Тим часом принесли каву, замовлену Паном двома сплесками долонь. Струнка черкеска–рабиня принесла її у золотому кавнику, що стояв на золотій мисці з гарячим вугіллям, підвішеній на трьох золотих ланцюжках. Друга рабиня, також черкеска, несла золоту тацю з золотим карбованим горнятком, оздобленим коштовними каменями, і меншим горнятком, яке вставлялося в перше, виготовленим з зеленавої порцеляни, що звалася метарбані, яка тріскалась від контакту з отруєною стравою чи напоєм: третя черкеска наповнила горнятко й подала його султанові рухом, сповненим привабливості й вправності. Потім усі три вийшли, задкуючи й низько вклоняючись. А кімната сповнилася пахощами кави й звуками сопіння і сьорбання.
— Як каже поет, — кинув він між двома ковтками, — прекраснішого не бачив я над твоє бліде личко — сьорб, — коли стоїш тут — сьорб, — блиск очей своїх цнотливо ховаючи віями — сьорб. — Але що казати, поети — це базіки. Ти, Лейло, мені подобаєшся, і я хочу мати тебе своєю гьозде.
Як згадувалося, Лейла сподівалась почути ці фатальні слова, отож була готова до них, але, почувши їх насправді, широко розплющила від жаху очі, які, за словами поета, мала цнотливо приховувати своїми віями, і притиснула долоню до уст, аби не скрикнути. Злякалася і Бегідже, адже Пан у її присутності не лише упадав коло кузини, аж зубами цокочучи, але навіть відзначив її тим, що ввів до кола своїх наложниць, навіть не встигши зогріти свого крісла й допити каву, а це навіть на турецьку мірку було занадто: руки Бегідже мимоволі сіпнулись, і принц, прокинувшись, знову розплакався.
— Ти зблідла від радості, гьозде, і це робить тобі честь, — правив своєї султан. — А тепер іди і порадуй свого батька звісткою про щастя, яке тебе спіткало, і про те, що від нинішнього дня ти житимеш у гаремі. Але не затримуйся у свого батька довго, відразу повертайся до помешкання, яке тобі приготують, і я ще сьогодні, після четвертої молитви, відвідаю тебе.
Тоді настала тиша, яку в художніх оповідях нязивають, вагітною подальшою грозою. Султан, усміхаючись і задоволений собою, поставив порожнє горнятко на перламутровий табурет, що стояв біля нього зліва, й дивився на Лейлу, чекаючи, коли дівчина прийде до пам’яті, як він гадав, зі свого блаженного приголомшення. Бегідже тривожно, очікуючи ще якогось лиха, притискала до грудей хлопчика, що не замовкав, а Лейла — ну, що робила Лейла? Нічого особливого: повагом і ретельно вона закрила своє закам’яніле й смертельно бліде обличчя вуаллю, трохи постояла мовчки, при цьому від її прискореного дихання здіймалась і знову опадала вуаль, а далі промовила таке:
— Бажання мого найсвітлішого володаря є для мене наказом. Як сказав Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, так і буде. Загадав мені попрощатися зі своїм батьком, так я і зроблю. Звелів, щоб я потім знову повернулась до гарему, повернуся. На цьому моя роль закінчується. В якому ж стані застане мене султан, коли, як він каже, відвідає мене після четвертої молитви, це вже моя справа.
Султан, який досі ніколи не чув слова чи вислову, які хоча б мінімально суперечили будь–якому його бажанню, нічого не зрозумів.
— Ну? — все ще милостиво сказав він. — В якому ж стані я тебе застану? Сподіваюся, гарною і спраглою жагучого кохання?
— Ніколи, — відповіла Лейла. — Ваша величність застане мене мертвою.
І вийшла.
Зачудований султан поглянув на свою третю дружину, яка про всяк випадок уже поклала дитину до колиски й зараз стояла перед своїм чоловіком і паном з похиленою головою, наче це сама вона зневажила його.
— Що це означає? — запитав султан. — Що вона цим хотіла сказати?
— Вона хотіла сказати, — бурмотіла Бегідже, — вона хотіла цим сказати, о щасливий королю, що жаль, який відчуває від розлуки зі своїм ученим батьком… ні, вибачте, не те, її слова мали зовсім інший смисл: вона хотіла сказати, що надмірна честь, виявлена їй вашою величністю, понад її сили, тому вона помре, перш ніж дочекається вашої величності.
Султан хвилю бурчав, а тоді несподівано загорлав:
— Брешеш! Брешеш, безсоромна, заступаєшся за мерзенну дівку, якій нема виправдання! Гарна ж у тебе кузина, гарну приятельку ти кличеш до себе на посиденьки! Вона хоче відібрати собі життя, щоб не спати зі мною, от воно що, от який справжній смисл блюзнірських слів, які я мусив вислухати від неї, — вона краще вип’є отруту чи простромить собі серце, ніж ляже в мої обійми!
Бегідже впала на коліна і простягла до султана руки.
— Змилуйся, мій чоловіче й пане, змилуйся над Лейлою, вона молода й язиката, не знає, що говорить.
Султан підвівся і насадив на голову тюрбан.
— Присягаю своєю головою, — сказав він стримано, знову по–королівському, знову як Найвищий з Найвищих, — я накличу на неї таке горе, що вона справді матиме привід добровільно піти з життя.
І пішов, але коли вже був за дверима, знову їх прочинив, зазирнув до кімнати і гарикнув:
— Ти теж за це заплатиш. І зник.
Того самого дня після четвертої молитви, тобто саме тоді, коли Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, якби вийшло по його, відвідав би в новому помешканні свою нову гьозде, чарівну Лейлу, султан, досі розлючений і хворий на те, що в особи менш високопоставленої і всемогутньої можна було б вважати за почуття ганьби і приниження, тимчасом як у його грудях кипів подив і ляк мало не містичний, який у звичайних смертних могло б викликати перекручення всіх законів природи, наприклад, щоб вогонь почав холодити, крига палити, а дорога вгору вела б униз, рушив до своєї окремої малої зали аудієнцій у північному крилі палацу у супроводі лише гофмаршала і, спраглий помсти й сатисфакції, наказав негайно привести нещасного батька Лейли, історика Гамді–ефенді, який, довідавшись про доччину провину, вже добру годину тривожно чекав у передпокої страшної миті вибуху султанового гніву. Гамді був чоловік повнокровний, м’язистий, кремезний, але цієї миті його обличчя, звичайно брунатне, мало зеленаво–попелястий відтінок, та й на зріст він став наче менший.
— Милості, — сказав він, тільки–но підійшовши до султана. — Моя дочка не знала, що каже. Я не можу пояснити її поведінку інакше, як впливом пекельних сил, які затьмарили її юну голову.
— Твої слова марні й пусті, — відповів султан, — у них не більше ваги і змісту, як у далекому гавкоті псів з кварталу Галата, яких я накажу винищити, бо їхнє шаленство вражає мій слух. Ти заслуговуєш на те, щоб позбутися голови на пострах усім батькам, які нехтують своїм першим і святим обов’язком прищеплювати своїм дітям, байдуже синам чи дочкам, належну любов і повагу до свого володаря. Але я потребую твоєї служби, бо ти єдиний знаєшся на всіх тих документах і літописах, реєстрах, хроніках і протоколах, без свідчень яких, як не дивно, слава моєї імперії і моя власна перетворилася б на шепіт юрби і звичайнісіньку легенду, яка розвеселить і потішить, але якій навряд чи можна вірити. Через це ти і залишишся живий і твоя негідна дочка теж, але вона лише для того, щоб шкодувала, що смерть оминула її. Я присягнув своєю головою, якщо вона хотіла позбавити себе життя, щоб уникнути мого кохання, я надам їй справжню підставу накласти на себе руки. Я її…
Цієї драматичної миті султан зробив паузу, щоб втішитися смертельною тривогою Лейлиного батька, історика Гамді.
— …віддам заміж за найбрутальнішого і найогиднішого зі своїх рабів, віддам негайно, аби вона спала з ним ще цієї ж ночі.
І султан, закінчивши свій вирок, з жорстокою посмішкою втупився в старого історика, який стояв перед ним блідий, заплющивши очі, щоб за опущеними віями приховати вираз свого горя, або, що також можливо, свого полегшення, бо віддати дочку за найбрутальнішого раба хоча й прикро та ганебно, але це, на відміну від утрати життя, аж ніяк не непоправно. Отож він схилив чоло, згорбився, безсило опустив руки й зігнув у колінах ноги, аби султан не здогадався, що насправді він радіє, що його дитя так легко вислизне з цієї паскудної халепи, і щоб той не передумав.
Одначе султан про це здогадався, бо ж був не в тім’я битий. Те, що знав про вартість життя старий історик, те знав і він, Найвищий із Найвищих. Та оскільки найбільша лють уже минулася, він усвідомив, що коли б наказав стратити чарівну Лейлу за її небажання належати йому, він би лише збільшив і поглибив завдану нею ганьбу. Отож султан поглянув на Лейлиного татуся з усмішкою чистокровного садиста, ніби щойно оголошений вирок він справді вважає за найстрашніший і найжорстокіший. А далі сказав:
— А зараз поглянемо на женихів. Вони готові?
Гофмаршал, імпозантна постать з довгою білою бородою, яку на дворі, крім султана, мав право носити лише він, з гідністю підтвердив:
— За вашим наказом, мій султане, я розпорядився, щоб управитель двору зібрав і привів тих найбрутальніших з брутальних, найбридкіших із бридких, найогидніших з огидних рабських виродків.
Він дав знак воротареві, який відгорнув запону задніх дверей, з яких за мить увійшли управитель двору та двоє вартових–татар у повній уніформі, у шпичастих шоломах, з оголеними ганджарами, кінчиками яких вони підганяли вимащеного гноєм юнака з обличчям, позначеним винятковою тупістю і спотвореним заячою губою. Здавалося, він просто не усвідомлює, що з ним діється, чи то його ведуть до в’язниці, чи на страту, чи шмагати, чи куди там можна вести таких, як він, але йому через глибоку тупість це цілком байдуже.
— Це, ваша величність, наш найзлиденніший слуга зі стайні, витирач.
— Витирач чого? — запитав султан.
Управитель двору трохи поміркував, як би правдивою відповіддю не вразити султанового слуху, але, помітивши нетерплячий рух останнього, квапливо відповів:
— Він витирає мокрою ганчіркою анальні проходи коней сералю, щоб туди не сідали кусючі комахи.
— Такий красень, а має таку професію? — здивувався султан. — Та це ж парубок хоч куди, ставний, вродливий, та ще й, видно, покірний і тихий. О, це б наша молоденька завищала від радості і блаженства і облизала б усі десять пальчиків, отримавши такого чоловіка. Це все, що ти можеш мені запропонувати з огидного? Пам’ятай, коли моя величність бажає бачити щось огидне, це справді мусить бути настільки бридким і паскудним, щоб на нього не могли дивитися не те що люди, але й кішки й собаки!
— Мій султане, я приготував ще й інші екземпляри, — сказав управитель двору.
— Давайте ж, давайте, чого чекаєте? — заволав султан, переборюючи страшенну огиду.
Другий жених, якого управитель двору продемонстрував своєму Найвищому панові, був чоловічок із двома горбами, вилизувач виразок: його язик і слина, кажуть, мали особливу лікувальну силу. Він мав горби спереду і ззаду, один на плечах, другий на грудях, та й на обличчі був досить потворний і огидний, але при детальнішому огляді виявилося, що Аллах, пожалкувавши йому краси, щедро винагородив його чоловічою статтю; мстивий султан, не бажаючи дати Лейлі нічого, з чого б вона могла тішитися, наказав привести наступного жениха.
Це був топчій трупів, якому припало наступати на черева померлим, щоб видушити з їх нутрощів усі нечистоти: жовтий, немічний дідок, що хрипів, сипів і тремтів, такий худющий, що, подивившись на його тіло, мимоволі виникало питання — як можна мати стільки кісток? І цього слабака султан відкинув, бо сіромаха вже дихав на ладан і йому самому треба було пошукати, хто топтатиме йому черево, отож покарання бунтівної Лейли було б надто легким, себто коротким.
А парад золотушних, укритих струпами, кульгавих і клишоногих, зизооких, зобастих, обліплених бородавками і виразками, слинявих, смердючих, рахітичних потвор тривав і тривав, і султан не переставав дивуватися, яка незвичайна і досі не знана ним потолоч належить до його двору і скільки дивовижних професій — адже кожна з цих почвар і почварок була чимось постійно зайнята — потрібно для того, щоб у сералі все було до ладу і в доброму стані, і щоб усі, в тому числі й небіжчики, були вдоволені, проте скільки він не дивився, скільки не вибирав, але того, чим би потішилося його серце, спрагле помсти, не знайшов: той видавався йому не досить огидним, тому було три чисниці до смерті, інший був ідіотом, який годився хіба що для відкачки води чи обертання жорен, отож приніс би господарству Лейлиного таточка матеріальну користь і не приніс би жодної шкоди, ще інший був релігійним просвітителем, і Аллах, напевно, не погодився б використовувати його так, як задумав султан. Він обурювався і кричав на управителя двору:
— І це все? Це справді все? Отак виконуються мої накази? Ти глухий або дурний, чи те й інше? Я не шукаю ні гарних хлопців, аби вони лоскатали мені п'яти перед сном, ані величавих старців, щоб розповідали мені при тій же нагоді легенди з давноминулих часів, ані силачів, здатних за одну ніч запліднити сто двадцять дівчат, ані ярмаркових штукарів, які для розваги наброду роздягаються за допомогою батога, ні святих, ні ідіотів, а чоловіка, розумієш, звичайного чоловіка, але брутального, підлого і якнайогид–нішого. Ти розумієш, чого мені треба?
— Розумію, — відповів управитель двору, тремтячи усім тілом від гніву Найвищого з Найвищих.
— То чому ж ти не задовольниш моє прохання?
— Бо мені досі не вдалося його знайти, — відповів управитель двору. — Як тільки мені передали наказ вашої величності, я згадав про нього і сказав собі: це саме він. Як його звати, не знаю, бо він німий і не зміг нам сказати цього, тому його через брак імені кликати коротко: «гей», «агов», «ти» і тому подібне, ми звикли його звати Гейгою, лише так, для обліку: Гейго, де ти застряг, або, Гейго, забирайся геть і не смерди тут. Це такий чоловік, якого потребує ваша величність: він звичайний, але досить розумний, щоб легко зрозуміти завдання, яке доручив йому три роки тому мій попередник на посаді управителя двору, — чистити підземні стоки й канали сералю і знищувати щурів, яких там розвелося стільки, що вони стали небезпечними для немовлят. Гейга тоді узявся за це завдання і сумлінно виконує його донині, що є вартим уваги, адже ця праця не лише неприємна, але й настільки нездорова, аби не сказати вбивча, що досі ніхто не зміг виконувати її довше ніж півроку, а далі вмирав. Але Гейзі, здається, вона йде на користь. Він став мешканцем підземелля, одним із тих, що знайшли собі там постійний притулок, відразливий, як і вони, але й живий, як вони. Я послав за ним слуг, але важко передбачити, де саме під землею він перебуває і куди йде. Якщо ваша величність не зволила вподобати жодного із зразків огидності, які я дозволив собі поспіхом підібрати для вас, я справді не бачу іншої можливості, ніж почекати, поки Гейгу знайдуть і приведуть.
— Я не звик чекати, — кинув Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності. — Та оскільки кожна моя клітинка підказує, що цей щуролов і чистильник каналів і стоків, як ти мені його зобразив, буде саме тим, я почекаю, так, почекаю. О, щуролов і мешканець каналів і стоків — це звучить солодко для мого слуху! Мало не так солодко, як для твого, мій добрий Гамді.
Дивною властивістю іронії є те, що чим вона грубіша, дурніша й невправніша, тим буває дієвішою: делікатна іронія торкається лише делікатної поверхні речей, груба ж нахабно сягає до живого. Як і султан, нещасний історик Гамді так само кожною клітинкою відчував, що той, кого Пан вирішив чекати, доки його знайдуть, німий раб Гейга, щуролов і чистильник стоків, який зрісся з тими стоками настільки, що став їх частиною, буде саме тим — саме тим у фатальному й жахливому розумінні цього слова, — завдяки чому султан досягне цілковитої помсти, а чарівна Лейла, єдине дитя Гамді, буде навіки затаврована і знеславлена так страшно, що таємний батьків тріумф, що вона залишиться живою, виявиться безглуздим і недоладним, адже справді є речі, набагато страшніші за смерть. Перебуваючи під враженням вигляду живих мертвяків, яких продемонстрували султанові, потворних, але не настільки, щоб Пан визнав їх властивими інструментами своєї помсти, історик, завмираючи від жаху, чекав останнього, найтяжчого удару, і коли цей удар надійшов і впав, себто коли ззовні, з двору озвалося несамовите волання: «Він уже тут! Ми його ведемо!», і коли очікуваний чистильник стоків увійшов тими самими дверима, якими входили його невдалі попередники, Гамді–ефенді скрикнув так, як волають лише в катівні, і, впавши долілиць, спробував гукнути: «Милості!», але не гукнув, бо знепритомнів.