— Енді, — спитав я, — так це буде тільки завтра?
Він відповів, що нічого не змінено.
— А казали вам що-небудь відносно години? — допитувався я.
Енді відповів, що десь годині о другій дня.
— А про місце?
— Яке місце? — перепитав він.
— Місце, куди мене висадять, — пояснив я.
Енді визнав, що про місце нічого не було сказано.
— От і чудово, — зрадів я. — Вирішуватиму я. Вітер зараз дме зі сходу, а мій шлях лежить на захід. Лаштуйте свого човна, я плачу за нього, і будемо цілий день плисти вгору, а завтра о другій годині дня висадите мене в тому місці, куди ми встигнемо дістатись.
— Божевільний! — вигукнув Енді. — Ви все ж таки хочете потрапити в Інверарі?
— Вгадали, Енді, — признався я.
— О, вас так важко переконати! — похитав він головою і додав — Вчора я не міг дивитися на вас без жалю. Розумієте, до того часу я не знав добре, чого ви домагаєтеся.
Слова Енді були для мене тим, чим звичайно служить шпора для кульгавої коняки.
— Енді, — посмілішав я, — мій план має ще деякі переваги: ми можемо залишити цих горян на скелі, а один з ваших човнів з Каслтона забере їх завтра. Нейл вовком позирає на вас: не виключено, що тільки-но я поїду, як справа дійде до ножів. Ці горяни дуже злопам'ятні. Коли виникнуть якісь запитання з приводу нашого від'їзду, можна буде знайти виправдання: нам загрожувала небезпека з боку цих дикунів, а оскільки на вас лежить відповідальність за моє життя, ви вирішили тримати мене далі від такого сусідства, взяли у свій човен і не випускали до призначеного часу. Послухайте, Енді, — сказав я, посміхаючись, — мені здається, що це розумний вихід.
— Коли говорити правду, то Нейл мені не подобається, — відповів Енді, — та й він, гадаю, теж не терпить мене. Не хотілося б мати справу з таким типом. Том Енстер впорається з ними краще. (Цей Енстер походить із Файфа, де й досі розмовляють по-гельськи). Так, так, — говорив Енді — Том уміє набагато краще поводитися з ними. Слово честі, чим більше я думаю про втечу, тим менше боюся бути викритим. Острів… Однак, чорт візьми, про острів забули. Ет, Шооз, ви можете бути далекоглядним, коли захочете! Не кажучи вже про те, що я зобов'язаний вам життям, — додав він урочисто і простягнув руку на знак згоди.
Не гаючи часу на зайві розмови, ми мерщій спустилися в човен, відпливли од берега і напнули вітрила. Горяни в цей час готували сніданок (вони взагалі завжди цим займались). Та ось один з них видерся чомусь на мур, і не встигли ми ще відплисти сажнів з двадцять, як нашу втечу було помічено. Усі троє заметушилися і забігали поміж руїн та вздовж причалу, наче мурашки навколо свого зруйнованого мурашника. Вони гукали, прохали нас повернутися назад. Ми ще були у затишку і в тіні, що величезною темною плямою лягла від скелі на море, та ось іще мить, і ми вихопилися на широкий простір. Вітрила напнулися, човен шарпнуло, нахилило трохи на бік, і незабаром ми вже не чули ні крику, ні галасу. Важко описати той жах, який довелося пережити горянам на скелі. Їм не лишилось навіть горілки, — незважаючи на раптовість та таємничість нашої втечі, Енді прихопив усе з собою.
Насамперед ми відправили Енстера у бухту біля Глентейтських скель, щоб покинуті нами горяни були звільнені на другий день. Звідти ми вирушили вгору по Форту. Досить сильний вітер поступово почав вщухати. Цілий день ми посувалися вперед, щоправда, часом дуже повільно; було вже зовсім темно, коли наш човен прибув нарешті до Куїнзферрі. Щоб повністю дотриматись домовленості з Енді, я мусив деякий час перебувати в човні; проте мені здавалося, що не буде великого гріха в тому, якщо я встановлю зв'язок з берегом листовно. На конверті листа від Престонгрейнджа, урядова печатка якого, мабуть, дуже здивувала Ренкейлора, я при світлі ліхтаря написав йому кілька слів, і Енді доставив моє послання адресатові. Десь за годину він повернувся з набитим грішми гаманцем і звісткою, що завтра о другій годині дня біля Клакманнан-Пула мене чекатиме осідланий кінь.
Влаштувавши свої справи, ми спустили у воду камінь, що правив нам за якір, і вклалися під парусом спати.
На другий день значно раніше другої години ми прибули в Пул, де мені не лишалося нічого іншого, як сидіти й чекати. Я відзначив, що моє бажання довести свій намір до кінця поступово згасло, і я був би радий скористатись з першої-ліпшої нагоди, щоб відмовитись од нього. Та це було неможливо, і я хвилювався ще дужче.
Незабаром привели коня, і я бачив, як чоловік водив його вздовж берега, тільки збільшуючи тим моє нетерпіння. Енді дуже точно дотримався години мого звільнення, доводячи цим, що він людина слова, виконав обіцянку, і не більше. Менш ніж за хвилину я вже мчав верхи до Стірлінга, а за годину поминув це місто і скакав уздовж Алан Уотера. Раптом зірвалася буря. Дощ засліплював очі, вітер поривався викинути мене з сідла, а десь на схід від Балкіддера все навколо огорнула темрява. Я був не зовсім певен, що їду в потрібному напрямку, та й кінь уже помітно підбився.
Вперед, і тільки вперед. Ніколи було розшукувати провідника і марнувати з ним час, тому я рушив (наскільки це було можливо для вершника) шляхом, яким колись тікали ми з Аланом. Це я робив цілком свідомо, знаючи, як небезпечно бути в дорозі в таку погоду.
Останнє знайоме місце десь біля Уем Вара я поминув, очевидно, годині о шостій вечора. Я й досі вважаю справжнім щастям, що близько одинадцятої години дістався до місця свого призначення, тобто до будинку Дункана Ду. Де я блукав до того часу — про це міг би сказати, мабуть, тільки мій кінь. Знаю лише, що двічі ми летіли з ним сторч, а одного разу я не втримався у сідлі і опинився в бурхливому потоці. І кінь, і вершник були в грязюці по самісінькі очі.
Дункан розповів мені новини про суд. За судовим процесом з великим інтересом стежили у всій гірській окрузі. Звістки про нього поширювались з Інверарі з такою швидкістю, на яку тільки здатні людські ноги. Особливо я зрадів, довідавшись, що в суботу ввечері процес ще не закінчився, і всі вважали, що його перенесуть на понеділок. Схвильований почутим, я навіть не сів попоїсти і в супроводі Дункана (він згодився бути моїм провідником), пішки поспішив далі, взявши їжу з собою. Дункан ніс фляжку з елем і ручний ліхтар, який освітлював нам шлях, тільки поки ми йшли коло будинків і мали змогу запалювати його, бо він раз у раз погасав од вітру. Більшу частину ночі ми проблукали наосліп під зливою, а коли нарешті розвиднілося, були вже в горах. Незабаром на березі струмка натрапили на хатину, де нас нагодували і вказали дорогу на Інверарі. І ось ще до закінчення проповіді ми підійшли до дверей інверарської церкви.
Дощ трохи змив з мене бруд, але я ще був по коліна в грязюці, а з одежі струмочками стікала вода. Від утоми я ледве стояв на ногах, обличчя було таким змарнілим і блідим, що я скоріше скидався на привид. Сухий одяг і постіль для відпочинку, безперечно, були зараз мені потрібнішими, ніж усі благодіяння християнської церкви. Однак я був переконаний, що найважливіше — негайно ж показатися на очі людям. Прочинивши двері, я з таким же брудним Дунканом зайшов у церкву і, побачивши найближче вільне місце, сів.
— По-тринадцяте, брати мої, сам закон слід розглядати, як засіб милосердя, — говорив священик, з насолодою розвиваючи цю думку.
З поваги до суду проповідь велася англійською мовою, її слухали всі судді, кожен з своїм озброєним почтом; в кутку біля дверей виблискували алебарди; скрізь виднів одяг юристів, чого тут не знали ніколи раніше. Текст проповіді було взято з послання римлянам, і священик уміло розвивав його. Усі присутні, від герцога Арджайльського і лордів Елчіса та Кілверрана до алебардистів, що складали їхній почет, насупивши брови, слухали проповідь. Сам священик і кілька чоловіків біля дверей помітили, як ми ввійшли, але одразу ж забули про це, а решта або не чули, або не звернули уваги. Так я опинився серед друзів і ворогів, не помічений ні тими, ні другими.
Першим, кого я впізнав, був Престонгрейндж. Він сидів, трохи нахилившись вперед, мов вершник на коні, і ворушив від насолоди губами, не відриваючи погляду від священика: проповідь, очевидно, припала йому до душі. Чарлз Стюарт навпаки, майже спав і був блідий і змучений. Що ж до Сімона Фрейзера, то він поводився якось визивно і ганебно серед такої уважної аудиторії: нишпорив у кишенях, човгав ногами, відкашлювався, зухвало здіймав брови й стріляв очима на всі боки, то позіхаючи, то непомітно посміхаючись. Часом він хапався за біблію, що лежала перед ним, перебігав очима кілька рядків, вдаючи, що читає її, потім кидав книжку, позіхаючи. Все це він робив ніби для забави.
Та ось його погляд випадково зустрівся з моїм. Приголомшений Фрейзер на якусь мить розгубився, потім вирвав з біблії піваркуша, нашвидку написав на ньому олівцем кілька слів і передав сусідові, щось шепнувши йому. Записка дійшла до Престонгрейнджа, і той тільки повів на мене оком, далі папірець перейшов до рук Ерскіна, а звідти до Арджайля, який сидів поміж двох інших членів суду. Він обернувся і кинув на мене зухвалий погляд. Останнім мене помітив Чарлз Стюарт. Він теж одразу почав писати і розсилати записки, але я так і не помітив, кому їх вручали.
Передача записок привернула загальну увагу. Усі, хто був у курсі справи або вважав себе таким, почали перешіптуватися, інші розпитували один одного. Священик, здавалося, трохи збентежився, помітивши хвилювання в церкві, пожвавлення і перешіптування. Голос його змінився, він остаточно розгубився і вже не міг докінчити проповіді з належною переконливістю. Для нього, мабуть, на все життя лишилося загадкою, чому це його проповідь, чотири частини якої мали такий успіх, на п'ятій раптом не вдалася.
Що ж до мене, то я сидів нерухомо, мокрий і стомлений, дуже хвилюючись на саму думку про те, як розвиватимуться події далі, але радіючи, що моя поява у церкві викликала такий інтерес.
Розділ сімнадцятий
ДОПОВІДНА ЗАПИСКА
Коли пролунали останні слова священика, Стюарт уже взяв мене під руку, і ми першими вийшли з церкви. Він так поспішав, що до йото квартири ми дісталися раніше, ніж вулиця почала заповнятися людьми з церкви.
— Я не спізнився? — поцікавився я.
— І так, і ні, — відповів Стюарт. — Розгляд справи закінчено, присяжні зібралися на раду і скажуть нам свою думку завтра вранці, думку, яку я міг би сформулювати ще за три дні до цієї комедії. Рішення відоме всім з самого початку. Підсудний теж знає його. «Мо-жете робити для мене що завгодно, — шепнув він мені два дні тому. — Я знаю свою долю, бо герцог Арджайльський сказав містеру Макінтошу». О, це був справжній скандал!
Герцог Арджайль ішов на бій,
Гриміли гармати й рушниці.
І навіть його жезл, здавалось, кричав: «Вперед!» Але тепер, коли ви тут, мені нема чого більше впадати у розпач. Ми ще поборемося з Кемпбеллами у їхній власній столиці. Слава богу, що я дожив до цього дня!
Стряпчий збуджено метушився по кімнаті, випорожняв на підлогу свої чемодани, підшукуючи для мене пристойне вбрання, а потім заважав своїми послугами, поки я переодягався. Він не говорив і, здавалося, навіть не думав про те, що нам лишилось робити або як мені братися за справу. «Ми ще поборемося з Кемпбеллами», — ось що збуджувало його. Мені раптом спало на думку, що тут під виглядом серйозного судового процесу по суті точилася боротьба між дикими кланами. Мій друг стряпчий був, очевидно, не менш дикий, ніж інші. Мабуть, ніхто з тих, що бачили Стюарта тільки в ролі адвоката перед місцевим суддею або за грою в гольф чи на човні в Брантфілдській затоці, не впізнав би його в цьому балакучому й запальному горянинові.
Захищали Джеймса Стюарта чотири чоловіки: два шерифи — Браун з Колзтауна і Міллер, містер Макінтош та містер Стюарт молодший з Стюарт-Холла. Всі вони домовились, що після проповіді обідатимуть у стряпчого. Мене теж люб'язно запросили. По обіді, коли вже прибрали з столу і всі випили по келиху пуншу, дуже вміло приготованого шерифом Міллером, ми заговорили про справу. Я стисло виклав історію свого викрадення й полону, а вони почали знову й знову розпитувати мене про обставини, за яких сталося вбивство. Я розповідав дуже докладно, з усіма подробицями, бо цю справу юристи обговорювали вперше. Проте наслідки обговорення виявились для всіх дуже невтішними, та й моїх сподівань вони теж не виправдали.
— Отже, підсумуємо, — сказав Колзтаун. — Ви доводите, що Алан був на місці злочину і ви чули, як він погрожував Гленуру; ви запевняєте далі, що стріляв не він, проте лишається сильна підозра, що вбивця був у згоді з ним і Алан схвалював його дії, хоч, — може, й не допомагав у вбивстві. Потім ви свідчите, що Алан, рискуючи власною свободою, активно допомагав злочинцеві втекти. Решта ж ваших свідчень, яка могла б дати нам хоч який-небудь матеріал, залежить тільки від слів Алана й Джеймса, обох засуджених. Власне, ви зовсім не розбиваєте, а тільки подовжуєте один і той же ланцюг, який поєднує нашого клієнта з вбивцею, і навряд чи є потреба говорити, що поява третього учасника ще більш доводить існування змови.
— Я теж такої думки! — зауважив шериф Міллер. — Гадаю, всі ми повинні бути дуже вдячними Престонгрейнджу за те, що він вчасно прибрав найбільш небажаного свідка. Особливо, по-моєму, мусить бути вдячним містер Бальфор. Ви говорите тільки про третього учасника, але містер Бальфор, на мою думку, дуже схожий на четвертого.
— Дозвольте мені висловитися, панове, — втрутився Стюарт. — Є й інша точка зору. Перед нами свідок — все одно, важливі його свідчення чи ні, — свідок, якого викрала злочинна зграя бандитів Глеиджайльських Макгрегорів і майже місяць тримала під наглядом у старих холодних руїнах на Бассі. Скористайтеся з цього й подивіться, якою грязюкою ви закидаєте всі дії наших супротивників! Ця історія прогримить на весь світ! Було б дивно, маючи таку зброю, не добитися помилування мого клієнта.
— Припустімо, що ми завтра ж розпочнемо справу містера Бальфора, — сказав Стюарт-Холл. — Якщо я не помиляюсь, ми зустрінемо на своєму шляху стільки перешкод, що Джеймса повісять раніше, ніж ми доб'ємося суду. Справа з викраденням Бальфора, звичайно, скандальна, та ви, очевидно, не забули набагато ганебнішої. Я маю на увазі викрадення леді Грейндж. Вона була ще ув'язненою, і, коли мій друг містер Хоуп Ренкейлор зробив усе, що було в людських силах, чого ж він добився? Йому навіть не захотіли пояснити причини ув'язнення! Те саме буде й зараз, вони скористаються тією самою зброєю. Джентльмени, тут велику роль відіграє ворожнеча кланів. Високопоставлені особи ненавидять ім'я, яке я маю честь носити. Тут треба брати до уваги тільки відверту злобу Кемпбеллів і їхні підлі інтриги.
Всі з радістю вхопилися за цю тему, і я деякий час сидів серед своїх учених порадників, майже оглушений їхньою розмовою, дуже мало розуміючи її зміст. Стряпчий гарячкував і вжив кілька різких висловів; Колзтаунові довелося перебити і виправити його, решта підтримували хто одного, хто другого; зчинився справжній гамір. Герцога Арджайльського стерли на порох, на долю короля Георга теж припало кілька ударів, але більше пишномовних захисних промов. І лише про одного чоловіка, здавалось, забули, — про Джеймса Гленського.
Тільки містер Міллер сидів спокійно. Це був підстаркуватий рум'янощокий джентльмен, який весь час кліпав очима. Говорив він завжди звучним вкрадливим голосом, з надзвичайно лукавим виглядом, ніби артист, відчеканюючи кожне слово, щоб надати мові більшої виразності. І навіть тепер, коли містер Міллер мовчки відклав убік парик і тримав обома руками келих, кумедно зморщивши рот з виступаючим підборіддям, він був втіленням веселого лукавства. Було очевидно, що він теж має щось сказати і тільки чекає слушної нагоди.
Нагода ця незабаром трапилась, коли Колзтаун закінчив одну з своїх промов нагадуванням про обов'язки адвокатів щодо клієнта, його колезі-шерифу цей перехід, мабуть, сподобався. Він жестом і поглядом запросив усіх присутніх вислухати його.
— Панове, слова Колзтауна навели мене на думку, яку всі, здається, лишили чомусь поза увагою, — почав шериф. — Безперечно, ми повинні дбати насамперед про інтереси нашого клієнта, але на світі існує не тільки Джеймс Стюарт. — Тут промовець примружив око. — Я міг би назвати, exempli gratia [4], містера Джорджа Брауна, Томаса Міллера або Давіда Бальфора. У містера Давіда Бальфора є серйозні підстави скаржитися, і я гадаю, джентльмени, що, коли тільки добре розповісти його історію, деяким вігам так не минеться.