ЧОМУ ОСТРОВА МОНТЕ К’ЯРА НЕМАЄ НА КАРТІ
Десь місяців через три по Італії промайнула сенсаційна новина про загадкове зникнення острова Монте К’яра та про смерть графа з цим самим ім’ям, якому належав острів. За свідченням очевидців на острів, мовляв, несподівано напав сильний загін турецького військового флоту, який захопив його, перш ніж графова флотилія встигла вийти зі своєї гавані і зайняти бойову позицію, судячи з усього, через те, що вітер був несприятливий для оборонців острова; а для того, щоб вітрильники могли вийти у відкрите море, треба було, щоб галери, які рухалися за допомогою весел, пзяли їх на буксир, шо стало неможливим, бо веслярі вже в перші хвилини, коли турки почали обстрілювати гавань, запанікували й вийшли з послуху. Різанина, яку вчинили вороги християнства, висадившись на берег, була, кажуть, дика і кривава; проте турки, коли населення острова припинило опір, повелися цілком незвично, можна сказати, навіть нечувано милосердно, бо схопили й забрали в рабство лише здорових і сильних чоловіків, у той час як жінкам і дітям віддали один із захоплених кораблів з кількома матросами й дозволили їм відплисти до якогось безпечного італійського порту.
Вороги християнства, здається, виявили головний інтерес до того, щоб найдокладніше знищити всі споруди гавані, які вбитий таємничий граф ді Монте К’яра збудував з такими витратами й турботами. Це їм вдалося ще краще, ніж вони могли сподіватися і припускати. Коли після їхнього відплиття догорали запальні шнури у бочках з порохом, які турки заклали у всі вежі й бійниці, і коли розляглися перші вибухи, раптом загримів жахливої сили вибух, якого досі ніхто ніколи не чув. Він повалив щогли турецьких кораблів, що вже відпливли досить далеко, і зігнав ці кораблі докупи, мов стадо баранів, раптово охоплених вертячкою; здійнялися такі величезні хвилі, що навіть храм Святого Петра в Римі, кажуть, найбільша з усіх будівель на світі, порівняно з ними виглядав би як пастушача халабуда. Коли ж хвилі заспокоїлись, на місці вибуху ще довго непорушно стояв величезний стовп потворного диму, розширений угорі, мов гриб. А сам острів, як уже мовилося, запав у морські глибини й ніколи більше з них не виринув.
Коли папа довідався про смерть графа ді Монте К’яра, recte Петра Куканя із Кукані, то заплакав; сльози бризнули з його примружених очиць і текли по обличчю, перш ніж він устиг стерти їх своєю білою благословенною рукою. Оскільки ж він почував певну відповідальність за загибель юнака, адже саме він нацькував на нього турків, то взявся сам особисто відслужити тиху заупокійну месу для спасіння безсмертної душі Петра. І саме тієї миті, коли він вимовляв слова «Huic ergo parce, Deus» — «Боже, прости його провини», — у голові йому сяйнула думка, що Петр, може, зовсім не мертвий.
«Тому що П’єтро не з тих, які так відразу дають себе посікти шаблями якимось диким сарацинам, — міркував він, вимовляючи слова молитви. — Зглянься, просимо, Господи, над душею слуги Твого графа ді Монте К’яра, за яку обіцяємо Тобі віддавати хвалу, покірно прохаючи Твою велебність, щоб вона за ці служби милостивого примирення заслужила на вічний спочинок. Бо якщо П’єтро зазнав поразки в бою, — розмірковував він далі, — і загинув, для цього потрібне втручання самого Бога, а не просто його заступника на цій землі. Не знаю, не знаю, але все мені підказує, що з цим негідником ми ще зазнаємо прикрощів і втіхи. Амінь».
Частина друга
СКАНДАЛ У ГАРЕМІ
ТА, ЯКУ ПОМІТИЛИ
Володар Двох Святих Міст, себто Мекки й Медіни, Завжди Звитяжний, Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, — так у середніх підлабузницьких колах іменували падишаха, володаря Османської імперії, тоді як у високих підлабузницьких колах його називали Богом на землі, сам же він велів, щоб до нього зверталися ваша величність або Мій султане, — той день від самого ранку присвятив своїм обов’язкам Найвищого правителя, головуючи — згідно з ритуалом спиною до вікна, аби його уваги не відвертало море, а особливо Босфор, що кишів людьми о будь–якій порі дня — на своїй Раді візирів, яких разом з Найвищим візиром було семеро, та високих урядовців
1 достойників, яких було двадцять один, серед них найвизначніший паша Ісмаїл–ага, генерал яничарів, наймогут–ніша після султана людина в імперії (казали, що насправді він могутніший від султана, адже на один порух його пальця військо, яким він керував, могло до останнього чоловіка скочити у вогонь, виконуючи будь–який його наказ, бажання чи забаганку;. Праворуч від нього сидів муфтій, найвищий мусульманський сановник, ліворуч шейх Решад, перед ним особистий ад’ютант великого візира та придворний історик Гамді–ефенді, муж великої вченості, що доглядав за працею писаря, який мав записувати всі султанові висловлювання. Були тут також найвищий військовий суддя, придворний секретар, страж печатки й інші.
Крім цих світил і стовпів влади султана, у залі було з чотири сотні придворних сановників з невизначеними обов’язками, так званих чаушів, та один принц імператорської крові, султанів менший брат на ім’я Мустафа. Цей принц, хоча й був присутній на засіданні Ради, не належав до її членів, оскільки був недоумкуватий, тобто одержимий якимось темним різновидом релігійного фанатизму; саме ця недоумкуватість чи той релігійний фанатизм урятували йому життя, бо турецькі султани, вступаючи на престол, звичайно наказували порішити своїх рідних братів, щоб цим не допустити розбрату, адже розбрат, за другою сурою Корану, гірший за вбивство.
Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, владарював так, аж іскри сипалися, він наказував, забороняв, призначав, знімав, підвищував, понижував, погоджувався й відхиляв, а часом виправляв чи відміняв своє, щойно висловлене рішення. До цього доходило тоді, коли генерал яничарів, грубий, кістлявий чоловік, схожий на селюка, єдиний серед присутніх сановників, чию голову вкривав не тюрбан, а феска, непомітно супився чи заплющував очі, що означало незгоду з султановим висловом.
Візирі, сидячи по–турецькому на низькій канапі під стіною, оббитою блакитним оксамитом з золотими зірочками, слухали й зважували, відзначали й нагадували, порушували й пропонували, погоджувалися й сумнівалися, одно слово, допомагаїи владарювати, як могли, і все це напівголосно, ледь розтуляючи вуста; вони сиділи так непорушно, що якби не величезні тюрбани, які то в одного, то в іншого починали зсуватися з голови — і вони мусили поправляти їх рукою, то нагадували б воскові манекени. Високі сановники поділяли всі султанові рішення, що, як згадувалося, писар записував на віки, схвальним шепотом, а чауші, які не мали ні на що впливу, супроводжували їх вигуком захоплення «бак, бак», що означає «слухайте, слухайте» або «дивіться–но», або «чи ти ба», а молодий принц Мустафа, який сидів у кутку на голій землі, не додавав до слів свого чудового брата нічого, бо не брав їх до відома. Сухорлявий, з маленьким личком, на якому палали величезні кафківські очі, через свою мерзлякуватість одягнутий у ватяний каптан, він перебирав чотки з перлин, на яких перелічував і називав властивості Аллаха, мимрячи собі під ніс спотвореною арабською мовою, в якій придворні вчені ніби розрізняли деякі місця казання Авраама: «Він є свідком усіх прав. Він сама жалість і милосердя. Він страшний Пан Помсти, який нічого не забуде. Він незалежний і обійдеться без людей». І так далі, і так далі, скільки вистачало перлин на його чотках.
Під склепінням велетенського й чудового приміщення, в якому відбувалась Рада, були віконця, схожі на бійниці, майстерно помережані дротом; за цим мереживом віконець сиділи жінки із султанового гарему, що могли оглядати засідання тільки потай. Вони поводилися тихенько, наче їх там і не було. А може, їх і справді там не було?
Відповідальність, що лежала на султанових плечах, була незмірною, такою величезною, що її можна було знести хіба що символічно: отож султан і ніс її чисто символічно. Він — володар усієї Туреччини, якої був порядний шмат, адже вона охоплювала разом із власними землями всю Малу Азію аж по Каспійське море, Болгарію й Румелію, Крим і Абхазію, Вірменію, Румунію й Угорщину, Сербію, Боснію й Герцеговину та Чорногорію, Албанію, Грецію, Сірію і Гуджаз, що тепер називається Саудівською Аравією. Єгипет. Тріполітянію і Алжір, — вже саме це навіть — якщо назви більшості земель, підпорядкованих його могутності, були пустим звуком — потребувало певних зусиль, рішень і наказів.
Таких зусиль, рішень, наказів і заборон, що просто диво, як це три роки тому — а минуло вже три роки від тої лиховісної події — султан взагалі звернув свою увагу і ліквідував крихітний острівець Монте К’яра, а вчинив він це хіба що для того, щоб Засвідчити Панові невірних, себто папі, з яким тоді, на час, імовірно, дуже обмежений, належало утримувати дружні стосунки і з листа якого неважко було зрозуміти приховане, але настійне бажання, щоб султан захопив острівець: думки й бажання гяурів, не кажучи вже про тако.о архігяура, як великий чарівник християн, незбагненні у своїй нерозважності, і простежити, що їх спонукає й спричиняє, так само неможливо, як слідкувати за польотом комарів, що літнього підвечір’я кружляють навколо запаленого ліхтаря. Отож тодішній рішучий султанів учинок, який уже відійшов у небуття, без перебільшення можна означити як дружній жест люб’язності й миру.
Та досить уже про таку дрібничку, єдиним наслідком якої, справді гідним уваги, було те, що люди ще довго вмирали від дивної хвороби (розпад тканин тіла і згортання крові) після споживання риби, зловленої поблизу зниклого острівця. Нині на порядку денному засідання Ради були суттєвіші питання, бо Турецька імперія виявила певні — хоча й передбачені і схвалені Аллахом, але від того аж ніяк не менш тривожні — ознаки занепаду. Однією з найпомітніших ознак цього було невпинне і нестримне зростання кількості урядовців і сановників, збирачів, під–збирачів і підпідзбирачів податків — ці підпідзбирачі податків справді збирали податки, тоді як ті, кому вони підлягали, просто передавали ці гроші з рук у руки, залишаючи в своїх брудних, загребущих жменях більше, ніж їм належало. Ця ознака поєднувалася з безупинним и нестримним зростом видатків на утримання й догляд за сералями, тобто за особистими палацами і гаремами сановників, що множилися, як гриби після дощу.
За твердого режиму суворого султана Сулеймана, що залюбки надсилав європейським володарям погрозливі листи з обіцянкою стратити їх найжахливішою смертю, яку тільки може вигадати людина, утримання султанського сералю коштувало сущу дрібничку — якихось сто тисяч дукатів щороку: у період, про який ми розповідаємо, ця сума сягнула аж двох мільйонів на рік. Великий візир, який за Сулеймана отримував двадцять тисяч дукатів, тепер, ставши зовсім немічним і склеротичним дідуганом, заробляв п’ятсот тисяч на рік. Старі турецькі воїни, завойовники світу й засновники імперії, пили тільки воду і спали на твердому. їх нащадки чи наступники пили вино, хоча це було заборонено самим Магометом, задавали хропака на подушках, набитих гагачим пухом, а перед цим їм лоскотали п’яти вишукані вродливі хлопчики. Разом з тим вітчизняна валюта впала в ціні й вазі і не покривалася запасом золота: це падіння підвищувало попит на чужоземну валюту, що використовували європейські купці, за безцінь скуповуючи в Римі за свої севільські піастри, французькі пістолі й венеціанські цехіни деревину, мідь, олово, залізо, шкіру та іншу сировину, якої бракувало в їхніх краях. Неймовірні злидні безправних верств населення викликали поширення морових епідемій: не минало майже жодного дня, щоб до столиці не надходили повідомлення про нові й нові спалахи мору.
Занепокоєний таким станом і розвитком подій, Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, щедро — вже згадувалося, що він так чинив — призначав і знімав, тобто міняв своїх міністрів і чиновників, виганяючи тих, які, на його думку, не виправдали довір’я, і призначаючи на їхнє місце нових. Ці досить часті зміни призвели до того, що ніхто з його радників і помічників не почувався міцно в седлі, не знаючи дня й години, коли його викличе султан і накаже відрощувати бороду, — річ у тім, що на султановому дворі носили бороду лише сам султан і гофмаршал, отож коли комусь наказували відростити бороду, це означало, що його позбавляють посади й виганяють із сералю, — тому дехто намагався якнайшвидше, доки ще підборіддя було голим, нагребти грошей і маєтків.
— Аллах акбар, — мимрив молодий принц Мустафа. — Аллах найбільший. Все померкне, крім лиця Його. Помисли Його незбагненні.
Якщо ми кажемо, що потурнак гірший за турка, то володарі Турецької імперії вважали, що потурнак кращий за турка, що врешті–решт одне й те саме: йдеться лише про різницю поглядів. Виходячи з цієї засади, чиновники охоче приймали на службу чужинців, які виявляли бажання потурчитися, тобто прийняти віру в Аллаха, який єдиний, та вчення Магомета чи Мухаммеда, його Пророка, і відректися від свого християнського імені й народності. Отож ядро турецької армії, так звані яничари, складалося виключно з потурнаків. Оскільки ж турки погані моряки, то й увесь турецький флот, як моряки, так і вояки, був поспіль з потурнаків. Турецька кавалерія, спагі, цвіт турецької армії, рекрутувалися з приморських нетурецьких провінцій. Старенький канцлер скарбниці Абедін–паша з офіційним титулом дефтердар ефенді походив з роду Кохенів, він народився у Лодзі й мав справжнє ім’я Ісаак, а верховний адмірал, по–турецькому рапуданідерія, турецького флоту Мехмед–Алі–паша походив з Едінбурга і першу частину свого життя провів під ім’ям Френсіс Осбалдістон.
Привілеї й вигоди, що випливали з потурнацтва, приваблювали нових і нових шукачів пригод з допитливими поглядами й загребущими руками, і за ці вигоди дорого платив непотурчений турок, селянин з Анатолії чи Караману, що жив у хижі, зліпленій із твані, і конав за дерев’яною сохою, яку тягла його жінка. Більше однієї жінки він собі дозволити не міг.
Витрати на флот за останні тридцять років зросли в сотню разів. З часів султана Сулеймана зберігся звичай виплачувати по закінченні засідань утримання начальникам окремих загонів. Тоді. для цього вистачало одної–єдиної торбинки золота. Зараз таких торбинок посеред зали засідань лежала ціла купа.
Все це було вельми погано й заслуговувало на пильну увагу, але не настільки погано, щоб Європа, звільнена від турецької небезпеки, могла зітхнути спокійно: насправді мусило минути цілих триста років, поки перший турецький султан відвідав Європу з іншою метою, ніж завоювання.
— Він нікому не підвладний у своїх діях — бубонів молодий принц. — Він єдина реальність.
Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, був людиною не молодою й не старою, з блідим обличчям, обрамленим коротким, дуже чорним і дуже густим волоссям, з нерішучими рухами й вельми заляканою — такою заляканою, що він мусив щохвилини кричати й вибухати лайкою, аби замаскувати цим свою полохливість. Тюрбан складної конструкції на його голові, який своїм виглядом нагадував єпископську митру, тільки нижчий, був оздоблений трьома пір’їнами райської пташки, пришпиленими діамантовими застібками; пурпуровий жупан, вишитий золотом, стягувала на грудях діамантова пряжка, найбільший же з усіх діамантів виблискував на безіменному пальці його лівої руки.
Отак він владарював, сидячи на велетенській циліндричній подушці на лікоть вище від візирської канапи, з меншою, такою ж циліндричною подушкою за плечима, і висловлював своїми устами накази й заборони, подумки перебуваючи серед своїх жінок. Жінки були його єдиною пристрастю: він збирав жінок у своєму гаремі, так як інші збирають стару зброю чи коштовний одяг, був колекціонером жінок, що є заняттям надто дорогим і цікавим тим, що вартість колекції невпинно змінюється відразу у двох відношеннях, об’єктивному, якщо можна так сказати, і суб’єктивному: жінки старішають, хворіють, повнішають, або, в окремих випадках, з кожним днем гарнішають — це зміни, як сказано, об’єктивні: колекціонер сам, віддаючись своїм захопленням, перепурхує від однієї до іншої, тобто, виявивши приховані достоїнства, запалюється палкою пристрастю до Фатьми, а потім, знудившись Фатьмою, до Рефії і так далі: і це суб’єктивні зміни.
У султана їх, себто жінок, було три види. Перш за все офіційні дружини, з якими він поєднувався з міркувань переважно політичних і до яких ставився цілком байдуже. Другим, цікавішим видом були довгострокові фаворитки; та найцікавішим був третій вид, короткочасні фаворитки, так звані «гьозде», що означає «в оці», або «та, яку помітили». А султанові мигдалеподібні видовжені очі були бистрі й помічали багато.