Пролог
ДРУГИЙ ПОХІД ПЕТРА НА ЗАВОЮВАННЯ СВІТУ
ВЕЛІННЯ АНГЕЛА СМЕРТІ
Мізерна карлиця Bianca matta зазнала всіх злигоднів під час мандрів через наймогутніші гори Європи під безупинним дощем і холодним вітром, сидячи перед Петром на краєчку сідла, і померла в корчмі «Біля трьох рік» у Пассау, де вони зупинилися на ніч. Перш ніж зітхнути востаннє, вона на мить отямилася від гарячки, що затьмарювала її свідомість, і, вірна своїй вічній ролі професійної ідіотки, сказала Петрові, котрий сидів біля її постелі, кілька слів, таких безглуздих і позбавлених будь–якого сенсу, що на них не варто було б і зважати, якби не те, що, власне, цим словам саме через їхню перекрученість судилося лиховісно і фатально вплинути на долю Європи, а разом з тим і на долю всього людства.
Вона сказала:
— Коханий, я знаю, де тобі шукати той твій Камінь.
Вже перше слово цього речення ріже вухо недоречністю, адже й справді зовсім не досить просто кохати когось, щоб називати його коханим. Кохання — почуття настільки химерне, оманливе й непевне, що без згоди коханого ми не можемо називати його коханим, а Б’янка, звичайно, не отримала та й не могла отримати такого дозволу від Петра, хоча й провела найкращий час свого життя у його обіймах. (Під цим найкращим часом її життя ми розуміємо ті кілька неймовірно щасливих днів, коли їй, огидній і потворній, було дозволено — хай у негоду й дощ — сидіти на колінах прекрасного лицаря, і ця подія була така невимовно солодка, несподівана й так суперечила всьому стилю її життя, що вона її навіть не змогла пережити). Ну гаразд, нехай Б’янка цим недоречним звертанням зловжила своїм привілеєм божевільної жінки або ж спробувала використати ту обставину, що останнім часом двічі врятувала життя Петрові, отож тепер хай би як дивно зверталася вона до Петра Куканя, ця справа була особистою, вона не мала вирішального впливу на майбутню історію людства. Але з рештою її передсмертних слів справа інакша. Тут уже йдеться зовсім не про особисте. Тут ідеться про таке, що стосується всього людства. Вживаючи присвійного займенника «твій», або «той твій Камінь», по–італійськи questa tua Lapide, Б’янка явно й недвозначно дала зрозуміти, що вона думає про Камінь, виготовлений паном Янеком Куканем із Кукані, батьком Петра, який тепер за спадковим правом належав Петрові, а ми знаємо, яку жахливу й нищівну силу має цей Камінь; кажучи ж, що вона знає, де цю пекельну речовину шукати, Б’янка виголосила це так урочо, що від неї аж війнуло пеклом і руїною; щастя ще, що ця заява була абсурдною, адже ми чудово знаємо, що на той час Камінь пана Янека вже не існував, він зник раз і назавжди.
Але Петр, не так добре знаючи про все, як читачі його пригод, мимоволі слухав Б’янчині слова і хоча й не вірив і навіть не припускав можливості віри в реальне просвітлення темних розумом осіб, не вберігся від бодай тіні підозри, що в цьому–таки щось’ може бути і що Б’янка, можливо, на мить повернулася з обійм смерті, з потойбіччя й темряви, щоб з останнім подихом сказати Петрові, що вона почула там, у безодні. Це неможливо, адже про таке хіба що почуєш в казках; та чи не тому розповідають про це казки, що це подекуди трапляється і в дійсності? Так чи інакше, справа була заплутаною і цікавою, і Петр запитав Б’янку, маскуючи свою цікавість поблажливо–недовірливою усмішкою:
— Справді, Б’янко? Ну–ну, і де ж?
Ця поблажлива недовіра розлютила Б’янку.
— Ти гадаєш, що я просто тобі теревеню? Ну, гаразд, нехай це лишиться при мені, бовдуре, нехай Камінь зостанеться там, де є, аж до кінця світу, коли ти, stupido[1], такий самовпевнений. Добре, добре, йолопе, я мовчатиму, якщо тобі миліше байдикувати і ганяти по світу, ніж вислухати пораду вбогої Б’янки, яка розмовляла з самим ангелом смерті!
І з круглих, блискучих від гарячки очей Б’янки двома бурхливими потоками покотилися, мов срібняки, сльози.
Петр відчув, що блідне, і його охопила така туга за Філософським каменем, який би йому, найсправедливішо–му з усіх людей, дав можливість стати володарем світу, що він зрозумів — небіжчик цісар таки міг збожеволіти з такої туги.
— Не гнівайся, Б’янко, — мовив він. — Нехай уже ти знаєш, де шукати Камінь, і нехай ти знаєш, звідки про це довідалася, — скажи мені, дуже прошу. Що сказав тобі ангел смерті?
При цих словах Петр мимоволі склав долоні і Б’янка радісно всміхнулася.
— Що цей Камінь у вас у Богемії, — відповіла Б’янка. — Його сховано у замку, що зветься Serpente[2].
Петр розчаровано мовчав.
— Ну? — сказала Bianca matta. — Ти знаєш цей замок?
— Не знаю й не можу знати, бо такого замку у нас бути не може. Serpente слово італійське, а наші замки не мають італійських назв. Навіть якщо я перекладу це італійське слово на свою рідну мову, тобто на мову, якою розмовляють жителі Богемії, нічого це не дасть. В Чехії немає замку, який би звався Змією. Все марно, Б’янко, в цьому немає жодного сенсу.
— Неможливо, — заперечила Bianca matta. — Ангел смерті сказав це з усією рішучістю, а ангел смерті не бреше. У цьому замку, мовляв, є вежа з дивною назвою, яка по–італійськи означає забуття, Dimenticanza.
Петр затремтів.
— «Забуття»?
— Еге ж, якось так звучала ця чужоземна назва вежі, — підтвердила Б’янка.
— А чи не називався замок, який ти назвала Serpente, насправді Српно?
— Як?
— Српно.
Б’янка трохи поміркувала.
— Може, й так. Вірніше, я хотіла сказати: звичайно, так. Не Serpente, а Серпено.
— Српно, — виправив її Петр.
— Я ж і кажу Серпено, — мовила Bianca matta. — А під порогом тієї вежі Dimenticanza схований той твій Камінь. Отже, ти все знаєш, а я ще трохи подрімаю.
— Як виглядав той ангел смерті?
— Ніяк, бо там, де є смерть, немає нічого, — відповіла Б’янка. — То я посплю. Що мені має приснитися?
— Що ти гуляєш із герцогинею Діаною замковим парком, — сказав Петр.
— Нехай її дідько ухопить, — розсердилася Б’янка. — Я знаю щось набагато приємніше, що мені мало б приснитися, коханий.
З цим удруге недоречно мовленим словом вона заснула й незабаром померла; на її недоумкуватому личку навіть сама смерть видалася недоумкуватою.
РУШНИЦЯ БРОККАРДО
Б’янчина передсмертна балаканина розбуркала в Петрові таку хворобливу цікавість і такі шалені надії, що парки, які досі лише час від часу слідкували за тим, як проходить визначений ними наперед його життєвий шлях, були вражені: куди подівся, мабуть, запитували вони, його скептицизм, завдяки якому він вірив лише своїм відчуттям і висновкам свого розуму, куди заподілась, о Зевсе–громо–вержцю, ота внутрішня зрівноваженість, якою ми його наділили? Отак, уявіть собі, дивувалися парки, і недаремно: адже юнак мав багато клопоту решту дороги, яку долав чвалом із Пассау до Кремса, а з Кремса до Відня, а з Відня до Брна, а з Брна до Табора, а з Табора до Бенешова, а з Бенешова до замку Српно, доки вгамував свою несамовиту запальність і знову став тим Петром, яким був і яким має бути, тобто володарем своїх вчинків, людиною, розум якої завжди у згоді із совістю.
«Мабуть, колись у Страмбі, щоб розважити знуджених придворних, я розповів історію свого ув’язнення у Српно, і Bianca matta запам’ятала цю історію, як запам’ятала й те, що я сказав, втікаючи зі Страмби, про Філософський камінь, і згодом у гарячці все переплутала; про якесь надприродне пізнання, яке буцімто до неї спустилось, звичайно, не може бути й мови, бо такого просто не буває».
Отак усе пояснював собі Петр, утверджуючи себе в цій думці, коли мчав назад тією самою дорогою, якою минулого року вирушив підкоряти світ; його міркування були бездоганними, в них не було жодного вразливого місця. Ту обставину, що першою метою його квапливої подорожі був саме замок Српно, він собі пояснював таким чином: це було єдине місце в усьому білому світі, яке він міг назвати хай не своїм справжнім домом, оскільки в нього не було ніякої справжньої домівки, але принаймні своїм другим домом, гаванню спокою і відпочинку, якого Петрові, хоча він і був молодим і міцним, мов залізо, все одно дуже бракувало. Оце й усе, і нічого більше, нічого більше.
Пан Войті Куба із Сихрова, бургграф, привітав Петра так радісно, як не привітав би навіть власного сина, він одразу наказав принести вина, сушених абрикосів, сала та хліба з сіллю і сів з Петром, оскільки погода була вогкою й холодною, біля каміна в living–room[3] замку Српно.
— Я, хлопче, бачу, що ти мов на голках, — вибачливо усміхнувся господар, помітивши Петрову неуважність та неспокій. — Ти, мабуть, очікуєш, коли нарешті з’явиться гарненьке створіння жіночого роду, яке тобі в лазні терло спину, наша Барушка. Тут я повинен тебе засмутити, Ба–рушка вже не в Српно, вона вийшла заміж за одного багатого купця, який проїжджав через Српно в південну Чехію.
— Добре вчинила Барушка, — сказав Петр. — Але, щиро кажучи, пане Войті, мушу признатися, що про Барушку я згадував так часто, як і вона, мабуть, про мене. Мене цікавить зовсім інше. Маю до вас велике прохання. Йдеться про те, що мій покійний батько тут, у Српно, таємно сховав одну річ, яка для мене дуже важлива.
— А що це за річ? — запитав пан Войті.
— Я точно не знаю, чи це скринька чи якийсь горщик, а може, й волячий ріг, мені байдуже. Справа не в цьому. Йдеться про те, що там усередині.
— А що ж там усередині?
— Дещо надзвичайно цінне.
— Що ж воно таке?
— Прошу вас, пане Войті, не допитуйтеся. Обіцяю, що, коли знайду, обов’язково покажу вам, що там усередині.
— А як не знайдеш, не скажеш, що шукав?
— Скажу, — заспокоїв його Петр.
— То чому б тобі не сказати зараз?
— Коли я скажу пізніше, ви зрозумієте, чому не сказав зараз, — відповів Петр.
— А від кого ти довідався, що твій батечко заховав тут щось вельми цінне? — запитав пан Войті.
Густо почервонівши, Петр схилив голову.
— Про це я теж волів би промовчати.
— Гаразд, гаразд, я ж не якась цікава баба, — буркнув пан Войті. — Якби я не знав тебе як порядного й чесного хлопця, ці твої виверти й таємничість виглядали б украй підозрілими. Охоче вірю, що ти маєш свої причини, та все одно скажу, що це все безглуздя і що з тебе хтось насміявся. Якщо в тому глечику чи в тому волячому розі сховане те, що ти шукаєш, все одно навряд чи твій шановний батечко сховав це саме у нас. Та й коли б він це зробив? За мого урядування такого не було, бо я мусив би про це знати, а при моєму попередникові й не могло бути, бо він був розбійником, убивцею, пияком і злодієм, від якого твій батечко не сховав би навіть здохлого щура, не те що якусь таємну річ з вельми цінним вмістом. І чи міг твій батечко передбачити, що колись тебе ув’язнять у Српно, і що ми з тобою заприятелюємо, і що згодом я дозволю тобі шукати ту таємну річ з вельми цінним вмістом? Чому ж ти вибрав, питаю знову, чому ти вибрав саме Српно? Не кажи мені, що це випадок, тому що я розсерджуся. Знаєш, скільки у нас у Чехії замків? Не знаєш, бо їх стільки, що й полічити неможливо. Якщо твій батечко обрав Српно, то чому не міг з таким же успіхом обрати Карлштейн. Або, скажімо, Бездєз. Або, приміром, Кокоржін. Або, якщо вже хочеш, Тинець. Або, під три чорти, Штернберк. Або, якщо тобі завгодно, Збраслав. Або, приміром, Мрач. Або, щоб ти був здоровий, Мельник. Або, так само добре, Добржіш. Або, щоб ми були здорові, Кост. І так далі, і так далі.
Пан Войті довго говорив на цю тему, а що він був розумний і в усьому мав слушність, то кожне його слово було перлиною розважності, поміркованості й досвіду зрілого віку; лише помітивши, що Петр міниться на виду то нудьгою, то відчаєм, він зупинив потік своїх слушних висновків і стриманіше запитав:
— Як ти гадаєш, де тут схована ця клята таємна річ з вельми цінним вмістом? Хоча б це ти скажеш?
— Під входом до «Забуття», — мовив Петр. — Любий пане Войті, з усього, що ви мені тут понаговорювали, я запам’ятав лише обіцянку дозволити мені пошукати ту річ з вельми цінним вмістом. Прошу вас, заради Бога, не зволікаймо, не гаймо часу.
— Чекай–но, я мушу це як слід обмізкувати, — мовив пан Войті, пахкаючи люлькою. — Те, що ти сказав тепер, знову видається мені цілковитою нісенітницею. Який вхід до «Забуття» ти маєш на увазі? «Забуття» ж не має нічого такого, що б можна було назвати входом.
— Все це мені чудово відомо, — відповів Петр. — Шкода лише, що діра, про яку ви кажете, замкнена залізними дверцятами. Дуже вас прошу, не доводьте мене до безтями, щоб я не пробував вивалити ті дверцята власними руками.
Пан Войті, наморщивши над переніссям трикутничок, трохи поміркував і покурив, а тоді, остаточно зрозумівши, що з Петром домовитися розумно аж ніяк не можна, зітхнув і, спершись обіруч на стіл, що затріщав і заскрипів, звів своє дебеле тіло.
— Ну, гаразд, — сказав він. — Наскільки я тебе знаю, ти не заспокоїшся і допікатимеш мені, доки не пересвідчишся на власні очі, що там нічого нема. А потім ми вип’ємо і побалакаємо.
Залишалося взяти ключ, дерев’яний молоток, долото і в’язничну драбину, по якій за лихих часів попередника пана Войті кат зі своїми помічниками витягав засуджених на підвищення «Забуття», щоб звідти спустити їх до гладо–морні, заглибленої у фундамент вежі; перш ніж усі ці речі вдалося зібрати, на подвір’ї під вежею з’юрмився натовп міського люду, цікавого, що діється, адже до проклятого
«Забуття» ніхто не входив принаймні два роки й кожен обминав його з відразою й жахом. Тим часом Петр, лізучи вгору поруч з паном Войті, котрий, попри свою невіру, хотів обов’язково бачити, як знайдуть скарб, з усе більшою малодушністю думав, що коли його батько обрав «Забуття» схованкою для свого Філософського каменя, то це було справді дивне рішення, адже важко знайти місце, менш захищене від допитливого погляду: м’ясна муха, впавши у свіжу манну кашу, не могла залишитися менш помітною, ніж пан Янек, коли він ліз сюди, якщо справді ліз, щоб у повній таємниці покласти камінь там, де його ніхто ніколи не знайде, як він запевнив у день своєї смерті.
Коли пан Войті відімкнув великий замок і відчинив дверцята, з вежі потягло трупним смородом, що виходив з–під кам’яної покришки, яка закривала гладоморню.
— Тільки–но я зайняв свою посаду, — сказав пан Войті, коли Петр запхнув долото під дубовий поріг і почав гупати по ньому дерев’яним молотком, — перш за все звелів вичистити цю яму, вибрати кості й скласти їх на вічний спочинок, але в усьому Српно не знайшлося людини, яка б узялася за цю огидну роботу, а примушувати когось силою я не хотів.
— Гопля! — крикнув він, коли поріг, сточений шашелем, тріснув. — Ну, що там?
— Нічого, — відповів з усмішкою Петр, розламуючи на шматки порохняве дерево.
Під порогом справді не було нічогісінько, крім гладенько витесаної брили пісковика.
— Розчарування? — сказав Петр, коли за якийсь час вони знову сиділи з невимовно вдоволеним паном Войті за дзбаном вина у living–room палацу Српно, біля каміна, в якому потріскувала в’язка букових поліняк. — Що таке розчарування? Відчуття людини, боляче враженої тим, що дійсність, з якою вона зіткнулася, не така, яку бажано було б бачити. Але ж це чудово, що дійсність іде власним шляхом, абсолютно байдужа до того, чого ми від неї очікуємо, і їй плювати на наші прагнення й надії! Тому розчарування — це щось абсолютно невідоме й незрозуміле для мудрої, з філософським складом людини, і ви, пане Войті, образили б мене, якби не сприйняли моєї усмішки, якою я прикрасив своє обличчя, довідавшись, що під порогом «Забуття» нема того, що я сподівався там знайти. Бачте, я зовсім не впадаю у відчай, навпаки, радісно вип’ю за свою невдачу, хоча цей жест цілком зайвий, адже коли йдеться про досконалість невдачі, не можна собі уявити невдачі цілковитішої і повнішої, ніж та, яка оце спіткала мене.
І, піднісши олив’яний дзбан, спрагло припав до нього.
— Тільки не блюзнюй, щоб тобі в житті не трапилося чогось гіршого, — сказав пан Войті. — А вино не можна дудлити, як ти робиш, вино треба лише сьорбати; я бачу, що ти п’єш з відчаю, а це мені не подобається, не люблю цього. Чорт забирай, довідаюсь я врешті, що за надзвичайно цінну річ ти шукав?