стрепенувся.
— Сер, — звернувся я спокійно до Алана, перервавши слова хазяйки, — зараз повз будинок пройшов один з моїх друзів.
— Невже? — відповів Алан, ніби йшлося про якусь дрібницю, і, повернувшись до хазяйки, промовив: «Так ви казали, мадам…»
Набридлива жінка продовжувала свою розповідь. Однак невдовзі Алан розплатився з нею, давши пів-крони, і жінці довелося йти розмінювати її.
— Невже це був рудоголовий? — спитав Алан.
— Ви вгадали, — відповів я.
— А що я казав у лісі! — вигукнув мій товариш. — Однак дивно, що він теж тут. Він був один?
— Я бачив одного.
— Пройшов повз будинок? — допитувався Алан.
— Ішов прямо і не оглядався.
— Це мене ще більше дивує, — зауважив він. — Мені здається, Деві, що нам треба чимскоріше тікати звідси. Але куди? Сам диявол, мабуть, не скаже! Складається таке становище, як і в ті, давно минулі дні! — вигукнув Алан.
— Проте є велика різниця — поправив я, — цього разу ми з грішми в кишенях.
— Ви чомусь забули ще про одне, — докинув він, — цього разу нас вистежили, собаки нанюхали наш слід і зграєю женуться за нами, Деві. Кепські справи, чорти б їх узяли.
І мій друг поринув у роздуми з добре мені відомим. серйозним виразом обличчя.
— Послухайте, мадам, — підійшов Алан до хазяйки, коли та ввійшла, — у вас є інший вихід з двору?
Жінка відповіла, що є, і пояснила, куди він веде.
— В такому разі, сер, — сказав він мені, — гадаю, що цей шлях буде найкоротшим для нас. До побачення, матінко, я не забуду про настій на кориці.
Ми вийшли городом і попрямували стежкою в поле. Алан уважно оглядався на всі боки і, переконавшись, що ми зайшли у вибалок і нас ніхто не бачить, сів.
— Проведемо військову раду, Деві, — мовив він. — Але спочатку вислухайте маленький урок. Уявіть собі, що я був би схожим на вас, тоді, скажіть на милість, що лишилося б у пам'яті старої про нас? Нічогісінько, окрім того, що ми вийшли городом. А що вона зараз пам'ятає? Приємного, ввічливого, товариського, хворобливого чоловіка, який страждає, сердешний, на шлунок і який щиро зацікавився її зятем. О мій хлопчику Деві, час би вже набратися розуму!
— Постараюсь, друже, — відповів я.
— А зараз повернімося знову до рудоголового, — говорив Алан далі. — Він поспішав чи йшов повільно?
— Не те і не друге.
— Не поспішав, кажете?
— Начебто ні, — кинув я.
— Гм! — мугикнув Алан. — Дивно. На Фріггат-Вінсі вранці ми нікого не бачили, а ось маєш — він проходить мимо, нікого, здається, не шукає, а втім, чомусь на нашому шляху! Слухайте, Деві, я починаю дещо розуміти. Думаю, вони шукають не вас, а мене, до того ж добре знають, куди їм іти.
— Знають? — вихопився я.
— Мабуть, Енді Скоугел продав мене — він сам або його помічник, який дещо знав, а може, клерк Чарлза, це був би найгірший варіант, — зітхнув Алан. — Якщо вас цікавить моя думка, то скажу, що не одна голова впаде на Джілланських пісках.
— Алан! — вигукнув я. — Коли справдяться ваші слова, то там багато людей, і від того, що ви розіб'єте кілька голів, буде мало користі.
— Проте в цьому ми матимемо хоч деяке задоволення, — відповів Алан. — Але зачекайте трохи! Я гадаю, що завдяки західному вітру, у нас ще є деяка надія на порятунок. І ось чому: ми домовились зустрітися з Скаугелем, коли смеркне, але той сказав, що при західному вітрі він дістанеться до місця зустрічі раніше і стоятиме на якорі за островом Фідра. Якщо наші переслідувачі знають місце, то вони знають і час. Розумієте, Деві, куди все це хилиться? Завдяки Джону Коупу та іншим дурням у червоних мундирах, я вивчив цю країну як свої п’ять пальців вздовж і впоперек, і, якщо ви згодні знову мандрувати з Аланом Бреком, ми можемо перетнути суходіл у протилежному напрямку і вийти до моря в Дірлетоні. Якщо корабель там, то спробуємо потрапити на нього, коли ж нема, тоді знову доведеться повертатися до клятої копиці. Як в одному, так і в другому випадку нашим ворогам лишиться тільки свиснути нам услід.
— Хочу вірити, що нам пощастить, — підтримав я Алана. — Хай буде по-вашому, друже!
Розділ тринадцятий
ДЖІЛЛАНСЬКІ ПІСКИ
З того, що нашу втечу очолив Алан, я мав меншу користь, ніж мав він сам, коли брав участь у походах з генералом Коупом. Я ледве зміг би пригадати, яким шляхом ми йшли. Виправдовує мене лише те, що рухалися ми надто швидко. Часом бігли, часом переходили на швидку ходу. Двічі, коли бігли, натикалися на селян. На першого наскочили, вихопившись із-за рогу, але Алан не розгубився і встиг випалити, мов з рушниці:
— Чи ви не бачили мого коня?
— Ні, друже, ніякого коня я не бачив, — відповів селянин.
Алан не пошкодував часу і пояснив, що ми їхали з ним на коні, що кінь наш утік і він побоюється, щоб той не повернувся, бува, й, Лінтон. Проте й цього йому здалося замало, і він, важко дихаючи, заходився нарікати на свою долю та на чім світ стоїть клясти мене, ніби все те сталося через мене.
— Той, хто чомусь не може сказати правди, — повчав мене Алан, коли ми рушили далі, — має виявити розум і спритність, щоб лишити по собі хитро сплетену брехеньку. Бо коли люди не знають, чим ви займаєтесь, Деві, вони страшенно цікавляться вами, коли ж їм здається, що їм усе відомо, тоді ви для них становите не більший інтерес, ніж горщик з кулішем.
Оскільки ми рухалися в глиб країни, наш шлях, кінець кінцем, мав відхилятися на північ. Ліворуч за дороговказа нам правила церква в Аберледі, а праворуч — вершина Бервік Ло. На берег моря ми вийшли поблизу Дірлетона. Від Норд-Бервіка на захід до мису Джіллан ланцюжком тяглися чотири невеличких острівці — Крегліс, Лемб, Фідра і Айброу, — що відрізнялися один від одного розмірами та формою. Найцікавішим серед них був острівець Фідра, який ніби утворювався двома сірими пагорбами і ще більше привертав до себе увагу руїнами старовинних будівель. Пригадую, коли ми підійшли ближче до них, то в одчинені двері чи, може, вікна блиснуло море, наче людське око. Поблизу Фідри було зручне, захищене від західних вітрів місце для стоянки кораблів, і саме там ми помітили ще здалеку «Трістлі».
Берег навпроти цих островів був на диво відлюдним. Жодного житла, лише зрідка промайне якийсь перехожий або гурт галасливих хлопчаків. Невеличке селище Джіллан примостилося на самому краєчку мису, мешканці Дірлетона йдуть звичайно працювати на поля, розташовані далі від берега, а рибалки з Норд-Бервіка виходять у море просто з своєї гавані, так що відлюднішого місця ви не знайдете на всьому узбережжі. Проте я добре пам'ятаю, як ми повзли на череві, скрадаючись за кожним пагорбом, за кожним видолинком; ніколи не забуду, як калатало у грудях серце, як боязко озирався я на всі боки, як іскрилося море в променях сонця і дихав вітрець, ворушачи траву та полохаючи лякливих кролів і чайок. У ті хвилини мені здавалося, що все в цій пустелі дихає, що скрізь буяє життя. Безсумнівно, місце для таємного від'їзду було вибрано вдало, коли б пощастило зберегти цю таємницю; навіть і зараз, коли її порушено і за місцем встановлено нагляд, нам вдалося непомітно підповзти до самого краю піщаних пагорбів, де вони спускалися просто в море.
Тут Алан зупинився.
— Деві, — мовив він, — ягідки ще попереду! Поки лежимо тут, ми в безпеці, але від цього я аж ніяк не ближче до корабля та до берегів Франції. Як тільки ми підведемося і почнемо подавати сигнали на бриг, усе одразу зміниться. Де, по-вашому, можуть зараз бути оті головорізи?
— Можливо, вони ще не прибули, — відповів я. — А коли й прибули, то й тоді лишається деякий шанс на нашу користь. Вони, безсумнівно, приготувалися захопити нас, але чекають нас зі сходу, а ми прийшли з заходу.
— Шкода, — заговорив знову Алан, — що нас тільки двоє і це не битва, інакше ми показали б їм, де раки зимують! Однак це не бій, Деві, а тому й не запалює Алана Брека. Сам не знаю, що робити, Деві.
— Час не жде, Алане, — зауважив я.
— Знаю, — почув я у відповідь. — Я про це тільки й думаю. Дуже складна ситуація. О Деві, коли б я тільки знав, де зараз наші переслідувачі!
— Алане, — звернувся я, — це так не схоже на вас. Треба діяти зараз або ніколи.
Ні, не я це, ні, не я, —
заспівав Алан з виразом сорому на обличчі впереміж з лукавством.
Ні, не ти і не я, ні, не я.
Присягаюся, Джонні, не ти і не я.
Потім він випростався на весь зріст і, тримаючи в правій руці носову хусточку, почав спускатися до моря. Я теж підвівся, але не рушав з місця, уважно оглядаючи піщані пагорби на схід від нас.
З брига Алана помітили не зразу. Скаугел не чекав його так рано. Наші переслідувачі теж не видавали своєї присутності, бо чатували нас з іншого боку. Раптом на борту «Трістлі» наче прокинулись, і здавалося, що там було все напоготові: за якусь хвилину ми помітили, як, обігнувши корму, до берега поспішає шлюпка. В ту ж мить, десь за півмилі від нас у напрямку мису Джіллан з'явилась одинока постать чоловіка, що розмахував руками. І хоч постать одразу зникла, сполохані чайки ще довго з галасом кружляли над тим місцем.
Алан цього не помітив, його погляд прикували море, корабель і шлюпка.
— Будь, що буде! — вигукнув він, коли я розповів про те, що бачив. — Скоріше б ішла шлюпка, інакше не вберегти мені своєї голови.
Частина берега, де ми стояли, була довга і плоска, по ній було добре йти під час відпливу. В одному місці її перетинав невеличкий, порослий травою струмок, що впадав у море, а піщані пагорби в тому місці, звідки він витікав, утворювали щось схоже на укріплення міста. Що діялося там, за ними, не можна було побачити, наш зір виявився безсилим, так само як наше нетерпіння не могло прискорити хід шлюпки; час теж ніби зупинився у напруженому чеканні.
— Мені дуже хотілося б знати, — почув я голос Алана, — який наказ дістали наші переслідувачі. Наші голови оцінено в чотириста фунтів, але чому вони не стріляють, Деві? їм було, б зручно стріляти з вершини отого довгого піщаного насипу.
— Цілком виключено, — зауважив я. — У них немає рушниць. Все готувалося надто таємно, пістолі у них ще можуть бути, а рушниці — не думаю.
— Можливо, ви й маєте рацію, — мовив Алан, — але я б хотів, щоб шлюпка пливла скоріше.
Алан ляснув пальцями і почав кликати човен посвистом, як кличуть пса.
Човен на той час уже подолав третину відстані, а ми спустилися до самого берега, де мої черевики погрузли в м'якому піску. Далі нам не лишалося нічого іншого, як терпеливо ждати, дивитися на човен і якомога менше думати, що готуються робити наші вороги он за тим піщаним горбом, над яким кружляють сполохані чайки.
— Яке чудове, приваблююче місце, щоб бути на ньому пристреленим, — промовив несподівано Алан. — Слухайте, чоловіче! Я б не відмовився позичити у вас мужності.
— Алане! — вигукнув я. — Що я чую? Ви самі — втілення мужності, взірець справжньої волі та характеру. Я ладен довести це, коли б хтось наважився висловити сумнів.
— І дуже помилилися б, — остудив він мій запал. — Головна, притаманна мені риса — це проникливість та деякий досвід. Що ж до стійкої, витривалої, холодної мужності, то я й підметки вашої не вартий. Погляньте зараз на обох нас отут на березі. Я стою і просто згоряю від нетерпіння чимскоріш поїхати звідси, а ви, наскільки я знаю, ще вагаєтесь, їхати вам чи ні. Гадаєте, я міг би лишитись? І не подумав би! Хтось інший — тільки не я. По-перше, у мене не вистачило б мужності, по-друге, я вже казав, що я людина прониклива, а тому подумав би, що, лишившись, можу накликати на вас біду.
— Он куди ви хилите! — вигукнув я. — Алане, можете морочити старих бабусь, а не мене.
Спогад про ту спокусу, яка приваблювала мене в лісі, робив мене твердим, як сталь.
— Мені треба бути на побаченні, — вів я далі. — Я домовився зустрітися з вашим кузеном Чарлі. Дав йому слово.
— Що ж, хотів би, щоб ви його дотримали. Але оці головорізи за пагорбом не дадуть вам зустрітися, та й навіщо вона вам, та зустріч? — говорив він загрозливо й серйозно. — Скажіть мені, мій любий! Вам заманулося бути викраденим, як леді Грейндж? Чи, може, вам більше до вподоби, щоб вас проткнули кинджалами і загребли отут в піску? А може трапитись ще й інше — вас судитимуть разом з Джеймсом. Хіба їм можна вірити? Хіба вам так дуже хочеться всунути свою голову в пащу Сімона Фрейзера та інших вігів? — додав він з сумом у голосі.
— Алане, — вигукнув я, — всі вони сволота і брехуни, в цьому я згоден! Але ж, повірте, треба довести, що і в країні злодіїв може бути хоч одна порядна людина! Я дав слово і дотримаю його. Я давно вже сказав вашій родичці, що не спасую ні перед яким риском. Пригадуєте? Це сталося в ту ніч, коли було вбито Червоного Коліна. Я не зупинюсь. Престонгрейндж обіцяв мені життя; якщо він зрадить, то я одразу ж вмру.