— Аллахім! — злякано скрикнула вона і вже збиралася поставити питання: — «Чи ти взагалі мусульманин? Чи не християнин?» — Але стрималась, наперед боячись його відповіді, і лише запитала:
— А християни вірять у безсмертя душі?
— Так, вірять, — відповів він.
— А чому ти не обрізаний? — питала вона далі.
— Чому б це я мав бути обрізаним? — відповів він питанням на питання. — Тому, що у прадавні часи патріарх Авраам добровільно обрізався за свої гомосексуальні стосунки з молодим рабом?
Вона заплакала.
— Чому ти такий дивний, чому не такий, як усі інші!
— Ну, що ж, не такий і не можу бути таким, — відказав він. — Я чужинець у чужій країні і більшість часу провів у підземеллі серед стоног і скорпіонів, а там, де я народився і жив, усе інакше — все там інакше, починаючи, наприклад, з тебе, моя мила й мала, мовби зіткана з тепла й ніжності, одночасно дитяти й жінки, початку життя і його джерела. І ця бінарність будить у мені також подвійне почуття: розчулення і жагу. Я здаюся тобі дивним і інакшим, ніж ті, інші, і ти від цього страждаєш, але скажи–но, чи тобі це до певної міри не приємне? Що я, наприклад, на відміну від твоїх земляків–чоловіків не вимагаю від своєї дружини, аби вона плазувала переді мною, мила мені ноги й називала своїм паном?
— О, з яким задоволенням я плазувала б перед тобою, мила тобі ноги й називала своїм паном, щоб лише це було назавжди.
«Щоб лише це було назавжди» — цими словами Лейла осягнула своєю розумною дитячою голівкою, про що йдеться, і вцілила в саму десятку. «Щоб лише це було назавжди» означало: вона чудово відчувала, те що з нею трапилося і що з нею діялося далі, не може бути назавжди. Важко було собі уявити, що юний авантурник, минуле якого перед тим, як він потрапив у пітьму каналів і стоків, було, без сумніву, таким темним, що про нього він волів згадувати лише в загальних рисах, витримав би до скону переписувати дотепні резюме спеціальних книг і вчити підстаркуватого історика Ціцеронової латини й фехтування рапірою та ділити подружнє ложе з його гарненькою, але не обізнаною зі світом, вихованою як теплична рослина, а через це глупенькою донечкою. Достатньо було глянути на шрами, якими позначило його життя, на проміжок між його пальцями, де бракувало безіменного, на плечі, покарбовані тонкими синявими рубцями від ударів батога, яких він колись зазнав, щоб стало зрозуміло — це неможливо й абсурдно.
До цих обставин долучалося ще й тривожне питання: а що падишах? Важко навіть уявити, щоб володар ніколи не довідався, що його справжня й суворо задумана помста не досягла мети і що Лейла за своє блюзнірське нахабство отримала замість кари шлюб з чоловіком високого рівня, якому до досконалості бракувало хіба що маленької родимки на лівій щоці. Що буде, що станеться, коли він про все дізнається? Як поведеться султан, зрозумівши, що дав маху?
Тим часом не діялося нічого. Історія про комічну помилку султана, щоправда, стала загальновідомою, поширилася зі швидкістю пошесті чи пожежі всім передмістям Бешикташ, а звідти перелетіла просто до сералю, отож не було придворного, який би не потішився з неї й не передав її далі, і лише Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, пасивний герой скандалу, не знав нічого — це легко зрозуміти, адже не можна собі навіть уявити, щоб хтось із високопоставлених щасливців, які мали право з Ним розмовляти, скажімо, великий візир, чи гофмаршал, чи генерал яничарів, знайшов би в собі досить відваги й бажання звернутися до нього хоча б так:
— Моїм сумним обов’язком є звернути увагу вашої величності, що ваша величність сильно дала маху і замість мішені поцілила Аллахові до вікна, оцінюючи коня за сідлом, а потвору, за яку видано доньку Гамді, за смородом, який ширила, і за нечистю, що кишіла в її лахах! А він зовсім не потвора, він милий і гарний, має струнку поставу і так далі, й так далі.
Та нізащо. Придворні сералю настільки цінували свої голови й життя, що серед них не знайшлося жодного, який би наважився це сказати.
Але де чорт не поладнає, як каже народна мудрість, туди пошле бабу, а в цьому випадку трьох баб–сповитух, яких султан, вірний своєму слову, вислав у дім Гамді–ефенді, щоб вони професійно пересвідчилися, що подружній зв’язок Абдулли, раба Божого, з прекрасною Лейлою здійснюється як належить. Коли вони, виконавши своє завдання, повернулися до сералю і стали перед троном Найвищого, не по–баб’ячому стрункі, хіба що одна з них мала волосся біле як сніг, а друга сріблясто–сиве, зате третя була чорнява, як Лейла, що, як згадувалося, означає довгу і дуже темну ніч.
І мовила перша з них, біла:
— Дивились ми як спеціалістки, оглянули досвідченим оком і побачили, без жодних сумнівів, о Пане Найвищий: все гаразд, дочка Гамді–ефенді, хоча й віднедавна, але вже не панна.
— Всі ці слова зайві, бо досить сказати: чоловік старався з усіх сил, він молодець і виконав добрячу роботу, — сказала друга баба–сповитуха, сріблясто–сива.
— Доньці Гамді–ефенді можна побажати щастя й позаздрити, — сказала чорнява. — її чоловік — мужчина те що треба, він не лише має чоловічу силу, але й привабливий і гарний. Його ми теж оглянули, але, звичайно, не як спеціалістки, бо наша справа оглядати жінок, а не чоловіків, а просто з жіночої цікавості. Далебі, важко собі уявити чарівнішого кавалера.
Ці слова ляпасом упали на султанове обличчя, але йому вдалося опанувати собою, бо не хотілося випадати дурнем, а окрім того, він мав надію, що баба–сповитуха просто насмілилася пожартувати в його присутності, іронічно називаючи чорне білим, а біле чорним.
— Це вам удалося, баби, — сказав він, силкуючись засміятися. — Місце перед троном моєї величності — не найкраща арена для жартів, але ви, баби–сповитухи, варті визнання, ви належно дбаєте про те, щоб народження нових бійців за справу Аллаха й Магомета, який є його Пророком, проходило гладко, тому моя величність вибачає вам. А тепер поважно: ви справді бачили чоловіка юної Лейли?
— Бачили, — відповіла темноволоса, а біла і сріблясто–сива лише мовчки кивнули.
— І яким він вам видався?
— Таким, як я вже сказала, — відповіла темноволоса. — Гарним молодим чоловіком, настільки симпатичним, що неможливо, аби мої сестри були іншої думки.
Біла і сріблясто–сива, потупивши очі, знову мовчки і пригнічено кивнули.
— Здається, він вас заворожив, — глухо кинув султан. — А його проказа?
— Наскільки нам відомо з медичних книг, — відповіла темноволоса, — проказа, себто лепра, як правило, вражає спочатку обличчя. Але обличчя цього молодого чоловіка гладке, а шкіра в нього абсолютно чиста.
— Гаразд, можете йти. — закінчив султан. Баби–сповитухи вклонилися й пішли, і коли двері за ними зачинилися, султан, перемагаючи свою заляканість, загорлав на повну губу, викликаючи сторожу; коли вартові підбігли, брязкаючи й гупаючи зброєю, поводячи очима й голосно хекаючи, аби так висловити свою готовність без зволікань сповнити бажання його величності, султан гучно й люто наказав їм вирушити до домівки Гамді–ефенді, скувати ланцюгами як Гамді, так і його пронозливого так званого зятя та його доньку, заткнути їм роти кляпами і так, поганяючи їх канчуками, пригнати усіх трьох підтюпцем до сералю. Але перш ніж вартові побігли виконувати його наказ, Пан передумав і покликав їх назад: нехай заарештують лише Гамді та його зятя, а доньку нехай залишать удома, та й ланцюгами нехай не сковують, і роти не затикають. Коли ж вони вдруге збиралися йти, Пан удруге покликав їх назад, наказав іти під три чорти, бо він, Пан, передумав і вирішив інакше.
І вислав звичайного посланця, щоб той привів Гамді та його зятя ласкаво, якомога тактовніше і без скандалу.
— Писано бо: «Як же огидно виглядають люди, котрі знак Аллаха брехнею проголосили», — зауважив з цього приводу недоумкуватий султанів брат Мустафа, що як звичайно сидів невидимий і нечутний у кутку й бавився перловими чотками. — А в сурі «Корова» читаємо: «Тих, хто не вірить, піддам карі пекельній». Який же це буде паскудний кінець! Про це ж написано в сурі «Жінки»: «їхньою оселею буде пекло», і який же це паскудний кінець! Тож, виходить, не прокажені, від яких відпадає м’ясо, а ті, хто не вірить. Та, може, ще не все пропало, любий брате.
— Заткни пельку, — гарикнув султан. Гамді–ефенді та його зять, раб Абдулла, вірніше Петр
Кукань із Кукані, були заарештовані, як того забажав Пан, і їх привели до сералю ласкаво, тактовно і без скандалу, але і при цій ласкавості й тактовності, хоча вони обидва з самого початку передбачали, що така мить рано чи пізно наступить, бо не може не наступити, а отже, були до неї готові, вони злякалися, особливо Гамді–ефенді, тому що він був людиною спокійною й боязкою, а крім того, знав стосунки в сералі краще за Петра і знав також, що людей тут карають на смерть з причин набагато дріб’язковіших, ніж ті, в які їх заплутав диявол. Але коли їх впустили до малої зали аудієнцій, де нещодавно відбувалося змагання потвор, у Петра теж мало не зупинилося серце, тільки–но він побачив біля підніжжя султанового крісла сухорлявого, мабуть, недужого юнака чи, скоріше, хлопця, що сидів навпочіпки й широко усміхався йому назустріч бездумною посмішкою ідіота, пильно втупивши в нього свої великі совині очі.
Петр, як ми знаємо, жив у сералі вже три роки і, хоча більшість цього часу провів у підземеллі, чудово знав, що султан має недоумкуватого брата Мустафу, якого, всупереч старій турецькій традиції, що наказувала володарям убивати своїх братів, султан убити не наказав. За цей вияв слабкості й нерішучості його таємно, але вперто й різко засуджували — до речі, не зовсім неправомірно, бо цей жорстокий звичай душити можливий майбутній розбрат в зародку, відразу після роздачі карт, щоб не порушувати гру, зовсім не такий варварський, як може здатися на перший погляд.
Ну, а Петр Кукань із Кукані визнавав свободу людської волі, особливо своєї власної волі, і, як би його не крутило життя, як би його не ганяло, він уперто й принципово вважав себе володарем власної долі, навіть тоді, коли кілька років тому, як ми добре пам’ятаємо, він послухав одного пророцтва, тривожного й підозрілого, і стрімголов кинувся з міста Пассау на батьківщину, до Чехії, в замок Српно, сподіваючись знайти там те, що мало принести спасіння всьому людству, — Філософський камінь, — тоді він справді був вільним, бо все залежало лише і виключно від його рішення, повірить він тому потойбічному посланню чи ні. Завжди, за всіх обставин вільний, він не визнавав існування у своєму житті так званих мотивів повторення, загальновживаних у епічному творі, дія якого підпорядкована художнім замірам оповідача, через що постаті, вигадані й створені ним, скажімо, такий собі Роланд чи лицар Дон–Кіхот, не можуть нічого іншого, як безвладно рухатися стежками його оповіді. Петр не почувався, а може, не хотів почуватися безпорадним, не відчував, а може, не хотів відчувати себе іграшкою фатуму, вищого за його вільний вибір, так званий liberum arbitrium, і явно не вбачав нічого особливого й фатального в тому, що вже втретє за своє недовге існування його тягнуть до трону могутнього володаря, щоб він відповідав за провину, якої не вчинив, але раптовий погляд на ідіота, що притулився до володаревого берла, вразив його до глибини душі, бо в цьому він не міг не помітити повторення іншого, добре відомого нам і вельми суттєвого мотиву свого минулого.
Ідіот дивився на Петра знизу вгору так, що його великі темні очі на дрібненькому обличчі видавалися ще більшими. І коли ці очі, тільки–но зустрівшись з його поглядом, почали йому багатозначно підморгувати, Петр цілком упевнився, що цим швидкоплинним обміном поглядів з недоумкуватим принцом справа не обмежиться.
Але тепер він мав інші, поважніші клопоти.
— Проходьте ближче і нічого не соромтеся, — привітав їх султан з небезпечним сарказмом. — Вітаю тебе, справедливий і вчений Гамді, і тебе, незнайомий юначе, якого я бачу вперше в житті, повернися до світла, нехай моє серце втішиться образом твоєї краси.
Це було жахливо, бо якщо султан вирішив, а він явно вирішив замаскувати свою похибку твердженням, що не впізнає в Петрові того огидного раба, якого обрав за чоловіка непокірливій Лейлі, і що вважає його підставною особою, проти цього не було.
Султан провадив свою попередню тезу:
— А зараз, історику, доки ми ще стоїмо поряд, як приятелі, скажи–но мені, як ти усунув справжнього Абдуллу, раба Божого, весільну угоду якого ти від імені своєї дочки засвідчив печаткою, і де його труп — може, ти закопав його в землю, а може, вкинув у води Босфору — скажи мені це добровільно, щоб я не застосовував проти тебе засоби, які розв’яжуть тобі язика.
Але нещасний історик не міг зв’язати двох слів і, з червоними плямами на брунатному обличчі, лише нерозбірливо белькотів:
— Запевняю вашу величність… — або: — На милість Аллахову клянуся вашій величності, що я нічого не вдіяв.
І ще якісь нісенітниці. Не слід докоряти чи сміятися з нього за його глупоту, бо звинувачення, яке висунув султан, було мов витесане з одної брили мармуру, без вади і тріщинки. Тому Петр вирішив грати ва–банк і поставити все на одну карту.
— Пан Двох Святих Міст, Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, не помиляється, — сказав він, схиливши голову й дещо відставивши руку від тіла. — Я справді не той, якому Пан дав наймення Абдулли, раба Божого.
Історик Гамді–ефенді від переляку ступив крок назад, подумавши, що його зять збожеволів від страху, а за таких обставин це було б найгіршим, що б могло статися, а султан вищирив свої жовті зуби в лихій посмішці.
— Бак! — кинув він. — Німий раб раптом навчився розмовляти. Суцільна фальш, суцільне шахрайство, суцільна облуда; далебі, моїй величності вже зле від цього. Гадаю, на часі закінчити цю неприємну справу й наказати вас обох настромити на палю або повісити на гострі гаки, в залежності, як мені саме тепер заманеться і сподобається.
— Воля вашої величності свята, — сказав Петр. — Та перш ніж ваша величність вирішить, як нас покарати за те, що одне дівча було балакуче й простодушне, насадити на палю чи повісити на гострі гаки, прошу вас зважити, чи немає тут певного протиріччя. Ваша величність сказала, що я хтось інший, ніж німий Абдулла, раб Божий, і я підтвердив цей факт своїм визнанням. Але ж цілком природно й очевидно, що я можу розмовляти, і в цьому нема ні фальші, ні шахрайства, ні облуди.
— Бак! — удруге здивувався султан. — Голова в тебе працює жваво і не менш жваво служить тобі язик, що в становищі, коли інші бліднуть, падають долілиць і благають про помилування, справді гідне подиву. Гаразд, якщо ти не німий раб, якому я дав ім’я Абдулла, не слід дивуватись і з того, що ти вмієш говорити вишукано й граматично правильно, хоч і з чужим акцентом, і в цьому справді нема ні шахрайства, ні фальші. Але зараз я хочу відверто й без вивертів почути, де Абдулла і хто ти такий.
І тоді Петр, пам’ятаючи формулу Макіавеллі, що, коли володар припустився помилки, необхідно пробудити в ньому переконання, що ця його помилка зовсім не була помилкою, навпаки, давно задуманою й запланованою хитрістю, відповів так:
— Німого прокаженого раба Абдулли немає ніде, бо його ніколи й не було, що Пан Двох Святих Міст знав від самого початку, лише вдаючи, що він не знає, бо цього вимагали його мудрі й справедливі заміри. Коли на базарі чи на ринку виступає комедіант або блазень, натягнувши на голову машкару ведмедя, і, змінений цією машкарою до невпізнання, розважає своїми витівками, люд бавиться, сміється і вигукує: «Гей, ведмедю!» або «Ще раз, ведмедю!». Так вигукують, хвалять і заохочують до нових і нових стрибків і танців когось неіснуючого, бо насправді ведмедя немає, а є лише людина та її машкара; коли ж після вистави комедіант скине машкару і хтось запитає: «Де ведмідь?», йому можна правдиво й слушно відповісти: «Ведмедя немає ніде, бо його не було ніколи». Отак і я, коли володар запитав, де німий Абдулла, правдиво і слушно відповідаю: його немає, бо його ніколи не було. Цим я, звичайно, зовсім не хочу сказати, що мій одяг чистильника каналів і стоків разом із шкаралупою нечистот і бруду на моєму обличчі не був нічим іншим ніж машкарою, в якій я наважився піти назустріч замірам вашої величності, бо про ці заміри я нічого не знав і збагнув їх лише згодом, як казали давні римляни, постфактум. Точніше кажучи, якщо це й була машкара, то машкара з біса важка й неприємна, вона виникала й утворювалася протягом трьох років, і я при цьому зазнав таких страждань, що не зміг би їх витримати, аби мене не підтримували мій власний задум і моє власне бажання стати найогиднішим з огидних.