— Чого ви тут вештаєтеся? — спитала жінка.
Я відповів, що прийшов до міс Драммонд.
— Що вам від неї потрібно? — допитувалася стара.
Я розповів, що зустрів дівчину минулої суботи, мав щасливу нагоду зробити їй дріб'язкову послугу, а зараз прийшов на запрошення молодої леді.
— Так це ви, Сикспенс! — вигукнула жінка глузливо. — Хороший подарунок, а ще кращий джентльмен! Хіба у вас немає іншого імені, чи вас і назвали Сикспенсом? — невгавала стара леді.
Я назвав себе.
— О сили небесні! — вигукнула вона. — Так у Ібенізера є син?
— Ні, мадам, — сказав я. — Я син Олександра, а тепер лерд Шооза.
— Нелегко вам буде довести це, — зауважила леді.
— Бачу, що ви знаєте мого дядька, — сказав я, — і вам, мабуть, приємно довідатись, що справу вже владнали.
— Що, власне, привело вас до міс Драммонд? — не заспокоювалась леді.
— Прийшов по свої шість пенсів, місіс, — повторив я. — Адже як племінник свого дядька, я маю бути ощадливим.
— О, то ви ще не позбавлені лукавства, — схвально зауважила стара. — А я, було, грішна, подумала, що ви ще теля з своїми шістьма пенсами та щасливим днем і пам'яттю Балкіддера.
З цих слів я зробив висновок, що Катріона не забула нашої розмови.
— Так, але все це тільки привід, — зробила висновок жінка. — Як мені розцінювати ваш прихід? Може, хочете одружитися з дівчиною?
— Думаю, що це передчасне запитання, — сказав я. — Дівчина надто молода, а ще гірше, що я теж молодий. Бачив її лише один раз, хоч не приховую… — тут я навмисне перервав мову з наміром підкупити стару своєю відвертістю, — не приховую, що з того часу вона полонила мене. Та всього цього ще замало, щоб зважитись на щось серйозне. З мого боку такий крок був би необачним.
— Бачу, говорити ви мастак, — не втерпіла стара леді. — Не буду гнівити бога, він теж мене на язичок не зобидив! І де був мій розум, коли я бралася доглядати дочку цього розбійника? Нічого не скажеш, чудовий обов'язок! Та хто в цьому винен? Сама бралася, сама і доглядатиму. Чи не збираєтесь ви, містер Бальфор, запевнити мене, що одружитеся з дівчиною навіть у тому разі, коли її батька, Джеймса Мора, повісять? Ось що, юначе, зарубайте собі на носі, що там, де не йдеться про одруження, не може бути ніяких відвідин. Дівчата легковажні, — додала вона, кивнувши головою, — і, хоч вам важко повірити мені, дивлячись на мої зморшки, я сама була молодою і гарною.
— Леді Оллардайс, — звернувся я до неї, — гадаю, що вас саме так звуть. Ви, здається, ведете мову одразу за двох, а це ненадійний метод дійти згоди. Так і накрили своїм запитанням, чи не збираюсь, бува, я, вже майже з зашморгом на шиї, одружитися з дівчиною, яку бачив усього раз. Я вже казав, що я не такий уже й необачний, щоб зважитись на це. Проте де в чому я з вами згоден. Якщо дівчина і надалі мені подобатиметься, а є всі підстави сподіватися на це, то ніщо — ні батько її, ані шибениця не розлучать нас. Що ж до моєї родини, то я випадково знайшов її при дорозі, як кинуте дитя! Я нічим не зобов'язаний своєму дядькові і якщо коли-небудь одружуся, то лише заради самого себе.
— Я чула такі слова, коли вас ще не було на світі, — мовила місіс Ожілві, — і тому не надаю їм великого значення. У всьому цьому багато «але», є над чим замислитись. Хоч і соромно, проте мушу признатися, що Джеймс Мор — мій родич. А в нещасній Шотландії вже так повелося, що чим краща сім'я, тим більше в ній повішених і страчених на ешафоті. О, якби йшлося тільки про повішення! Краще нехай уже Джеймса повісять, це принаймні означатиме для нього кінець. Що ж до Катріони, то вона чудова дівчина, з добрим серцем і день у день терпляче зносить, бідолашна, товариство такої старої відьми, як я. Але, розумієте, у неї є і свої вади. Вона так вболіває за цим довгов'язим, брехливим, підступним жебраком — своїм батьком, побивається за Грегором, за всіма відщепенцями, за королем Яковом і багатьма іншими. Коли ви тішите себе надією, що зможете керувати нею, то жорстоко помиляєтесь. Ви кажете, що бачили її тільки раз?
— Вірніше сказати, розмовляв з нею лише раз, — перебив я стару леді. — Сьогодні ранком я бачив її ще раз з вікна будинку Престонгрейнджа.
Останні слова я бовкнув тому, що вони добре звучали, але одразу ж був покараний за свої хвастощі.
— Що, що? — аж закричала стара, змінившись на обличчі. — Здається, ви й перший раз зустрілися з нею біля дверей прокурора.
Я сказав, що це справді так.
— Гм, — мугикнула жінка і раптом зацокотіла з докором, аж кипіла. — Хто ви і що, я знаю лише з ваших слів. Ви кажете, що ви Бальфор із Шооза, а насправді можете бути Бальфором з бісового кодла! Може, ви прийшли по гроші, але не виключено, що вас принесло сюди чортзна-що! Я досить поміркований віг, щоб сидіти нищечком і допомагати людям мого клану, рятуючи їх від шибениці. Але дурити мене — зась! Скажу вам відверто, чи не забагато ви говорите про двері та вікна прокурора, прийшовши залицятися до дочки Макгрегора. Можете переказати мій привіт прокуророві, який послав вас сюди. Бувайте здоровенькі, містер Бальфор, — і вона послала мені рукою поцілунок. — Скатертю доріжка туди, звідки прийшли, сер.
— Якщо ви вважаєте мене за шпигуна… — вибухнув я, але одразу ж слова застряли в горлі. Я постояв якусь мить, кинув на леді вбивчий погляд, нашвидку вклонився, крутнувся на закаблуках і пішов до виходу.
— Скажіть на милість! — вигукнула вона. — За шпигуна! А за кого ж іншого я повинна вас вважати, коли зовсім не знаю, хто ви і звідки?! Зараз я бачу, що помилилась, і мушу перепросити вас, бо битися на шпагах не вмію. Уявіть мене з шпагою в руках! Втішне видовище, нічого сказати. Ось як виходить! — ніяк не вгамовувалася стара. — Власне, ви вже не такий і поганий юнак; сподіваюсь, що й у вас знайдеться дещо хороше. Але, Давід Бальфор, ви надто вже самолюбиві. Вам не завадило б позбутися цього, хлопче; треба навчитися гнути спину і трохи менше думати про власне «я»; вам також необхідно було б знати надалі, що жінки не гренадери. Та цього ніколи не буде, до кінця днів своїх ви знатимете про жіноцтво не більше, ніж я про військову справу.
Мені ще ніколи не доводилося такого чути з вуст жінок. Щоправда я й знав їх усього дві, це місіс Кемпбелл і мою матір, але вони обидві були надто сумирними та вихованими.
Мабуть, місіс Ожілві помітила здивування на моєму обличчі, бо раптом зайшлася сміхом.
— Ой, не можу! — вигукнула вона, аж захлинаючись од сміху. — Ви з таким одерев'янілим обличчям збираєтесь одружитися з дочкою гірського розбійника! Ха-ха-ха! А зараз, — вела вона далі, — вам нічого тинятися тут без діла, бо дівчини немає вдома, а я, стара відьма, не підхожа компанія для такого молодця, як ви. Приходьте іншим разом по свої шість пенсів! — кричала вона мені вже вслід.
Сутичка з цією дивачкою надала моїм думкам певного спрямування й рішучості, яких мені досі бракувало. Протягом двох днів образ Катріони неодмінно переслідував мене, створюючи ніби фон для всіх інших думок. Дівчина стала для мене набагато ближчою, здавалося, що я навіть доторкуюсь до неї, хоч насправді торкнувся її лише раз; я линув до неї всією душею і, з трепетом оглядаючись навкруги, бачив, що весь світ — лише дика пустеля, по якій ідуть люди, наче солдати в поході, скоряючись обов'язку з властивою їм впертістю; і лише Катріона, тільки вона може дати мені щастя, прикрасити мої похмурі дні. Сам дивуюсь, як я міг у такий нещасливий для мене час, час ганьби і небезпеки, думати про це. Пізніше, згадуючи свою молодість, я часом сам соромився своїх вчинків. Мені треба було закінчити; освіту, зайнятися корисною справою, відслужити, нарешті, там, де всі мають служити, треба було багато дечому навчитись і стати мужчиною. Про одруження в такі роки у мене й гадки не було. Я знав, що той, хто не збирається бути батьком, не може бути хорошим чоловіком, а бути батьком мені, хлопчакові, — просто безглуздя.
Отак міркуючи, я вже пройшов майже половину відстані до міста, коли помітив, що назустріч мені хтось іде. Серце моє затріпотіло. Це була Катріона. Здавалося, мені треба так багато сказати їй, але я не знав, з чого почати. Пригадавши, яким небалакучим я був сьогодні ранком у прокурора, я боявся, що зовсім онімію. Коли ж нарешті вона підійшла, весь мій страх розсіявся. Мене навіть не бентежили щойно пережиті думки, я відчув, що можу говорити з нею так само легко і розважливо, як говорив з Аланом.
— О, — вигукнула дівчина, — ви приходили по свої шість пенсів! Ну що, дали їх вам?
Я сказав, що не просив їх, але оскільки зустрівся з нею, то не вважаю прогулянку марною.
— Хоч я вже й бачив вас сьогодні, — додав я і розповів їй, де й коли.
— Я вас не помітила, — мовила дівчина. — Очі в мене, щоправда, великі, але, виходить, бувають кращі, коли бачать далі. Я тільки чула співи в будинку.
— То співала міс Грант, — відповів я, — найстарша серед них і найвродливіша.
— Кажуть, вони всі гарні, — зауважила дівчина.
— На їх думку, ви теж красуня, міс Драммонд, — вставив я, — всі вони юрмилися коло вікна, щоб краще вас розгледіти.
— Шкода, що я така короткозора, — мовила Катріона, — інакше побачила б їх. А ви були в будинку? Сподіваюся, дістали задоволення від музики і чудово провели час у товаристві таких вишуканих леді?
— Тут-то ви помиляєтесь, — щиро визнав я, — почував я себе не краще, ніж риба без води. Якщо бути відвертим, то я скоріше створений для товариства грубих чоловіків, ніж гарненьких леді.
— Авжеж. Можу погодитися з вами, — мовила міс Драммонд, і ми обоє розсміялися.
— Хоч і дивно, — відповів я на це, — однак вас я чомусь не боюся, а від міс Грант ладен був тікати. Ваша тітонька теж налякала мене.
— О, вона самого чорта налякає! — вигукнула дівчина. — Мій батько теж її боїться.
Згадка про її батька вплинула на мене гнітюче. Я глянув на Катріону, що йшла поруч. В уяві сплив образ чоловіка, якого я так мало знав, але багато в чому підозрював. Порівнюючи дочку з батьком, я відчув, що буду зрадником, коли нічого їй не скажу.
— До речі, — почав я, — не далі як сьогодні ранком я зустрічався з вашим батьком.
— Правда? — вигукнула дівчина з неприхованою радістю, наче навмисне глузуючи з мене. — Ви бачили Джеймса Мора? Навіть розмовляли з ним?
— Навіть розмовляв, — ствердив я.
Отоді-то й почалося найгірше. Дівчина подивилася на мене з виразом безмежної вдячності в очах.
— Велике вам спасибі! — почув я голос Катріони.
— Я не заслуговую на подяку, — почав я і враз замовк. Але треба було хоч трохи розповісти з того, що я приховував. — Я розмовляв з ним досить грубо, — сказав я. — Він мені не дуже сподобався. Я повівся з ним грубо, і він розсердився.
— Тоді вам нема чого говорити і з його дочкою, тим більше розповідати їй про це! — випалила дівчина. — Не хочу й знатися з тими, хто не любить і не поважає мого батька.
— Дозвольте сказати ще слово, — благав я, починаючи тремтіти. — Напевно, ні мене, ані вашого батька не годують у Престонгрейнджа медом: нам там буває невесело; це небезпечний будинок. Мені було шкода вашого батька, тому я перший заговорив до нього. Що я міг тоді зробити розсудливішого? Але мені здається, що незабаром його справи трохи покращають.
— Сподіваюся, не тому, що у нього об'явився такий друг, як ви, — вколола дівчина.
— Міс Драммонд! — вигукнув я. — У цьому світі я зовсім самотній…
— А це й не дивно, — байдуже пролунав її голос.
— О, дайте висловитись! — благав я. — Скажу все, що на серці, а потім, коли вам так хочеться, піду від вас назавжди. Я прийшов до вас, сподіваючись почути ласкаве слово, воно мені так потрібне! І сам же необережним словом завдав вам болю. Більш того, я знав наперед, що так вийде. Було б набагато легше говорити м'якше, власне брехати; думаєте, це не спокушало мене? Хіба ви й досі не бачите, що серце моє палає щирою правдою?
— Навіщо завдавати собі зайвого клопоту, містер Бальфор, — мовила дівчина. — Гадаю, що з нас вистачить однієї зустрічі і ми розійдемось, як порядні люди.
— Невже ви й тепер не вірите мені? — благав я. — Де взяти сили, щоб усе це стерпіти? Весь світ проти мене! Як мені виконати свою справу!? Що можна вдіяти, коли тобі не вірять? Виходить, невинний чоловік має померти, бо я не в силі нічого зробити.
До цього дівчина весь час дивилася кудись вперед, гордо підвівши голову, але, зачувши мої слова, а може, стривожена тоном мого голосу, раптом зупинилася.
— Що ви сказали? — запитала вона. — Про кого ви кажете?
— Мої свідчення могли б врятувати невинну людину, — сказав я. — але мене навіть не допускають у свідки. Що б ви робили в такому разі? Ви знаєте, що це значить, адже вашому батькові загрожує така ж небезпека. Чи кинули б ви напризволяще бідолашного? Вони випробували на мені всі засоби. Намагалися підкупити, обіцяли золоті гори. А сьогодні той хитрий лис сказав мені, в яке становище я потрапив, які в нього наміри, щоб остаточно зганьбити, знищити. Мене хочуть заплутати у всю цю історію з вбивством, збираються довести, що я заради грошей і дрантя затримав Гленура розмовою; мене вб'ють і знеславлять. Якщо так трапиться зі мною, з хлопцем, у якого ще пушок під носом, якщо таку славу пустять про мене по всій Шотландії, ви теж повірите усьому цьому, і моє ім'я стане посміховищем? Катріоно. Як мені знести все? Ні, це неможливо! Цього ніхто не витримає.
Я сипав словами, не переводячи подиху, а коли, нарешті, зупинився, то помітив, яким пильним і збентеженим поглядом дівчина дивиться на мене.
— Гленур!? Це аппінське вбивство, — мовила вона тихо, але з помітним здивуванням.
Проводжаючи дівчину додому, я повернув назад, і тепер ми вже були майже на вершині пагорба, що височів над селом Дін. На голос Катріони я в нестямі вихопився наперед, закричав:
— Господи! Що я накоїв? — і затис скроні долонями. — Хто мене спокусив на це? Напевне, нечиста сила, і я наплів тут такого?
— Боже милостивий, що з вами?! — вигукнула дівчина.
— Я дав слово, — мовив я, — дав слово, а ось зараз порушив його. О Катріоно!
— Я питаю вас, що сталося, — наполягала вона, — хіба ви не повинні були цього говорити? Може, ви думаєте, що я без честі, здатна зрадити друга? Ось моя рука, заприсягаюся, що нікому не скажу.
— О, я знаю, ви дотримаєте слова! — випалив я. — А от я! Ще сьогодні ранком я сміливо стояв перед ними і був ладен скоріше обрати ганебну смерть на шибениці, аніж зважитися на нечесний крок, а через кілька годин у випадковій розмові порушую свої ж власні слова. Прокурор говорив: «З нашої бесіди мені стало ясно, що я можу цілком покластися на ваше чесне слово». Де воно, це слово зараз? Хто мені тепер повірить? Хіба ви повірите мені? О, до якої ганьби я докотився! Краще вже вмерти. — Усе це я сказав плаксивим голосом, проте очі були сухі.
— Мені боляче за вас, — почувся голос дівчини, — але повірте, ви надто вразливі. От ви кажете, що я не віритиму вам, а я вже у всьому звірилася на вас. Що ж до тих людей, про яких ви говорите, я й думати про них не хочу. Вони полюють на вас, заманюють у пастку, щоб знищити! Тепер не час схиляти голову. Мужайтесь! Я пишатимусь вами, як справжнім героєм, вами, майже моїм однолітком. Не варто так побиватися тільки через те, що сказали другові кілька слів, другові, який скоріше помре, ніж стане зрадником. Краще забудьмо про все це.
— Катріоно, — сказав я і подивився на неї благальними очима. — Правда? Ви ще вірите мені?
— Хіба ви не бачите моїх сліз? — відповіла вона схвильовано. — О містер Давід Бальфор! Якщо вас і повісять, я ніколи не забуду вас, постарію, а все ж пам'ятатиму. Мені здається, що в такій смерті є щось величне. Я заздритиму, що ви отак загинули.
— А може, вони все це влаштували, щоб налякати мене, як дитину, — сказав я. — Може, вони просто сміються з мене?
— Я повинна знати це, — знову заговорила дівчина. — Знати все. Однаково я вже дещо знаю, тому розповідайте.
Я сів край дороги, а дівчина примостилася поруч, і я розповів їй свою історію, яку потім описав у книзі, викинувши, звичайно, свої міркування відносно поведінки її батька.
— Так, — мовила дівчина, коли я закінчив, — ви справжній герой, а мені це ніколи і на думку не спало б. Тепер я розумію, вам загрожує небезпека. О Сімон Фрейзер! Хто б подумав, що він на таке здатний! Заради власної шкури і проклятих грошей встрявати в таку справу.
Раптом вона вигукнула якісь дивні слова своєю, зрозумілою тільки їй самій мовою — Ой. лишенько! Подивіться на сонце!