— І за весь цей час у вас не було друзів? — поцікавився я.
— Ні, не було, — відказала дівчина. — З двома-трьома дівчатами в горах я трохи приятелювала, але не настільки, щоб називати їх друзями.
— Моя ж розповідь ще простіша, — зауважив я. — У мене ніколи не було друга, поки я не зустрів вас.
— А хоробрий містер Стюарт? — спитала Катріона.
— Їй-богу, я й забув про нього, — збентежився я. — Але він мужчина, а це зовсім інша справа.
— Авжеж! — погодилась Катріона. — Звичайно, це зовсім інша справа.
— Потім у мене був ще один друг, — вів я далі. — Вірніше, я колись думав, що маю друга, але помилився.
Катріона спитала, хто цей друг. Він чи вона?
— Це був він, а не вона, — відповів я. — Обидва ми вважалися хорошими учнями в школі і думали, що дуже любимо один одного. Та настав час, коли він поїхав у Глазго і влаштувався там на роботу в торговому домі, де працював його двоюрідний брат. Я одержав від нього два-три листи, потім він знайшов нових друзів; і хоч я писав йому, поки мені не набридло, він не звертав на мене ніякої уваги. Довгий час я не міг примиритися з такою кривдою. Нема нічого гіршого, як втратити людину, яку вважав своїм другом.
Дівчина почала розпитувати про його зовнішність і вдачу, бо ми обоє дуже цікавились усім, що мало відношення до неї або до мене, поки я, нарешті, у лиху годину не згадав про його листи і не приніс з каюти цілу пачку.
— Ось його листи, — сказав я, — тут взагалі всі листи, які я будь-коли одержував. Це останнє, що я можу сказати про себе. Решту ви знаєте.
— Дозволите прочитати їх? — спитала дівчина.
Я відповів, що не маю нічого проти, коли їй не шкода часу. Тоді Катріона попросила залишити її саму, сказавши, що прочитає всі листи з початку до кінця. Серед листів, які я їй дав, були не тільки од мого невірного друга, а й один чи два від містера Кемпбелла, написані, коли він їздив у місто на нараду. Крім того, там лежала записка від Катріони і дві записки від міс Грант. Про останні я навіть і не подумав у цю хвилину.
Я так заглибився в думки про свого друга, що мені було зовсім байдуже, що я роблю і хто поруч зі мною. Катріона опанувала всім моїм єством, ніби якась благородна недуга, що не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. Певно, тому я забрався на носову частину корабля, де за бортом здіймалися високі хвилі, і навмисне затримався. Досі в моєму житті мало було радісного, і мені, мабуть, хотілося продовжити задоволення.
Коли я повернувся до Катріони, то вона якось холодно віддала мені листи, і в мене зародилось напівсвідоме болісне відчуття, що в наших взаєминах щось порушилось.
— Ви прочитали їх? — спитав я. Здається, голос мій звучав не зовсім природно, бо в ту мить я намагався зрозуміти, що, власне, могло з нею статися.
— А хіба ви хотіли, щоб я прочитала всі? — ображено звела вона очі на мене.
— Авжеж, — невпевнено мовив я.
— Останній теж? — допитувалась Катріона.
Тепер я знав, у чому справа, і все ж не хотів їй брехати.
— Я віддав вам усі листи, які в мене були, — відказав я. — У жодному з них я не бачу нічого поганого.
— Очевидно, я створена інакше, — промовила дівчина, — і вдячна за це богові. Не варт було показувати мені такого листа, його не треба було й писати.
— Ви, здається, говорите про свого друга Барбару Грант? — здивувався я.
— Нема нічого гіршого, як втратити людину, що її вважав другом, — відповіла вона, повторюючи мої власні слова.
— Мабуть, іноді дружба буває уявною! — вигукнув я. — Хіба справедливо звинувачувати мене за ті кілька слів, які навіжена дівчина написала на клаптику паперу? Ви ж знаєте, з якою повагою я ставився і завжди ставитимусь до вас.
— Однак ви показали мені листа міс Грант, — кинула Катріона. — Мені не потрібні такі друзі. Обійдусь без неї і без вас.
— Така-то ваша вдячність! — обурився я.
— Дуже вам вдячна за все, — відповіла дівчина. — Прошу забрати ваші… листи. — Вона ніби затнулась на цьому слові, і воно пролунало як лайка.
— Вам не доведеться просити мене двічі, — сказав я, схопив листи і, відійшовши, шпурнув їх далеко в море. Ще трохи, і я, здається, кинувся б вслід за ними.
Решту дня я не знаходив собі місця і розлютований міряв палубу вздовж і впоперек. У думці я обзивав її різними поганими словами, які тільки знав, поки не звечоріло. Поведінка Катріони перевершила все, — почуте мною досі про гордість горян. Її, вже дорослу дівчину, так образив пустий натяк її найближчої подруги і родички, якою раніше вона не могла нахвалитися. В грудях моїх наростала злість проти Катріони. Я поводився так, як розгніване дитя. Коли б я справді поцілував її, вона, можливо, зовсім не образилася б, а через те, що це було написано, та ще й у такому жартівливому тоні, вона раптом спалахнула гнівом. Мені здавалося, що жінкам бракує проникливості, а тому ангелам лишається тільки оплакувати долю нещасних чоловіків.
За вечерею ми знову сиділи поруч, але як усе змінилось! Вона навіть не глянула на мене, а обличчя її було, як у дерев'яної ляльки. Мені хотілося тоді і лаятися, і повзати біля її ніг, але Катріона не дала й найменшого приводу ні до того, ні до іншого. Одразу ж після вечері вона пішла розважити місіс Джеббі, про яку раніше майже не згадувала. Тепер дівчина надолужувала згаяне як могла і до кінця переїзду була дуже уважна до старої леді, а на палубі почала затримуватись біля капітана Сенга, на мою думку, довше, ніж того дозволяла пристойність. Щоправда, капітан здавався достойним, поважним чоловіком, проте я не міг спокійно дивитись, як Катріона посміхається до когось іншого, крім мене.
Взагалі вона так майстерно уникала мене і так старанно оточувала себе іншими, що довелося довго чекати, поки, нарешті, випала нагода поговорити з нею. Коли ж ця нагода трапилась, я не зумів скористатися з неї і ось чому.
— Ніяк не збагну, чим я образив вас, — почав я. — Невже ви не можете пробачити мені? Благаю, забудьте все.
— Нічого мені пробачати, — відповіла Катріона, і здавалось, що слова, наче камінці, застрявали у неї в горлі. — Дуже вдячна за дружню увагу. — І вона ледь помітно присіла.
Однак я мав намір сказати більше і тепер хотів висловити все.
— Ще одне, — промовив я. — Якщо я образив ваші почуття, показавши цього листа, то міс Грант тут ні при чому. Вона писала не вам, а бідному, простому юнакові, який, маючи розум, не повинен був показувати листа. Коли ви засуджуєте мене…
— У всякому разі, раджу вам більше не говорити про цю леді! — перебила Катріона. — Не хочу мати з нею нічого, навіть коли б вона вмирала. — Дівчина одвернулась від мене, а потім, несподівано повернувшись, вигукнула: Ви можете заприсягтися, що ніколи не матимете з нею ніяких справ?!
— Певна річ, — відповів я, підвищуючи голос. — Я не буду таким несправедливим і таким невдячним.
На цей раз уже я одвернувся від неї.
Розділ двадцять другий
ГЕЛЬВЕТСЛУЙЗ
На кінець подорожі погода зіпсувалася. У вантах раптом завив вітер, море розбурхалось, і корабель, поскрипуючи, ледве повз серед величезних хвиль. Вигуки лотового, що вимірював глибину, майже не припинялися, бо ми весь час ішли поміж обмілинами. Близько дев'ятої години ранку при тьмяному світлі зимового сонця, що виглянуло з-за хмар після бурі з градом, ми побачили берег Голландії — ряд вітряків, що вимахували крилами. Я вперше бачив ці химерні споруди, вигляд яких нагадував про закордонну подорож, новий світ і нове життя.
О пів на дванадцяту ми кинули якір неподалік од пристані Гельветслуйз у такому місці, Де час від часу накочувалися круті хвилі і корабель немилосердно гойдало. Зрозуміло, що всі ми, крім місіс Джеббі, були на палубі. Дехто надів плащ, інші загорнулись у брезент; усі трималися за канат і жартували, наслідуючи, як могли, досвідчених матросів.
Незабаром до корабля обережно, мов краб, підплив човен, шкіпер якого щось кричав по-голландському нашому капітанові. Стривожений капітан Сенг звернувся до Катріони. Ми всі стояли довкола, тому зразу ж зрозуміли, в чому справа. «Роза» прямувала в Роттердам, і решта пасажирів хотіли чимскоріше прибути туди, бо того ж вечора звідти вирушала у напрямку північної Німеччини поштова карета. Капітан Сенг сподівався, що встигне до того часу, бо був великий вітер. Однак Джеймс Мор домовився зустрітися з дочкою в Гельветі, і капітан обіцяв зупинитися в гавані і, як звичайно, висадити дівчину в береговий човен. Човен уже погойдувався на хвилях поблизу корабля, і Катріона приготувалася зійти в нього, але й капітан, і човняр не наважувались рискувати.
— Ваш батько, — сказав капітан, — не подарує нам, коли ми покалічимо вас, міс Драммонд, а то, можливо, і втопимо. Послухайтесь мене і їдьте до Роттердама. Звідти парусним човном по Маасу можна дістатись у Брілл, а потім диліжансом повернутися в Гельвет.
Катріона й слухати не хотіла про зміну маршруту. Побачивши фонтани бризок, зеленаві вали величезних хвиль, що часом заливали бак, і човен, який то злітав на хвилях вгору, то раптом зникав у морській безодні, вона сполотніла, проте порушити батьків наказ не хотіла. «Так вирішив мій батько, Джеймс Мор», — твердо заявила дівчина. Я вважав, що безглуздо дівчині бути такою впертою і не слухатись доброї поради; та в Катріони були на це причини, про які вона змовчала. Парусники й диліжанси — чудові речі, однак за них треба, платити, а в неї за душею не було нічого, крім двох шилінгів і півтора пенні. Тож і капітан, і пасажири, не знаючи про її бідність (Катріона ж була надто горда, щоб признатися в цьому), кидали слова на вітер.
— Але ж ви не знаєте ні голландської, ні французької мов, — промовив хтось.
— Не знаю, — відповіла вона, — та з сорок шостого року тут проживає так багато чесних шотландців, що я чудово влаштуюсь.
У її словах відчувалась така чарівна сільська простота, що дехто розсміявся, інші ж здавались ще більш засмученими, а містер Джеббі надзвичайно розгнівався. Він, очевидно, усвідомлював свій обов'язок, оскільки його дружина згодилася взяти Катріону під свій нагляд, і йому довелося б їхати на берег, щоб самому впевнитися, що з дівчиною все гаразд. Та ніякі сили в світі не примусили б його це зробити, бо тоді він спізнився б на диліжанс. Тож він своїм гучним голосом, здавалося, хотів заглушити докори сумління. Нарешті розлючений містер Джеббі накинувся на капітана Сенга й почав доводити, що було б ганьбою для них усіх висадити Катріону, що зійти зараз з корабля — значить піти на вірну смерть і що ми ні в якому разі не можемо кинути дівчину в човен з брутальними голландськими матросами й залишити її там напризволяще. Я був такої ж думки, а тому підкликав до себе штурмана й домовився, щоб він відіслав мої скрині в Лейден на адресу, яку я дав йому. Потім я почав подавати знаки рибалкам у човні.
— Я поїду на берег з молодою леді, капітане, — сказав я. — Мені однаково, яким шляхом добиратися до Лейдена… — З цими словами я плигнув у човен, але невдало, і разом з рибалками впав на дно.
Корабель горою височів над нами, гойдаючись на хвилях; він то поринав у воду, то знову виринав, ніби от-от зірветься з якоря. Я почав уже думати, що вчинив дурість, що Катріона ніколи не зможе спуститися в човен і що мене одного висадять на берег у Гельветі без надії на якусь іншу винагороду, крім обіймів Джеймса Мора, коли б я їх побажав. Але я недооцінив хоробрості дівчини. Побачивши, що я не вагаючись плигнув (хоч насправді дуже боявся), вона вже не могла примиритися з тим, щоб її перевершив відкинутий нею друг! Дівчина зійшла на бульверки, тримаючись за трос; вітер надув віялом її спідниці, і смілива спроба стала ще небезпечнішою. Присутнім на палубі було видно її панчохи вище, ніж вважалося пристойним у місті. Катріона не гаяла жодної хвилини, і коли б навіть хто захотів перешкодити їй, то не встиг би. Я стояв у човні і, розпростерши руки, приготувався ловити дівчину. Корабель трохи нахилило в наш бік, і човняр, незважаючи на риск, підплив ближче. В цю мить Катріона плигнула. Щастю моєму не було меж, бо я спіймав її й за допомогою рибалок утримався на ногах. Дівчина якусь мить міцно трималася за мене обома руками, дихаючи швидко й глибоко; потім човняр посадив нас (я ніс Катріону) на місця біля стернового, і під схвальні прощальні вигуки капітана Сенга, екіпажу й пасажирів наш човен попрямував до берега.
Нарешті Катріона опам'яталась і мовчки, без жодного слова відняла свої руки. Я теж мовчав; завивання вітру й шум розбурханого моря не сприяли розмовам. Гребці з усіх сил налягали на весла, але ми просувалися дуже повільно. Коли човен входив у гавань, «Роза» вже встигла знятися з якоря і вийти в море. Недалеко від берега човняр, за обурливим голландським звичаєм, зупинив човна й зажадав плату за проїзд. Він вимагав по два гульдени з кожного пасажира, тобто майже чотири англійських шилінги. Катріона розхвилювалась і почала сперечатися. Вона говорила, що цікавилась у капітана Сенга і той сказав, ніби проїзд коштує один англійський шилінг. «Невже ви думаєте, що я сіла б у човен, не спитавши за ціну?» — обурювалась дівчина. У відповідь човняр теж підвищив голос. Лаявся він по-англійськи, все ж інше висловлював голландською мовою. Помітивши, що Катріона розхвилювалася до сліз, я потихеньку сунув у руку негідника шість шилінгів, після чого він виявився настільки люб'язним, що взяв у неї один шилінг без будь-яких претензій. Я, звичайно, почував себе надзвичайно ображеним і присоромленим. Люблю, коли люди «бережливі, але не в такій мірі, як Катріона. Тому, тільки-но човен рушив до берега, я досить холодно спитав її, де вона повинна зустрітися з своїм батьком.
— Треба розшукати будинок Спротта, одного чесного шотландського купця, і в нього довідатись, — відповіла дівчина, а потім додала — Я хочу від щирого серця подякувати вам, ви були мені чудовим другом.
— На це ще вистачить часу, коли я доставлю вас вашому батькові, — сказав я, не підозрюючи, що все так і буде. — Я можу розповісти йому цікаву байку про слухняну і вірну доньку.
— О, я не думаю, щоб мене можна було назвати вірною! — вигукнула Катріона з болем у голосі. — Не думаю, щоб у душі я була вірною.
— Однак мені здається, що мало хто наважився б отак стрибнути тільки заради того, щоб виконати наказ батька, — зауважив я.
— Я не можу допустити, щоб ви були такої думки про мене! — знову вигукнула дівчина. — Хіба я могла залишитись на кораблі, коли ви плигнули в човен? У всякому разі, були й інші причини. — Тут вона, зашарівшись, призналася, що в неї немає грошей.
— Боже праведний! — вигукнув я. — Яке безумство лишити вас на материку Європи без копійки в кишені! Це ж неподобство… гірше, ніж неподобство.
— Ви забуваєте, що мій батько бідний чоловік, — одмовила Катріона. — Він всього-на-всього вигнанець.
— Не всі ж ваші друзі вигнанці! — обурився я. — А як ви поставились до тих, хто дбає про вас? Наприклад, до мене або міс Грант, яка порадила вам їхати. Вона, мабуть, збожеволіла б, коли б почула, що ви їдете з порожнім гаманцем! Навіть до Грегорів, у яких ви жили і які з любов'ю ставились до вас. Ваше щастя, що доля звела нас разом! Уявіть собі, що батько з якихось причин не прибуде сюди. Що станеться з вами в чужому краї? Сама думка про це жахає мене.
— Я б усім їм збрехала, — відповіла вона. — Сказала б, що в мене багато грошей. «Їй» я так і сказала. Не могла ж я принизити Джеймса Мора в їхніх очах.
Згодом я дізнався, що Катріона все ж таки принизила його, як то кажуть, змішала з брудом, бо брехню цю вигадав батько, а не дочка, яка мала тільки підтримувати її для врятування його репутації. Але в той час я не знав цього, й сама думка про злидні та небезпеки, з якими вона могла зустрітись, страшенно непокоїла мене.
— Так-то воно так, — зауважив я, — але вам треба навчитися бути розважливішою.
Багаж Катріони я тимчасово залишив у готелі на березі, де розпитав французькою мовою, як пройти до будинку Спротта. Спротт жив поблизу гавані, і ми одразу ж вирушили туди, з подивом розглядаючи навколишню місцевість. Для шотландців туг було чим захоплюватись: місто перетинало безліч каналів, у густій зелені дерев тонули гарні будинки з рожевої цегли; біля кожних дверей ми бачили дбайливо витесані з голубого мармуру східці й лави. В місті було так чисто, що можна було б пообідати просто на шосе. Спротта ми застали вдома. Він сидів, схилившись над конторською книгою, в низенькій, дуже чепурній приймальній, прикрашеній фарфором, картинами і глобусом у мідній оправі. Це був високий, кремезний червонощокий чоловік з хитрим і суворим поглядом. Він навіть не запропонував нам сісти.